Міжнародні та державні програми і законодавчі акти в галузі збереження середовища та раціонального використання природних ресурсів

Основна ідея. Різке загострення відносин людини та при­роди обумовило необхідність розроблення і впровадження міжнародних природоохоронних програм (міжнародна біо­логічна програма, людина і біосфера, збереження біорізно- маніття та ландшафтів, червоні списки рослин і тварин), а на їх основі — угод і конвенцій, які б сприяли збереженню природних ресурсів планети.

Смислові зв'язки. Міжнародні природоохоронні програ­ми — міжнародні угоди та конвенції — ратифікація Украї- ною міжнародних угод і конвенцій — національні програми та природоохоронні закони України — Стратегія державної екологічної політики України на період до 2020 року.

Ключові терміни. Міжнародна біологічна програма, лю­дина і біосфера, червоні списки, біорізноманіття, конвенція, Червона книга України, Зелена книга України, Стратегія державної екологічної політики України, принципи націо­нальної екологічної політики.

Мета — описати взаємозв’язки між міжнародними при­родоохоронними програмами й розробленими на їх основі конвенціями та угодами і системою природоохоронних нор­мативно-правових актів України та Стратегією державної екологічної політики України на період до 2020 року.

13.3.1. Міжнародні програми та постанови про збереження природних ресурсів

Міжнародні програми та постанови про збереження при­родних ресурсів — міжнародна біологічна програма, людина та біосфера, збереження біорізноманіття та ландшафтів, червоні списки рослин і тварин.

Відносини суспільства і природи, які загострилися в се­редині ХХ ст., вимагали проведення глибоких досліджень на загальнопланетарному рівні, що знайшло відображення в Міжнародній біологічній програмі (МБП), яка була розпо­чата в 1964 і тривала до 1971 р.

У 1974 р. ЮНЕСКО проголосила нову програму «Лю­дина і біосфера» (МАБ), яка включала чотирнадцять про­ектів. Головне її завдання полягало у вивченні впливу гос­подарської діяльності на стан, динаміку та корисні функції наземних і водних екосистем і біосферу в цілому. Відмін­ність цієї програми від попередньої полягала в її комп­лексності, охопленні не лише екосистем, а й економічних та соціальних аспектів. Для її виконання створено націо­нальні комітети у 102 країнах. Керівний орган програ­ми — Міжнародна координаційна рада (МКР), до складу якої входять представники 34 країн, обраних на Генераль­них конференціях ЮНЕСКО, що збираються на щорічних сесіях. У період між сесіями поточну роботу виконує бюро. Програма стимулювала розвиток екологічного руху у різ­них країнах світу, що вплинуло на формування людської свідомості та на керівництво держав. Зокрема, виникли

Рис. 13.4. Біосферний резерват «Розточчя» (Львівська область)

такі міжнародні благодійні організації, як «За наше спільне майбутнє» та інші.

Спершу в межах національних програм МАБ-комітетів було розпочато 14 проектів, які охоплювали вивчення різ­них типів екосистем, а також соціальні проблеми. Пізніше, з 1974 р., діяльність почала зосереджуватися на формуванні репрезентативної системи Всесвітньої мережі біосферних резерватів, що слугують полігонами комплексних дослід­жень, моніторингу. Якщо в 1970-ті роки головним завдан­ням для біосферних резерватів вважалася охорона природ­них ресурсів, то після Конференції ООН у Ріо-де-Жанейро (1992) сформульовано нову парадигму — збереження біорізно- маніття — від внутрішньовидового до екосистем, підтримки якості навколишнього середовища на засадах принципів ста­лого розвитку.

Біосферні резервати, за Севільською стратегією, хоча і формуються на базі певної природоохоронної території, що є їх ядром, але включають природні буферні та транзитні антропогенно змінені зони. Мета їх створення полягає не тільки у збереженні природних культурних цінностей, а й у використанні як моделей забезпечення сталого розвитку регіону: відповідного землеустрою, збереження традиційної системи ведення сільського господарства, національної спад­щини та забезпечення туризму.

У результаті було окреслено функції біосферних резерватів, які полягають у наступному:

• збереження та захист генетичних ресурсів, видів, еко­систем і ландшафтів;

• підтримання наукових і освітніх проектів щодо прове­дення досліджень, екологічного моніторингу;

• наукове та матеріально-технічне забезпечення сталого розвитку.

