Головні напрямки збереження природного середовища

Основна ідея. Головні напрямки збереження природного середовища України — охорона біорізноманіття, створення системи заповідних об’єктів, рекультивація, ремедіація та заповідання відпрацьованих земель і об’єднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду в національну еко- мережу.

Смислові сполучення. Біорізноманіття — система заповід­них об’єктів (у тому числі на основі рекультивації поруше­них гірничохімічним виробництвом земель) — національна екомережа.

Ключові терміни. Біорізноманіття, ландшафтне різно­маніття, екосистема, об’єкти природно-заповідного фонду, природний заповідник, біосферний заповідник, національ­ний природний парк, регіональний ландшафтний парк, за­казник, пам’ятка природи, заповідне урочище, рекультивація (гірничотехнічна, біологічна), ремедіація, терикони, націо­нальна екомережа.

Мета — охарактеризувати основні напрямки збереження природного середовища України, взаємозв’язок між ними та перспективи розвитку природоохоронних заходів для збере­ження та відновлення довкілля України.

13.1.1. Сучасний стан біологічного та ландшафтного різноманіття України

Займаючи менше 6 % площі Європи, Україна володіє близь­ко 35 % її біорізноманіття. Біорізноманіття України нараховує понад 70 тисяч видів, з них флора — понад 27 тисяч, фау­на — понад 45 тисяч видів. Однак протягом останніх років спостерігається збільшення кількості видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України.

Україна розташована на перетині міграційних шляхів ба­гатьох видів фауни, через її територію проходять два основ­них глобальних маршрути міграції диких птахів, а деякі місця гніздування мають міжнародне значення. Більше 100 видів перелітних птахів охороняються відповідно до міжнародних зобов’язань.

До складу природно-заповідного фонду України входять понад 7608 територій та об’єктів загальною площею 3,2 млн га (5,4 % загальної площі країни) та 0,4 млн га у межах аква­торії Чорного моря.

Екстенсивний розвиток сільського господарства призвів до значного зменшення ландшафтного різноманіття. Понад 40 % площі України в минулому були зайняті степовими ландшафтами. На сьогодні їх залишилося близько 3 %. На цих територіях зосереджено 30 % усіх видів флори та фауни, занесених до Червоної книги України.

За роки незалежності площа природно-заповідного фонду України збільшилася удвічі, але в окремих випадках об’єкти природно-заповідного фонду перебувають в управлінні цен­тральних органів виконавчої влади, для яких природно-за­повідна справа не є пріоритетом діяльності.

Основними загрозами біорізноманіттю є діяльність люди­ни та знищення природного середовища існування флори і фауни, катастрофічне зменшення площі територій вод­но-болотних угідь, степових екосистем, природних лісів. Знищення навколишнього природного середовища відбу­вається внаслідок розорювання земель, вирубування лісів із подальшою зміною цільового призначення земель, осу­шення або обводнення територій, промислового, житло­вого та дачного будівництва тощо. Поширення неабори- генних видів у природних екосистемах викликає значний дисбаланс у біоценозах. Управління збереженням біоріз- номаніття прісноводних і морських екосистем розвиваєть­ся не так швидко, як для екосистем суші, що негативно впливає на обсяг рибних запасів і середовища перебування водних живих ресурсів.

Із метою припинення процесів погіршення стану природ­ного середовища необхідно збільшувати площі земель екоме- режі, що є стратегічним завданням у досягненні екологічної збалансованості території України. Збільшення площі націо­нальної екомережі має насамперед відбуватися в результаті розширення існуючих та створення нових об’єктів природно- заповідного фонду.

Завдання щодо охорони біорізноманіття не вирішується під час приватизації земель, підготовки та виконання програм галузевого, регіонального та місцевого розвитку.

13.1.2. Охорона біорізноманіття як основа для збереження функцій екосистеми

Серед наукових основ заповідної справи одна з основ­них — розробка методів забезпечення охорони біорізноманіт­тя на природно-заповідних територіях.

У 1990-х роках увага всього світу була прикута до прий­нятої у 1992 р. у Ріо-де-Жанейро Конвенції про біологічне різ­номаніття, яке є основою еволюції та функціонування сис­тем біосфери, сталого забезпечення потреб населення Землі. У ній були охоплені положення попередньо прийнятих між­народних конвенцій (Боннської, Бернської, Рамсарської), які наголошували на охороні окремих важливих ланок природи. У Конвенції про біологічне різноманіття наголошується на необхідності збереження видів, інших форм організації жи­вих істот, екосистем і ландшафтів. Вона спрямована на охо­рону генофонду та умов його існування. Значна роль у цьо­му відведена природно-заповідним територіям, які мають охопити в цілому охорону біорізноманіття Землі та окремих її регіонів.

