Міжнародне співробітництво та інтеграція в галузі охорони навколишнього середовища і раціонального природокористування

Інтеграція екологічної політики та роль судів в цьому процесі

Екологічна політика в ЄС почала формуватись з 1973 р. Важливі ста­дії її розвитку пов’язані з прийняттям Єдиного європейського акта (1986 р.) та Акта про політичний союз (Маастріхтська угода, 1992 р.).

До другої половини XX ст. екологічна політика в країнах світу форму­лювалась у значній мірі з розрізнених елементів і не являла собою єдиного цілого, кожний компонент довкілля розглядався ізольовано, впливи на до­вкілля різних галузей промисловості та сільського господарства не врахову­валися в їх сукупності. Покращання стану одного з компонентів довкілля мо­гло обернутися втратами для будь-якого іншого. Першими країнами, які ста­ли на шлях розробки інтегрованої екологічної політики та управління, були Нідерланди (Національний план екологічної політики, 1989р., щорічні екологічні програми), та Великобританія (Інтегроване регулювання забруд­нення, яке передбачено в Законі про охорону довкілля, 1990р.).

В структурах управління ЄС ведеться клопітка та довготривала робо­та щодо підготовки, обговорення, узгодження та прийняття документів, що визначають його екологічну політику (директив, регулятивних актів і реко­мендацій). Це дуже складний процес пошуку компромісів і досягнення консенсусу, в якому бере участь велика кількість політиків, державних дія­чів, науковців і фахівців.

Проте ще більші утруднення виникають при впровадженні екологіч­ної політики ЄС в окремих країнах. Наприклад, лише декілька країн-членів ЄС запровадили в своє національне законодавство вимоги директиви ЄС щодо вільного доступу до екологічної інформації.

Кожний крок законодавця, розробника політики, представника орга­нів регулювання або зацікавлених приватних груп має робитися з огляду на те, які рішення з цього приводу може прийняти суд. Результатом цього є система, в якій прийняття нормативного документа є лише проміжним кро­ком у довготривалій боротьбі, яка визначає практичну дію запропонованої політики або нормативного акта.

В країнах, де існує конституція, суди звичайно мають право розгляду справ щодо порушення законодавчих та адміністративних рішень, чого нема в країнах, де конституції не існує. Взагалі роль судів в екологічному управ­лінні в країнах Європи, Америки та Японії істотно розрізняється. В Європі та Японії суди не відіграють значної ролі у примусовому впровадженні екологічного законодавства. У більшості країн суди також не мають повно­важень розглядати справи про правомірність чи конституційність законодав­чих актів. А якщо вони їх і мають, то дуже рідко використовують.

У Нідерландах та Великобританії роль судів полягає головним чином у вживанні примусових заходів проти злісних порушників екологічного за­кону, хоча у Великобританії судовий розгляд недоцільних рішень стає все частішим. У Франції та Німеччині громадяни можуть через суд доби­

ватися зменшення забруднення від певних джерел. В Німеччині громадяни можуть також через суд заборонити здійснення запропонованого проекту, якщо він на них безпосередньо впливає.

У Японії у 70 роках минулого сторіччя суди прийняли широко відомі рі­шення щодо виплати значних компенсацій (від 88 мільйонів до 2.3 мільярдів ієн) жертвам чотирьох значних випадків забруднення повітря і води ртуттю, метил-ртуттю та кадмієм, які викликали масові захворювання хворобами мінамата та ітаі-ітаі.

В США суди широко залучаються до розгляду справ стосовно еколо­гічного регулювання, розглядають справи конституційності законів, тлума­чать неясності, перевіряють зрозумілість і доречність делегування адмініс­тративних повноважень; також розглядають процедури та їх обгрунтуван­ня, які використовують органи влади при розробці екологічних керівних документів, разом з зацікавленими державними органами беруть активну участь у примусовому впровадженні законів, розгляді справ про екологічні правопорушення та покаранні винних. Однією з привабливих рис амери­канської системи є її відкритість до втручання громадян. Завдяки цьому суди істотно впливають на систему екологічного менеджменту, зокрема на політикотворення та примусове впровадження законів.

