Регіони підвищеної екологічної напруги

У березні 1998 р. Верховна Рада України затвердила «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення еко­логічної безпеки».

В умовах великих екологічних проблем різного рівня, їх склад­ності та вкрай обмежених ресурсів для вирішення до національ­них пріоритетів охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів віднесено: га­рантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській AEC; поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води; стабілізація та покращання екологічного стану в містах і промис­лових центрах Донецького і Придніпровського регіонів; запобі­гання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану.

Восени 1990 р. Верховна Рада України прийняла Постанову, якою всю територію України було оголошено зоною екологічного лиха. Насправді ця постанова мала лише світоглядний характер, привертала увагу до гострих і численних екологічних проблем України. І в цьому полягає її виключно важливе методологічне значення. Жодних практичних заходів, в тому числі і додаткового фінансування на оздоровлення довкілля вона не передбачала. В цьому ж руслі була прийнята Постанова про оголошення морато­рію на будівництво і введення в дію нових енергоблоків на атом­них електростанціях України. Треба зауважити, що ця постанова пізніше була визнана помилковою, оскільки загальмувала розвиток енергетики, зокрема атомної енергетики в Україні на кілька років і цим завдала відчутної шкоди економіці держави. Пізніше в 1993 р. вона була скасована, а мораторій відмінено. Проте з того часу зру­шень в атомній енергетиці країни майже не сталося.

Разом з тим старі екологічні проблеми, прив’язані до окремих територій республіки, залишилися. Більше того їх розв’язання ускладнилося через глибоку економічну кризу, а отже, відсут­ність фінансових та матеріальних ресурсів.

Найбільш загрозлива екологічна ситуація, підвищені екологічні ризики характерні насамперед для регіонів, що постраждали вна­слідок радіаційного забруднення через аварію на Чорнобильській атомній електростанції; для індустріального Придніпров’я та Дон­басу, Чорного та Азовського морів, особливо їх північно-західної зони, Карпат і Полісся та зони регіонів півдня України, на території яких свого часу широкого розмаху набуло зрошувальне землеробс­тво з його численними екологічними проблемами. Крім названих просторових екологічних проблем, чимало складних екологічних ситуацій є і в інших регіонах України, зокрема в Східному, Поділь­ському та Центральному регіонах. Нижче розглядаються території, які вважаються найбільш техногенно навантаженими.

Регіони, що постраждали від аварії на ЧАЕС, займають бі­льше 7 % території, 15 % лісів і 5 % сільгоспугідь України, є те­риторіями, розвиток яких з 1986 р. визначається цілим комплек­сом обмежень екологічного і соціального плану. Однак саме екологічні і соціальні пріоритети розвитку забруднених територій з потужним природно-ресурсним і людським потенціалом були та повинні залишатися надалі основою державних, регіональних і га­лузевих програм їх реабілітації та відновлення нормальних умов життєдіяльності населення.

В результаті катастрофи на четвертому блоці Чорнобильської AEC, яка трапилась 26 квітня 1986 р., в навколишнє середовище було викинуто більше 300 MKi радіонуклідів, що порівняно із вибухом порядку 400 атомних бомб, одна із яких 6 серпня 1945 р. була скинута на японське місто Хіросіму. Радіоактивного забру­днення зазнало біля 50 тис. км² території України, де проживало більше 2,4 млн. жителів в 2218 населених пунктах.

Спостереження за радіаційною обстановкою на території України показують, що за 17 років після аварії на Чорнобильсь­кій AEC в результаті природних процесів та прийнятих заходів з дезактивації території, що зазнала радіоактивного забруднення, відбулося багаторазове зниження радіоактивності.

Вміст радіонуклідів у водах р. Прип’ять не перевищують 1,1 Бк/дм³, тобто утримуються в межах норми. У непроточних і слабо проточних водоймах 30-кілометрової зони ЧАЕС вміст 90 Sr становив 28,5-31,9 Бк/дм³, що є нормою для даного об’єкта. У 2000 р. гідрометеорологічні умови 30-кілометрової зони відчуження не призвели до ускладнення радіаційної ситуації на водних об’єктах зони та дніпровської водної системи. Максимальний (520 Бк/м³) та середньорічний (225 Бк/м³) вміст 90 Sr у водах р. Прип’ять на ді­лянці м. Чорнобиля були найнижчими за весь післяаварійний пері­од, а 137 Cs (відповідно 380 та 106 Бк/м³) — одними з найнижчих.

Чорнобильська катастрофа з її довготривалими медико-біоло- гічними, економічними та соціальними наслідками створила в Україні ситуацію, яка наближається до рівня глобальної екологіч­ної катастрофи. Зона екологічного лиха, яка сформувалася навколо Чорнобильської AEC, стосується насамперед 30-кілометрової зо­ни. Головним джерелом небезпеки тут залишається об’єкт «Укрит­тя», в якому зосереджено небезпечні радіоактивні речовини та ядерні матеріали, радіоактивність яких становить близько 20 млн кюрі. У 30-кілометровій зоні зберігається в тимчасових непристо- сованих сховищах велика кількість радіоактивних відходів.

Таблиця 12.1

ХАРАКТЕРИСТИКА ЗОН РАДІОАКТИВНОГО ЗАБРУДНЕННЯ

Загальна площа сільськогосподарських угідь, забруднених ра­діонуклідами, складає 6,7 млн га, з них до 1Кі/км² — 5,6 млн га, 1—5 Кі/км² — 1,0 млн га, 5—15 Кі/км² — 100 тис.

