§ 17. Правове регулювання та його механізм

Правове регулювання - форма владного юридичного впливу на суспільні відносини, що здійснюється державою за допомогою всіх правових засобів метою їх упорядкування, закріплення і забезпечення.

Розрізняють декілька видів правового регулювання.

За способом сполучення дозволів і заборон - загальнодозволений і спеціально дозволений види правового регулювання.

Загальнодозволений означає, що дозволено все, що прямо не заборонено законом; спеціально дозволений - дозволено лише те, що прямо закріплено в законі.

За територіальним статусом правотворчого суб’єкта - централізоване і децентралізоване правове регулювання. Централізоване має місце тоді, коли суб’єктом правотворчої діяльності є законотворчий або інший центральний нормотворчий державний орган; децентралізоване - суб’єктом нормотворчої діяльності є обласний чи інший місцевий територіальний орган.

За обсягом суспільних відносин, на які поширюється правове регулювання, розрізняють загальне (нормативне) та індивідуальне правове регулювання. Загальне - має місце тоді, коли обсяг суспільних відносин, що регулюються, кількісно невизначений; індивідуальне - коли правове регулювання розраховане на одну конкретну життєву ситуацію.

Тип правового регулювання — це юридичний режим, загальний порядок регулювання, що складається в певній сфері суспільних відносин.

Розрізняють загальнодозволений і загальнозабороняючий типи регулювання.

— загальний дозвіл - це тип правового регулювання, що базується на своєрідній презумпції дозволу виконувати ті чи інші діяння. Виняток становлять випадки прямої заборони законом тих чи інших діянь. Отже, цей тип правового регулювання виходить з формули: дозволено все, крім того, що прямо заборонено законом. За цим типом регулювання створюються цивільні, трудові, сімейні, житлові та інші правовідносини (наприклад, особа має право укладати будь-які правочини, за винятком тих заборон, що передбачені в законі).

— загальна заборона (цей тип правового регулювання ще називають звільненням від заборони) - тип правового регулювання, основу якого складає загальна заборона певних видів діянь, але при цьому формулюється конкретне звільнення від неї, тобто робиться виняток із загальної заборони. У цьому типі правового регулювання реалізується принцип: заборонено все, за винятком того, що прямо дозволено законом. За цим типом регулювання встановлюються правові статуси та функції посадових осіб, державних службовців, міністрів, прокурорів, суддів, мерів міст та інших (наприклад, суд у вже вирішеному кримінальному впровадженні має право знову повернутися до неї лише у випадках, прямо передбачених у законі).

У демократичній державі застосування першого типу правового регулювання (загального дозволу) характерне для врегулювання насамперед поведінки людей, а другого (загальної заборони) - для впорядкування діяльності держави, її органів, інституцій, агентств та їх посадових осіб.

Стадіями правового регулювання є:

- регламентування суспільних відносин шляхом загального програмування юридичних прав та обов’язків їх учасників;

- виникнення суб’єктивних юридичних прав та обов’язків (правовідносин) у суб’єктів права;

- реалізація суб’єктивних юридичних прав та обов’язків.

Механізм правового регулювання - це єдина система правових засобів, за допомогою яких здійснюється результативне правове впорядкування суспільних відносин та подолання перепон, які стоять на шляху задоволення інтересів суб ’єктів права.

Метою механізму правового регулювання є забезпечення безперешкодного руху інтересів суб’єктів до цінностей, тобто гарантування їх справедливого задоволення. Зазначена ознака пояснює значимість категорії і показує, що роль механізму правового регулювання полягає в усуненні можливих перепон, які стоять на шляху здійснення інтересів суб’єктів.

Елементами механізму правового регулювання є: норми права; нормативно-правові акти; юридичні факти; правові відносини; акти реалізації; тлумачення та застосування норм права; законність; правосвідомість і правова культура.

Зупинимося на характеристиці головних з них.

Норма права - являє собою загальне обов’язкове правило (модель) поведінки, яке встановлює для суб’єкта права як можливий варіант поведінки — суб’єктивні юридичні права, так і необхідний варіант поведінки — суб’єктивні юридичні обов’язки.

Якість правового регулювання залежить від того, наскільки норми права правильно враховують закономірності суспільних відносин, що регулюються, наскільки високий рівень загальної і правової культури законодавчого корпусу. Безпосереднім чинником виникнення правових норм є правотворча діяльність держави, що полягає у прийнятті, зміні або відміні певних норм права.

Правовідносини - необхідний елемент механізму правового регулювання, важлива ступінь здійснення програм, закладених у нормах права. У правовідносинах індивідуалізуються положення відповідної правової норми, конкретизуються суб’єктивні юридичні права і обов’язки певних суб’єктів, їх повноваження і юридична відповідальність.

Акти безпосередньої реалізації прав і обов’язків - це фактична поведінка суб’єктів правовідносин, пов’язана зі здійсненням (реалізацією) своїх прав і обов’язків.

Можливі два результати реагування на правове регулювання:

- активний - вчинення дій, що дозволяються (наприклад, брати участь у виборах органів влади);

- пасивний - утримування від заборонених дій (наприклад, не завдавати шкоди довкіллю).

У всіх випадках акти безпосередньої або опосередкованої реалізації прав і обов’язків завершують правове регулювання. Саме тут відбувається «переведення» правил норм права (спочатку виражених у правах і обов’язках) у фактичну, реальну поведінку учасників суспільних відносин, на які було спрямовано правове регулювання.

Законність є похідним від терміна «закон» і, будучи комплексним поняттям, охоплює всі сторони життя права - від його ролі в створенні закону до реалізації його норм в юридичній практиці. Законність відображає правовий характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв’язок права та влади, права і держави, права та суспільства. Вимога законності рівною мірою стосується вищих органів державної влади, інших державних органів, які ухвалюють у межах своєї компетенції підзаконні акти (сфера правотворчості), безпосередніх виконавців законів - посадових осіб, а також громадських організацій, комерційних корпорацій, громадян (сфера правореалізації).

Правосвідомість - це система ідей, уявлень, емоції і почуттів, що виражають відношення індивіда, групи, суспільства до діючого, минулого чи бажаного права, а також до діяльності, пов 'язаної з правом.

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, їх точної і повної реалізації. Вона виступає фактором поваги до права.