В Україні збереження біорізноманіття розглядається як природна основа екологічно збалансованого розвитку держави загалом і окремих її регіонів зокрема, оскільки забезпечує як функціонування екосистем та підтримку біосферної рівноваги, так і надає ресурси для розвитку ба­гатьох галузей народного господарства. Кабінетом Міністрів України прийнято відповідну постанову (від 12.05.1997 р. № 439 «Про концепцію збереження біологічного різно­маніття України»). За роки незалежного державотворення прийнято чимало програм, стратегій і планів, які перед­бачають або беруть до уваги досягнення цілей збереження біорізноманіття в контексті інших загальних і специфічних завдань охорони довкілля.

Програмно-стратегічні документи як екологічного спря­мування, так і з питань економічного та соціального роз­витку є складною палітрою. Їх можна поділити на види за різними класифікаційними ознаками: за терміном програму­вання (довго-, середньо- та короткострокові); за масштабом поширення (загальнонаціональні, регіональні, місцеві, галу­зеві, локальні), за рівнем затвердження (загальнодержавні та деякі регіональні програми затверджуються законами Ук­раїни, постановами Верховної Ради України, Указами Пре­зидента України, постановами Кабінету Міністрів України, що визначає їх пріоритетність, забезпеченість бюджетним фінансуванням тощо), за змістом (комплексні програми (прогнози) економічного та соціального розвитку і сек­торальні (міжсекторальні, цільові), за ступенем опрацьова- ності шляхів та методів досягнення результатів (прогнозні та програмні) тощо. Залежно від виду документів різняться порядок їх розроблення, затвердження та здійснення, дже­рела фінансового, матеріально-технічного, організаційного та іншого забезпечення.

Важливо зазначити, що в Основних напрямах держав­ної політики України в галузі охорони довкілля, вико­ристання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки, затверджених Постановою Верховної Ради Украї­ни від 05.03.1998 р., збереження біологічного та ландшаф­тного різноманіття, заповідна справа віднесені до основних пріоритетів охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. Тому важливо прослідкувати, наскіль­ки послідовно цей пріоритет проходить через зміст інших програмних, прогнозних і стратегічних документів нашої держави.

Безпосередньо відповідно до основних принципів Кон­венції про біологічне різноманіття Україною розроблені Концепція збереження біологічного різноманіття України,

Загальнодержавна програма формування національної еколо­гічної мережі України на 2000—2015 роки, Загальнодержавна програма охорони й відтворення довкілля Азовського та Чор­ного морів, Державна програма «Ліси України» на 2002— 2015 роки.

Однак хронологічно першим програмним документом, в якому зафіксовано принципи збереження біорізноманіт- тя, стала Програма перспективного розвитку заповідної спра­ви в Україні («Заповідники»), розроблена і прийнята ще до ратифікації Конвенції про біорізноманіття, але в дусі врахування основних положень Конвенції. Передбачена Програмою система заходів спрямована на збереження уні­кальних і типових ландшафтів, інших природних комплек­сів, біорізноманіття, у тому числі генофонду рослинного та тваринного світу, підвищення ролі заповідних територій у розробці наукових засад раціонального природокористу­вання та охорони природи, розвитку природознавчих наук, здійсненні моніторингу довкілля, підготовці висо­кокваліфікованих фахівців, екологічному та патріотичному вихованні громадян.

Програма передбачає розв’язання п’яти основних зав­дань:

• визначення стратегії розвитку заповідної справи;

• зміцнення наукових, організаційних, правових, фінан­сових, матеріально-технічних та інших засад розвитку за­повідної справи;

• оптимізацію мережі природних і біосферних заповід­ників, національних природних парків, територій та об’єктів ПЗФ інших категорій;

• активізацію наукових досліджень на базі заповідних те­риторій, посилення ролі Національної академії наук України у науково-методичному забезпеченні та координації роботи заповідників і національних природних парків, розробці на­укових і організаційних засад заповідної справи;

• сприяння підвищенню ролі заповідної справи в еколо­гічному та патріотичному вихованні громадян і підготовці фахівців, входженню України до міжнародної системи спів­робітництва з питань розвитку заповідної справи.

