§ 4. Елементи сімейних правовідносин

Структура сімейних правовідносин, тобто їх внутрішня ор­ганізація, складається з кількох елементів: суб’єктів, об’єкта та змісту, і проявляється у взаємозв’язку цих складових.

Суб’єктами сімейних правовідносин є особи, які мають пе­вні права та обов’язки один щодо одного.

Специфічною рисою суб’єктів сімейних правовідносин є те, що ці особи виступають у певному правовому статусі, який характе­ризується певною стабільністю, що дозволяє індивідуалізувати учас­ника правовідносин: мати, батько, чоловік, дружина, дитина тощо.

Учасниками сімейних відносин можуть бути:

1) подружжя (чоловік і дружина) та колишні чоловік і дружи­на, тобто чоловік і жінка, які перебувають чи перебували у зареєст­рованому в органі державної реєстрації актів цивільного стану шлюбі; у певних випадках суб’єктами сімейних правовідносин мо­жуть бути чоловік та жінка, які спільно проживають однією сім’єю, але не перебувають між собою у шлюбі чи у будь-якому іншому шлюбі; наприклад, на майно таких осіб може бути поширено ре­жим спільної сумісної власності подружжя (ст. 74 СК України), але кожен із них може набувати право на утримання від іншого (ст. 91 СК України);

2) батьки (усиновлювачі) та діти (усиновлені);

3) дід, баба й онуки; прадід, прабаба та правнуки;

4) рідні брати й сестри;

5) вітчим (мачуха) та падчерка (пасинок);

6) колишні фактичні вихователі та їх вихованці;

7) опікуни (піклувальники) та їх підопічні;

8) патронатні вихователі та патронатні вихованці;

9) прийомні батьки та прийомні діти;

10) батьки-вихователі дитячого будинку сімейного типу та їх вихованці.

Усі інші родичі (племінники, двоюрідні брати, сестри тощо) не визнаються учасниками сімейних правовідносин, крім випад­ків, установлених законом (ст. 269, 271 СК України).

Характерною особливістю сімейних правовідносин є те, що та ж сама особа водночас може мати не лише один, а два чи більше сімейно-правових статуси, наприклад, виступати відразу чолові­ком і батьком, а якщо вона має обов'язок з утримання щодо свого брата, вважатися ще й «іншим членом сім'ї».

У сімейно-правовій літературі традиційно відзначається, що суб'єктами сімейних відносин можуть бути лише фізичні особи, а держава забезпечує правове нормування сімейних відносин і че­рез свої спеціально створені органи, зокрема органи опіки та пік­лування, надає необхідну допомогу їх суб'єктам.

Для всіх суб'єктів сімейних правовідносин характерною озна­кою є наявність правосуб'єктності. На відміну від цивільного законодавства, Сімейний кодекс України не містить визначення поняття сімейної право- та дієздатності. Сутність цих правових категорій розкривається за допомогою аналогічних цивільно- правових категорій з урахуванням сімейно-правових особливос­тей. Поняття право- та дієздатності в сімейному праві не виходять за межі загальновизнаних уявлень, однак ступінь їх абстракції є меншою. Вони вже мають адресний характер і є прив'язаними до конкретних правовідносин¹.

Під сімейною правоздатністю розуміють здатність до воло­діння суб'єктивними сімейними правами та обов'язками як правову абстракцію, яка передбачає можливість стати потенційним суб'єк­том сімейних правовідносин^{[47] [48], тобто як можливість мати сімейні права (право на укладення шлюбу, право на виховання дитини тощо) і нести відповідні обов'язки (обов'язок подружжя піклуватися про сі­м'ю, обов'язки батьків щодо виховання й утримання дитини і т. ін.).}

Як і цивільна, сімейна правоздатність виникає у людини з на­родження, але з досягненням певного віку розширяється - з пов­ноліттям у складі сімейної правоздатності з’являється здатність укласти шлюб (шлюбна правоздатність), стати всиновлювачем, опікуном тощо.

