Еколого-економічні проблеми використання земельних ресурсів

Земля завжди займала і займає одне з головних місць при розрахунках національного багатства держави. Світовий зе­мельний фонд становить 13400 млн га, його структура представ­лена в табл.

Таблиця 4.7

РОЗМІРИ ТА СТРУКТУРА СВІТОВОГО ЗЕМЕЛЬНОГО ФОНДУ

Земля є одним з головних природних ресурсів, джерелом жит­тя людей. Земля — це основа, просторовий базис життя людини, а також головний засіб виробництва продовольства та сировини, основа сільськогосподарського виробництва.

Найбільшу цінність мають обробні землі, що дають 88 % необ­хідних людству продуктів харчування. Основна частина обробних площ Землі знаходиться у Північній півкулі. Більше половини їх розташовано в Європі й Азії та 15 % — у Північній Америці. В се­редньому на душу населення у світі припадає 0,25 га орних земель. Важливе значення мають і пасовища, що забезпечують 10 % про­дуктів харчування.

За земельною територією Україна є найбільшою країною Єв­ропи (після європейської частини Росії), а за якісним складом грунтів та біопродуктивністю угідь — однією з найбагатших держав світу. Земельний фонд України становить 60354,8 тис. га (табл. 4.8 ). Наші землі є одними з найкращих у Європі. Госпо­дарська освоєність території становить 92 %. При цьому сіль­ськогосподарське освоєння земель перевищує 70 % і є одним з найвищих у світі. Розорано 56 % земельного фонду. Україна має значні резерви чорноземів, вони становлять основу ріль­ництва.

Таблиця 4.8

СТРУКТУРА ЗЕМЕЛЬНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ

(за станом на 01.01.2002 року)

Відповідно до напрямів використання всі землі України поді­ляються на 7 цільових категорій:

1) землі сільськогосподарського призначення;

2) землі населених пунктів (міст, поселень міського типу і сільських населених пунктів);

3) землі промисловості, транспорту, зв’язку, оборони і іншого призначення;

4) землі природоохоронного та історико-культурного призна­чення;

5) землі лісового фонду;

6) землі водного фонду;

7) землі запасу.

Переважання родючих земель, висока густота населення та особливості розвитку сільського господарства, що склались істо­рично, обумовили високий рівень освоєності земельного фонду. Так, питома вага сільськогосподарських угідь становить 70,3 %, а орних земель — 56,9 %; це відповідно у 2,6 і 5,6 раза вище, ніж у середньому по СНД. Якщо Україна в Європі займає 5,7 % тери­торії, то її сільськогосподарські угіддя — 18,9 %, а рілля — 26,9 %. Ефективність використання земель в Україні значно ниж­ча, ніж у середньому по Європі.

Структура земельного фонду Землі постійно змінюється. Впродовж тисячоліть людство веде вперту боротьбу за розши­рення земель, придатних для проживання та сільськогосподарсь­кого використання. Тільки протягом XX століття розораність зем­ної суші збільшилась удвоє. В останні десятиліття в окремих країнах розширювались площі орних земель, незважаючи на те що частина сільськогосподарських земель відходила для потреб промисловості, транспорту, міст. Однак у цілому за останні роки площі орних земель скоротились абсолютно, не кажучи вже про відносне скорочення (на душу населення), у зв’язку зі зростанням населення, особливо в країнах, що розвиваються. 15 років тому на душу населення Землі припадало 0,5 га, зараз — 0,35 га. У ба­гатьох країнах світу площа орних земель на душу населення різко відрізняється. Так, наприклад, у США на душу населення припа­дає 0,65 га орних земель, у Німеччині — 0,12, у Великобрита­нії— 0,11, в Японії — 0,03 га, а в Україні — 0,80 га. Найнижчий рівень забезпечення сільськогосподарськими угіддями спостері­гається в Донецькій, Закарпатській, Івано-Франківській областях, де на душу населення припадає сільськогосподарських угідь удвічі менше, ніж у середньому в Україні.

Збільшення антропогенних навантажень на земельні ресурси нашої планети, зумовлене зростанням населення та науково- технологічним прогресом, призвело до того, що площа земельних ресурсів, яка припадає на душу населення, скорочується щорічно на 2 %, а площа сільськогосподарських угідь — на 6—7 %.

Хибне уявлення про невичерпність сільськогосподарських угідь зумовлює вилучення значних площ із сільськогосподарсь­кого виробництва. Так, у країнах СНД площа, освоювана під за­будову міст, поселень і промислових підприємств, подвоюється кожні 15 років.

