Госпрозрахунковий механізм раціонального природокористування та охорони навколишнього середовища

Еколого-економічні системи

Найбільш повно вимоги екорозвитку і підпорядкування економіки принципу збалансованого природокористування можуть бути реалізовані в межах такого природногосподарського комплексу, який утворює рівноважну еколого-економічну систему (EEC).

Таке визначення EEC припускає глобальний або, щонайменше, націо­нальний рівень. В даний час існує два рівні інтерпретації цього поняття — глобальний і територіальний. Згідно першого EEC трактуется як тип еколо­гічно орієнтованої соціально-економічної формації. Саме в цьому значенні на закритті конференції в Pio де Жанейро М. Стронг говорив про необхід­ність переходу людства від економічної системи до еколого-економічної системи. Але в глобальному значенні організація EEC — це віддалена і досить абстрактна перспектива.

Для практичної реалізації принципу збалансованого природокористу­вання важливо мати уявлення про EEC на територіальному рівні — в окре­мих регіонах і промислових комплексах. У такому трактуванні еколого’ економічна система — це обмежена певною територією частина техносфе- ри, в якій природні, соціальні і виробничі структури та процеси пов’язані взаємопідтримуючими потоками речовини, енергії і інформації.

Реальні EEC ніхто ніколи навмисно не створював. Вони виникали самі собою в тих випадках, коли господарська активність людини на певній тери­торії базувалася на використовуванні місцевих відновлюваних природних ресурсів, але не перевищувала їх здатності до регенерації.

Економічна система є організованою сукупністю продуктивних сил, яка перетворює вхідні матеріально-енергетичні потоки природних і виробничих ресурсів у вихідні потоки предметів споживання і відходів виробництва. Час­тина матеріальних елементів екологічної системи, у тому числі і елементів природного середовища, використовується як ресурс економічної системи.

Потоки речовини в EEC показано на рис.4.1. Загальний вхід виробни­цтва — сума виробничих матеріальних ресурсів Rp — складається з ресур­сів, що імпортуються в дану систему (до них віднесені і невідновлювані місцеві ресурси), і з відновлюваних місцевих ресурсів, до останніх відно­ситься частина біопродукції екологічної підсистеми, включаючи продук­цію агроценозів і саму людину — і як ресурс, і як суб’єкт виробництва та споживання. Отже,

Rp = Ri + Rn (4.1)

Споживання C складається з частини місцевої нетто-продукції вироб­ництва Pc, що йде на споживання (потік продукції, що повертається в цикл виробництва і цикл вторинної продукції на схемі не показані), а також з частини місцевих біоресурсів Cn і продуктів, що імпортуються, Сі:

C = Pc + Cn + Ci,. (4.2)

Місцеві ресурси виробництва і споживання в сумі утворюють потік вилучення ресурсів з екологічної підсистеми:

Un = Rn + Cn. (4.3)

Ефективність виробництва визначається відношенням PIRp, де P = Pi + Pc, а відходність виробництва — відношенням {Kp - P) IRp = WpIKp.

Відходи виробництва Wp і споживання Wc поступають в навколишнє середовище як сума відходів економічної підсистеми:

W= Wp + Wc (4.4)

Частина з них Wa включається в біогеохімічний колообіг екологічної підсистеми, а інша частина — Wz — накопичується і розсіюється з частко­вим винесенням за межі системи.

Частина відходів потоку Wa піддається асиміляції і біотичній нейтра­лізації в процесі деструкції; інша частина після біологічної і геохімічної мі­грації приєднується до фракцій Wz і разом з ними піддається іммобілізації, розсіянню і винесенню.

Таким чином, частина відходів виступає як техногенне забруднення

M = K*W (4.5)

де K — загальний коефіцієнт агресивності або шкідливості відходів для системи.

Рис. 4.1.

Потоки речовини в еколого-економічній системі

В свою чергу шкоду, що наноситься забрудненням середовища об’єк­тами системи, можна представити як непряме вилучення частини ресурсів екологічної підсистеми, аналогічне Un. Збиток, пов’язаний з забрудненнями, можна представити як:

Um = LM (4.6)

де L — інтегральний коефіцієнт залежності «забруднення — збиток».

Сума U = Un + Um є загальним збитком екологічної підсистеми, обу­мовленим її взаємодією з економічною підсистемою.

Співвідношення між проміжними і кінцевими потоками забруднень і їх сукупний шкідливий ефект залежать не тільки від їх маси і хімічного складу, але і від видового складу, біомаси, щільності реципієнтів, продук­тивності і стійкості екосистеми, зокрема, по відношенню до техногенних впливів. Ці якості в найбільшій мірі залежать від вхідного потоку оновлен­ня біогеохімічного колообігу Ii, його продуктивної ємкості Nr і масштабу деструкції D.