Найвище забруднення мають поліські області України, в яких, крім того, виникла низка екологічних проблем, обумовлених осушенням та інтенсивним використанням у сільському госпо­дарстві земель. 12 постраждалих від катастрофи областей Украї­ни (74 адміністративних райони) належать до різних природно- господарських регіонів і володіють різним за структурою приро­дно-ресурсним, соціально-економічним і людським потенціалом. В той же час помітна перевага земельних, водних, лісових та природно-рекреаційних ресурсів в інтегральному природно-ре­сурсному потенціалі областей відразу засвідчила першочергову вразливість від радіаційного забруднення таких сфер життєдіяль­ності суспільства, якими є сільське, лісове та водне господарство, рекреація — тобто сфер, які розвиваються на стику повноцінного використання природи та задоволення людських потреб і фактич­но виконують, крім інших, важливі еколого-соціальні функції. Після Чорнобильської катастрофи деякі регіони значною мірою втратили свій екологічний потенціал і є обмежено придатними для розвитку й розміщення насамперед вказаних вище сфер гос­подарства.

Екологічні і соціальні пріоритети, які визначені для розвитку забруднених областей, означають не стільки повернення до тра­диційного для них землекористування, скільки його оптимальну зміну з метою нерозповсюдження радіонуклідів, їх закріплення і переорієнтацію розвитку певних галузей з урахуванням сього­днішніх умов і потреб регіонів. Так, наприклад, поліська частина Житомирської, Київської, Чернігівської областей, що традиційно використовувалася населенням для потреб оздоровлення, відпо­чинку, полювання, рибальства і спортивних змагань, на сього­днішній день вже не може використовуватися населенням для безпосереднього контакту з природою в обсязі, який потрібен та­кій великій агломерації, як Київська. В той же час слід позитивно сприймати пропозицію про створення на території зони відсе- лення (а може, і поза її межами) радіоекологічного заповідника з метою проведення унікальних спостережень за станом природ­них процесів, тим більше що такий заповідник існує на території сусідньої Білорусі.

Екологічні проблеми басейну Дніпра. Ріка Дніпро з прито­ками забезпечує водою низку областей Росії, Білорусі, а також є основним джерелом водопостачання України. Водні ресурси Дніпра складають близько 80 % водних ресурсів України. Серед­ній багаторічний об’єм стоку в гирлі становить 53,9 км³/рік. Максимальний стік у 1933 р. склав 71,5, мінімальний у 1921 р. — 19,0 км³. Із середньорічного об’єму стоку Дніпра близько 32 % формується на території Росії, до 31 % — Білорусі.

Басейн Дніпра займає 49 % території України, де зосереджено 42 % населення країни, 45 % її промислового потенціалу. Дніпро забезпечує водою не тільки водоспоживачів у межах власного ба­сейну. Він є головним, а подекуди і єдиним джерелом водопоста­чання великих промислових центрів півдня і південного сходу України. З урахуванням водопостачання окремих регіонів через канали Дніпро-Донбас, Дніпро-Кривий Ріг, Каховський, Північ­но-Кримський водними ресурсами Дніпра користується майже 2/3 господарського потенціалу країни.

Основним джерелом поверхневих вод є річки. У басейні Дніп­ра налічується 15 380 приток різного порядку, загальна довжина яких становить 67156 км. Збудовано 504 водосховища із загаль­ною площею водного дзеркала 767 км² та об’ємом акумульованої води 43,8 км³.

Територія басейну Дніпра зазнає значного антропогенного на­вантаження: на 60 % розорана, на 35 % сильно еродована. Після Донбасу це один з найбільш урбанізованих регіонів України. 4/5 території басейну зазнало трансформації первинного природ­ного ландшафту у зв’язку з будівництвом гідротехнічних споруд, штучних водойм. Водосховища змінили гідрологічний режим Дніпра, стали одним з основних факторів погіршення якості во­ди, призвели до поширення негативних геологічних процесів.

У 2001 р. у р. Дніпро потрапило 685,9 млн м³ забруднених зворотних вод. З цими водами надійшло 1,2 тис. т нітритів, 31,4 тис. т нітратів, 462,4 т нафтопродуктів, 1129,0 т фенолів, 30,2 тис. т завислих речовин, 329,8 тис. т сульфатів, 450,9 тис. т хлоридів. Найбільшими забруднювачами водних об’єктів басей­ну Дніпра є комунальне господарство, чорна та кольорова мета­лургія, коксохімія, сільське господарство.

Екологічне оздоровлення басейну Дніпра є одним з найважли­віших пріоритетів державної політики у галузі охорони та відтво­рення водних ресурсів. 27 лютого 1997 р. Верховною Радою Украї­ни затверджена «Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води». Основною ме­тою програми є відновлення і забезпечення сталого функціонуван­ня Дніпровської екосистеми, якісного водопостачання, екологічно безпечних умов життєдіяльності населення і господарської діяль­ності та захисту водних ресурсів від забруднення і виснаження. Особливістю Національної програми є комплексне вирішення еко­логічних проблем басейну: від створення правової бази та економі­чного механізму реалізації програми до виконання конкретних природоохоронних заходів у 20 її пріоритетних напрямах.

Загрозливий екологічний стан в Донецькому (Донецька, Луганська області) та Придніпровському (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області) промислових регіонах склав­ся внаслідок високої концентрації металургійної, хімічної, енер­гетичної, машинобудівної, гірничорудної, вугільної та інших ре­сурсомістких галузей промисловості. Цей регіон було перетворено на центр видобутку сировини та важкої промисловості з її пер­винної переробки. Техногенне навантаження природного середо­вища регіону підсилюється недосконалістю технологій, неефек­тивністю очисного устаткування та його перевантаженням.

Серед найактуальніших проблем регіону перш за все надмірні викиди забруднювальних речовин в атмосферу, скиди стічних вод у водойми, розміщення виробничих та побутових відходів, проблеми відтворення деградованих природних ресурсів.

Територія Донецького вугільного басейну освоєна давно і продовжує інтенсивно освоюватись. Поєднання вугледобування і підприємств важкої промисловості призвело до формування склад­ної екологічної ситуації (забруднення атмосфери, порушення зе- мель гірничими виробками та ін.). Сільськогосподарські землі, які прилягають до промислових центрів, (приміське господарство з високим рівнем хімізації), використовуються досить інтенсивно. Вони мають ознаки деградації (хімічне забруднення, дегуміфіка- ція). Надзвичайно гостро стоїть проблема втрати продуктивності земель за рахунок наступу ареалів промислової і міської забудови на сільськогосподарські землі.