Розміщення і структура сільськогосподарських угідь на терито­рії України визначаються природно-кліматичними та екологічни­ми умовами виробництва. Так, питома вага сільськогосподарських угідь в областях Полісся — 35 %, тоді як на півдні Степу — 74 %. В останні роки у структурах сільськогосподарських угідь зменши­лася частка орних земель завдяки створенню багаторічних наса­джень, пасовищ, перелогів і сіножатей.

Сучасне використання земельних ресурсів України не відпові­дає вимогам раціонального природокористування. Порушено екологічно допустиме співвідношення площ ріллі, природних кормових угідь, лісових насаджень, що негативно впливає на стійкість агроландшафту. Надмірна розораність території та ве­личезний вплив діяльності людини призвели до порушення при­родного процесу ґрунтоутворення, до ерозійних процесів. Роз­ораність земель є найвищою і досягла 56 % території країни і 80 % сільськогосподарських угідь. Щорічні еколого-економічні збитки від ерозії ґрунтів досягають 9,1 млрд грн.

У посушливих регіонах світу площа орних земель скорочуєть­ся за рахунок опустелювання. Цей процес охопив 900 млн га і за­грожує ще 300 млн га в межах більш ніж ста країн, переважно тих, що розвиваються. Експерти OOH підрахували, що при збе­реженні нинішніх темпів опустелювання за наступні ЗО років во­но може охопити територію, що дорівнює половині Західної Єв­ропи.

У XX ст. антропогенне навантаження на земельні ресурси різ­ко зросло. З розвитком урбанізації міська промислова та транс­портна забудова стала все активніше наступати на сільськогоспо­дарські угіддя. Особливо великої шкоди завдає відкрита розробка корисних копалин. У результаті скорочення сільськогосподарсь­ких угідь навантаження на землю зростає, а забезпеченість земе­льними ресурсами зменшується.

Інтенсифікація землеробства, збільшення техногенного наван­таження на земельні ресурси, безконтрольне застосування засобів хімізації в умовах низької технологічної культури та інші впливи призводять до погіршення якості ґрунтів, зниження їх родючості. Головна причина — те, що інтенсивні технології сільського гос­подарства увійшли в суперечність із функціонуванням екосистем, порушили природний кругообіг речовин та енергії в них.

Найшкідливішими для навколишнього природного середови­ща є забруднення ґрунтів хімічними та біологічними компонен­тами, зокрема радіонуклідами, важкими металами, пестицидами, збудниками інфекційних хвороб.

В місцях випадання промислових викидів деградують природ­ні і культурні біоценози, погіршуються фізико-хімічні властивос­ті і біологічна активність грунтів, посилюється їх ерозія, виникає нове надзвичайно небезпечне явище підкислення чорноземів, знижується врожайність культур. Зокрема, в зоні впливу промис­лових комплексів у міру наближення до джерела викидів уро­жайність зернових культур зменшується на 20—30 %, соняшни­ка — 15—20 %, овочів — 25—ЗО %, кормових культур — 23—28 і плодових — на 15—20 %.

Складний характер має забруднення грунтів хімічними засо­бами захисту рослин. Зменшення в 2,5 раза обсягів використання пестицидів, яке має місце в останні роки, хоч і сприяло знижен­ню забруднення ґрунтів та продукції отрутохімікатами, проблему в цілому не вирішує.

Катастрофічне забруднення земель радіоактивними викидами, що сталися в результаті аварії на ЧАЕС, не має аналогів в світі ні за масштабами, ні за глибиною економічних, соціальних і еколо­гічних наслідків. Радіонуклідами забруднено понад 8,4 млн га сільськогосподарських угідь. Найбільша кількість радіоактивно забруднених грунтів знаходиться в Житомирській (70 %) та північ­них районах Київської (15 %) області. Решта розподілилась у ви­гляді радіоактивних плям різної активності, конфігурації і розмі­ру на території Черкаської і Тернопільської областей.

Факторами погіршення якості земель, а отже, і їх деградації є перезволоження, заболочення, подвійне засолення, підкислення, дефляція, водна ерозія і осолонцювання.

Здавна бідою для землевласника була і все ще залишається еро­зія ґрунтів. У залежності від факторів, які обумовлюють розвиток ерозії, виділяються два основних типи — водна і вітрова. Швид­кість ерозії перевищує швидкість формування та відтворення ґрунтів. Ерозія — природний геологічний процес, який нерідко посилюється необачливою господарською діяльністю. За даними Держкомзему України, водній і вітровій ерозії піддавалось понад 14,9 млн га сільськогосподарських угідь, або 35,2 відсотка їх зага­льної площі. В цілому по Україні щорічний приріст еродованих земель становить 4,5 млн га середньо- і сильнозмитих, в т.ч. 68 тис. га тих, що повністю втратили гумусовий горизонт.