У Мадридському плані дій, розрахованому до 2013 р., визначені такі чотири цілі біосферних резерватів:

• дослідження питань збереження та використання біоріз- номаніття, пом’якшення наслідків змін клімату, адаптації до них, забезпечення соціально-економічного, культурного добробуту людського суспільства;

• активне використання біосферних резерватів як на­вчальних осередків для забезпечення сталого розвитку ре­гіонів на основі співробітництва науковців, політиків, на­селення з метою поліпшення екологічних, економічних і соціальних умов;

• збір, зіставлення, узагальнення, поширення інформації про досвід програм МАБ ЮНЕСКО;

• підготовка нового покоління кадрів, менеджерів, здатних забезпечити координацію, управління, діяльність біосферних резерватів на засадах сталого розвитку (вчених, політиків і представників влади).

У Дрездені у 2011 р. прийнято Декларацію про біосферні резервати та зміни клімату, що включає 19 пунктів, із яких відмітимо лише чотири:

• організувати належні законодавчі, адміністративні та інституційні механізми на національному або місцевому рів­ні для біосферних резерватів, надати їм відповідні повнова­ження, забезпечити відповідне фінансування і персонал для адміністрування та виконання відповідних функцій;

• підтримувати проблемно-орієнтовані, міждисциплінарні та прикладні дослідження, моніторинг і оцінку місцевих да­них щодо змін клімату та його впливу на природу біосферних резерватів, використання результатів цих знань у національ­них і міжнародних науково-дослідних програмах, проектах;

• активізувати зусилля на використання біосферних ре­зерватів як навчальних об’єктів для забезпечення сталого розвитку, збереження біорізноманіття, розв’язання екосис- темних і економічних проблем;

• розвивати всесвітню мережу біосферних резерватів як один із ключових об’єктів ЮНЕСКО: полігонів досліджень для кращого розуміння наслідків змін клімату на людське суспільство, культуру та біотичне різноманіття, екосистемні процеси, світової природної та культурної спадщини, а та­кож розглянути можливість включення біосферних резерватів у глобальні скоординовані міждисциплінарні дослідницькі програми щодо зміни клімату.

Велику увагу приділяє МАБ ЮНЕСКО організації транс­кордонних біосферних резерватів. Останні забезпечують між­народне співробітництво, обмін досвідом, інформацією, формування міждержавних екомереж із метою збереження біорізноманіття у природних зонах. На 2010 р. у світі створено 563 біосферних резервати у 102 країнах, найбільше їх створено в таких країнах, як США (48), Іспанія (41), Мексика (40), Російська Федерація (39), Китай (28).

Глобальний вплив антропогенного фактора, який діє протягом декількох тисячоліть, досяг таких масштабів, що викликає руйнацію довкілля та суттєві зміни його ком­понентів, зокрема і біотичної складової. Останнє про­являється у знищенні популяцій, скороченні ареалів аж до повного знищення видів, а відтак втрати генофонду. У ХХ—ХХІ ст. ці процеси набирають все загрозливіших масштабів. За даними МСДП, за останні 500 років вимер­ло 844 види рослин і тварин, а зараз понад 22 тис. видам організмів загрожує вимирання, серед яких кожний третій вид — амфібія, кожен четвертий — хвойна рослина та ссав­ці, кожен восьмий — птахи.

Тому питання збереження біорізноманіття — одне із най­актуальніших, що знаходить відображення у ряді юридичних документів. Такими документами є червоні списки, зокрема, Світовий червоний список Міжнародної спілки охорони приро­ди (IUCN) та Європейський червоний список, а також списки Бернської конвенції.

Міжнародні природоохоронні конвенції та угоди, до яких приєдналась Україна, охоплюють велике коло екологічних проблем, із них найвідоміші та найважливіші:

• Конвенція про водно-болотні угіддя, що мають міжна­родне значення, головним чином як середовище існування водоплавних птахів (Рамсар, 1971);

• Конвенція про охорону всесвітньої культурної та при­родної спадщини (Париж, 1972);

• Конвенція про збереження мігруючих видів диких тва­рин (Бонн, 1979);

• Конвенція про міжнародну торгівлю видами дикої фа­уни та флори, що перебувають під загрозою зникнення (Ва­шингтон, 1979);

• Конвенція про охорону дикої флори, фауни та природ­них середовищ існування в Європі (Берн, 1979);

• Європейська конвенція про основні принципи транс­кордонного співробітництва між територіальними общинами або органами влади (Мадрид, 1980).

