РЕГІОНИ ТИХООКЕАНСЬКОГО СВІТУ

У ньому світі туризм може бути найнадійні­шим джерелом надходжень. Попливіть через Тихий океан, і ви побачите, як один чудовий краєвид змінюється іншим. Дрімаючі вулкани, вирізані ерозією у базальті піки, прикраше­ні тропічною рослинністю і оточені рифами та

лагунами, височіють над блакитними водами.

Проте така загальнотихоокеанська подібність більш візуальна, ніж реальна. Цей світ має не ли­ше давні мореплавні традиції та розпорошене, схильне до міграції населення, а й стійку регіо­нальну структуру. Рисунок 13-3 визначає три регіони, що складають Тихоокеанський світ:

Меланезія — Іріан-Джая/Західне Папуа (Індо­незія), Папуа — Нова Гвінея, Соломонові Ост­рови, Вануату, Нова Каледонія (Франція), Фіджі.

НАЙБІЛЬШІ МІСТА ТИХООКЕАНСЬКОГО СВІТУ

Мікронезія — Палау, Федеративні Штати Мікронезії, Північні Маріанські Острови (США), Маршаллові Острови, Haypy, Західні Кірібаті, Гуам (США).

Полінезія — Гавайські Острови (США), Самоа, Американське Самоа. Тувалу, Тонга, Східні Кірібаті, Острови Кука та інші під управлінням Пової Зеландії, Французька Полінезія.

Базою для регіоналізанії Тихоокеанського світу виступають етнічні, лінгвістичні та фізико-гео­графічні критерії, але ми не повинні забувати й про величини. Малою є не лише площа суші, а й кількість населення цього світу. У 2002 р. воно становило лише 7.5 млн (без Західного Іріану) — це дорівнює населенню одного великого міста. Тут мешкає навіть менше людності, ніж на іншій просторій і віддаленій території світу — оазах аф­риканської Сахари.

МЕЛАНЕЗІЯ

Великий острів Нова Гвінея лежить на західному краї цього тихоокеанського регіону, що простя­гається на схід до Фіджі, охоплюючи Соломонові Острови, Вануату і Нову Каледонію (рис. 13-3). Суспільна мозаїка тут складна — і етнічна, і куль­турна. Більша частина 7,2 млн загальної людності острова — це папуаси; значну меншину становлять меланезійці. Усіх разом є десь 700 спільнот, які розмовляють різними мовами; папуаси найбільш чисельні у густо залісненій гірській внутрішній частині та на півдні, а меланезійці населяють північ і схід. Регіон у цілому (без Західного Іріану) має понад 6 млн жителів, що становить поки що найбільш заселену тихоокеанську' територію.

З теперішніми 5 млн людності Папуа—Нова Гвінея (ПНГ) стала суверенною державою у 1975 р., після майже століття британського та австралійсь­кого адміністрування. Майже весь обмежений роз­виток ПНГ відбувається вздовж узбережжя, зміни, шо трансформували сусідню Австралію, майже не торкнулися більшої частини внутрішньої тери­торії. Приблизно чотири п’ятих населення прова­дять натуральне господарство, вирощуючи коре­неплоди, полюючи на диких звірів, відгодовуючи свиней і збираючи дари лісів. Традиції, утрачені в Австралії, тут іще зберігаються, захищені відстан­ню і пересіченою поверхнею.

Формування із цієї відособленої людності пов­ноцінної нації є важким завданням, і ПНГ зазнає тут багатьох перешкод на додаток до своїх куль­турних проблем. Населення розмовляє сотнею

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Відвідини столиці Нової Коледонії Нумеа у 1996 р. ногодоли мені мою подорож Фронцузькою Африкою 40 років тому.

годити рух до незалежності з присутністю французької адміністрації».

мов, але понад половини його неписьменне. Англійська як офіційна мова використовується освіченою верствою, але мало вживається поза прибережною зоною та її містами. Столиця Порт- Морсбі має близько 350 000 жителів, відображаю­чи низький рівень урбанізації (15 %) у цій неба­гатій економіці.