Відповідно до стратегії цієї Програми, а також наступ­них аналогічних програм, природно-заповідний фонд України розглядається як складова частина світової системи природ­них територій та об'єктів, що перебувають під особливою охороною.

Проаналізувавши стан створення заповідних територій, передбачених програмою «Заповідники» та Загальнодержав­ною програмою формування національної екологічної ме­режі України на 2000—2015 роки, слід констатувати, що значна частина таких територій вчасно не була створена.

13.1.3. Система заповідних об’єктів як засіб збереження природи

Території та об’єкти природно-заповідного фонду (ПЗФ) за походженням поділяються на природні території й об’єкти та на штучно створені об’єкти.

Нині в Україні існує 11 категорій ПЗФ, серед них при­родний заповідник, біосферний заповідник, національний при­родний парк, регіональний ландшафтний парк, заказник, пам'ятка природи, заповідне урочище є природними тери­торіями та об'єктами, тоді як ще 4 категорії ПЗФ, такі як ботанічний сад, дендрологічний парк, зоологічний парк, парк- пам 'ятка садово-паркового мистецтва, є штучно створе­ними об'єктами. Категорія, до якої відноситься певна те­риторія чи об’єкт ПЗФ, визначається відповідно до того цільового призначення та тих функцій і завдань, які ця територія чи об’єкт мають виконувати.

Крім поділу територій та об’єктів ПЗФ за їх походжен­ням, вони розрізняються також і за значенням. Залежно від екологічної, наукової, історико-культурної, естетичної, оздоровчої та іншої цінності території та об’єкти ПЗФ мо­жуть бути загальнодержавного чи місцевого значення. Ряд категорій ПЗФ можуть бути як загальнодержавного, так і місцевого значення (це стосується заказників, пам’яток природи, ботанічних садів, дендрологічних парків, зоологіч­них парків і парків-пам’яток садово-паркового мистецтва). Регіональні ландшафтні парки та заповідні урочища — ка­тегорії ПЗФ місцевого значення. А природні заповідни­ки, біосферні заповідники та національні природні парки створюються лише на загальнодержавному рівні. Біосфер- ні заповідники — категорія ПЗФ міжнародного значен­ня, оскільки створення та функціонування всіх територій цього типу вимагає дотримання не лише національних, а й міжнародних процедур. Усі біосферні заповідники — еле­менти відповідної глобальної мережі, загальний реєстр якої ведеться Програмою ЮНЕСКО «Людина та біосфера». Ряд із них — юридичні особи, інші створюються (оголошують­ся) без такого статусу.

Згідно з чинним законодавством, статус юридичної особи мають природні заповідники, біосферні заповідники, націо­нальні природні парки, регіональні ландшафтні парки, а та­кож ботанічні сади, дендрологічні парки та зоологічні пар­ки загальнодержавного значення. Заказниками, пам’ятками природи чи заповідними урочищами оголошуються території та об’єкти без надання їм статусу юридичної особи. Ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки місцевого зна­чення та парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва мо­жуть бути визнані юридичними особами або оголошуватись територією ПЗФ без такого статусу.

Об’єкти заповідної справи. Традиційно як об’єкти науки чи сфери людської діяльності прийнято розглядати певні до­сліджувані сутності, пізнавані реалії, причому безвідносно до їх матеріальних чи ідеальних іпостасей. У природничих науках і матеріальних видах діяльності їх об’єктами є звичай­но матеріальні сутності, у гуманітарних — ідеальні. Із цього погляду особливість заповідної справи полягає в тому, що вона охоплює як сутності чисто матеріального ґатунку (на­приклад, фізичну територію, певні природні об’єкти тощо), так і торкається питань гуманітарного змісту (наприклад, морально-етичних аспектів охорони природи, цінності при­роди, екологічної освіти та виховання тощо). Отож вважати, що об’єктом заповідної справи є лише території та об’єкти, які становлять природно-заповідний фонд або потенційно можуть бути до нього включеними, було б не зовсім точно. Ці території — лише арени, на яких практично вирішуються завдання заповідної справи. Об’єктивно ця справа охоплює широке коло питань, об’єктна сутність яких виходить да­леко за межі конкретної природоохоронної території чи їх мережі.