Дніпровсько-Криворізько-Запорізький промисловий регіон ха­рактеризується одним з найвищих рівнів забруднення атмосфери, що є результатом сумарного впливу трьох промцентрів, які мають великі об’єми шкідливих викидів і розташовані недалеко один від одного. В зоні їх впливу знаходяться великі масиви цінних сільсь­когосподарських земель. Хімічне забруднення цих земель пов’яза­но не тільки з інтенсивною хімізацією сільського господарства, але й з промисловим забрудненням навколишнього середовища.

Викиди забруднювальних речовин в атмосферу становлять 77,9 % від викидів в цілому по Україні, скиди забруднювальних стоків у водойми — 73,3 % від загальноукраїнських, а територія Донецького та Придніпровського промислових регіонів стано­вить всього 22,7 % території України. У згаданих регіонах пито­ме техногенне навантаження на одиницю площі по різних небез­печних речовинах у 5—10 разів вище середньоукраїнського.

Стан повітряного басейну на 60 % території регіонів характе­ризується як небезпечний та надзвичайно небезпечний для здо­ров’я населення. Максимальні концентрації забруднювальних речовин в приземному шарі атмосфери Донецько-Макіївського, Горлівсько-Єнакієвського, Алчевсько-Стахановського, Дніпропет­ровського промвузлів, містах Маріуполі, Запоріжжі, Кривому Ро­зі в 5—21 раз перевищують гранично-допустимі по сірководню, в 5—13,8 разів — по фенолах, в 24—33 рази — по бензопірену, в 3—10 разів — по завислих речовинах, двоокису сірки, в 2—7 разів — по окислах азоту, окислу вуглецю тощо.

У 2001 р. підприємства Донецького регіону зробили викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерела­ми забруднення в обсязі 2028,3 тис. тонн, Придніпровського регіо­ну — 1129,1 тис. тонн (табл. 12.2). Високу питому вагу в них за­ймають газоподібні та рідкі викиди. Найбільшого антропогенного впливу зазначеного року зазнали міста Дніпропетровськ (викинуто у повітря від стаціонарних джерел 118,9 тис. т), Дніпродзержинск (111,2 тис. т), Кривий Ріг (454,9 тис. т), Маріуполь (363,6 тис. т), Донецьк (165,9 тис. т), Дебальцеве (131,9 тис. т), Макіївка (103,0 тис. т), Запоріжжя (125,7 тис. т), Луганськ (129,9 тис. т).

Таблиця 12.2

ВИКИДИ ШКІДЛИВИХ РЕЧОВИН В АТМОСФЕРНЕ ПОВІТРЯ ВІД СТАЩОНАРНИХ ДЖЕРЕЛ ЗАБРУДНЕННЯ (тис. т)

* статистичний збірник «Довкілля України» за 2001 р. — K.: Держкомстат України, 2002. — С. 29.

Серед екологічних проблем регіону однією з найбільш гост­рих є рекультивація земель, зайнятих під териконами та відва­лами гірських порід, що утворилися при будівництві і експлуа­тації шахт. В ландшафті регіону досить поширені кар’єри, які виникли в результаті видобутку корисних копалин відкритим способом.

Питоме навантаження на територію регіону твердих відхо­дів, особливо гірничопромислового комплексу, сягає від 8 до 18 тис. т/км², що перевищує середньорічні показники по Україні (З тис. т/км²) майже в 6 разів.

У 2001 р. 95 % промислових токсичних відходів утворено в Донецькому та Придніпровському індустріальних регіонах (від­повідно 36 та 57 % загальнодержавного). В цілому на території цих регіонів у сховищах організованого складування знаходиться 2,6 млрд т промислових токсичних відходів. Серед областей ви­діляється Дніпропетровська область, де зосереджено 1,7 млрд т цих відходів (табл. 12.3).

Екологічна обстановка ще більше ускладнюється внаслідок того, що більшість накопичувачів не відповідає санітарно-еколо­гічним вимогам, не гарантує від попадання токсичних елементів у довкілля.

Таблиця 12.3

УТВОРЕННЯ ПРОМИСЛОВИХ

ТОКСИЧНИХ ВІДХОДІВ У 2001 р. (тис. т)

* статистичний збірник «Довкілля України» за 2001 р. — K.: Держкомстат України, 2002. —С. 134.

Внаслідок господарської діяльності в цих регіонах зменшу­ються запаси підземних вод, змінюється їхній якісний склад. У Донецькій, Луганській, частково Дніпропетровській областях зміні гідрохімічного режиму сприяє розробка вугільних родовищ та скиди високомінералізованих шахтних вод у численні накопи­чувані. Зменшення запасів і погіршення якості підземних вод відбувається також через негативний вплив накопичувачів про­мислових відходів та шкідливі викиди в атмосферу підприємств хімічної промисловості Донбасу. За даними геологічної служби України, з 21 млрд м³ запасів прісних підземних вод уже забруд­нені й непридатні для пиття 3 млрд м³, тобто 15 %.

Скид шахтних вод призводить до підвищення мінералізації річ­кових вод (р. Лугань, Сіверський Донець, Самара та ін.). Через такі скиди мінералізація води в річках Самарі і Вовчій в окремі маловодні періоди досягає 4 г/л, що перевищує ГДК у 4 рази.