1 все ж Папуа—Нова Гвінея володіє певними економічними можливостями, і, як свідчить рису­нок 1-11, нині вона перебуває серед держав із до­ходами нижче середніх (у 1980-х роках це була од­на з найбідніших країн). Нафту знайшли нап­рикінці 1980-х років, і до кінця 1990-х вона стала найбільшою експортною статтею ПНГ за вартістю. Золото тепер на другому місці, а за ним мідь, срібло, лісоматеріали та декілька сільськогоспо­дарських видів продукції, у тому числі кава і ка­као; це свідчить про деяку економічну дивер­сифікацію країни. Розвиток Тихоокеанської ок­раїни заторкнув навіть ПНГ: більша частина екс­порту надходить до найближчого сусіда, Австралії, але Японія іде впритул за нею.

Погляньте на рисунок 13-3, і ви побачите, чо­му Папуа—Нова Гвінея вражена відцентровими силами. Морські кордони ПНГ перетинають архіпелаг Соломонові Острови, приєднуючи біль­ший із них, Бугенвіль, до папуаської держави.

Цей епізод висвітлює вразливість Папуа—Но­вої Гвінеї у постколоніальну еру. Питання Буген­вілю є прямим наслідком колоніалізму. На почат­ку незалежності (1975 р.) у Бугенвілі не спостеріга­лося ентузіазму щодо приєднання до ПНГ, проте австралійці, які адміністрували обидві території, наполягли на об’єднанні. Вони виходили з еко­номічних міркувань: прибутки від мідних копалень забезпечили би нову владу ПНГ необхідною готівкою з іноземних джерел. Але не було весілля з примусу, що призвело до десятиліть напруги і ви­датків, які набагато перевищили прибутки від міді.

Як видно з рисунків 13-2 і 13-3, Папуа—Нова Гвінея володіє великими ВЕЗ. зокрема на пів­нічному сході, де великі острови Нова Британія і Нова Ірландія оточують море Бісмарка. Це тери­торія зіткнень тектонічних плит (див. рис. 1-4), і вона пов'язана з вулканічною діяльністю на дні моря. За певних обставин у вулканічних кратерах із надзвичайно нагрітою водою утворюються багаті поклади нерозчинних мінералів. Коли вулканічна активність зменшується, вона залишає після себе розсипи міді, срібла, золота, цинку та інших міне­ралів у набагато більшій концентрації, ніж на суші. Сьогодні технологія видобутку робить їх експлуа­тацію можливою, і в 1997 р. ПНГ надала перший сертифікат австралійській компанії для експлуа­тації покладів руди на великій глибині (рис. 13-3). Тоді як економічна віддача буде високою, вчені застерігають, що цей тип глибоководного видобут­ку пошириться по всьому світі та порушить унікаль­ну екосистему, пов'язану з гарячими кратерами.

Повертаючись на схід, можна спостерігати міру культурної фрагментації Меланезії: аж 120-ма мовами розмовляють на близько 1000 островів, які складають Соломонові Острови (десь 80 із цих ост­ровів містять майже 440 000 людності).

Иова Каледонія, все ще під французьким прав­лінням. перебуває цілком в іншій ситуації. Лише 45 % населення з 230 000 осіб є меланезійцями; 37 % мають французьке походження, переважно через мешканців виправної колонії, яку Франція заснувала тут у XIX ст. Нікелеві копальні на основі одних із найбільших світових резервів визначають експортну економіку Нової Каледонії. Видобувна галузь приваблює ще й нових французьких по­селенців, унаслідок чого зростають соціальні проблеми. Більшість французького населення про­живає у столиці Нумеа або поблизу, створивши типово французькі культурні ландшафти. Шахтарі, переважно меланезійці, мешкають у будинках го­тельного типу; решта місцевої людності працює на фермах у центрі та на півночі острова. Вимоги меланезійців про відміну колоніального режиму наражаються на відсіч, і дві спільноти постійно з'ясовують стосунки.