Що стосується Європи, то тут все частіше відчувається роль судової влади у розгляді екологічних справ, зокрема щодо відшкодувань за збитки, спричинені забрудненням.

В Україні важко знайти докази, які б свідчили про помітну роль судової влади в екологічному управлінні та формуванні єдиної екологічної політики за окремими винятками, коли приймались рішення щодо грошових стягнень з іноземних суден за забруднення морських акваторій нафтопродуктами. В дія­льності судів є істотні недоліки. Допускаються помилки у застосуванні за­конодавства. Не забезпечується принцип невідворотності відповідальності за забруднення Грунту, річок, озер, морів та атмосферного повітря. Не завжди при­тягаються до відповідальності всі особи, причетні до екологічного злочину. Суди не приділяють уваги виявленню причин і умов, які сприяли екологічним правопорушенням й реагуванню на них, розширенню гласності в цих справах.

Але, незважаючи на існуючі труднощі, в ЄС іде позитивний процес гармонізації еклогічних політик країн-членів ЄС, що сприяє підвищенню дієвості та ефективності екологічного управління на національному рівні.

Інтеграція екологічного управління

За останні роки в усіх країнах Європи склалася впевненість у необхід­ності інтегрованого розгляду питань екологічного управління. Це перш за все стосується оцінки впливу на довкілля та видачі дозволів на природоко­ристування, коли до уваги беруться всі компоненти довкілля, замість ізо­льованого їх розгляду, та всі види антропогенних впливів на їх стан, дже­релами яких є всі галузі виробництва.

У ЄС в 1996р. прийнято Директиву 96/61/ЕС, метою якої є інтегрова­не відвертання та, якщо це неможливо, зменшення забруднення, спричине­ного виробничою діяльністю. В Директиві встановлюються обов’язкові за­гальні принципи виробничої діяльності, які передбачають таку експлуата­цію виробничого обладнання, за якої:

• вживаються всі відповідні запобіжні заходи проти забруднення, зок­рема шляхом застосування найкращих доступних технічних засобів;

• не спричиняється значне забруднення;

• виключається створення відходів, а там, де відходи створюються, вони повинні утилізуватися або, якщо це технічно чи економічно не­можливо, видалятися так, щоб уникати або зменшувати при цьому будь-який вплив на довкілля;

• ефективно використовується енергія;

• вживаються необхідні заходи для запобігання аваріям та обмеження їх наслідків;

• вживаються необхідні заходи щодо запобігання будь-якому ризику забруд­нення в разі повного припинення виробничої діяльності, а також приведен­ня виробничої ділянки у задовільний стан після такого припинення.

В Україні інтегрований підхід до екологічного управління ще не реа­лізовано через відсутність відповідної законодавчої та нормативної бази.

Екологічний аспект інтеграції України до Європейського союзу

Починаючи з кінця 90-х років минулого століття, після набуття чинності Угоди про партнерство та співробітництво між Україною й державами-членами Європейського Співтовариства, та схвалення Європейською Радою Спільної стратегії ЄС щодо України у другому півріччі 2000 року та на період 2001­2004 років, в Україні було прийнято низку документів, виконання яких повинно сприяти реалізації цих міжнародних договорів та інтеграції України до Європи. Одним із важливих документів є Програма інтеграції України до Європейського Союзу, що затверджена Указом Президента від 14.09.01 р. № 1072.

Європейський Союз розглядає екологічну безпеку, яка є частиною наці­ональної безпеки кожної держави, як важливу складову загальноєвропейської стабільності. Тому, охорона навколишнього середовища визначена пріорите­тним напрямком співпраці між Україною та Європейським Союзом.

Тривалий час економіка України розвивалась із величезними структу­рними диспропорціями. Неефективна економічна система створювала умо­ви для нераціонального використання ресурсів та надмірного споживання енергії, не враховувала вартості природних ресурсів, не заохочувала до її збереження та заощадливого використання й була орієнтована лише на ви­робництво та валові показники. На сьогодні екологічна складова націо­нальної безпеки є одним із домінуючих чинників внутрішньої та зовніш­ньої політики України.

