Державна система управління у сфері охорони довкілля, використання природних ресурсів і екобезпеки

Ядром системи екологічної безпеки є система державного управлін­ня, яка має забезпечувати задовільний стан довкілля у звичайному режимі та його ефективний моніторинг. Її метою, з одного боку, є попередження негативного впливу на довкілля господарської діяльності відомств, підпри­ємств, військових частин, окремих юридичних і фізичних осіб, а з другого - моніторинг за негативними тенденціями природних та техногенних змін довкілля та розвитком екологічних ситуацій.

Зважаючи на різні рівні негативних змін довкілля та екологічних ка­тастроф, збалансована система державного управління у сфері екологічної безпеки повинна мати такі головні складові частини:

29 7

- регулювання природокористування і охорони довкілля, еколого- економічне нормування господарської діяльності;

- контроль за використанням природних ресурсів та додержанням екологічних вимог, нормативів і стандартів;

- моніторинг стану довкілля та прогноз розвитку його негативних змін;

- прогнозування, попередження та ліквідація надзвичайних ситуацій і катастроф;

- екологічна реабілітація ушкоджених територій.

Головним механізмом їх взаємозв’язку є економічний (через платежі за користування природними ресурсами, за їх імпорт і експорт (мито), штрафи, систему екологічного страхування тощо), за рахунок якого фор­муються відповідні статті держбюджету, місцевих бюджетів, позабюджет­ні і страхові екологічні фонди для цільового спрямування коштів на заходи і програми щодо попередження надзвичайних ситуацій і катастроф та реа­білітації довкілля.

Загальнодержавне управління та контроль при забезпеченні охорони довкілля, раціонального природокористування та екологічної безпеки ма­ють здійснювати уповноважені органи виконавчої влади, за якими законо­давчо закріплене державне управління у цій сфері - Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінприроди України) та Міністерство з питань надзвичайних ситуацій та ліквідації наслідків чорнобильської ка­тастрофи.

Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінприроди України) - спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади в галузі охорони навколишнього природного середовища. З часу проголо­шення незалежності України назва міністерства кілька разів змінювалася: 1991-1994 - Міністерство охорони навколишнього природного середови­ща України (Мінприроди), реорганізоване з Державного комітету УРСР з екології та раціонального природокористування; 1994-1999 - Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки (Мін- екобезпеки); 1999-2003 - Міністерство екології та природних ресурсів (Мінекоресурсів); з вересня 2003 - Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди), з 12.2010 - Міністерство екології та природних ресурсів. Першим Міністром був Ю.М. Щербак (1991-92), потім Ю.І. Костенко (1992-98), В.Я. Шевчук (1998-99 та 2002­03), І.О. Заєць (2000-01), С.І. Курикін (2001-02), С.В. Поляков (2003-05), П.М. Ігнатенко (2005-06), В.Г. Джарти (2006-07), Г.Г. Філіпчук (з 18 груд­ня 2007 року), М. В. Злочевський (з 07.2010) та Е.А. Ставицький (з 04.2012 року).

Положення про Мінприроди затверджене затверджено Указом Прези­дента України від 13 квітня 2011 року № 452/2011.

Міністерство екології та природних ресурсів України (Мінприроди України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Основні завдання Міністерства: забезпечення реалізації державної політики, управління та регулювання діяльності у сфері охорони навколи­шнього природного середовища, невиснажливого використання, відтво­рення та охорони природних ресурсів (землі, надр, поверхневих та підзем­них вод, атмосферного повітря, лісів, тваринного і рослинного світу) та природних ресурсів територіальних вод, континентального шельфу й ви­ключної (морської) економічної зони України; поводження з відходами (крім поводження з радіоактивними відходами), небезпечними хімічними речовинами, пестицидами та агрохімікатами; екологічної та в межах своєї компетенції радіаційної безпеки; розвитку мінерально-сировинної бази, за­повідної справи, формування, збереження та використання екомережі; гео­логічного вивчення надр, топографо-геодезичної та картографічної діяль­ності.

