Країни з виходом до Адріатичного моря

Ще у 1990 р. лише дві східноєвропейські країни виходили до Адріатичного моря: Югославія і Ал­банія (рис. 1-22). Албанія вижила, але колишня Югославія розпалася на п’ять країн, і її дез­інтеграція, мабуть, не завершена.

Спочатку розглянемо колишню Югославію — країну, що простягалася від Австрії до Греції. Сформована у 1918 р., після Першої світової війни, вона охоплювала сім великих і 17 малих етнічних і культурних груп (рис. 1-24). Словенці та хорвати на півночі були римо-католиками; серби на півдні належали до сербської православної церкви. Декілька мільйонів мусульман також були частиною культурної мозаїки. В окремих регіонах країни діяло два алфавіти. Спочатку в Югославії панував царський дім Сербії; після 1945 р. країну зібрав докупи комуністичний диктаторський ре­жим на чолі з героєм Другої світової війни марша­лом Тіто. Але коли у Східній Європі комуністич­ний режим розвалився і розпався Радянський Со­юз, те саме сталося і з державою Югославія.

Комуністичні суспільні проектувальники зак­лали під Югославію міну сповільненої дії. Вони поділили країну на шість «республік» подібно до радянської моделі, у кожній з яких домінувала (крім Боснії) одна більша етнічна група. Оскільки всі ці «республіки» неминуче містили меншини, держава гарантувала їхні права, проте за автокра­тичними мірками.

Коли комуністична система розпалася, окремі «республіки» проголосили свою незалежність, тоб­то це зробили більшості у цих спільнотах. Те, що залишилося від державної машини, надалі керова­ної сербами, намагалося зупинити дезінтеграцію. Але такі спроби швидко зазнали невдачі, і нові країни під назвами Словенія, Хорватія, Боснія, Македонія і — в результаті віднімання — Сербія з’явилися на карті. Однак меншини у нових дер­жавах протистояли цьому, і у Хорватії та Боснії знову піднялися ті, хто стояв на захисті держав­ності. Як наслідок, вибухнув катастрофічний конфлікт якраз тоді, коли розроблялися грандіозні плани європейського об'єднання.

Як бачимо, деволюційний процес із XX сто­ліття перейшов у XXI. Сьогодні все ще ево- люціонізуюча карта колишньої Югославії скла­дається з п’яти країн: Словенії, Хорватії, Боснії, нової Югославії (з 1 липня 2002 р. вона називаєть­ся Союзом Сербії та Чорногорії) та Македонії.

Словенія була першою «республікою», що відокремилася і проголосила незалежність. Ет­нічно найбільш гомогенна, але за площею невели­ка, з лише 2 млн із 23 млн громадян колишньої Югославії, Словенія лежить найдалі від сербської владної серцевини, і вона використала свій шанс. Ця альпійська високогірна держава з найпродук­тивнішою економікою серед «республік» ще до не­залежності, і сьогодні має найвищий показник BH П на одну особу в субрегіоні. Вона належить до найперспективніших кандидатів на приєднання до ЄС у цьому десятиріччі.

Серпоподібна територія Хорватії, з відгалу­женнями вздовж угорського кордону і Адріатично- го узбережжя, лише частково відображає розподіл хорватів у колишній Югославії (рис. 1-24). Близь­ко 85 % із 4,6 млн осіб у Хорватії є хорватами, але решта 800 000 живуть у широкій зоні Південної Боснії. Сербська меншина Хорватії, що становила приблизно 12 % на часи здобуття незалежності, скоротилася під тиском хорватів. За комуністичної планової економіки Хорватія була другою най­більш процвітаючою республікою у колишній Югославії (після Словенії), але громадянська війна і хаос наробили багато шкоди.