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Знову діставшися Суви на Фіджі, де я 20 років тому досліджував її діловий центр, я не помітив якихось кардинальних змін, хоча місто зда- | лося впорядковонішим і багатшим, ніж тоді. На центральному ринку я спостерігав за фіджійкою, яка торгувалася з продавцем зо в'язку та­ро — продукту, що є джерелом крохмалю у місцевому харчуванні.

Ha своїх східних теренах Меланезія містить од­ну з найцікавіших країн Тихоокеанського світу' — Фіджі. На двох більших і понад 100 менших остро­вах проживає понад 800 000 фіджійців, з яких 51 % є меланезійцями і 44 % південноазійцями. Останні були привезені з Індії в часи британської ко­лоніальної окупації для роботи на цукрових план­таціях. Коли у 1970 р. Фіджі здобула незалежність, тубільці отримали право на більшу частину землі, а індійці зосередилися в містах (переважно у сто­лиці Суві) і домінували в комерційному житті. Це стало причиною проблем, але на наступних вибо­рах політично активні індійці здобули перевагу над фіджійцями у парламенті. Після путчу фіджійсь- ких військових було проведено ревізію консти­туції, яка забезпечила більшість місць у парламенті етнічним фіджійцям. Однак місцева більшість роз­кололася. і коаліційний уряд лише на деякий час забезпечив функціонування конституції. У травні 1999 р. перший прем’єр-міністр Фіджі індійського походження обійняв свою посаду, і не спричини­лося до нового путчу. Прем’єр-міністр та члени уряду були взяті у заручники прямо в будинку пар­ламенту, і натовп вимагав, шоб фіджійці відтепер управляли країною.

Ця акція та неспроможність уряду її подолати справили руйнівний вплив на країну. Іноземні торговельні партнери перестали купувати фіджій- ську продукцію. Дуже постраждала туристична га­лузь. Та, зрештою, хоча лідери путчу були виселені або заарештовані, вони все ж створили умови, що забезпечили етнічним фіджійцям той контроль, якого вони домагалися.

Отож Меланезія — найзаселеніший регіон у Тихоокеанському світі — роздирається різними відцентровими силами. Жодна країна не демон­струє подібної до інших форми мультикультуриз­му; кожна стоїть перед своїми власними виклика­ми, але деякі з них перекочуються на сусідні або віддаленіші іноземні острови.

МІКРОНЕЗІЯ

На північ від Меланезії та на схід від Філіппін ле­жать острови, що складають регіон, відомий як Мікронезія (рис. 13-3). Сама назва відображає розміри островів: понад 2000 островів Мікронезії не лише крихітні (площа багатьох не більше однієї квадратної милі), але вони здебільшого розміщені набагато нижче відносно рівня моря, ніж у Мела­незії. Деякі з островів вулканічного походження

8 («високі острови», як називають їх місцеві), але кількісно їх переважають коралові — так звані

9 «низькі острови», які ледь піднімаються над морем.

Гуам площею 550 кв. км (210 кв. миль) є найбіль­шим островом Мікронезії, а висоти у регіоні не перевищують 1000 м (3300 футів).

Поділ на «високі» і «низькі» острови доцільний не лише у Мікронезії, а й в усьому Тихоокеансько­му світі. І фізична географія цих островів, і еко­номіка на її основі суттєво відрізняються. Острови вулканічного походження затримують значну кількість вологи з океанічного повітря та мають родючі вулканічні грунти. У результаті сільсько­господарська продукція тут диверсифікованіша, а життя значно безпечніше. Населення тут. як пра­вило, чисельніше, ніж на островах рифового по­ходження, де звичайною є посуха, а рибальство і кокосові пальми створюють опору життя. Малі спільноти зосереджуються на «низьких островах», і з часом багато з них вимирають. Головні ж мігра­ційні потоки — від Гаваїв до Нової Зеландії — стосуються «високих островів».