Невідкладного розв’язання потребує проблема покращання якості вод Кривбасу, які характеризуються підвищеною мінералі­зацією. Якщо в верхній течії р. Інгулець і Саксагань мінералізація води знаходиться в межах норми, то в середній і нижній течії во­на досягає 1200 мг/л, а в зимовий період — 3100 мг/л, що в 3—5 ра­зів перевищує допустимі норми і потребує значних об’ємів води для розбавлення. У районі Кривбасу загальна площа забруднених підземних вод становить близько 300 км², найбільш забруднені вони в районах проммайданчиків та хвостосховищ гірничо- збагачувальних комбінатів. Внаслідок зниження якості води, ін­тенсивного відбору стоку, через недостатність потужностей та відсутність досконалих технологій очищення стічних вод ускла­днюється водопостачання населення та господарських об’єктів регіону, особливо в басейні Сіверського Дінця.

Необхідно вирішити, перш за все, проблему запобігання вики­дів окислів сірки при спалюванні та коксуванні вугілля. Для Дон­басу з його великими обсягами спалювання і коксування такого вугілля, що містить до 40 % сірки, ця проблема є найважливі­шою. Необхідно також запобігти скиду високомінералізованих шахтних вод в поверхневі водойми, запровадити пошук ефектив­них і економічних способів обеззараження високотоксичних від­ходів (хімічних, коксохімічних та ін.), утилізувати непридатні для використання в сільському господарстві отрутохімікати, за­безпечити рекультивацію порушених земель тощо.

Екологічні проблеми Чорного та Азовського морів. Багатст­во природних ресурсів, сприятливі кліматичні умови приморсь­ких територій та прилеглих морських акваторій обумовлюють високий ступінь їх господарського освоєння. Особливо активно цей процес відбувається в галузях, тісно пов’язаних з морським середовищем та його ресурсами, рибогосподарській, рекреацій­ній та ін.

Морське середовище зазнає численного і різноманітного ант­ропогенного впливу внаслідок господарської діяльності як на прилеглих територіях, так і на акваторіях. Зарегулювання стоку річок, подальше зростання безповоротного водоспоживання, особ­ливо в зрошуваному землеробстві, що призводить до значного скорочення надходження прісних вод у пригирлові райони моря, екологічно необгрунтована інтенсифікація ресурсно-експлуата­ційних галузей у морських і прибережних акваторіях, у тому чис­лі вилов риби та інших морепродуктів, некерована індустріаліза­ція, хімізація, урбанізація узбережжя — все це обумовлює поси­лення антропогенного навантаження в регіоні. Така діяльність призвела до неприпустимого зростання забруднення морського середовища побутовими, промисловими, сільськогосподарськи­ми та іншими відходами, які містять небезпечні і шкідливі речо­вини та патогенні мікроорганізми.

Одним з основних факторів, які визначають екологічний стан морських вод, є забруднення, що надходить із стоками рік. Десят­ки великих і малих річок несуть води зі своїх водозбірних площ у Чорне та Азовське моря.

На морське середовище значно впливають скиди стічних вод з наземних джерел (населені пункти, промислові об’єкти, порти і портові споруди), що безпосередньо надходять у Чорне і Азовське моря. На Чорноморсько-Азовському узбережжі розміщено більше 20 адміністративних районів Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької, Донецької областей та Автономної Ресубліки Крим, до яких належать десятки міст і великих промислових комплексів.

Господарсько-побутові стічні води за складом дуже різнома­нітні: крім органічних речовин вони містять багато інших сполук, значне місце серед яких займають детергенти, що присутні в мив- них засобах. Такі стоки вносять в морське середовище в розчине­ному і завислому стані речовини, концентрації яких не властиві природним водам, особливо органічні і мінеральні (біогенні) сполуки. Це — концентровані стоки, не розбавлені річковими во­дами, більша частина яких безпосередньо випускається в море без будь-якого очищення або після часткового механічного очи­щення, до того ж у вузьку прибережну зону шириною 500-1000 м від берега, що призводить до її забруднення.

Одним із джерел надходження забруднювальних речовин в Чорне і Азовське моря є також поверхневий стік з сільськогоспо­дарських угідь. Нераціональне застосування мінеральних добрив, пестицидів, гербіцидів, інсектицидів, фунгіцидів, крім бажаних результатів, призвело до значних негативних наслідків. Частина цих речовин трансформується, передається через ланцюг жив­лення, інша надходить у ґрунтові води, міститься в зливових сто­ках, потрапляє в річки та безпосередньо в море. З внесених на схилі землі добрив вимивається до 20 % азоту, 2—5 % фосфору, 10—70 % калію. Винос пестицидів з богарних земель становить 1 %, зі зрошуваних — 1—4 % від внесеної кількості. В цілому стік малих річок вносить близько 11,6 % азотних добрив, що над­ходять до водних об’єктів басейнів Азовського та Чорного морів, 13 % фосфорних добрив та 6 % пестицидів.

Суттєвим джерелом забруднення Чорного моря є аварійні (зал­пові) скиди, що відбуваються головним чином внаслідок скидан­ня стічних вод промислових підприємств та населених пунктів, а також при завантаженні танкерів.

Основна частка надходження забруднених вод спостерігається в північно-західній частині Чорного моря. З річковим стоком, який становить тут 79 % загального континентального стоку, в цей регіон надходить більша частина забруднених стічних вод. До них належать й безпосередні скиди в море з урбанізованих тери­торій, промислових об’єктів, сільськогосподарських угідь.

Найбільш забрудненими ділянками прибережних вод Чорного та Азовського морів є Дунайська гирлова і Дніпро-Бузька облас­ті, Севастопольська бухта, Керченський район, Дніпровський ли­ман, Маріупольський, Генічеський райони.

Під впливом навіть порівняно низьких концентрацій забруд­нювальних речовин в біоценозах моря відбуваються зрушення, які можуть мати критичні наслідки для стійкості його екосисте­ми. До таких змін можна віднести зменшення видового розмаїт­тя, порушення темпів і співвідношення процесів продукування та розкладу органічних речовин, аномалії динаміки розчинення кис­ню, порушення системи біоакумуляції в угрупуваннях. Досить велика ймовірність виникнення так званого синергічного ефекту, тобто сукупної дії хімічних речовин при каталізуючому впливі забруднення.