Міністерство здійснює державний контроль за додержанням вимог екологічного законодавства, державний геологічний контроль, державний геодезичний нагляд за топографо-геодезичною і картографічною діяльніс­тю. Міністерство представлене системою територіальних органів в облас­тях, містах Києві та Севастополі (держуправлінь), екологічними інспекція­ми, в тому числі морськими та на кордонах, держслужбами за окремими напрямками, інститутами, установами, підприємствами тощо, діяльність яких координується департаментами, управліннями, відділами центрально­го апарату Міністерства.

У системі Мінприроди організовано роботу колегій, науково- технічної ради та її секцій, тендерного комітету. Мінприроди забезпечує виконання управлінських, регулятивних, експертизних, моніторингово- інформаційних та контрольних функцій, розвиток нормативно-правової ба­зи, організацію міжнародної співпраці в сфері охорони навколишнього се­редовища. Базовим законом для цієї діяльності є Закон України «Про охо­рону навколишнього природного середовища» 1991, політичними докуме­нтами, які визначають орієнтири діяльності Міністерства - Конституція України та Основні напрями державної політики україни у галузі довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки (1998).

Мінприроди розробило низку державних екологічних програм, органі­зовувало діяльність Державного фонду охорони навколишнього природно­го середовища, сформувало систему громадських рад (1996) та започатку­вало створення Оргуського інформаційно-тренінгового центру (2004), про­вело п’яту Всеєвропейську конференцію міністрів навколишнього природ­ного середовища «Довкілля для Європи» (Київ, 2003), ініціювало розроб­лення багатьох правових, нормативних та методичних документів.

Мінприроди відповідальне за виконання багатьох багато- та двосто­ронніх міжнародних правових документів, реалізацію програм дій уряду та нормативно-правових актів України в межах компетенції. Воно сприяє ви­ходу в світ низки екологічних видань, відзначенню пам’ятних дат, прове­денню освітніх і науково-практичних конференцій та заходів, співпрацює з відповідними міжнародними організаціями, комітетами ВР України, гро­мадськими екологічними організаціями.

Державна комісія з питань техногенно-екологічної безпеки та надзвичайних ситуацій у справах захисту населення від наслідків Чор­нобильської катастрофи є постійно діючим органом, який координує ді­яльність цих двох міністерств та інших центральних і місцевих органів ви­конавчої влади, що пов’язана з безпекою та захистом населення і терито­рій, реагуванням на надзвичайні ситуації природного і техногенного похо­дження.

Рада національної безпеки і оборони України здійснює комплексну оцінку та прогноз потенційних і реальних загроз державі в економічному, суспільному, оборонному, інформаційному, ядерному, екологічному та 300

інших аспектах безпеки України. Вона, відповідно до покладених на неї завдань, координує і контролює діяльність Комісії з питань ядерної полі­тики та екологічної безпеки при Президентові України. Остання є консу­льтативно-дорадчим органом у сфері ядерної політики та екологічної без­пеки.

Крім того, існує Національна комісія з радіаційного захисту населен­ня України - постійно діючий вищий незалежний колегіальний науково- експертний дорадчо-консультативний орган з питань протирадіаційного захисту та радіаційної безпеки населення України, створений Верховною Радою України. Головною метою роботи є визначення загальних принци­пів протирадіаційного захисту життя і здоров’я людини від негативного впливу іонізуючих випромінювань.

Державне управління в галузі екологічної безпеки забезпечується перш за все діяльністю Мінприроди України, створення якого було пер­шим кроком адміністративної реформи в цій сфері державного управління.

Певні функції державного регулювання мають обласні і міські держа­вні адміністрації, ради народних депутатів всіх рівнів та інші органи дер­жавного управління.

Відповідно до існуючого процедурного досвіду основні нормативно- правові акти можна класифікувати відповідно до галузі застосування для природного, соціального та техногенного середовища. В зв’язку з цим вся існуюча нормативно-правова база може бути розподілена за цими напрям­ками.

13.5.