Колообіги обох підсистем EEC утворюють разом свого роду технобіо- геохімічний колообіг, а всю EEC можна позначити як технобіогеоценоз. Для потоків речовини в EEC можуть бути визначені константи рівноваги і швидкості, що дозволяє здійснити кінетичний аналіз системи і виявити умови її рівноваги і стабільності.

У збалансованій еколого-економічній системі сукупне антропогенне навантаження не повинне перевищувати самовідновного потенціалу при­родних систем.

Співвідношення виробничих і природних потенціалів.

Екологічні нормативи співвідношення.

Основою екологічної безпеки територіальних комплексів є такі умо­ви, коли техногенне навантаження на територію не повинне перевищувати екологічну ємність території. Співвідношення не зводиться лише до підпо­рядкування екологічному імперативу — вимозі природних систем і їх захи­сників зменшити індустріальну експансію. Збалансованість потрібна не тільки природним комплексам і середовищу мешкання людей, але і самому господарству. Вона має не тільки природоохоронне і гігієнічне значення, але і пряме економічне: рівноважне поєднання виробничих і екологічних процесів не стільки примушує до обмеження вхідних потужностей, скільки пропонує додатковий економічний інструмент контролю ефективності. Економічне зростання, що перевищує поріг допустимих навантажень, виступає як основний дестабілізуючий чинник для навколишнього середо­вища. Саме тому узгодження і співвідношення економічних і природних потенціалів і формування еколого-економічної системи повинні бути пред­метом економічної теорії і практики.

Сама по собі процедура співвідношення основана на визначенні і співставленні екологічної техноємкості території (ETT) і природоємкості господарської території. Ця процедура практично співпадає з оцінкою без­пеки територіальних комплексів.

ETT і гранично допустиме техногенне навантаження (ГДТН) по суті є фундаментальними екологічними нормативами, призначеними для регла­ментації територіальної господарської діяльності. Але саме ETT і ГДТН законодавчо не затверджені як нормативи.

Санітарно-гігієнічні нормативи як критерії стану навколишнього природного середовища

Вся сфера екологічного нормування і стандартизації, особливо пов’я­зана з техногенним забрудненням середовища, так чи інакше спирається на гігієнічні норми і використовує встановлені гранично допустимі концент­рації (ГДК) або гранично допустимі дози (ГДД) шкідливих агентів. ГДК — це та найбільша концентрація речовин в середовищі і джерелах біологічно­го споживання (повітрі, воді, Грунті, їжі), яка при більш-менш тривалій дії на організм (контакті, вдиханні, прийомі всередину) не створює впливу на здоров’я і не викликає негативних ефектів (не позначається на потомстві і ін.).

На підставі величин ГДК за допомогою спеціальних програм обчис­люються значення гранично допустимих емісій, гранично допустимих ви­кидів в атмосферу (ГДВ), гранично допустимих скидів у водоймища (ГДС) тих або інших речовин, що виділяються конкретними джерелами (підпри­ємствами) даної території. При цьому враховуються характеристики джерел і умови розповсюдження емісій. Наприклад, для того, щоб в найближчому до заводських труб житловому кварталі міста за якнайменше сприятливих умов розсіяння не перевищувалися ГДК певних інгредієнтів, потрібно обмежити ви­кид цих речовин постійною граничною величиною — ГДВ. ГДВ і ГДС вже безпосередньо регламентують інтенсивність і якість технологічних процесів, що є джерелом забруднення, і набувають властивість екологічних нормативів. Наднормативні емісії спричиняють економічні і адміністративні санкції. Часто буває, що підприємство з технічних причин не може дотримуватись дозволе­них йому ГДВ, санкції — безрезультатні, а скорочення або зупинка виробниц­тва веде до економічних і соціальних колізій. В таких випадках застосовується практика тимчасового узгодження викидів і скидів на рівні фактичних емісій, що по суті є відмовою від нормування і приводить до погіршення екологічної обстановки. Часто навіть дотримувані ГДВ і ГДС не задовольняють багатьом вимогам екологічного нормування, оскільки існують серйозні сумніви в при­датності ГДК як основи цих нормативів. Взагалі частково-нормативний підхід не відповідає потребам вирішення екологічних проблем з причин:

• далеко не для всіх реальних забруднювачів встановлені ГДК;

• немає ГДК для безлічі поєднань різноманітних агентів; можливі взає­модії між ними, утворення вторинних продуктів і сумарні ефекти не дозволяють розрахувати «комплекси» ГДВ;

• ГДК однієї і тієї ж речовини для цінних рослин і тварин можуть бути істотно менше, ніж для людини; це вимушує робити дуже відповіда­льний вибір.

