§ 1. Кримінальне право України: поняття, завдання, принципи та система. Джерела кримінального права

Кримінальне право як галузь права - це система (сукупність) юридичних норм, що встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є кримінальним правопорушенням, і які покарання підлягають застосуванню до осіб, що їх вчинили.

Кримінальне право - це самостійна, відокремлена від інших галузь права:

1) кримінальне право являє собою певну систему (сукупність) правових норм, які встановлюють правила поведінки людей у суспільстві. Але ці правила поведінки мають узагальнений характер, охоплюють безліч різноманітніших (можливих) ситуацій, які трапляються у реальному житті. Тобто вони охоплюють за рівнем свого узагальнення тільки загальні, характерні для всіх реальних проявів ознаки, а не тільки ті, що можуть не збігатися, а навіть відрізняють одне кримінальне правопорушення від іншого. Наприклад, у ч. 1 ст. 185 «Крадіжка» Кримінального кодексу України (далі по тексту - КК) «крадіжка визначається як таємне викрадення чужого майна». Таким чином, законодавець у законі встановив лише узагальнені ознаки крадіжки як явища, хоча кожне конкретне кримінальне правопорушення може відрізнятись, і навіть істотно, одне від одного у своєму життєвому прояві.

Норми кримінального права - це узагальнені правила, що охоплюють безліч відповідних конкретних життєвих ситуацій, індивідуальних випадків. Норми кримінального права призначені на загальну дію і є загальнообов’язковими до виконання, тим самим вони мають ознаку загальнообов’язкової нормативності. Ці норми здебільшого виступають як норми-заборони. Вони забороняють певні вчинки людей, а саме кримінально протиправні дії або кримінально протиправну бездіяльність, під загрозою застосування за них особливих примусових заходів - кримінального покарання;

2) норми кримінального права встановлюються тільки вищими органами законодавчої влади і закріплюються у відповідних законах. Це так зване позитивне (чинне) право.

Визначеність правових приписів, фіксуючи межу між кримінально протиправною і не кримінально протиправною поведінкою, тим самим чітко встановлює можливість людини здійснювати свої права і свободи відповідно до закону, чітко уявляти собі, що дозволено, а що заборонено кримінальним законом. Відповідно до п. 22 ст. 92 Конституції України «кримінальні закони видаються виключно Верховною Радою України». Ніякі інші органи держави або посадові особи (навіть Президент України) неправомочні на видання норм кримінального права. Цією ознакою кримінальне право відрізняється від інших галузей права (наприклад, норми цивільного права можуть встановлюватися урядом, норми адміністративного права - навіть органами влади на місцях). Отже, кримінальне право виражається тільки в законах і його єдиним джерелом є кримінальний закон;

3) кримінальне право відрізняється від інших галузей права також предметом і методом правового регулювання. Його норми встановлюють, які суспільно небезпечні діяння є кримінальними правопорушеннями та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч. 2 ст. 1 «Завдання КК»). Саме відносини, що виникають у зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення і застосуванням певних покарань, і є предметом кримінального права. Оскільки кримінальні правопорушення становлять підвищену суспільну небезпечність для суспільних відносин і правопорядку в Україні, держава застосовує за їх вчинення примусові заходи - кримінальні покарання. Застосування покарання - це метод правового регулювання відносин, що виникають у зв’язку із вчиненням кримінального правопорушення.

Кримінальне право як система норм (законів) має такі ознаки:

1. загальнообов’язкову нормативність;

2. формальну визначеність;

3. державну забезпеченість предмет і метод правового регулювання.

Кримінальне право як сукупність правових норм встановлює:

б які порушення закону визнаються кримінальними правопорушеннями;

б які види покарання призначаються за їх вчинення;

б що є підставою кримінальної відповідальності;

б умови, підстави та порядок призначення покарання;

б умови, підстави та порядок звільнення від покарання.

Принципи (засади) кримінального права — це основні, провідні засади, які закріплені в нормах права, визначають побудову всієї галузі права, окремих її інститутів, правотворчу і правозастосовну діяльність.

Принципи кримінального права можна поділити на:

б загальні;

б міжгалузеві;

б галузеві (спеціальні).

Загальні принципи притаманні не тільки кримінальному праву, але й іншим галузям права. Це, зокрема: верховенство права, законність, рівність громадян перед законом, невідворотність відповідальності, принципи справедливості, гуманізму та демократизм.