Зміст сімейної правоздатності становлять можливості укладати шлюб, визнавати чи оскаржувати батьківство (материн­ство), здійснювати батьківські права та обов’язки щодо вихован­ня, утримання, захисту прав та інтересів своїх дітей, усиновлювати дітей, створювати прийомні сім’ї та мати інші сімейні (особисті й майнові) права та обов’язки. Інакше кажучи, зміст сімейної право­здатності передбачає можливість за певних умов бути учасником усіх різновидів сімейних правовідносин.

У деяких випадках сімейне законодавство допускає можли­вість обмеження сімейної правоздатності. Так, особи, визнані у судовому порядку обмежено дієздатними або недієздатними, а також позбавлені батьківських прав, не можуть бути всиновлюва- чами, опікунами або піклувальниками.

Сімейну дієздатність визначають як здатність самостійно здійснювати суб’єктивні сімейні права та виконувати відповідні правам другої сторони обов’язки¹, а також відповідати за свої дії.

У теорії сімейного права категорія дієздатності застосовуєть­ся досить суперечливо, оскільки цивільно-правове поняття діє­здатності складно застосувати до сімейних правовідносин. І за сво­їм змістом, і за структурою цивільно-правову дієздатність устано­влено головним чином на засадах майнового характеру більшості цивільних правовідносин; вона загалом призначається для набуття прав і створення обов’язків майнового характеру^{[49] [50]}. У сімейних від­носинах, де головними є особисті немайнові права, дієздатність служить головним чином для набуття та здійснення немайнових прав та обов’язків.

Звісно, здійснення прав та свобод значною мірою залежить від здатності осіб як суб'єктів проявляти активність, ухвалювати рішення та здійснювати свідомий вибір розумного варіанту пове­дінки. Дієздатність є юридичною властивістю суб'єкта права, тоб­то визнається за ним внаслідок законодавчого закріплення. Зако­нодавець пов'язує юридичну властивість дієздатності з природ­ною, психофізіологічною властивістю людини розуміти значення своїх дій, керувати ними, самостійно здійснювати юридичні дії та відповідати за них.

Слід зазначити, що наявність дієздатності не завжди є обов'язковою для участі в сімейних правовідносинах. В одних ви­падках, наприклад у правовідносинах між батьками та неповнолі­тніми дітьми, один із суб'єктів (дитина) завжди не має повного обсягу дієздатності, і його дієздатність не потребує доповнення. В інших випадках, наприклад у відносинах з утримання, одна зі сторін може бути недієздатною, однак її недієздатність слід допо­внювати діями законних представників.

За загальним правилом сімейна дієздатність особи, як і ци­вільно-правова, у повному обсязі виникає з досягненням повно­ліття, тобто з 18 років.

На відміну від цивільного права, сімейна дієздатність не має самостійного значення. Її наявність не є необхідною передумовою виникнення, зміни чи припинення сімейних правовідносин. Більш значну роль у їх регулюванні відіграє вік суб'єкта. Залежно від віку визначається обсяг сімейної дієздатності й передбачається здат­ність до здійснення прав та виконання обов'язків щодо окремих типів сімейно-правових зв'язків. Інакше кажучи, відсутність сі­мейної дієздатності не перешкоджає дитині самостійно здійсню­вати свої права та виконувати обов'язки. Наприклад, дитина будь- якого віку має право на захист від зловживань із боку батьків чи осіб, які їх замінюють, і може сама, без сторонньої допомоги звер­нутися за захистом до органів опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадсь­ких організацій, а після досягнення 14 років - до суду (ст. 152 СК України). Дитина, яка досягла такого віку та рівня розвитку, що може висловити свою згоду, надає згоду на своє всиновлення (ст. 218 СК України). У разі всиновлення дитини, яка досягла 7 років, потрібна її згода на запис усиновлювача матір'ю чи бать­ком дитини (ст. 229 СК України) тощо.