До середини 1980-х років Мікронезія була пе­реважно підопічною територією США (остання з повоєнних, за якою наглядала ООН), але цей ста­тус тепер змінився. Як показує рисунок 13-3, сьо­годні Мікронезію складають незалежні держави. MapiucLiioei Острови, де США колись випробову­вали ядерну зброю, тепер є республікою у «вільній асоціації» зі США, маючи такий самий статус, як Федеральні Штати Мікронезії та (з 1994 р.) Палау. Північні Маріанські острови є спілкою держав «у політичному союзі» зі США. Останні надають мільярди доларів допомоги цим країнам, а ті в свою чергу зобов'язуються не брати участі в політичних акціях, що не відповідають інтересам США. Є й інші умови: наприклад. Палау надали Сполученим Штатам права на присутність на їхній території військових баз терміном на 50 років після здобуття незалежності.

Частиною Мікронезії також є Гуам. що нале­жить США. Про незалежність тут нема й мови, а військові бази метрополії і туризм забезпечу­ють значну частину прибутків. Це стосується і такої незвичайної республіки, як Haypy. З насе­ленням лише 10 000 осіб і площею 8 кв. миль ця мікродержава стала багатою завдяки продажу своїх родовищ фосфатів Австралії та Новій Зеландії, де вони використовуються як добрива. Прибутки на одну особу тут стрибнули до 10 000 дол. США, і Haypy певний час була найбагатшою тихоокеансь­кою спільнотою. Але фосфатні резерви вичерпали­ся, і республіка зіткнулася з економічною кризою.

У цьому регіоні крихітних островів більшість людності утримують родини з допомогою земле­робства або рибальства, і практично всім цим країнам потрібні вливання іноземної допомоги, щоб вижити. Природна економічна комплемен- тарність між землеробською культурою «високих островів» і риболовецькими громадами «низьких» часто нівелюється віддаленістю — і просторовою, і культурною. Місцеве життя тут може здаватися ідилічним хіба що туристам, але для мікронезійців воно часто є щоденним викликом.

ПОЛІНЕЗІЯ

На схід від Мікронезії та Меланезії лежить серце­вина Тихоокеанського світу — величезний грикут- ник, шо простягається від Гавайських островів до острова Пасхи та Нової Зеландії. Це Полінезія (рис. 13-3) — регіон численних островів — від вул­канічних гір (Мауна-Kea на Гаваях сягає близько 4200 м/13 800 футів), укритих тропічними лісами і зрошуваних понад 250 см (100 дюймів) щорічних опадів, до низьких коралових островів, де всю рос­линність представляють декілька пальм, а посуха є постійною проблемою. Полінезійці мають дещо світліший колір шкіри і кучерявіше волосся, ніж інші мешканці Тихоокеанського світу. Антрополо­ги відрізняють первинних полінезійців від іншої групи — неогавайців, які є сумішшю полінезійсь­ких, європейських і азійських рис. На Гаваях (цей архіпелаг має понад 130 островів) полінезійська культура як європеїзована, так і східно-зорієнтована.

Простори та розмаїття природного довкілля Полінезії неперевершені, тому вона являє собою виразний географічний регіон усередині Тихооке­анського світу. Полінезійська культура хоча й про­сторово фрагментована, але демонструє певну послідовність і однорідність від острова до остро­ва, від одного кінця широко розкинутого регіону до іншого. Це особливо виражається у мові, техно­логіях. житлі та мистецьких формах. Полінезійці унікально адаптовані до свого довкілля, і задовго перед тим як європейські кораблі досягли їхніх вод. місцеві мешканці вже плавали по широких просторах океану у величезних подвійних каное завдовжки 45 м (150 футів). Вони пропливали де­сятки кілометрів до багатих рибних зон та вели, можна сказати, міжострівну бартерну торгівлю, використовуючи «географічні» карти з бамбукових палиць і орієнтуючись по зорях. Однак описи