Нарешті, розрахунок більшості ГДВ робиться на підставі максималь­них разових ГДК, які можуть бути на порядок вище за середньодобові. Ясно, що регламентація повинна будуватися на іншій основі. Якщо все ж таки використовувати ГДК, то для ланцюгів екологічного нормування і розрахунку ГДВ, на відміну від існуючого нормативу, за правильне слід би було вважати не співвідношення:

С+Сф < а ГДКмр, (4.7)

де C — нормативна гранична концентрація, що використовується для розрахунку ГДВ;

Сф — фонова концентрація;

а — для розрахунку ГДВ приймається рівним одиниці,

а співвідношення:

С+Сф < - lgb* ГДКсд, (4.8) де b — безрозмірна величина за значенням від 0 до 1, інтегральний пока­зник небезпеки речовин, встановлюваний за кількома основними параметрами токсикометрії ГДТН.

У даний час дуже небагато промислових джерел забруднення середо­вища відповідають цій вимозі. Звідси витікає необхідність перебудови га­лузевої структури і масштабного технологічного переозброєння енергетики і промисловості. Але не менш важливими є випереджаюча регламентація кількісного зростання виробництва, заборона розміщення підприємств ви­ще певного для даної території рівня природоємкості.

Екологічне нормування не обмежується лише регламентацією госпо­дарської діяльності. В його задачі входить створення системи екологічних кадастрів територій, які враховують природні ресурси, стійкість природних комплексів, їх екологічну цінність, біорізноманітність, здатність бути резе­рвами чистого природного середовища. Це зближує екологічне нормування з метою і задачами екологічної регламентації.

Структура витрат на охорону навколишнього природного середовища

Для визначення витрат на екологізацію економіки і виробництва слід зупинитися на тому, до яких витрат готове сучасне суспільство заради під­тримки якостей середовища. В системі поглядів, що склалася, виділяють три підходи, умовно названі екстенсивним, економічним і глобальним.

Прихильники екстенсивного напряму вважають існуючу практику техногенної експансії неминучою, а природоохоронні зусилля і витрати — неефективними або навіть даремними, що лише уповільнюють економічне зростання. Загроза вичерпання ресурсів і екологічної кризи сприймається ними лише як стимул науково-технічного прогресу, людської винахідливо­сті і заповзятливості. Не дивно, що такий технократичний цинізм мінімізує і оцінки екологічного збитку, і компенсаційні витрати.

Представники економічного підходу обмежують природоохоронні ви­трати зіставленням з поточними економічними результатами на основі тим­часово погоджених нормативів. Цей підхід, що спирається на недосконалі нормативи і приймає довготривалі ефекти і наслідки лише у вигляді обмо­вок, явно недооцінює економічні збитки, викликані екологічним неблаго­получиям. Правда, в рамках цього підходу розроблені методи визначення економічного збитку і економічної ефективності природоохоронних заходів.

Глобальний напрям спирається на ідею еколого-економічної збалан­сованості і будується на найповнішому обліку екологічних і соціальних складових в довготривалих цілях суспільства. Природно, що в цьому випа­дку оцінки необхідних витрат досягають найбільших значень.

Всі суспільні витрати, пов’язані з необхідністю зберегти належну якість навколишнього природного середовища, можна розділити на попередні витра­ти, економічний збиток і витрати на ліквідацію, нейтралізацію і компенсацію вже допущених екологічних порушень — пост-витрати (схема рис. 4.2.).

Сума попередніх витрат прагне до якоїсь ідеальної вартості повного еко­логічного благополуччя, але практично ніколи не досягає її, оскільки певна ча­стина екологічного збитку, обумовленого діяльністю людини, принципово не­минуча. Якщо всі попередні витрати зроблені сповна і ефективно реалізовані, то забезпечується екологічно збалансований розвиток, причому без обов’язко­вого скорочення економічного зростання. Якщо ж попередні витрати не прове­дені або неповні, що фактично і відбувається, то господарська і інша людська діяльність приводить до негативних екологічних ефектів, що завдають значно­го економічного збитку. Величина цього збитку завжди набагато більше, ніж попередні витрати, оскільки постійно росте з часом. Тому пост-витрати, навіть якщо вони зроблені повно і своєчасно, завжди набагато більші попередніх ви­трат («скупий платить двічі»). Якщо збиток не нейтралізовано пост-витратами, то втрати суспільства продовжують рости, оскільки екологічний збиток, запо­діяний людьми, ніколи сам по собі не сходить нанівець, і тим самим зростає борг людей перед нащадками і природою.