Екологічні наслідки антропогенного забруднення становлять цілий комплекс явищ, найбільш суттєві з яких — прогресуюча евтрофікація, накопичення хімічних токсикантів у різних компо­нентах екосистеми, зниження біологічної продуктивності, мікро­біологічне забруднення прибережних вод.

Масовий розвиток деяких видів планктонних водоростей іноді сягає сили «червоних припливів», коли їх концентрація в поверх­невому шарі води перевищує 15—20 г/м³. При цьому угрупуван- ня зоопланктону, що розвивається в зонах такого «червоного припливу», як правило, не в змозі спожити і переробити масу ор­ганічних речовин, що продукує фітопланктон. Надлишок неспо- живаної зоопланктоном органічної речовини водоростей накопи­чується в товщі води і біля дна, створюючи загрозу вторинного органічного забруднення.

Вилови риб засвідчують істотні зміни у їх видовому складі. Значно збільшилася питома вага дрібної риби. При зниженні уловів осетрових, скумбрії, пеламиди, лосося домінуючого зна­чення набуває шпрот, хамса, ставрида, які становлять більше 80 % загального вилову. Тепер через низьку чисельність припи­нено промисловий вилов саргача, камбали-калкану, луфаря, а та­кі промислові види, як осетр атлантичний, скумбрія зовсім зник­ли зі складу іхтіофауни Чорного моря. Причини зменшення запа­сів — погіршення якості екосистем, природна смертність, тиск хижаків та перепромисел. Крім того, при поступовому зменшенні вилову цінних видів риб зростає видобуток менш цінних, але та­ких, що служать кормовою базою для цінних видів.

У зв’язку із забрудненням Чорного і Азовського морів різко погіршилися можливості господарського і рекреаційного викорис­тання узбережжя. Крім збитків для рибогосподарської галузі, антропогенна евтрофікація морських вод спричиняє великі втра­ти в інших галузях економіки та соціальної сфери. За експертни­ми оцінками, економічні збитки від порушення стану довкілля української частини Азовського і Чорного морів становлять що­річно 1,7 млрд грн.

Далеко не всі втрати ресурсного потенціалу й інші економічні та соціальні наслідки можна оцінити в вартісній формі, оскільки через зв’язки між різними видами господарської діяльності нега­тивні результати у галузях, безпосередньо пов’язаних з ресурс­ним потенціалом морських екосистем, передаються галузям, менш пов’язаним з морським середовищем. Тому виникають не прямі, а опосередковані збитки.

Важливим кроком на терені охорони та раціонального вико­ристання природних ресурсів Чорноморського басейну стало підписання всіма причорноморськими країнами (Болгарія, Грузія, Румунія, Російська Федерація, Туреччина та Україна) 21—22 квіт­ня 1992 р. в Бухаресті Конвенції про захист Чорного моря від забруднення (Бухарестська конвенція), яка охоплює широке коло питань щодо покращання екологічного стану в цьому регіоні. Конвенція вступила в силу 15 січня 1994 р. після ратифікації її чотирма країнами. До лютого 1994 р. її було ратифіковано зако­нодавчими органами всіх шести прибережних держав (Україна ратифікувала Конвенцію 7 лютого 1994 р.).

Головною метою Конвенції є створення міжнародно-правової бази для розгортання співробітництва причорноморських країн, спрямованого на реалізацію комплексу заходів щодо захисту Чор­ного моря від забруднення з морських суден, наземних джерел, внаслідок діяльності на континентальному шельфі. У рамках та­ких заходів передбачається проведення в Чорному морі спільних наукових досліджень та взаємний обмін інформацією.

6—7 квітня 1993 р. в Одесі на засіданні Міністрів охорони нав­колишнього природного середовища причорноморських країн була розглянута і прийнята Міністерська декларація про захист Чорного моря. В ній головну увагу звернуто на заходи щодо зниження вмісту шкідливих речовин, забруднення із суден, при­пинення переміщення токсичних речовин через кордон, віднов­лення, збереження та регулювання природних ресурсів Чорного моря, введення системи обов’язкової процедури оцінки впливу на навколишнє середовище усіх проектів приватного та державного сектора відповідно до національних критеріїв.

У червні 1993 р., щоб запобігти катастрофічному знищенню ресурсів Чорного моря і покращити його стан та для забезпечен­ня фінансової підтримки Бухарестської Конвенції було започат­ковано Екологічну програму по Чорному морю (BSEP), яку офі­ційно затверджено в вересні 1993 р. Основна мета програми — створювати та зміцнювати регіональний потенціал управління екосистемою Чорного моря; розробляти відповідну політику і правову основу для оцінки, контролю та запобігання забруднен­ню і для збереження біорозмаїття; сприяти залученню надійних інвестицій у навколишнє середовище.

Серйозним кроком у розвитку співробітництва причорномор­ських держав у галузі охорони екосистеми Чорного моря та ви­користання його ресурсів було схвалення Стратегічного плану дій для відновлення та захисту Чорного моря на Міністерській конференції, яка відбулася ЗО—31 жовтня 1996 р. в Стамбулі (Ту­реччина). У Конференції брали участь делегації всіх причорно­морських країн, очолювані міністрами та заступниками міністрів охорони навколишнього середовища, представники природоохо­ронних, донорських і громадських організацій причорноморсь­ких країн та представники BSEP.

Україна 10 липня 1998 р. прийняла «Концепцію охорони та відтворення навколишнього природного середовища Азовського і Чорного морів». На розвиток цієї Концепції Верховною Радою України схвалено 22 березня 2001 р. Закон України «Про затвер­дження Загальнодержавної програми охорони та відтворення до­вкілля Азовського та Чорного морів». Він передбачає заходи що­до поступової ліквідації усіх причин забруднення, а також сприяння концентрації зусиль усіх суб’єктів управління і госпо­дарювання Азово-Чорноморського регіону та об’єднання в єди­ний комплекс екологічних, економічних, науково-технічних, ор­ганізаційних та інших заходів, спрямованих на вирішення завдань його екологічного оздоровлення.