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«У Тувалу простір є неабиякою винагоро­дою. Це країна площею понад 26 кв. км (10 кв. миль) на дев'яти «низьких остро­вах», що формують 575-кілометровий (360-мильний) ланцюг. Я мав нагоду зійти на берег одного з найбільших таких островів — Фунафуті, де живуть 4500 із 11 000 мешканців країни. Перша будівля у столиці Ваяху, яку я побачив, називала­ся Департаментом рибальства — і з важ­ливої причини. Тувалу територіально ма­ла, але вона мас величезну ВЕЗ, яку здає в оренду переважно для рибальства. Два інші враження: люди тут мають очевидні проблеми з відходами (для сміттєзвалищ замало місця, а пластикова тара може призвести до екологічної катастрофи); і нагадування про Другу світову війну. Оцей іржавіючий мастодонт і долі стоїть там, де його кинули; і такі пейзажі лише дратують у цьому ізольованому тихооке­анському куточку».

полінезійського раю, смарагдових морів, пишних ландшафтів і лагідних людей спотворює жорстока реальність. Полінезійська спільнота протягом віків терпіла великі людські втрати на морі; родини розділялися міграцією; голод і страждання пе­реслідували жителів малих островів; спільноти часто втягалися у гострі конфлікти й жорстоку ро­дову помсту.

Політична географія Полінезії складна. У 1959 р. Гавайські острови стали п’ятдесятим штатом США. їхнє населення сьогодні становить 1,2 млн осіб, із яких 80 % проживає на острові Oary. Накладання культур там символізується па­норамою хмарочосів Гонолулу на тлі відомого згаслого вулкана Діамантова Голова. Королівство Тонга стало незалежною країною у 1970 р. після 70 років британського протекторату; адміністровані Великою Британією острови Елліс були перейме­новані на Тувалу і разом з островами Гілберта на півночі (тепер у складі Кірібаті) здобули неза­лежність у 1978 р. Інші острови продовжують пе­ребувати під французьким контролем (Французька Полінезія), під адмініструванням Нової Зеландії (Раротонга) і під британським, американським та чілійським прапорами.

У процесі політико-географічної роздробле­ності полінезійська культура зазнає жорстоких ударів. Земельні упорядники, проектанти готелів і туристські долари розробили для Таїті той курс, яким Гаваї вже зайшли далеко. Американізація Східного Самоа створила нове суспільство, від­мінне від старого. Полінезія багато втратила зі своєї давньої культурної однорідності; сьогодні регіон являє собою клапотну ковдру нового й ста­рого — нове часто безбарвне і беззмістовне, а ста­ре дедалі більше витісняється.

Країни і культури розглядуваного географічно­го світу об’єднує океан, на окраїні якого у XXI ст. розіграється грандіозна драма економічної та політичної трансформації. Одні лише колишні межі Тихоокеанського світу — Гаваї на півночі та Нова Зеландія на півдні — так перебудовувалися іноземними вторгненнями, що вкрай небагато за­лишилося від королівств і культур, які здавна тут переважали. Тепер цей світ зіткнувся зі значно більшими змінами, ніж ті, що принесли сюди європейські колонізатори. Колись береги та води Середземного моря творили арену регіональної трансформації, яка, втім, змінила цілий світ. Тоді був Атлантичний океан — проспект для Промис­лової революції та сцена для фатальної війни. Здається, тепер надійшла черга Тихого океану, оскільки величезна країна світу і майбутня супер­держава — Китай — зустрічається тут із найбагат- шою та найпотужнішою країною — США. Гіганти боротимуться за перевагу в Тихоокеанському світі, але як тоді бути тутешнім слабким спільнотам?

ПРИКІНЦЕВЕ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ: ТИХИЙ ОКЕАН І АНТАРКТИДА

На південь від Тихоокеанського світу лежать Антарктида та довкільний Південний океан. Су­купна територія цих двох географічних просторів становить 40 % усієї планети; отож дві п’ятих по­верхні Землі містять одну тисячну людності світу.