• Угода про збереження популяцій європейських кажанів (Лондон, 1991);

• Конвенція про оцінку впливу на навколишнє середови­ще у транскордонному контексті (Еспоо, 1991);

• Конвенція про біологічне різноманіття (Ріо-де-Жаней­ро, 1992);

• Угода про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів (Гаага, 1995);

• Конвенція про охорону та використання транскордон­них водотоків та міжнародних озер (Гельсінкі, 1992);

13.3.2. Законодавчі акти України про збереження природи

На збереження та оздоровлення навколишнього середо­вища та раціональне використання природних ресурсів спрямоване природоохоронне законодавство. Охорона нав­колишнього природного середовища здійснюється різними засобами, у тому числі і правовими. Правова охорона навко­лишнього природного середовища — сукупність правових норм, встановлених державою і спрямованих на виконання заходів щодо збереження і оздоровлення навколишнього середовища, раціонального використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки тощо. Завдання правової охорони нав­колишнього середовища полягає у регулюванні відносин у галузі його охорони, використання та відновлення шляхом закріплення в законодавстві обов’язкової для всіх міри на­лежної поведінки щодо середовища проживання. Сучасними нормативно-правовими актами, що регулюють основи органі­зації охорони навколишнього природного середовища, є Закони України «Про охорону навколишнього природного середовища», «Про тваринний світ», «Про охорону атмосферного повітря», «Про карантин рослин», «Про природно-заповідний фонд Украї­ни» та інші, а також відповідні кодекси (земельний, водний, лісовий).

Важливе місце у системі законодавчих актів про охорону природи займає Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», прийнятий 25.06.1991 року, що визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища. Доміную­че положення цього закону зумовлене тим, що він регулює екологічні відносини на базі єдиних для всього екологічного права принципів і правил.

В Україні, як і в ряді інших країн, за аналогією з між­народними червоними списками випущена Червона книга (ЧКУ). Червона книга — основний державний документ, що містить відомості про ті види рослин, грибів і тварин, які перебувають під загрозою знищення та потребують захисту. В Україні випущено три видання ЧКУ: перше (1980) — міс­тило 151 вид рослин та тварин; друге (1996) — 541 вид рос­лин, грибів та 542 — тварин; третє (2009) — 826 видів рослин

1 грибів та 542 — тварин.

Територія України, що знаходиться у межах трьох при­родних зон і представлена двома гірськими системами, зай­має 6 % площі Європи. Тут нараховується понад 27 тис. видів рослин (15 тис. грибів і слизовиків, понад 1 тис. лишайників, понад 800мохоподібних, понад 4 тис. водоростей і понад 5 тис. видів судинних рослин) та 45 тис. видів тварин (понад 35 тис. комах, 3,5 тис. інших членистоногих, 1800 — найпростіших, 1600 — круглих червів, 1280 — плоских червів, 440 — кільчастих червів, 200 — риб і круглоротих, 17 — земноводних, 21 — пла­зунів, 400 — птахів і 108 ссавців).

До Червоної книги занесено 611 видів судинних рослин, 46 — мохоподібних, 60 — водоростей, 52 — лишайників, 57 — грибів,

2 — гідроїдні поліпи, 2 — круглих, 9 — кільчастих червів, 31 — ракоподібних, 2 — павукоподібних, 3 — багатоніжок, 69 — риб, 8 — земноводних, 11 — плазунів, 87 — птахів, 68 — ссавців. Таким чином, до цього видання включено близько половини видів земноводних і плазунів і більше половини — ссавців, що мешкають в Україні. Що стосується нижчих категорій (родин), то до книги занесені всі види дельфінів, тюленів, рукокрилих, більшість птахів роду яструбових, соколових, качкових, совових тощо.

Рис. 13.5. Гусінь метелика махаона (вид занесено до Червоної книги

України)

Відбір видів для занесення їх до Червоної книги Украї­ни ґрунтувався на комплексі критеріїв, у тому числі таксо­номічних, хорологічних (особливості поширення в Україні та загальний ареал), популяційних (чисельність, щільність, віковий спектр, відтворення, динаміка та структура попу­ляцій, тенденції змін популяційних параметрів), еколого- ценотичних (види, приурочені до рідкісних біотопів, яким загрожує знищення), флорогенезисних (реліктовість видів, характерних для певних історичних епох), онтогенетичних (складний цикл розвитку, симбіотичні зв’язки з іншими організмами, наприклад з грибами-мікоризоутворювачами; специфічний спосіб живлення, як у комахоїдних рослин тощо), естетичних (декоративні види, які масово знищу­ють у природі тощо), прагматичних (практичне значення: лікарські, технічні, культові, генофонд для вивчення нових культурних сортів тощо).