Принцип верховенства права передбачає підпорядкованість держави, її інститутів правам людини, визнання пріоритету права щодо інших соціальних норм. Відповідно до статті 8 Конституції України, «в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується». Принцип верховенства закону передбачає, що закон має вищу юридичну силу відносно всіх нормативних і ненормативних правових актів.

Принцип законності випливає з положень Загальної декларації прав людини - ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні кримінального правопорушення та покараний інакше, ніж за вироком суду й відповідно до закону. Крім того, принцип законності виявляється в тому, що особа може бути засуджена тільки за вчинене нею діяння, що містить склад кримінального правопорушення, передбаченого КК.

Принцип рівності громадян перед законом. Особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, підлягає кримінальній відповідальності незалежно від статі, раси, національності, мови, походження, майнового стану та посади, місця проживання, ставлення до релігії - переконань, належності до громадських об’єднань, а також інших обставин. На загально-правовому рівні цей статус закріплений у ст. 24 Конституції України - громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Принцип демократизму, хоча й не в повному обсязі, виявляється в кримінальному праві в різних формах участі представників громадських об’єднань і приватних осіб у призначенні покарання, його виконанні. Принцип демократизму - характеризується участю різних громадських формувань у боротьбі зі злочинністю. Наприклад, ст. 47 «Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на поруки» КК передбачає можливість звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею винного на перевиховання колективу

Сутність принципу гуманізму полягає у визнанні цінності людини (не тільки особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, а насамперед, потерпілого). Зокрема, він виражається в тому, що покарання, що передбачає істотне обмеження правового статусу засудженого, переслідує одну мету - захистити інтереси інших, законослухняних громадян, від кримінально протиправних посягань. Гуманізм - це, в першу чергу моралістична позиція, яка виражається у визнанні цінності людини як особистості, поваги до її гідності основних прав, свобод та законних інтересів.

Принцип невідворотності кримінальної відповідальності полягає в тому, що особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, підлягає покаранню в кримінально-правовому порядку.

Принцип справедливості означає, що кримінальне покарання чи інший захід кримінально-правового впливу, застосовувані до особи, що вчинила кримінальне правопорушення повинні відповідати ступеню суспільної небезпеки кримінального правопорушення, а також особі, яка вчинила кримінальне правопорушення. Цей же принцип, зокрема, означає, що ніхто не може бути двічі притягнутий до кримінальної відповідальності за одне й те ж кримінальне протиправне діяння.

До міжгалузевих принципів ми віднесемо: винної відповідальності, презумпції невинуватості.

Принцип винної відповідальності. Принцип вини як принцип кримінального законодавства бере початок з фундаментального положення римського права: «Немає злочину, немає покарання без вини» («Nullum crimen, nulla poena sine culpa») і розглядається в після реформеній кримінально - правовій літературі через призму норм «Розділу V. Вина та її форми» Загальної частини КК. Цей принцип заснований на тому психологічному аспекті, що центральною і головною у кримінальному правопорушенні є воля суб’єкта. Невинне заподіяння шкоди характеризується відсутністю волі, що виключає відповідальність за таке спричинення щкоди. На принципі винної відповідальності базується презумпція невинуватості.

Принцип презумпції невинуватості в кримінальному праві є гарантією забезпечення і захисту прав і свобод людини та звучить наступним чином: «Особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду» (ч. 2 ст. 2 «Підстава кримінальної відповідальності» КК).

Презумпція невинуватості закріплена у всіх міжнародних-правових документах, що визначають права людини (ст. 11 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права людини, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), і знаходить своє відображення в ст. 62 Конституції України. Порушення даного принципу веде до порушення законності і прав людини.

До галузевих принципів ми віднесемо: відповідальність тільки за вчинення суспільно небезпечного діяння, що передбачене законом як кримінальне правопорушення; відповідальність тільки за наявності вини; особистий характер відповідальності; індивідуалізація кримінальної відповідальності і покарання.

Принцип відповідальності особи за вчинення суспільно небезпечного діяння, що передбачене законом як кримінальне правопорушення. Принцип прийнято виражати латинською формулою: «nullum crimen sine lege» - немає кримінального правопорушення без вказівки на це у законі, тобто йдеться про те, що тільки кримінальний закон визначає, яке суспільно небезпечне діяння є кримінальним правопорушенням. У свою чергу, кримінальна відповідальність і покарання можливі тільки за те конкретно вчинене особою діяння, що передбачене як кримінальне правопорушення в Особливій частині КК. Тому в ч. 1 ст. 2 «Підстава кримінальної відповідальності» КК чітко визначено: підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого КК. Звідси випливає, що коли яке-небудь діяння прямо в КК не передбачено як кримінальне правопорушення, його вчинення не може ні за яких умов тягти за собою кримінальну відповідальність і покарання. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3 «Законодавство України про кримінальну відповідальність» КК).