Матеріальними об’єктами заповідної справи можуть виступати природні територіальні комплекси, їх компо­ненти (передусім — рослинність і тваринний світ, а також геологічні утворення, водні тіла, ґрунти та інші), які ста­новлять цінність із природоохоронної точки зору. Зокре­ма, це природні комплекси в межах існуючих територій ПЗФ. Також матеріальними об’єктами заповідної справи можуть бути і природні комплекси та їх компоненти у ме­жах територій, які зараз не входять до складу ПЗФ, але які становлять цінність із природоохоронної точки зору.

Рис. 13.1. Природний заповідник «Горгани» (Івано-Франківська область)

Відтак, у територіальному відношенні її об’єкт — мало не вся територія держави.

Ряд категорій ПЗФ України (такі як ботанічний сад, дендрологічний парк, зоологічний парк, парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва) — матеріальні сутності, але є не суто природними територіями, а штучно створеними об’єктами. Отже, не тільки природні території та природні комплекси є матеріальними об’єктами заповідної справи, але й комплекси штучного походження, що мають особли­ву наукову, освітню, виховну та інші цінності і підлягають збереженню.

Ідеальні об’єкти заповідної справи. Як вказувалося вище, у сучасній філософській думці розуміння об’єкта науки чи певної людської діяльності не зводиться до того, що таким об’єктом має бути тільки матеріальне тіло. Ними також мо­жуть бути і певні ідеальні сутності. Заповідна справа тор­кається багатьох морально-етичних і ціннісних аспектів взає­модії людини із природою. Отже, такі ідеальні феномени, як морально-етичні норми людського ставлення до живої та неживої природи, її сакральна, духовна, естетична та інші «нематеріальні» цінності, індивідуальні та соціальні (зокре­ма, етнічні) значення певних ландшафтів, їх символізм тощо є тими об’єктами ідеальної природи, на які також спрямова­на заповідна справа. У наш час — гуманізації науки та інших форм людської діяльності, поширення у суспільстві екоцен- тричних світоглядів — значення таких ідеальних об’єктів за­повідної справи неухильно зростає.

13.1.4. Рекультивація, ремедіація та заповідання відпрацьованих земель

Рекультивація, ремедіація та заповідання відпрацьованих земель — це запорука природного відновлення та формуван­ня вторинних екосистем.

У ході зростання кількості хімічних і гірничих підпри­ємств і формування розвиненого гірничодобувного комплек­су негативні регіональні зміни стану довкілля стали все від­чутнішими. Порушення природного стану земель у процесі проведення гірничих робіт в основному пов’язане з видобут­ком кам’яного вугілля, рудних і нерудних корисних копалин, будівництвом трубопроводів. Значні площі займають відвали розкривних порід, терикони пустої породи та хвостосховища збагачувальних фабрик. Загальна площа порушених гірничи­ми роботами земель в Україні складає понад 2,8 тис. км², із них близько 1,3 тис. км² знаходяться в експлуатації і 1,5 тис. км² підлягають рекультивації.

Рекультивація — не обов’язково повернення земельних ділянок до їх первісного стану. Адже в ряді випадків, напри­клад на місці кар’єру, це неможливо. У широкому розумінні рекультивація — приведення ділянок землі в той стан, який доз­воляє використовувати їх надалі у сільському господарстві, для лісових посадок, будівництва, створення зон відпочинку. У ряді випадків мова йде про створення штучних, але гармонійних ландшафтів, які доповнюють природні. Найпоширеніший тип порушень земної поверхні — відвали. Їхні техногенні форми дуже різноманітні: конічні, гребенеподібні, плоскі, платоподібні. Інший тип порушень — прогини та провали земної поверхні, що утворюються над шахтними полями, а також власне котловани кар’єрів. Серед останніх виділя­ються мульдоподібні із розлогими схилами, циркоподібні, трапецієподібні, сухі та такі, що затоплюються підземними і поверхневими водами. Найважливіші етапи відновлення порушених земель — гірничотехнічна та біологічна рекуль­тивація.

Гірничотехнічна рекультивація передбачає гасіння тери­конів, формування плоских відвалів, згладжування схилів, створення терас, засипання понижень. Сплановані поверхні перекриваються глинистою породою, будь-якою ґрунтотвір- ною породою (лес, супісок) і ґрунтом. Породи ґрунтового покриву ще до початку гірничих робіт зрізуються і зберіга­ються у спеціальних відвалах.

