§ 8. Право: походження та його сутність

Право виникає разом з державою, як ефективний регулятор суспільних відносин, за допомогою якого держава здійснює соціальне управління всіма сферами життєдіяльності суспільства.

Появі права сприяють ті ж самі закономірності, умови і причини, які породжують державу.

За своєю суттю право значно відрізняється від правил поведінки, які регулювали відносини в первісному суспільстві, хоча між ними є безпосередній зв’язок і певна послідовність, чого не можна сказати про органи родового самоуправління і органи держави. Життя і поведінка людей первісного суспільства всебічно і детально регулювались цілим комплексом норм - правилами співіснування, вимогами моралі та приписами релігії. Встановлені в родовому суспільстві правила мали імперативний характер, їх виконання забезпечувалось силою звички, традицій, повагою та авторитетом глави роду, старійшин, вождя. Відхилення від встановленого зразку поведінки піддавалось загальному осуду, розглядалось всім колективом, який і визначав за це відповідні санкції. Такими санкціями, зокрема, були побиття, вигнання з роду тощо.

З виникненням держави з’являються спеціальні її органи і посадові особи, які покликані розглядати факти порушень і застосовувати санкції до порушників. Згодом ці органи набувають ознак судової влади, а їх посадові особи починають здійснювати свої функції на постійній основі. Держава через ці органи починає санкціонувати звичаї і норми первісного суспільства та в процесі судової практики створювати нові. З часом, зазначені звичаї і прецедентні правила починають викладатись у письмовій формі і застосовуватись при розгляді подібних порушень. Тобто, запис звичаїв і судової практики згодом набув ознак законів, у яких закріплювалась воля суспільства, а пізніше - воля правлячої верхівки, яка забезпечувалась силою державного примусу.

Серед перших писаних законів треба назвати закони Солона в Афінах, закони XII таблиць у Римі, договори київських князів Олега (907 і 911 рр.) та Ігоря (945 р.) з греками, «Руську Правду» (XI - початок XIII століття) тощо.

Проте, в правовій науці існує декілька теорій, які обґрунтовують різні версії походження права. Зокрема, теологічна (теократична) теорія, ґрунтуючись на вірувальному компоненті свідомості людини, пояснює, що витоками права є воля Бога, а метою права є боротьба зі злом і утвердження на землі добра та справедливості. Позитивне (писане, встановлене волею людей) право розглядається як продовження волі Бога і є беззаперечним до виконання. Ця теорія виникла задовго до нашої ери, отримала своє обґрунтування в працях апологетів християнства в епоху середньовіччя (А. Августин, Ф. Аквінський), та подальший розвиток у західноєвропейських течіях неотомізму в XIX-XX століттях.

Найбільш поширеною свого часу була теорія природного права, яка в інтерпретованому вигляді набула свого поширення в XX столітті. Прибічники цієї теорії (Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Д. Локк, С. Оріховський-Роксолан, Ф. Тарановський та інші) вважали, що позитивне право бере свій початок з вічних законів природи, з природи людини. Природні закони виникають та існують самостійно. Людина в процесі життєдіяльності пізнає їх суть і втілює в позитивному праві. Водночас природне право розглядається як критерій позитивного права.

В XVIII-XIX століттях у Німеччині була сформована історична школа права, представники якої Г. Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пухта розробили теорію, яка стверджувала, що право зароджується та розвивається історично, випливає зі свідомості народу, нації. Схожою до неї була психологічна теорія права (Л. Петражицький), яка пояснювала походження права особливостями психіки людей, переживаннями та емоціями.

Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс) причинами виникнення права вважала економічні відносини, класовий поділ суспільства, а його суттю - возведену в закон волю пануючого класу.

Між іншим право, виникаючи разом з державою як соціальний регулятор, функціонує у суспільстві одночасно з іншими нормами: релігійними, корпоративними, технічними, нормами моралі, які певною мірою теж регулюють суспільні відносини. Проте право суттєво відрізняється від них, має притаманні тільки йому особливі ознаки.