Боснії пощастило значно менше. Багатоетніч­на, відірвана від моря і розміщена між хорватсь­кою державою на заході і владною сербською твердинею на сході, Боснія стала жертвою згубно­го конфлікту. Поміж 3,8 млн її жителів близько 50 % були мусульманами, 31 % сербами і 17% хор­ватами. Спустошена столиця Сараєво — це святе місце для мусульман і одночасно для православних сербів — лежить на східній межі клиноподібної те­риторії, де мусульмани залишилися у більшості (рис. 1-25). Владні органи з домінуванням мусуль­ман проголосили незалежність у 1992 р., внаслідок чого відбулося сербське повстання, підтримуване сусідньою Сербією.

Громадянська війна, яка розпочалася після цього, забрала життя 250 000 людей, залишила без даху над головою 2 млн осіб, спричинила безпре­цедентний потік біженців і зруйнувала значну час­тину боснійської культурної спадщини та інфраст­руктури. У 1995 р. дипломатичні ініціативи США завершилися перемир’ям, що поділило Боснію на два (фактично чотири) сектори (рис. 1-25). Підпи­сані у Дейтоні (штат Огайо у США) усіма сторона­ми домовленості вимагали введення міжнародних сил. На заході і півдні лежить так звана мусульма- но-хорватська «федерація», а на півночі та сході — дві цілком відмінні частини сербської «рес­публіки» під назвою Србска. Серби (31 % населен­ня) OTpriMajTH 48 % території Боснії, мусульмани — 27 % і хорвати — 17 %. Як видно на карті, два кри­ла сербської «республіки», з’єднані вузькою смуж­кою — Посавинським коридором шириною лише З милі у запліччі річкового порту Брчко. Ця тери­торія була здебільшого мусульманською перед громадянською війною і стала свідком найжах- ливішої етнічної «чистки» у цілій країні; мусуль­мани не забули ці звірства.

Географічна назва Югославія до липня 2002 р. стосувалася того, що залишилося від території, де колись правили або переважали серби: Сербія з центром у старій сербській столиці Белграді на річні Дунай; Воєводіна на півночі, частина якої ко­лись була угорською територією і де угорська мен­шина становить понад 350 000 осіб; Чорногорія (Монтенегро) на Адріатичному узбережжі, яку ко­лись дуже підтримували серби, але віднедавна вона намагається дистанціюватися від Белграда; і Косово на півдні — одна з історичних мусуль­манських твердинь у субрегіоні; тепер вона пере­буває під правлінням НАТО після виселення ре­пресованих сербських меншин.

Із шістьма мільйонами мешканців, автокра­тичним режимом і ще значними збройними сила­ми, Сербія вже не домінує у цій Югославії з чо­тирьох частин (сукупне населення 10,7 млн), хоча вона втратила контроль над Косово і має пробле­ми як у Воєводіні, так і в Чорногорії. Угорська меншина у Воєводіні (п’ята частина населення) почувалася краще, ніж будь-коли мусульмани у Косово, але дехто був змушений вступити до юго­славської армії під час кампанії у Косово. Тим ча­сом в Угорщині консервативні політики закликали до перегляду угорсько-югославського кордону, щоб повернути третину півночі Воєводіни назад Угорщині. Чорногорія лише з 650 000 мешканців вирішила дистанціюватися від Сербії, навіть упро­вадивши німецьку марку як свою офіційну валюту і форсуючи власні дипломатичні й торговельні зв'язки з європейськими країнами. Близько трети­ни чорногорців налаштовані просербськи, і Юго­славія утримує у Чорногорії озброєні сили. Тому тут може статися ще один конфлікт.

Трагедія Косово була найсерйознішою пробле­мою регіону у 2001 р. Цей кут Югославії разом з албанською, переважно мусульманською, більшіс­тю серед 2 млн людей колись мав значну авто­номію.

Косово завжди було бідною сільською тери­торією з одним із найнижчих рівнів життя у Європі, і гніт Сербії викликав тут очікуваний ефект. Незабаром відбулося озброєне повстання, і серби в Косово зазнали великих утрат. Тисячі сербів залишали Косово навіть тоді, коли почалася перша етнічна «чистка» сербськими військами. Це в свою чергу спровокувало потік біженців до сусідніх Албанії, Македонії та навіть до іншої ав­тономної сербської провінції — Чорногорії.