Інтеграція України до ЄС у галузі охорони навколишнього середо­вища, раціонального використання природних ресурсів та забезпечення 268

екологічної безпеки має здійснюватися шляхом створення гармонізованої правової, нормативно-методичної та організаційної бази, яка має відповіда­ти вимогам національної та загальноєвропейської екологічної безпеки. Тому надзвичайно актуальним є вдосконалення нормативно-правової бази, спрямованої на формування механізмів та забезпечення реалізації держав­ної природоохоронної політики, виконання заходів, передбачених Програ­мою інтеграції України до Європейського Союзу.

Так, протягом останніх років прийнято ряд законів щодо поводження з токсичними відходами, підвищення безпеки, охорони атмосферного пові­тря та інші нормативно-правові акти. Однак, механізми реалізації заходів щодо інтеграції України до ЄС, зокрема адаптації національного законо­давства в галузі охорони навколишнього середовища до законодавства ЄС, потребують удосконалення та значного фінансування.

Заходи щодо інтеграції України до Європейського Союзу в галузі охорони навколишнього середовища здійснюються шляхом розвитку дво­стороннього та багатостороннього співробітництва з країнами-членами ЄС, міжнародними організаціями, в тому числі з ЄС в рамках програми TACIC, з країнами центральної та східної Європи, країнами Чорноморського регіо­ну та країнами Балтії. Співробітництво із зазначеними країнами та органі­заціями спрямовано на охорону водних ресурсів, в тому числі акваторії Чорного моря, річок Дунай, Дніпро; оновлення та модернізацію споруд і технічного обладнання водоканалів; впровадження загальноєвропейської стратегії збереження біологічного та ландшафтного різноманіття; розвиток регіональної системи управління промисловими відходами в Україні; захист Грунтів; покращання технологій спалювання; енергозбереження; усунення ризиків стосовно накопичення пестицидів тощо.

Україна зацікавлена розвивати подальше співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища за такими напрямками:

• глобальні зміни клімату,

• управління водними ресурсами, зокрема Чорного моря;

• відновлювана енергетика та енергоефективність.

Україною вже підписано Декларацію Міністрів щодо спільних дій у сфері захисту природних ресурсів у регіоні, укладено Меморандум про вза­єморозуміння між Дунайською і Чорноморською комісіями, створено по­стійну Дунайсько-Чорноморську робочу групу (Dablas Task Force) для за­безпечення належного рівня міжнародної природоохоронної взаємодії в ре­гіоні, впроваджено Рамкову конвенції OOH про зміну клімату та Кіотський протокол; також вирішуються питання тісної взаємодії України з країнами- членами ЄС з питань змін клімату та питання участі ЄС в реалізації при­родоохоронних програм в Чорноморському та Дунайському регіоні.

Все більшою мірою проводиться робота щодо апроксимації екологіч­ної політики та законодавства до прийнятих в ЄС. Зокрема при підтримці Світового банку підготовлено перші проекти Закону України про водну по­літику та зміни і доповнення до Водного кодексу України.

Регулярне проведення конференцій міністрів екології значною мірою сприяє подальшому розвитку загальноєвропейського екологічного співро­бітництва, удосконаленню механізмів та інструментів реалізації екологіч­ної політики, міжнародній координації, поєднанню зусиль європейських країн у вирішенні екологічних проблем, прискоренню інтеграції України до Європейського Союзу.

Характер та рівень співробітництва Україна — ЄС, та загалом перспе­ктива української євроінтеграції, зокрема в галузі охорони навколишнього середовища, залежатимуть від внутрішніх трансформацій в Україні, від створення умов для стабільного економічного розвитку, фінансового забез­печення та узгодження дій, зокрема органів виконавчої влади в реалізації заходів щодо інтеграції України до ЄС.

9.3.