Впливає на сімейну дієздатність і обмеження цивільно- правової дієздатності. Особи з обмеженою дієздатністю можуть укладати шлюбні та інші сімейні договори, які стосуються право­вого регулювання їх майна, лише за згодою їхніх піклувальників. Якщо особа була обмежена у дієздатності, то під час укладення нею шлюбу слід ретельно з’ясовувати її бажання щодо цього, оскі­льки у разі, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяж­ким психічним розладом, перебувала у стані алкогольного, нарко­тичного чи токсичного сп’яніння, в результаті чого не усвідомлю­вала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, та­кий шлюб визнається недійсним за рішенням суду (ч.

Недієздатність особи викликає втрату здатності мати ті пра­ва, здійснення яких пов’язане з її волею. Зокрема, така особа не може укласти шлюб, оскільки не розуміє значення своїх дій, і від­повідно, шлюб, укладений з такою особою, є недійсним (ч. 3 ст. 39 СК України), а недієздатні батьки звільняються від обов’язку ви­ховувати дитину. Недієздатна особа може мати лише ті права, здійснення яких може бути покладено на її опікуна (право на зве­рнення до суду з позовом про розірвання шлюбу, про визнання батьківства, стягнення аліментів тощо).

Певні юридичні наслідки у сімейному праві викликає і статус «непрацездатної особи, яка потребує матеріальної допомоги», тобто особи, яка досягла пенсійного віку чи є інвалідом I, II або III групи, і доходи якої (заробітна плата, пенсія, інші доходи) не за­безпечують прожиткового мінімуму, встановленого законом (ст. 75 СК України). Так, непрацездатний чоловік (дружина), який (яка) потребує матеріальної допомоги, отримує право на одер­жання утримання від другого з подружжя (ст. 75 СК України), а непрацездатні батьки, які потребують матеріальної допомоги, - від своїх повнолітніх дітей (ст. 202 СК України).

Об'єктами сімейних правовідносин визнають нематеріаль­ні та матеріальні блага, з приводу яких виникають сімейні право­відносини.

Об’єктом особистих немайнових відносин є особисті немай- нові блага - право на материнство (батьківство) (ст. 49, 50 СК України), на виховання дитини (ст. 151, 152 СК України), право кожного з подружжя на повагу до своєї індивідуальності, звичок та уподобань (ст. 51 СК України) тощо. Другу групу об’єктів сімей­них правовідносин складають матеріальні блага, які є об’єктом майнових відносин. Зокрема, речі виступають об’єктами сімейних правовідносин у тих випадках, коли такі відносини виникають між подружжям чи батьками й дітьми з приводу майна, що їм належить. Наприклад, об'єктами спільної сумісної власності по­дружжя може бути будь-яке майно, за винятком вилученого з ци­вільного обігу (ст.

Зміст сімейних правовідносин становлять суб'єктивні пра­ва та обов'язки їх учасників. Під суб'єктивним правом розуміють міру можливої поведінки особи, яка складається з можливості вес­ти себе певним чином, вимагати від інших осіб не перешкоджати цій поведінці й у необхідних випадках звертатися за захистом до відповідних державних органів. Суб'єктивний обов'язок - це міра належної поведінки. Вона складається з обов'язку вчинити певну дію або утриматися від вчинення тих чи інших дій.

Як уже зазначалося, характерною особливістю сімейних прав та обов'язків є те, що вони не можуть бути передані іншим особам ні за законом, ні за договором, оскільки вони є невіддільними від особи їх носіїв. Так, наприклад, у випадку смерті батьків дитина має право на одержання утримання від своїх діда та баби за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу (ст. 265 СК Укра­їни). Однак обов'язок утримувати дитину не переходить від бать­ків до діда та баби у порядку правонаступництва - обов'язок діда та баби утримувати своїх неповнолітніх онуків є самостійним обов'язком, який не переходить від батьків і виникає лише у разі відсутності у дитини батьків чи неможливості останніми з поваж­них причин надавати дитині належне утримання. Проте, хоча сі­мейні права та обов'язки не можуть бути перекладені на іншу осо­бу, до їх здійснення можна залучити інших осіб або реалізувати їх через своїх представників. Так, якщо батьки або всиновителі до­ручають нагляд за дитиною няні, то це не означає передачу бать­ківських прав іншій особі. Тут йдеться про залучення до вихован­ня дитини інших осіб (ст. 151 СК України).