По-перше - це нормативність права. Право має нормативний характер, що ріднить його з іншими формами соціального регулювання - моральністю, звичаями і т.д. Права, якими наділена кожна людина чи юридична особа, не довільні, а визначені у відповідних чинних нормах. Цінність цієї властивості полягає в тому, що в суспільне життя вносяться суттєві елементи єдності, рівності, принципової однаковості. Норму права необхідно розцінювати як робочий інструмент, за допомогою якого забезпечується свобода людини і долається соціальний антипод права - свавілля та беззаконність.

По-друге, право має формальну визначеність. Норми права згідно з правилами юридичної техніки викладені в законах, а також у підзаконних нормативно-правових актах (Указах Президента України, Постановах Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, відомчих наказах та інструкціях тощо), які є своєрідною формою її закріплення.

По-третє, право, на відміну від інших соціальних норм суспільства, являє собою чітку систему пов ’язаних між собою норм. У багатьох випадках дія однієї норми викликає дію інших норм. Наприклад, ст. 4 Конституції України встановлює політико-правовий зв’язок громадянина і держави, зазначає, що в Україні існує єдине громадянство. Водночас підстави набуття і припинення громадянства України визначаються Законом «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року.

По-четверте, право є системою загальнообов’язкових норм. Юридичні норми носять імперативний характер, розповсюджуються на всю територію держави і на всіх осіб, яким вони адресовані.

По-п’яте, право виражає загальносуспільні, групові та індивідуальні інтереси. Наприклад, парламент держави як єдиний орган законодавчої влади, орган загальнонаціонального представництва в процесі законодавчої діяльності на стадіях реалізації, визначених Конституцією України, суб’єктами їх законодавчої ініціативи, розробки, обговорення та прийняття законопроектів враховує і узгоджує інтереси всіх суб’єктів суспільних відносин: суспільства вцілому, держави, політичних партій, об’єднань громадян, соціальних верств населення і соціально-професійних груп, громадян. Узагальнені інтереси (як результат компромісу) знаходять свій вираз у законі, який постає як втілена загальна воля.

По-шосте, право гарантується і забезпечується державою через відповідні її органи. Держава наділена повноваженнями застосовувати певні заходи впливу (переконання і примусу) щодо виконання всіма суб’єктами суспільних відносин правових приписів. Для цього в державі створюються спеціальні органи і установи (судова і прокурорська системи, міліція (поліція), пенітенціарна система тощо).

Отже, право — це система загальнообов’язкових, формально визначених правил поведінки, які встановлюються, санкціонуються державою (населенням у ході референдуму), являють собою універсальний регулятор суспільних відносин та забезпечуються можливістю застосування державного примусу.

Право є соціальним явищем, нормативною системою суспільства. Наділяючи учасників суспільних відносин правами і обов’язками право переводить їх у форму правових відносин, впорядковує стосунки суб’єктів цих відносин. Обмежуючи певним чином свободу окремих учасників суспільних відносин свободою інших і узгоджуючи індивідуальні та загальні інтереси, право забезпечує цілісність і стабільність суспільства. Право знаходиться у постійному взаємозв’язку з державою. З одного боку право визначає правове поле функціонування держави у суспільстві, юридичний статус її органів, з іншого — держава, як один із важливих суб’єктів, бере безпосередню участь у застосуванні права.

По мірі розвитку суспільства соціальна роль права постійно зростає. Особливого значення воно набуває в перехідних суспільствах, коли відбувається формування основ громадянського суспільства, демократичної, правової і соціальної державності, що є характерним для України. Право в цих умовах, нормативно закріплюючи і охоплюючи соціально значиму діяльність суб’єктів суспільних відносин, постає як норма свободи, створює умови для вільної діяльності людей, гарантує і забезпечує їх політичні, економічні та соціальні права.

Наповнюючись гуманістичним змістом, право зв’язує державу, чіткіше визначає межі її впливу на життя людини. Функціями права в цей період є, перш за все, створення основ вільної економічної діяльності людини для досягнення відповідного рівня її добробуту, забезпечення її особистої і майнової безпеки, компромісу і злагоди у суспільстві. Функцією права є також забезпечення всебічної участі людини в суспільному житті, права на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для впливу на рішення владних органів держави, здійснення соціального контролю, захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.