Екологічні проблеми Карпат. Українські Карпати займають майже 4,0 % території України. Вони представлені передгірськи- ми та гірськими ландшафтами з притаманним їм рослинним і тваринним різноманіттям, що має особливу цінність з природо­охоронної точки зору. В Карпатах зосереджено 16 % державного лісового фонду і 33,4 % лісових запасів України. В Українських Карпатах ростуть 2110 видів квіткових рослин (50 % фітогено- фонду держави). Тут відкрито 780 джерел мінеральних вод із де­бітом 57,5 тис. м³/добу.

Давнє господарське освоєння регіону, пов’язане з веденням полонинського господарства, інтенсивним лісокористуванням, значним розвитком гірничовидобувних робіт у другій половині XX ст. (видобуток нафти, газу, сірки, калійних солей, будівель­них матеріалів тощо), спричинило суттєві антропогенні зміни в ландшафтних комплексах. В результаті різко загострилися, особ­ливо в останні десятиріччя, екологічні проблеми, пов’язані із де­структивними процесами в ландшафтах. Наслідком зменшення лісистості регіону з 95 % до 53 % і знищення криволісся у висо­когір’ї стало порушення нормального гідрологічного режиму гір­ських річок, зниження захисної функції лісів, отже, й екологічно­го балансу у водозбірних басейнах. Нагадаємо, що загальна лісистість у Карпатах становить 35 %, а в Закарпатті — 51 %. Тому частіше стали виникати небезпечні повені, збільшилися масштаби негативного їх впливу на навколишнє середовище. Найбільш руйнівними виявилися повені 1998 і 2001 років, які призвели до людських жертв і супроводжувалися руйнацією гідротехнічних, транспортних споруд та жилих помешкань. У Закарпатті, як ві­домо, налічується 9426 гірських річок і потоків, довжина яких становить 19793 км. Тому водоохоронна функція гірських лісів має виняткове значення для підтримання нормального гідрологіч­ного режиму.

На сьогодні територія Карпат — один з найбільш паводконе- безпечних регіонів Європи. В Україні щорічно від повеней і па- водків страждає в середньому 20 % загальної чисельності насе­лення. Інтенсивне освоєння паводконебезпечних територій та недоліки у веденні лісового господарства призвели до зменшення площ та зміни структури лісів, що негативно позначається на їх­ніх водорегулювальних та водозахисних функціях.

Враховуючи те, що карпатські ліси знаходяться в центрі пере­населеної Європи з її значною мірою трансформованими під впливом людської діяльності ландшафтами, значення їх як «леге­нів» нашого континенту набуває глобального характеру. Але за­раз саме карпатські ліси перебувають під загрозою. Головними чинниками є: перевантаження лісорозробками; порушення ціліс­ності рослинного й ґрунтового покриву як наслідок використання важкої техніки для розробки та вивезення деревини, а також знач­не розширення доріг без спеціального покриву; перевипасання більшості полонин та розміщених нижче лісів; сусідство з про­мисловими центрами — хімічними забруднювачами Карпатсько­го регіону (Калуш, Стебник, Надвірна, Новий Роздол, Дрогобич, Бурштин тощо) і звідси — постійна загроза кислотних дощів.

Поєднання згаданих факторів із вологим кліматом (800— 1000 мм опадів за рік) інтенсифікує процеси водної ерозії в регіоні, а це призводить до значного помутніння стоку річок, які є джерелами водозабезпечення кількох областей і багатьох міст в Україні.

При обгрунтуванні екологічної стратегії заходів прийнято до уваги такі основні екологічні засади: у Закарпатській частині ба­сейну Тиси (яка становить лише 8 % від площі річки усього ба­сейну) зосереджено 30 % водних ресурсів річки. Таким чином, Закарпаття має важливе значення для підтримання екологічної безпеки всього басейну Тиси в межах України, Румунії, Угорщи­ни; існують потенційні можливості регулювання повеневого процесу як за допомогою гідротехнічних споруд, так і рослинно­го покриву і передусім лісових екосистем, які здатні затримувати від 25 до 37 % поверхневих вод і переводити їх у внутрігрунтові.

Щоб запобігти проявам згубних наслідків природних явищ у Карпатах, в 2000 р. був прийнятий Закон про мораторій на про­ведення суцільних рубок у ялицево-букових лісах.

Екологічні проблеми Полісся. Українське Полісся займає північні райони Волинської, Рівненської, Житомирської, Київсь­кої, Чернігівської, Сумської, Львівської областей.

Основними факторами дестабілізації природних історично сформованих умов у межах українського Полісся є сільськогос­подарська і лісогосподарська промислово-виробнича діяльність. Перша включає використання всіх придатних для сільськогоспо­дарського виробництва суходольних земель, а також осушення і освоєння земель меліоративного фонду, які складаються з боліт, заболочених земель та перезволожених сільгоспугідь, що потре­бують поліпшення. Реалізація державної програми великомасш­табної меліорації боліт, заболочених і перезволожених земель призвела до суперечностей між обсягами введення додаткових меліорованих земель і можливостями їх освоєння згідно з проект­ними вимогами. Через нестачу матеріально-технічних ресурсів, низький рівень агротехніки, недостатню підготовку кадрів, грубі порушення агрономічних, технологічних і природоохоронних вимог щодо використання осушених земель ефективність їх осво­єння не досягла передбаченої планами, що сприяло подальшому екстенсивному розвитку сільськогосподарського виробництва. Це призвело до об’єктивних труднощів в експлуатації меліоративних систем і підтриманні стану меліорованих земель на оптимально­му рівні. Сформувався комплекс штучних непередбачуваних фак­торів, які всупереч прогнозним оцінкам обумовили розвиток не­гативних процесів на осушуваних і прилеглих до них землях, та­ких як виснаження родючості грунтів, їх пересушення і втрата гумусу, вітрова і водна ерозія, або навпаки — вторинне заболо­чування, підтоплення понизь, негативний вплив на стан природ­них водойм та ін. Значна меліорованість водозборів при існую­чому рівні експлуатації осушних систем і освоєнні осушуваних земель обумовила важку екологічну ситуацію, яка склалась в ре­гіоні. Наслідком такого впливу є деградація ґрунтів, що супрово­джується втратою гумусу (щороку 5,27 млн т).