Причиною зниження біопродуктивності ґрунтів є зменшення запасів гумусу. З продуктами ерозії виноситься значна частина поживних речовин та органіки.

Ерозія ґрунтів є основним і найнебезпечнішим дестабілізую­чим фактором екологічної ситуації в ландшафтах, призводить до забруднення та замулення струмків, річок, ставків, посилення евт- рофікації водойм.

Великої шкоди ґрунтам завдає багаторазове механічне оброб­лення: оранка, культивування, боронування тощо. Все це поси­лює вітрову та водну ерозію.

Важливу роль у боротьбі з ерозією ґрунтів відіграють ґрунто­захисні сівозміни, агротехнічні та лісомеліоративні заходи, будів­ництво гідротехнічних споруд.

Згідно з прогнозом Інституту спостережень за станом світу (Нью-Йорк), за існуючих темпів ерозії та обезлісення до 2030 р. родючої землі на планеті стане менше на 960 млрд га, а лісів — на 440 млн га.

Якщо зараз на кожного жителя планети припадає в середньо­му по 0,28 га родючої землі, то до 2030 р. площа зменшиться до 0,19 га.

Небезпечною проблемою залишається забруднення ґрунтів викидами автомобільного транспорту, до складу яких входять такі шкідливі сполуки, як бензопірен — дуже сильний канцеро­ген та токсичний свинець. Вміст цих сполук в ґрунтах примагіс- тральних зон в 2,5—3 рази перевищує гранично допустимий рівень.

Найпотужнішим джерелом забруднення ґрунтового покриву є великі комбінати кольорової металургії. На прилеглих до них землях зареєстровані високі рівні важких металів. Пояснюється це насамперед тим, що на гірничодобувних підприємствах галу­зі усе ще переважає відкритий спосіб видобутку мінеральної си­ровини.

Поблизу металургійних підприємств у ґрунтовому покриві ви­явлені важкі метали в кількості, рівній або вищій ГДК.

У десятки разів перевищує ГДК забруднення ґрунтів нафтою і нафтопродуктами в місцях, зв’язаних із її видобутком, перероб­кою, транспортуванням і розподілом.

Все небезпечнішого характеру набуває засмічення і забруд­нення земель несанкціонованими звалищами промислових, побу­тових, сільськогосподарських та інших відходів виробництв і споживання.

Осушення боліт і заболочених угідь у Поліссі, створення пе­реважно великих осушувальних систем, ігнорування еволюції природних геобіоценозів, ґрунтів і гідрологічних умов, а також прорахунки і порушення, допущені при їх проектуванні та будів­ництві, призвели до серйозного погіршення навколишнього при­родного середовища, завдало відчутних еколого-економічних втрат.

Державна політика охорони і раціонального використання зе­мель визначається системою правових, організаційних, економіч­них та інших заходів, що мають природоохоронний, ресурсозбе­рігаючий та відтворювальний характер.

Система раціонального використання земель повинна мати природоохоронний, ресурсозберігаючий характер та передбачати збереження ґрунтів, обмеження впливу на рослинний і тваринний світ, геологічні породи та інші компоненти навколишнього сере­довища.

Охорона земель та їх раціональне використання здійснюються на основі комплексного підходу до угідь як до складних природ­них утворень (екосистем) з урахуванням їх зональних та регіона­льних особливостей.

На даний час проводиться інвентаризація, кадастрова оцінка земель, створюється державна система управління якістю земе­льних ресурсів і визначається її місце в органах державного управління та принципи розмежування обов’язків держави, зем­левласників і землекористувачів щодо охорони земельних ресур­сів. За умов земельної реформи, яка проводиться в Україні, основ­на роль в охороні і відтворенні земельних ресурсів належить державі.

Усі землевласники, землекористувачі та орендатори, незалеж­но від форм і термінів використання землі, здійснюють роботи щодо захисту та підвищення якості земель власним коштом. Во­ни несуть відповідальність за погіршення екологічного стану на своїй земельній ділянці та прилеглих територіях.

Розробляються проекти землеустрою з контурно-меліоратив­ною організацією територій, відповідно до яких здійснюються обсяги робіт щодо створення захисних лісових насаджень, будів­ництва протиерозійних гідротехнічних споруд та забезпечується необхідна їх експлуатація. Рекультивація порушених земель, площа яких становить понад 190 тис. га, відновлення їх ґрунтово­го покриву і повернення у сферу народного господарства є одні­єю з найважливіших проблем. Важливим напрямом раціонально­го використання земельних ресурсів є поліпшення екологічного стану зрошуваних земель, на яких спостерігається підтоплення, вторинне засолення, водна ерозія, руйнування природної струк­тури ґрунтів тощо.

4.5.