Біологічна рекультивація включає заходи з відновлен­ня ґрунтів або створення на породних відвалах умов, що можуть забезпечити їх родючість. Із цією метою підбира­ються найстійкіші види рослин і створюються стійкі біо­ценози. На землях, які звільняються від гірничих робіт, створюють орні землі, сінокоси, пасовища (сільськогоспо­дарська рекультивація), ведеться насадження лісу (лісогос­подарська рекультивація). Іноді відроблені глибокі кар’єри використовують під водосховища, ставки (водогосподарська рекультивація). Біологічну рекультивацію земель, поруше­них у процесі добування марганцевих руд, здійснюють у Дніпропетровській області, вугілля, нерудних корисних копалин — у Донбасі. Гірничими роботами щодня пору­шуються площі земель, що вимірюються гектарами. Од­нак після того, як корисні копалини вибираються, кар’єр заповнюється розкривними породами і після планування поверхні засипається чорноземом, що зберігається у спе­ціальних відвалах-запасниках.

У Донецькому гірничопромисловому регіоні налічується 1186 териконів, із яких 390 горять. Об’єм гірських порід у те­риконах і відвалах становить близько 1 км³. У межах Донбасу терикони, що горять, щодобово викидають 162 т шкідливих газів (H₂S, SO₂, CO тощо). У Львівсько-Волинському гірни­чопромисловому регіоні налічується 20 териконів, під якими зайнято 1400 га якісних родючих земель. Породні відвали — фактор інтенсивного забруднення ґрунтів, повітря, поверх­невих і підземних вод. Навколо териконів спостерігаються підвищені концентрації таких елементів, як Кобальт, Нікель, Молібден, Барій і Плюмбум. Навіть на відстані 1—3 км від териконів виявлено підвищені концентрації Арсену, Цинку, Кадмію, Гідраргуму, Фосфору.

Рекультивація териконів, які є фактором інтенсивно­го забруднення ґрунтів, повітря, поверхневих і підземних вод, — досить актуальна проблема сьогодення. За обмежених фінансових можливостей, ліквідації значної кількості шахт важливого значення набуває наукове забезпечення пріори­тетних за еколого-економічними критеріями природоохо­ронних заходів. Озеленення териконів — досить затратний природоохоронно-реабілітаційний захід і проводиться не на кожному вугледобувному підприємстві. Тому на даний час кількість озеленених териконів досить незначна. Залісені терикони шахт: «Червоногвардійська», № 6—14 (м. Черво- ногвардійськ), ім. Орджонікідзе та інші гармонійно поєд-

Рис. 13.2. Породні відвали № 2 та № 3 (об'єднані) шахти «Юний комунар» (м. Юнокомунарівськ Донецької області)

нуються з навколишнім ландшафтом. На териконі шахти № 6—14 (м. Червоногвардійськ) проводили вибухові робо­ти. Унаслідок цього залишились незвичайної форми спечені утворення. Науковці Донецького медичного університету здійснили озеленення цього породного відвалу. На залісе- ному териконі шахти ім. Орджонікідзе створено сприятливі умови для існування тваринного світу. Тут водяться зайці, фазани та інші тварини. Деякі терикони самоозеленюються, але таке озеленення відбувається протягом десятків років, тому є не досить ефективним. На багатьох вугледобувних підприємствах (ш. «Червоний Профінтерн», ш. «Червоний Жовтень» та інші) породні відвали отерасовані, а кошти на їх озеленення не виділяються.

Використання відпрацьованих земель для вирощування сільськогосподарських культур чи запровадження промисло­вого рибальства пов'язане із значним ризиком — адже досить часто землі забруднені продуктами попередньої гірничохіміч- ної діяльності. Тому оптимальний шлях — заповідання від­працьованих земель з одночасним проведенням ремедіації, внаслідок якої проводиться очищення ґрунтів і водних се­редовищ від забруднювачів.

Ремедіація — очищення території від небезпечних забруд­нювачів або стримування їх розповсюдження за допомогою природних мікроорганізмів чи рослин. Відомі приклади за­стосування ремедіації для очищення від нафтових забруд­нень, важких металів, органічних і металоорганічних сполук тощо. Внаслідок реалізації комплексного підходу — запові­дання відпрацьованих земель з одночасним проведенням ре- медіації, треба сподіватися, вдасться через певний період часу реалізувати природне самовідновлення порушених земель і повернення їх до природного стану.

