Основи екологічної політики розвинених зарубіжних країн

Прискорений розвиток цивілізації призвів до деграда­ції природних екосистем. Нині доводиться констатувати, що зем­на біосфера й екосистеми різних рівнів мають обмежені можли­вості щодо забезпечення свого нормального функціонування і відтворення в умовах надмірного впливу людської діяльності.

Ресурси земної біосфери мають чітко окреслені параметри, а кількість народонаселення і його матеріальні потреби зростають досить високими темпами. Водночас швидко збільшуються нега­тивні антропогенні навантаження на природу, забруднюються внутрішні водойми, моря та площі лісів, вичерпуються мінерально- сировинні та біологічні ресурси. Звідси випливає об’єктивна не­обхідність взаємоузгодження виробничої діяльності будь-якої країни з вимогами ресурсно-екологічної безпеки її існування, а також врахування потреб майбутніх поколінь у життєвих ресурсах.

Стрімке, фактично нерегульоване зростання продуктивних сил, у тому числі населення Землі, призводить до негативних на­слідків антропогенної діяльності. Особливо це стосується регіо­нів Південної півкулі. При цьому потрібно враховувати, що до негативних результатів призводить не тільки зростання продук­тивних сил саме по собі, що посилює навантаження на природу за допустимі межі, а й обумовлене ним форсування видобутку вихідних продуктів природи, накопичення виробничих відходів, а отже, згубної дії на біосферу.

Забруднення навколишнього середовища стало однією з основ­них проблем у США, пов’язаною з економічним зростанням. З кінця 60-х років загострення екологічних проблем досягло в країні граничної межі і ставлення до них кардинально змінилося. У 70-ті роки були запроваджені стандарти якості навколишнього середовища. Створивши необхідний економічний механізм, аме­риканцям вдалося не лише призупинити подальше забруднення навколишнього середовища, а й поліпшити його якість,.

Для запобігання екологічної катастрофи в глобальному масш­табі людство вже сьогодні повинне вжити заходів щодо збере­ження стійкості біосфери. Завдання полягає в тому, щоб сформу­вати на планеті єдиний екологобезпечний господарсько-еконо­мічний простір, який буде основою сталого і врівноваженого со­ціально-економічного розвитку всіх країн світу.

Все це, зрештою, вимагає, по-перше, від кожної держави глибинних структурних, техніко-технологічних і організаційних змін у суспільному виробництві і радикальної перебудови макро- економічної політики, вдосконалення зовнішньоекономічних зв’язків, здійснення в перспективі заходів у сферах руху капіта­лів, валютних коштів, трудових ресурсів, оптимізацїї балансів ін­вестицій, заощаджень тощо з урахуванням глобальності еколого- економічних чинників. По-друге, більш узгодженого міжнарод­ного науково-технічного та економічного співробітництва, що спирається на інтеграцію зусиль, ресурсів і коштів з метою успі­шного вирішення ресурсно-екологічних проблем.

Українах Західної Європи, починаючи з 1973 року, розроблено спеціальні програми охорони природи, в яких загальне визнання здобула ідея сталого розвитку, відповідно до якої екологічні та економічні цілі в динаміці збігаються, а на рівні Європейського Союзу його країни-члени розробили принципи та спільні заходи для законодавчих актів у сфері охорони природи.У Німеччині та інших країнах Європейського Союзу розроблена і реалізується стратегія екологічно орієнтованого менеджменту й екологічного підприємництва як одного з важливих напрямів екологічної мо­дернізації. Цьому сприяло зростання ролі екологічних властивос­тей і характеристик товарів та продуктів на ринку як передумови їх виробництва і реалізації, посилення тиску громадськості на підприємців, які використовують природні ресурси, задоволення екологічних інтересів населення та розвитку водного законодав­ства, піднесення значимості екологічного права в підприємниць­кій діяльності.

Крім того, всі підприємства Німеччини в обов’язковому по­рядку проходять екологічний аудит. Здебільшого прийняті націо­нальні стандарти, які регулюють екологічний аудит. Так, у червні 1993 року були прийняті основні принципи і положення екологі­чного обліку в рамках ЄС, які набули чинності у квітні 1995 року. За оцінками німецького Агентства з питань навколишнього сере­довища в галузі екологічної професійної підготовки і підвищення кваліфікації спеціалістів, професійні екологічні інтереси групу­ються за ступенем їх пріоритетності для тих, хто навчається, та­ким чином: переробка відходів; екологічне право; водне госпо­дарство і очистка стічних вод; охорона ґрунтів; енергозбережен­ня; охорона довкілля на підприємствах; регіональне екологічне планування; екологічна експертиза; боротьба з хімічним забруд­ненням навколишнього середовища; екологічна політика; еколо­гічні аспекти сільськогосподарського виробництва; міжнародні аспекти охорони водних ресурсів; охорона біорізноманіття; еко­логічна освіта; екологічна консультація; програми економії води.

У квітні 1992 року в Китаї створено неурядову Раду з питань міжнародного співробітництва в галузі навколишнього середо­вища і розвитку. До її завдань входить надання уряду обґрунто­ваних пропозицій з координації розвитку народного господарства й екологічного захисту, а також залучення для цих цілей коштів і технологічної допомоги з боку іноземних держав. Китай до осені 1993 року приєднався до 50 міжнародних конвенцій і угод з захи­сту навколишнього середовища, зокрема, в країні заборонено промислове використання хімічних речовин, які впливають на водні екосистеми та озоновий шар атмосфери, створений націо­нальний центр збору міжнародної екологічної інформації. Крім цього, на початку 90-х років була складена програма покращення екологічного стану Пекіна. Частково 17 проектів програми фінан­суються за рахунок кредитів Світового банку в сумі 125 млн дол. Подібні екологічні програми розроблено й для інших китайських міст.

Варто зазначити, що через загострення ситуації на Близькому Сході незабаром будуть забезпечені водою лише 5 із 19 країн, що викличе наростання суперництва за доступ до обмежених джерел прісної води у разі потепління клімату.

Вирішення цієї кризової ситуації зводиться до створення ос­нов для майбутньої екологічної модернізації країн, що розвива­ються: зміцнення правової й інституційної бази екологічного ре­гулювання, перехід до енерго- і ресурсоощадливої моделі вироб­ництва, поширення екологічної освіти і виховання. Отже, це всі ті самі засоби досягнення сталого розвитку, що й для західних країн. Але якщо перехід постіндустріального суспільства до еко­логічної модернізації підготовлений його попередньою історією і забезпечений адекватною технічною базою, то зовсім інша ситу­ація в країнах, що розвиваються, які повинні модернізуватися од­ночасно й індустріально, й екологічно.

13.2.