Структура Червоної книги така: статті розміщені у роз­ділах, сформованих за систематичним принципом. Кожна стаття починається з української та латинської (наукової) назви виду; за потреби також наводяться синонімічні на­зви, що дає можливість однозначно ідентифікувати вид. Вказана належність видів у рослин і грибів — до родини, у тварин — до класу, ряду, родини. Наводиться природо­охоронний статус видів відповідно до Закону України «Про Червону книгу України»: зниклі у природі в Україні, зни­каючі, вразливі, рідкісні, неоцінені, недостатньо відомі. У наступних розділах подається інформація про наукове значення, ареал і поширення видів в Україні, чисельність та структуру популяцій, причини їх зміни, умови зростан­ня або особливості біології, загальна морфологічна харак­теристика, режим збереження та заходи з охорони, роз­множення та розведення у спеціально створених умовах, господарське та комерційне значення, основні джерела ін­формації: видання ілюстроване рисунками, фотознімками та картами поширення видів.

Підрахунки, проведені для рослин, показали, що зафік­совано 2 зниклі з природи види, 14 — зникли з території України, 177 належать до зникаючих, 289 — до вразливих, 249 — до рідкісних, 69 — до неоцінених і 26 — до недостат­ньо відомих. При цьому 119 видів наводяться для Поліс­ся, 154 — для Центральноєвропейської провінції (рівнинна частина західних областей України), 145 — для Української Лісостепової провінції, 70 — Середньоруської, 73 — Пан- нонської Лісостепової провінції, 246 — для Степової зони, 179 — для Гірського Криму та 207 — для Карпат.

Цілком інша картина вимальовується, якщо проаналі­зувати поширення цих видів по адміністративних регіонах України. Тут перше місце посідає Кримська АР — 334 види, наступні місця займають Закарпатська — 268 видів та Івано- Франківська — 227 видів. Найнижчі показники характерні для Дніпропетровської, Запорізької та Кіровоградської облас­тей, території яких істотно трансформовані антропогенним впливом, тому багато типових для зони степових видів уже зникли.

ЧКУ — важливий документ, що відіграватиме суттєву роль у природоохоронній діяльності нашого суспільства.

Важливим кроком для організації збереження рідкісних та зникаючих видів флори і фауни в окремих регіонах Ук­раїни може стати створення регіональних Червоних книг. У цьому випадку у кожній області України окрім охорони «загальнодержавних» рідкісних видів могли б зосередитися й на збереженні таких, що зникають саме у цьому регіоні. Навіть якщо такі види і не занесені до Червоної книги Ук­раїни. На жаль, закон не передбачає створення таких книг, тому вони створюються лише за ініціативи місцевих органів влади і не мають юридичної сили.

Документом, який регламентує збереження рослинних угруповань, є Зелена книга України. Перше неофіційне на­укове видання Зеленої книги здійснене в 1987 р. У 2002 р. затверджена постанова КМ України «Положення про Зелену книгу України». У 2009 р. опубліковане друге офіційне ви­дання. У ньому наводяться дані про 800 рідкісних, таких, що перебувають під загрозою зникнення, та типових рослинних угруповань, які підлягають охороні. Як Червона книга Ук­раїни, так і Зелена книга України є основною для створення заповідних об’єктів, сприяє розбудові екомережі України, раціональному використанню збережень та відтворенню рос­линних ресурсів.

13.3.3. Основні засади (стратегія) державної екологічної політики України на період до 2020 року

21 грудня 2010 року Законом України затверджені «Ос­новні засади (стратегія) державної екологічної політики до 2020 року». Згідно з цим законом першопричинами екологіч­них проблем України є:

• успадкована структура економіки з переважаючою част­кою ресурсо- та енергоємних галузей, негативний вплив якої був посилений переходом до ринкових умов;

• зношеність основних фондів промислової та транспорт­ної інфраструктури;

• існуюча система державного управління у сфері охоро­ни навколишнього природного середовища та регулювання використання природних ресурсів, відсутність чіткого розме­жування природоохоронних і господарських функцій;

• недостатня сформованість інститутів громадянського суспільства;

• недостатнє розуміння у суспільстві пріоритетів збере­ження навколишнього природного середовища та переваг сталого розвитку;

• недотримання природоохоронного законодавства.

Метою національної екологічної політики є стабілізація та поліпшення стану навколишнього природного середови­ща України шляхом інтеграції екологічної політики до со­ціально-економічного розвитку України для гарантування екологічно безпечного природного середовища для життя та здоров’я населення, впровадження екологічно збалансова­ної системи природокористування та збереження природних екосистем.