За оцінками західних економістів, сукупні національні витрати, що гарантують збереження якості природного середовища і благополуччя при­родних об’єктів, можуть складати до 10 % валового національного продук­ту (ВНП). Часто ставлять питання про розумну величину вкладень в охоро­ну природного середовища, маючи на увазі, що такі вкладення в явному вигляді не приводять до підвищення матеріального рівня життя населення. На жаль така думка є широко поширеною. Вона витікає корінням у витрат­ну концепцію колишньої економічної практики і заснована на глибокій не­дооцінці екологічної обумовленості економіки. Але якщо суспільство ви­знає за свою головну мету здоров’я людської популяції і здорову репродук­цію, то явно слід відмовитися від залишкового принципу в справі збере­ження природного середовища і охорони природи. З позицій екорозвитку межа оптимальних витрат проходить якраз там, де об’єм вкладень гарантує стабілізацію якості природного середовища і основних процесів біосфери. Якщо суспільство не вважатиме ці витрати розумними, то в недалекому майбутньому, за прогнозами учених, вони складуть 40-50 % ВНП.

Рис. 4.2.

Суспільні витрати на охорону навколишнього природного середовища

Основними джерелами капітальних витрат у природоохоронній сфері залишаються засоби підприємств і організацій усіх форм власності. З дер­жавного бюджету фінансуєся тільки незначне число заходів, спрямованих на реалізацію державних програм і діяльність природоохоронних відомств.

Міжнародні зобов’язання України в області екології також вимагають значних фінансових вкладень. Так, тільки для виконання умов Базельської конвенції про контроль за транскордонним перевезенням небезпечних від­ходів і їх видаленням необхідне створення великої кількості контрольно- пропускних пунктів для запобігання імпорту таких відходів з країн Захід­ної Європи, Канади, США і.

Включення екологічних чинників в число економічних категорій при­пускає і їх економічну оцінку відповідно до критерію граничної кориснос­ті. Проте, поки що це робиться тільки відносно екологічно негативних ефектів — вилучення ресурсів екосфери і техногенного забруднення сере­довища. Визначення відповідного економічного збитку засновано на варті­сному вираженні втрат якості середовища і екологічних негараздів.

Для визначення величини економічного збитку розроблено і застосо­вуються два підходи: метод прямого розрахунку і метод узагальнюючих непрямих оцінок. Очевидно, що визначення сумарного економічного збит­ку методом прямого розрахунку вимагає великого об’єму різноманітної ін­формації і вживання громіздких алгоритмів. Тому частіше застосовується простіший, хоча і менш точний метод узагальнених непрямих оцінок. Згід­но спрощеному варіанту цього методу загальний збиток 3z, що наноситься навколишньому середовищу деякої території техногенними забруднення­ми, визначається як сума збитків від забруднення атмосфери За, води Зв, Грунту Зг і рослинного покриву Зр:

3z = За. + Зв. + Зг + Зр, (4.9)

кожний з яких розраховується на основі значень маси і шкідливості інгре­дієнтів, внесених у відповідне середовище. Так, величина збитку від за­бруднення атмосфери залежить від сумарної маси M викидів шкідливих речовин, приведеної до єдиної токсичності (умов. т/рік); величини питомо­го збитку у від однієї умовної тонни викидів (грн./умов. т) і безрозмірних коефіцієнтів, що враховують умови емісій та відносну небезпеку забруд­нення повітря на територіях з різною щільністю і чутливістю реципієнтів а. Розрахунок кожного з цих показників також досить складний. Оцінка річ­ного збитку від забруднення атмосфери за цими показниками має вигляд

За = y*f*a*M (4.10)

Схожим чином розраховуються збитки від забруднення водоймищ, ґрунту і рослинного покриву. На підставі подібних підходів розроблені методики визначення економічної ефективності природоохоронних захо­дів, а також обґрунтована система платежів за забруднення навколишнього середовища.

Сумарний економічний збиток 3z є грошовим виразом тієї частини природоємкості господарства, яка обумовлена забрудненням середовища. Необхідно відзначити, що у визначенні і ухваленні гривнєвого або дола­рового еквівалента одиниці екологічних втрат (тобто показника у) майже завжди міститься елемент невизначеності, пов’язаний з неекологічними об­ставинами і інтересами.

Методичні труднощі визначення збитку призводять до того, що він практично майже не застосовується в системі узагальнюючих показників господарської діяльності і тим більше при оперативному економічному ко­нтролі виробництва. Але цей показник вже враховують при проектуванні, процедурі оцінки впливу на навколишнє середовище (OBHC) і оцінці ефек­тивності природозахисних заходів. Екологізація економіки вимагає обов’яз­кового обліку такого збитку і при економічному плануванні.

У розвинених зарубіжних країнах оцінки економічного збитку від забруднення середовища коливаються в межах 2-6 % ВНП.

4.3.