Чи є Антарктида географічним світом? У фізи­ко-географічному сенсі — безперечно, але не на

ПРИКІНЦЕВЕ ЗАСТЕРЕЖЕННЯ: ТИХИЙ ОКЕАН І АНТАРКТИДА 689

основі критерію, який ми використовуємо у ЦІЙ книзі. Антарктида є континентом, але практично вся вона вкрита куполоподібним льодовим покри­вом завтовшки майже 3,2 км (2 милі) біля свого центру. Континент часто називають «білою пусте­лею», тому шо, незважаючи на весь його лід та сніг, річних опадів тут небагато (менше 15 см/6 дюймів на рік). Температури низькі, а вітри такі сильні, шо Антарктиду також називають «колис­кою буревіїв». На всій її території не розвинулося жодних функціональних регіонів, міст, транспорт­них мереж, окрім ліній постачання дослідницьких станцій. І Антарктида надалі залишається ок­раїною, навіть науковою окраїною, яка так неохо­че віддає нам свої таємниці. Під усією цією тов­щею льоду лежать десь 70 озер, із яких озеро Вос­ток є найбільшим — понад 14 000 кв. км (5400 кв. миль). Його глибина може сягати 600 м (2000 футів). Але ніхто поки шо не бачив його води.

Подібно до всіх окраїн Антарктида завжди приваблювала піонерів і дослідників. Мисливці на китів і тюленів знищили величезні популяції фау­ни Південного океану протягом XVI1I—XIX ст., а дослідники встановили прапори своїх країн на бе­регах Антарктиди. За період 1895—1914 рр. пошуки Південного полюса стали міжнародною справою: норвежець Роальд Амундсен першим досягнув йо­го у 1911 р. Усе це привело до претензій держав в Антарктиді у міжвоєнний період (1918—1939 рр.).

Географічним наслідком був поділ Антарктиди на сектори форми покраяного пирога з центром у Південному полюсі (рис. 13-4). У найменш хо­лодній частині континенту — Антарктичному півострові — збігаються британські, аргентинські й чілійські інтереси. Лише на один сектор — Зем­лю Мері Берд — жодна країна ніколи не пред’яв­ляла претензій.

Чому ж держави зазіхають на такі віддалені й важкодоступні території? І суша, і море містять сировинні матеріали, які колись можуть стати ду­же потрібними: протеїн у воді та паливо і мінерали під льодом. Антарктида (14,2 млн кв. км/5,5 млн кв. миль) майже вдвоє більша від Австралії, а Південний океан за плошею приблизно дорівнює Атлантичному. Однак майбутня практична експлу­атація убачається реальною, і країни хочуть мати там свої частки.

При цьому держави, які мають територіальні претензії, визнають потребу співробітництва. Нап­рикінці 1950-х років вони приєдналися до Міжна­родного геофізичного року, який започаткував важливі дослідницькі програми і заснував низку стаціонарних науково-дослідних станцій по всьо­му льодовому континенті. Цей дух співробітництва привів до підписання у 1961 р. Антарктичної угоди. 10 шо забезпечувала постійну наукову співпрацю, за­бороняла військову діяльність, захищала довкілля і утримувала претензії держав у стані відтермінуван­ня. Проте у 1991 р. було порушене питання про те, що вона, мовляв, недостатньо враховує контроль майбутньої експлуатації ресурсів.

У добу зростаючого егоїзму держав та більших обсягів споживання сировини існує можливість, шо Антарктида та її відкриті води стануть ареною міжнародного суперництва. Дотепер віддаленість та непривабливий клімат захищали її від такої долі. Від цього має користь цілий світ, оскільки є свідчення, шо Антарктида відіграє вирішальну роль у глобальній системі довкілля. Тому людські втручання можуть мати найсерйозніші наслідки.

РИСУНОК 13-4