Приклади успішного відновлення відпрацьованих зе­мель — створення штучної водойми та зони рекреації на базі Яворівського сірчаного кар’єру і створення штучної во­дойми та ландшафтного парку на базі Подорожнянського сірчаного кар’єру.

Шахтне об’єднання «Павлоградвугілля» веде роботи з ре­культивації порушених земель, використовуючи для засипки ділянок земної поверхні, які просіли, шахтну породу, що утворюється в результаті діяльності підприємства. Після цьо­го територія покривається родючим шаром і на ній висад­жується рослинність. У 2009 році рекультивовано та передано в землі запасу 15,1 га земель. Вартість робіт склала 4,3 млн грн. Крім того, «Павлоградвугілля» здійснює захист лісових масивів і сільськогосподарських угідь від затоплення за до­помогою дренажних систем.

«Східенерго» здійснює технічну рекультивацію місць ви­далення відходів (золовідвалів). Так, на Курахівській ТЕС поверхню недіючого золовідвалу засипають шаром суглинку та рослинного ґрунту і засівають багаторічними травами. На ЦЗФ «Курахівська» намічено реалізацію проекту озеленення східного схилу породного відвалу.

Розвиток і впровадження описаних прикладів успішного відновлення порушених земель у масштабах України дозво­лить повернути нашим нащадкам відновлені землі у вигляді сформованих вторинних екосистем.

13.1.5. Території та об’єкти природно-заповідного фонду як елементи національної екомережі

Екомережа є комплексною багатофункціональною при­родною системою, основними функціями якої є збереження біорізноманіття, стабілізація екологічної рівноваги, підвищен­ня продуктивності ландшафтів, покращення стану довкілля, забезпечення збалансованого сталого розвитку держави. В ос­нову створення екомережі покладена ідея цілісності природи, взаємопов’язаності та нерозривності її складових систем усіх рівнів.

Національна екомережа України створюється згідно із Законом України від 21.09.2000 р. «Про Загальнодержав­ну програму формування національної екологічної мережі України на 2000—2015 pp.». Ідея екомережі уперше була сформована на європейському рівні. У 1995 р. міністрами довкілля країн Європи схвалено Всеєвропейську стратегію збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, ба­зовим напрямом реалізації якої стало створення Всеєвропей- ської екомережі. Ця мережа має об’єднати існуючі осередки природного різноманіття європейського значення в єдину територіальну систему, що простягається від Уралу до Піре­нейського півострова.

До природних осередків екомережі насамперед відносяться природоохоронні та природно-заповідні території, хоча часто вони включають буферні зони та екокоридори. В Україні природними осередками є природні заповідники, заповідні зони національних природних парків і біосферних заповідни­ків, а охоронні зони навколо природних заповідників, рекре­аційні зони в національних природних парках і буферні зони у біосферних заповідниках (резерватах) — за своєю суттю буферні зони.

Функцію екологічних коридорів у національних природ­них парках і біосферних заповідниках виконують видовжені природні елементи: річки та захисні лісові смуги, гористі смуги та яруги тощо, відповідно у господарській зоні та зоні антропогенних ландшафтів. Звичайно, буферних та екоко- ридорних функцій окремих ділянок природно-заповідних територій недостатньо для екомережі в цілому, хоча вони не можуть не враховуватись.

До складу національної екомережі України включаються території та об'єкти природно-заповідного фонду, ліси, водні об'єкти, водоохоронні зони та прибережні захисні смуги вод­них об'єктів, інші землі водного фонду, водно-болотні угіддя, сіножаті, пасовища, полезахисні лісові смуги, землі оздоровчого та рекреаційного призначення, а також землі історико-куль- турного призначення, транспорту, оборони та інші, що мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середо­вища, збереження біологічного та ландшафтного різноманіття, насамперед видів рослин і тварин, занесених до Червоної книги України, рослинних угруповань, занесених до Зеленої книги Ук­раїни.

До основних природних регіонів екомережі для їх збе­реження і можливостей відновлення належать: Карпатська гірська країна, Передкарпаття з Опіллям, Кримська гірська країна, Західне Полісся, Придніпровське Полісся, Східне Полісся, Подільська височина, Донецький кряж і Приазов- ська височина. Значну роль у національній екомережі мають відігравати розгалужені річкові мережі Дніпра, Дністра, Пів­денного Бугу, Західного Бугу та Сіверського Дінця, україн­ське узбережжя Азовського та Чорного морів.