Основними принципами національної екологічної політики є:

• посилення ролі екологічного управління у системі дер­жавного управління України з метою досягнення рівності трьох складових розвитку (економічної, екологічної, со­ціальної), яка зумовлює орієнтування на пріоритети сталого розвитку;

• врахування екологічних наслідків під час прийняття управлінських рішень, при розробленні документів, які міс­тять політичні або програмні засади державного, галузевого (секторального), регіонального та місцевого розвитку;

• міжсекторальне партнерство та залучення зацікавлених сторін;

• запобігання надзвичайним ситуаціям природного та техногенного характеру, що передбачає аналіз і прогнозу­вання екологічних ризиків, які ґрунтуються на результатах стратегічної екологічної оцінки, державної екологічної ек­спертизи, а також державного моніторингу навколишнього природного середовища;

• забезпечення екологічної безпеки та підтримання еко­логічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи;

• відповідальність нинішнього покоління за збереження довкілля на благо прийдешніх поколінь;

• участь громадськості та суб’єктів господарювання у формуванні та реалізації екологічної політики, а також ураху­вання їх пропозицій при вдосконаленні природоохоронного законодавства;

• невідворотність відповідальності за порушення зако­нодавства про охорону навколишнього природного середо­вища;

• пріоритетність вимог «забруднювач навколишнього природного середовища та користувач природних ресурсів платять повну ціну»;

• відповідальність органів виконавчої влади за доступ­ність, своєчасність і достовірність екологічної інформації;

• доступність, достовірність і своєчасність отримання еко­логічної інформації;

• державна підтримка та стимулювання вітчизняних суб’єктів господарювання, які здійснюють модернізацію ви­робництва, спрямовану на зменшення негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Національна екологічна політика спрямована на досяг­нення таких стратегічних цілей:

1. Підвищення рівня суспільної екологічної свідомості.

2. Поліпшення екологічної ситуації та підвищення рівня екологічної безпеки.

3. Досягнення безпечного для здоров’я людини стану нав­колишнього природного середовища.

4. Інтеграція екологічної політики та вдосконалення сис­теми інтегрованого екологічного управління.

5. Припинення втрат біологічного та ландшафтного різ­номаніття та формування екологічної мережі.

6. Забезпечення екологічно збалансованого природоко­ристування.

7. Удосконалення регіональної екологічної політики.

Основні інструменти реалізації національної екологічної політики:

• законодавство у сфері охорони навколишнього природ­ного середовища;

• міжсекторальне партнерство та залучення зацікавлених сторін;

• оцінка впливу стратегій, програм, планів на стан нав­колишнього природного середовища;

• удосконалення дозвільної системи у сфері охорони нав­колишнього природного середовища;

• екологічна експертиза та оцінка впливу об’єктів еко­логічної експертизи на стан навколишнього природного се­редовища;

• екологічний аудит, системи екологічного управління, екологічне маркування;

• екологічне страхування;

• технічне регулювання, стандартизація та облік у сфері охорони навколишнього природного середовища, природо­користування та забезпечення екологічної безпеки;

• освіта та наукове забезпечення формування і реалізації національної екологічної політики;

• економічні та фінансові механізми;

• моніторинг стану довкілля і контроль у сфері охоро­ни навколишнього природного середовища та забезпечення екологічної безпеки;

• міжнародне співробітництво у сфері охорони навко­лишнього природного середовища та забезпечення еколо­гічної безпеки.

Досягнення цілей Стратегії здійснюватиметься в два ета­пи. До 2015 року передбачається забезпечити стабілізацію екологічної ситуації, уповільнення темпів зростання антропо­генного навантаження на навколишнє природне середовище, створення умов для підвищення рівня екологічної безпеки населення, започаткування переходу до природоохоронних стандартів Європейського Союзу, розроблення відповідних нормативно-правових актів, підвищення громадської актив­ності у сфері охорони навколишнього природного середо­вища.

Протягом 2016—2020 років передбачається здійснити по­ступове розмежування функцій з охорони навколишнього природного середовища та господарської діяльності з вико­ристання природних ресурсів, імплементацію європейських екологічних норм і стандартів, екосистемне планування, впровадження переважно економічних механізмів стиму­лювання екологічно орієнтованих структурних перетворень, досягнення збалансованості між соціально-економічними потребами та завданнями у сфері збереження навколишнього природного середовища, забезпечити розвиток екологічно ефективного партнерства з державою.