Відповідно до Римського Статуту Міжнародного кримінального суду, ніхто не може підлягати відповідальності по справжньому Статуті, якщо тільки інкриміноване діяння на момент його вчинення не визнавалося кримінальним правопорушенням, що підпадає під юрисдикцію Суду (ч. 1 ст. 22). В рішенні Європейського Суду з прав людини «SW v United Kingdom» від 22 листопада 1995 р. міститься недвозначна вказівка на те, що неприпустимо ніяке відступ від принципу «немає кримінального правопорушення без вказівки на те в законі», навіть «під час війни або іншого надзвичайного стану» з метою «забезпечення максимально ефективного захисту особи від довільного кримінального переслідування, засудження і покарання».

Керуючись положеннями ч. 2 ст. 61 Конституції України, законодавець закріпив у КК принцип винної відповідальності особи за вчинене. Закон встановлює, що особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може підлягати кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 «Підстава кримінальної відповідальності» КК).

Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення. Усі сумніви щодо наявності вини особи тлумачаться на її користь. Кримінальне право України виключає так зване об’єктивне ставлення, тобто відповідальність за наслідки, що настали, без наявності вини.

Особистий характер відповідальності як принцип кримінального права полягає в тому, що тільки особа, яка вчинила кримінальне правопорушення, може нести за нього кримінальну відповідальність і підлягати покаранню. Якої б тяжкості не було вчинено кримінальне правопорушення, ніякі інші особи (в тому числі родичі) не можуть бути притягнуті до відповідальності, крім особи, винної в його вчиненні.

Принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання вимагає, щоб кримінальна відповідальність і призначене покарання були максимально конкретизовані, індивідуалізовані з огляду на конкретні обставини вчиненого кримінального правопорушення з урахуванням особи винного. Чим більш тяжким є вчинене кримінальне правопорушення, чим більшу суспільну небезпечність становить винний, тим більш сувора кримінальна відповідальність настає і більш суворим є призначене покарання.

Джерела кримінального права — це система внутрішніх національних кримінальних законів і міжнародних правових актів, що містять норми кримінального права.

Джерелами кримінального права є:

1) Конституція України;

2) Кримінальний кодекс України;

3) Рішення Конституційного Суду України;

4) Постанови Пленуму Верховного Суду України та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних i кримінальних справ;

5) міжнародні договори та міжнародні угоди;

6) практика Європейського суду з прав людини;

7) правова доктрина;

8) інші джерела кримінального права.

Джерелом, що містить норми прямої дії, є Конституція України. Всі кримінально-правові норми повинні їй відповідати. Якщо ж кримінально-правова норма суперечить Конституції, то вона не має юридичної сили. Відповідно до ст. 8 Конституції України в такому випадку норма Конституції повинна застосовуватися як норма прямої дії. Застосовується конституційна норма і тоді, коли яке-небудь положення, не врегульоване кримінальним законом, але передбачено Конституцією України.

Основним національним джерелом кримінального законодавства є Кримінальний кодекс України, який прийнятий 05.04.2001 і набрав чинності з 01.09.2001. Він являє собою систематизований законодавчий акт, що складається із Загальної та Особливої частин.

У Загальній частині визначені всі базові інститути і поняття, що застосовуються до всіх приписів Особливої частини Кодексу. Ці норми визначають: цілі КК; поняття кримінальне правопорушення; форми вини, стадії вчинення кримінальне правопорушення; види покарань; погашення і зняття судимості і т. п.

В Особливій частині визначається кримінальна відповідальність за окремі конкретні кримінальні правопорушення. Норми Загальної частини можуть бути зрозумілі лише на базі Особливої частини. Загальна й Особлива частини - це дві тісно пов’язані, взаємообумовлені і взаємодіючі підсистеми.

З прийняттям Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991 статусу джерел кримінального права набули укладені та ратифіковані Україною міжнародні договори. Вони застосовуються в порядку, передбаченому для норм національного законодавства.