Екологічна ситуація в Поліссі ускладнюється різким погір­шенням якісного складу земель. Так, за роки осушувальної мелі­орації площа осушених угідь зросла більше ніж у 2 рази, а дефля- ційна небезпека й еродованість грунтового покриву — в 27 разів. Площа дефляційно небезпечних, кислих та змитих ґрунтів дося­гала відповідно 2,9, 5,5, 2,0 млн га, тобто становить 24,4 %, 47,1 % і 17,1 % загальної площі сільськогосподарських угідь.

Навколо осушених територій у радіусі 2—З км формується зона несприятливого екологічного впливу, що перевищує площу осушення в 4—5 разів. На площі 254,3 тис. га піщаних ґрунтів спостерігається зменшення врожайності картоплі на 18 %, льо­ну — 22 %, озимого жита — на 27 %.

Наслідком осушувальної меліорації на Поліссі є зниження під­ґрунтових вод в середньому на 0,8—1,0 м, а включення більше як 50 % малих річок у меліоративні системи призвело до порушення їх гідрологічного режиму. Це проявляється в зміні внутрішньоріч- ного перерозподілу стоку річок (на період весняної повені припа­дає 56—84 % річного об’єму стоку), в зниженні їхньої біопродук- тивності. Відбувається погіршення якісного складу поверхневих вод, падіння самоочисної здатності водойм і річок. Вода стає не­придатною для водопостачання.

Внаслідок аварії на Чорнобильській AEC майже 5,9 млн га по­ліських земель стали радіаційно забрудненими, з них 3,0 млн га — сільськогосподарські угіддя.

Аналіз екологічних проблем Полісся показує, що для комплекс­ного їх вирішення треба розробити і реалізувати Програму пер­шочергових заходів щодо зменшення негативного виливу осушу­вальної меліорації та радіаційного забруднення на екологічний стан Полісся.

Перетворення природного водного режиму меліорованих зе­мель на штучний призвело до значного підвищення інтенсивності водообміну підгрунтових, підземних і поверхневих вод. Це обу­мовлено штучним збільшенням акумулятивної місткості зони вод за рахунок зниження дзеркала підгрунтових вод, підвищенням дренованості земель при застосуванні матеріального дренажу і культурно-технічних заходів, підвищенням інтенсивності поверх­невого стоку, деформації співвідношення рівнів підземних і по­верхневих вод, зростанням сумарного випаровування з поверхні грунту, зайнятої культурною рослинністю та ін. При незмінності значень сумарних показників річних і багаторічних водних балан­сів обсяг водообміну на осушених і прилеглих до них землях за рахунок підвищення його інтенсивності зріс удвічі. Таким чином, зона підвищеної інтенсивності водообміну, яка в межах Полісся сягає 20—80 % площі окремих водозборів, стає небезпечною як фактор забруднення природних вод. При цьому у водообмін за­лучається більша кількість забруднювачів природного і штучного походження, відбувається інтенсивний вимив з ґрунтового шару і поверхні ґрунту поживних речовин, добрив, отрутохімікатів, від­ходів сільськогосподарського, промислового і побутового похо­дження. В зоні впливу осушної меліорації формуються особливі умови, рівень екологічної небезпеки яких залежить від якості са­мої системи, її експлуатації і культури сільськогосподарського освоєння осушених земель.

Першочергові заходи, нагальна необхідність яких визначена Планом дій уряду України з реалізації та розвитку «Основ націо­нальної екологічної політики» та Постановою Кабінету Міністрів України від 23 вересня 1993 р. «Про першочергові заходи щодо поліпшення екологічного стану Полісся» і які конче необхідно реалізувати, спрямовані на природні об’єкти, що знаходяться в найбільш екологічно небезпечному стані. Результатом їх здійс­нення має стати усунення або призупинення дії негативних про­цесів, пов’язаних із використанням меліорованих сільгоспугідь, поверхневих вод, лісових ресурсів.

Масштабний комплекс заходів по меліорації сільськогоспо­дарських угідь було передбачено Державною регіональною про­грамою соціально-економічного розвитку Полісся на 1996— 2010 рр., яка була схвалена Кабінетом Міністрів у березні 1996 р., але черга до її практичної реалізації так і не дійшла.

У сфері охорони і раціонального використання земельних ре­сурсів як першочергові прогнозуються заходи щодо реконструк­ції застарілих або технічно несправних, недосконалих систем, які не забезпечують регулювання водного та підтримання оптималь­ного водно-повітряного режиму ґрунтів на осушених землях, а також створення водоохоронних насаджень і полезахисних лісо­смуг. Окрім цього, з метою підвищення родючості осушених зе­мель необхідно здійснити комплекс агротехнічних і агрохімічних заходів щодо захисту торф’яних ґрунтів, впровадження нових технологій вирощування сільськогосподарських культур з одно­часним підтриманням екологічної рівноваги агроландшафтів, оп- тимізацією водного режиму перезволожених та підтоплюваних територій.

На територіях, які зазнають суттєвого антропогенного наван­таження, доцільно розгорнути будівництво і реконструкцію очис­них споруд на об’єктах агропромислового комплексу.

Роботи зі зниження впливу радіаційного забруднення вклю­чають комплекс агротехнічних і агрохімічних заходів (залуження і перезалуження лук і пасовищ, вапнування сільськогосподарсь­ких угідь, заходи хімічної меліорації ґрунтів), здатних обмежити поширення забруднення по території і зменшити перехід радіо­нуклідів до рослинницької продукції.