У рамках виконання Загальнодержавної програми фор­мування національної екологічної мережі України на 2000— 2015 pp. має бути створено 29 національних природних парків, 7 біосферних заповідників, розширено межі трьох природних та трьох біосферних заповідників, п’яти національних при­родних парків. Загалом площа природно-заповідного фонду України має розширитися більш ніж удвічі і досягти 10 % площі держави.

Формування екологічної мережі передбачає зміни струк­тури земельного фонду України шляхом віднесення частини земель до категорій, що підлягають особливій охороні для забезпечення цілісності екологічної мережі на підставі нау­кового обґрунтування та економічної доцільності.

Програмою передбачено здійснення таких основних за­ходів:

• розширення та оптимізація мережі об’єктів природно- заповідного фонду;

• формування транскордонних природоохоронних тери­торій;

• створення захисних лісових насаджень, полезахисних лісових смуг, залуження земель;

• рекультивація та ренатуралізація земель;

• забезпечення охорони водно-болотних угідь;

• забезпечення збереження популяцій рослин і тварин;

• здійснення спеціальних заходів для забезпечення міг­рації тварин;

• створення умов для відтворення різноманіття видів рос­лин і тварин;

• здійснення заходів щодо запобігання негативному впли­ву на природні комплекси екологічної мережі.

Передбачено також проведення спеціальних інвентариза­ційних і наукових досліджень, створення центрів штучного розведення рідкісних і таких, що перебувають під загрозою зникнення, видів рослин і тварин, інформування громад­ськості, здійснення заходів, які випливають із міжнародних зобов’язань України.

Загальнодержавна програма формування національної екомережі передбачає підготовку заявок щодо визнання цін­ностей природних територій України, насамперед у межах її природно-заповідного фонду, на міжнародному рівні, скла­дання національного переліку об’єктів природної спадщини. Мають бути підготовлені подання на міжнародне визнання нових біосферних заповідників, внесені пропозиції до Пере­ліку водно-болотних угідь міжнародного значення та Світової мережі біосферних резерватів.

Рис. 13.3. Водно-болотні угіддя

Для визначення територіальної структури екологічної мережі України, планування заходів щодо її формування, узгодження регіональних і місцевих схем, а також націо­нальної екологічної мережі із Всеєвропейською екологічною мережею розробляється Генеральна схема екологічної мережі України. Ця схема — складова частина Генеральної схеми планування території України.

Постановою Кабінету Міністрів України № 1296 від 29.08.2002 року передбачений моніторинг і заходи з реалі­зації Генеральної схеми планування території України. Се­ред показників моніторингу та заходів із реалізації схеми значне місце займають заходи з формування національної екомережі, у тому числі визначення потенційних природо­охоронних територій міжнародного значення. Відображення у Генеральній схемі перспективи створення нових природно- заповідних територій є резервуванням території для подаль­шого заповідання. Розташування природно-заповідних тери­торій більш детально обґрунтовується на схемах і в проектах районного планування областей, адміністративних районів, на територіальних комплексних схемах охорони природи.

Для проектування елементів і схем екологічної мережі не досить провести лише інвентаризацію та картографування складових частин як існуючих, так і потенційних. Необхід­но визначити умови їх управління та інтегрувати їх у комп­лексне управління територіями. Одним із основних завдань планування національної, регіональних і місцевих схем еко­мережі є забезпечення умов відносно безконфліктного функ­ціонування природи та суспільства. Тому кількісні парамет­ри екомережі не можуть бути однаковими у різних районах і залежать від комплексу природних і соціально-економічних факторів. Очевидно, що значення екомережі зростає зі сту­пенем господарського освоєння території. Функціональна та планувальна структура екомережі ще більшою мірою зале­жить від конкретних умов і визначається природною цінніс­тю місцевості, потребою у рекреаційних територіях, іншими природними та соціально-економічними факторами.

Режим охорони та використання території екологічної ме­режі встановлюється на основі науково обґрунтованих вимог, спрямованих на запобігання погіршенню стану природних комплексів, забезпечення їх збереження в екологічних, нау­кових та інших цілях. Режим територій та об’єктів екомережі визначається національним законодавством та відповідними міжнародними правовими документами.

13.2.