Тоді, коли міста і села Косово спалювалися і косоварів убивали у зростаючих кількостях, євро­пейські й американські посередники домовилися змусити сербів і косоварів підписати угоду, яка б повернула Косово автономію і гарантувала по­дальші переговори на три роки. Косовари підписа­ли таку угоду, а серби відмовилися. Це спричини­ло першу військову операцію НАТО. У березні 1999 р. розпочалося масоване бомбардування, що зруйнувало значну частину військових потужнос­тей Сербії та інфраструктури країни.

Однак сербські війська і надалі продовжували нищити Косово, виганяючи сотні тисяч косоварів з їхньої провінції. На початок квітня потік біженців перевищив 500 000, створюючи жахливу гуманітарну кризу всередині і поза межами Косо­во. Тисячі цивільних загинули внаслідок сербських акцій. Після катастрофи у Боснії це була найтяжча людська трагедія у Європі від Другої світової війни, і знову Європі не вдалося попередити її, хо­ча європейці присягалися, шо це ніколи не повто­риться.

До зими 2001 р. довготривалий статус Косово залишався непевним. Сербське населення скоро­тилося до менш ніж 5 %; військові сили OOH утримували контроль; почалася відбудова з інозем­ною допомогою. Але Косово ніколи формально не було відокремлене від Югославії і не ε незалежною одиницею.

Порівняно з подіями у решті колишньої Юго­славії найпівденніша колишня «республіка» Маке­донія мала кращу долю, незважаючи на своє бага­тонаціональне населення (66 % македонців, 24 % албанців, 4 % турків) і надзвичайно вразливе розміщення. Коли Македонія проголосила неза­лежність у 1991 р., греки попереджали, що сама назва країни є грецькою власністю і що визнання Македонії незалежною державою неприйнятне для Афін. Греки наполягали на назві КЮРМ (Колиш­ня югославська республіка Македонія), а коли Македонія відмовилася підкоритися, греки закри­ли для неї свій порт Салоніки. Ця акція зруйнува­ла ще слабку, переважно натуральну економіку Македонії — найбіднішу з усіх колишніх частин Югославії. Війська OOH були розміщені у столиці Скоп’є для попередження конфліктів між сусіда­ми, але жодні сили не могли підготувати цю ма­леньку країну (населення 2 млн) до потоків біженців, які перетинали її кордони у березні та квітні 1999 р. Македонія вже поборола наслідки стагнуючої економіки, ускладнені етнічними й культурними поділами (рис. 1-24). Але події у Ко­сово наклали серйозні проблеми на цю молоду державу.

Доцільно залишити наше обговорення Албанії на кінець, тому що навіть у цьому неспокійному регіоні Албанія є анахронізмом. Це єдина пере­важно мусульманська держава у Європі; 70 % ал­банців номінально є мусульманами. Сьогодні Ал­банія — найбідніша країна Європи, що займає найнижчі позиції за життєвим рівнем, але характе­ризується найвищими темпами зростання насе­лення в усьому географічному світі. Більшість ал­банців виживають за рахунок тваринництва і ріль­ництва на п’ятій частині території, придатної для сільського господарства, цієї гірської скелястої по­тенційно сейсмічної країни. Не дивно, що тисячі албанців намагалися дістатися Італії через Адріатичне море, сподіваючись забезпечити собі краще життя.

Проте Албанія не є маловажливою країною. Це потенційна мусульманська брама у Східну Європу. Її населення (3,5 млн) етнічно споріднене з великими сусідніми мусульманськими меншина­ми у Косово і Македонії. Але албанська влада у Тірані не в змозі дозволити собі ірредентизм. Ал­банія має свій власний культурний поділ між гегами на півночі й тосками на півдні (де є також незначна грецька меншина). Від 1990 р. країна потерпає від громадянського неспокою. Чи уникне Албанія руйнівної дії деволюційних сил, що роз­членували її сусідку по узбережжю?