Для посилення екологічної функції здійснюваних заходів не­обхідно проводити заліснення земель, що вилучаються із сільсь­когосподарського користування внаслідок значної деградованості і радіаційного забруднення. Важливим в цьому плані є збільшен­ня площ під об’єкти природно-заповідного фонду, що належать до основних природоохоронних заходів.

Екологічні проблеми зрошувального землеробства. Зрошу­вання є ефективним засобом забезпечення високої врожайності усіх сільськогосподарських культур, особливо зернових, овоче­вих, плодово-ягідних та ін. Насамперед на територіях, які потер­пають від нестачі вологи, періодично страждають від спеки і су­ховіїв. До таких територій в Україні належать райони півдня та південного сходу. Саме ці регіони по суті є головною житницею України. Для зазначеної місцевості характерні такі орографічні риси поверхні, як рівнинність, відсутність виразних морфострук- турних утворень, слабка пересіченість тощо В компонентній структурі її природо-ресурсного потенціалу земельні ресурси зай­мають 67 %. Тут зосереджено основні масиви чорноземних ґрун­тів України. Ця особливість, поряд зі сприятливими ґрунтово- кліматичними характеристиками території області, визначає важ­ливе сільськогосподарське значення регіону.

Незважаючи на високу вартість будівництва і облаштування зрошувальних систем, розміри поливних земель були доведені в Україні з 503,1 тис. га до 2,6 млн га в 1990 р., або збільшилися в 5 разів. Середній щорічний приріст зрошуваних земель складав 84 тис. га. Широкомасштабне зрошення здійснювалося перш за все в південних областях України. Тут площі поливних земель на початок 1990 р. становили в Херсонській області — 438,8 тис. га, Автономній Республіці Крим — 366,7 тис. га, Запорізькій —

273,5, Дніпропетровській — 251,3, Донецькій — 200,7, Одесь­кій— 240,0, Миколаївській — 191,1 тис. га. В 10 областях зро­шення або не проводилося або застосовувалося на незначних площах від 0,8 до 10,9 тис. га, в інших воно охоплювало від 20,9 до 119,1 тис. га.

На початок 90-х років XX століття на зрошення в Україні ви­користовувалося близько 7 млрд м³ води, з них 30,1 % припадало на Автономну Республіку Крим, 25,6 — на Херсонську, 10,3 — Одеську, 9,9 — на Запорізьку області.

У зв’язку з розгортанням в Україні економічної кризи фактич­но з 1991 р. будівництво зрошувальних систем було припинено, а площа зрошення і витрати води на ці цілі почали скорочува­тись. І цей процес продовжується вже більше десяти років.

За 1991—2000 роки площі зрошуваних земель зменшилися в Україні на 8,1 %, крім Автономної Республіки Крим, Одеської та Черкаської областей, де відбулося незначне збільшення цих площ відповідно на 7,3, 0,8 та 1,5 %.

Але це жодною мірою не свідчить про будь-яке нарощування в Україні зрошувальних систем. Навпаки, в результаті проведен­ня приватизації земель сільськогосподарського призначення, руйнування великих сільськогосподарських підприємств, подріб­нення великих масивів поливних площ, а також стрімкого подо­рожчання енерго- та інших ресурсів більша частина зрошуваль­них систем вже не використовується за своїм призначенням, обладнання застаріло, розукомплектовано і стало не придатним для поливу. Про це свідчать дані про площі зрошуваних земель і використання води на зрошення в Україні за 1990—2000 рр. (табл. 12.4).

У 2000 р. в порівнянні з 1990 р. на полив сільськогосподарсь­ких угідь в Україні було використано 1,7 млрд м³ води, або в 4 рази менше, ніж в 1990 р. А в таких областях України, які гост­ро потерпають від нестачі вологи в ґрунті, як Дніпропетровська, Луганська, Миколаївська, Одеська та інші обсяги використаної на зрошення води скоротилися в 6—8 разів. Навіть в таких засу­шливих регіонах, як Автономна Республіка Крим і Херсонська область забір води на полив зменшився на 30—40 %.

Таблиця 12.4

ПЛОЩІ ЗРОШУВАНИХ ЗЕМЕЛЬ І ВИТРАТИ ВОДИ НА ЗРОШЕННЯ В УКРАЇНІ ТА ОБЛАСТЯХ В 1990—2000 рр.

Занедбаність зрошувальних систем в Україні гостро далася взнаки в 2003 р., який виявився засушливим і маловрожайним, внаслідок чого було втрачено значну частину врожаю зернових та інших культур.

Підкреслюючи велику позитивну роль зрошення в посушливих районах України для забезпечення стабільно високої врожайності, не можна не відзначити, що при науково необгрунтованому підході запровадження зрошувальних систем вони нерідко завдають вели­кої шкоди якості земельних ресурсів і навколишньому природному середовищу взагалі. Через перевищення норм зрошення і поливу земель в 1,5—2 рази відбувається повторне засолення і підтоплення сільськогосподарських угідь, розвиваються деградаційні процеси в ґрунтовому покриві, а при використанні води, яка не відповідає Державним стандартам щодо своєї якості, відбуваються процеси слітізації чорноземів та порушення сольового режиму. Таким чи­ном, при необдуманому будівництві і експлуатації зрошувальних систем, застосуванні застарілих технологій поливу неминуче вини­кають такі негативні наслідки, як ерозія екосистем, деградація ба­зових компонентів агросфери, збіднення агроландшафтів, дегумі- фікація та дефляція грунтів, виснаження земельних ресурсів.

Але все це не заперечує необхідності відродження зрошення, будівництва, реконструкції та модернізації зрошувальних систем на основі застосування новітніх технологій та техніки поливу. Для запобігання негативним процесам, що відбуваються на зрошува­них землях, необхідне забезпечення оптимального меліоративного стану, скорочення втрат води, в тому числі при транспортуванні, впровадження раціональних режимів зрошення з мінімальними поливними нормами.

12.3.