ТИХООКЕАНСЬКА ОКРАЇНА КИТАЮ: НОВИЙ РЕГІОН?

Якби ми вивчали географію Китаю ЗО років тому, нам не потрібно було б приділяти особливу увагу зоні з виходом до Тихого океану. Всі наші тодішні узагальнення про Китай — низький рівень ур­банізації та стагнуючі міста, суцільний державний контроль промисловості, неефективність держав­них підприємств, ізоляція сільських місцевостей, незмінна бідність віддалених сіл, жорсткий комуністичний режим Пекіна — стосувалися б усього Власне Китаю.

РИСУНОК 10-16

Від Даляня на північному сході до острова Хайнань, найпівденнішого пункту країни, Китай бурхливо розвивається. У старих районах міст бульдозери розчищують майданчики для сучасних висотних будинків. У прибережних провінціях ти­сячі нових підприємств наймають мільйони робітників, які працювали перед тим на землі. Бу­дуються нові шосе, аеропорти, електростанції, греблі. Цей процес нерівномірний — він зачіпає певні частини узбережжя більше, ніж інші. Часом він проникає і у внутрішні частини Китаю, по­глиблюючи розрив між забезпеченими та бідними. городянами і сільськими жителями. Він створює регіональні економічні відмінності, які країна раніше ніколи не бачила. Одним словом, він фор­мує те, що може стати окремим географічним регіоном уздовж узбережжя Тихого океану, який має більше спільного з Японією, Південною Ко­реєю і Тайванем, ніж із будь-якою внутрішньою провінцією.

У Вступі ми обговорювали питання, які стосу­валися географії розвитку, наголошуючи, шо у на­шому складному глобалізованому світі концепція розвинутих країн (PK) — на відміну від менш роз- впнутих країн (MPK) — більше не справджується.

Географія розвитку

Дія визначення розвитку країни використовується багато показників, у тому числі ВНП на одну осо­бу; відсоток робітників у сьтьському господарстві, промислових підприємствах або інших формах зайнятості; обсяги спожитої енергії; ефективність транспорту й комунікацій; використання виробле­ного металу, такого як алюміній або сталь, в еко­номіці; продуктивність робочої сили; такі соціаль­ні показники, як грамотність, харчування, медичні послуги, рівень заощаджень. Усі ці дані обчислю­ються на одну особу, даючи загальний показник, який визначає місце даної країни відповідно до наявної статистики. Але ця інформація не пояс­нює, чому деякі країни або їхні частини мають саме такий рівень розвитку, а не інший.

Географія розвитку веде нас до вивчення розподілу сировинних матеріалів, умов довкілля, культурних традицій, історичних чинників (таких як затяжні наслідки колоніалізму) та факто­ра розміщення. У появі Тихоокеанської окраї­ни Китаю, як бачимо, останнє відіграло головну роль.

Географи, як правило, характеризують процес розвитку у просторовому аспекті, тоді як інші вчені зосереджуються на його структурних харак­теристиках. У 1960-х роках економіст Волт Ростов побудував глобальну модель процесу розвитку, яку обговорюють і сьогодні.

Слід зазначити, шо ця модель мало враховує контрасти між серцевиною та периферією всере­дині окремих країн. У Китаї умови піднесення (третя стадія) багато в чому існують у Тихооке­анській окраїні, але інші важливі території цієї ве­личезної країни залишаються на першій стадії. Китай здійснив перехід від традиційного до прог­ресивного керівництва, але наслідки реформістсь­кої політики неоднакові у різних частинах країни. Найродючіші землі лежать на Тихоокеанському узбережжі, де Китай має досвід співробітництва з іноземними підприємствами і країна найбільше відкрита для світу; саме звідси багато китайців виїхали до південноазійських та інших країн. Цій китайській діаспорі випала вирішальна роль у роз- 9 витку Тихоокеанської окраїни Китаю: чимало з них залишили на батьківщині рідню та громаду, і ці зв’язки сприяли інвестиціям сотень мільйонів доларів, коли з’явилася можливість для цього.

Розвиток Китаю за комунізму

У 1999 р. Китай відзначив півстоліття комуністич­ного режиму після 40 століть династичного прав­ління. У 1949 р., коли в Китаї почалася кому­ністична ера, ніщо не віщувало економічного процвітання вздовж Тихоокеанського узбережжя або ще десь у країні. Китай був розорений війною, економіка лежала у руїнах. Населенню загрожував голод. Націоналісти емігрували, але взяли конт­роль над островом Тайвань.

У 1950-х роках комуністичний режим запустив у дію потужні програми реформ і реконструкцій, спочатку під керівництвом московських радників. Для прискорення розвитку, рекомендували вони, капітал від продажу аграрної продукції слід інвес­тувати у важку промисловість. Це мало швидко пе­ренести Китай в індустріальну еру. як сталося у CPCP у 1930-х роках. Але радянська модель у Китаї не спрацювала: тут не існувало сільськогос­подарського надлишку, оскільки величезне насе­лення вело господарство на натуральному рівні. Отож горе-радникам запропонували покинути країну, і Пекін почав шукати іншого шляху.

Після жорстких дебатів Китай змінив курс. Те­пер він передбачав прискорений розвиток із допо­могою повної реорганізації суспільства. Уся земля була експропрійована, сільське господарство ко­лективізоване. а праця організована у «бригади» на основі комун, а не традиційних сіл. Чоловіків і жінок приписали до відокремлених «виробничих команд», які зруйнували мільйони родин і врешті- решт осиротили їхніх дітей. Замість великих за­водів були запроваджені невеликі сталеплавильні печі в усіх комунах і т. д.

Цю драконівську програму назвали Великим стрибком (1957—1960 рр.), наслідки якого вияви­лися руйнівними. Сільськогосподарська праця була перетворена на місцеву промисловість; земле­робський реманент переплавляли, аби виконати плани з виробництва сталі у комунах; селяни опиралися програмам колективізації та масово за­бивали свою худобу. Продуктивність в аграрному секторі різко впала і настав голод.

Провал Великого стрибка знову спричинив диспути між комуністичними правителями Китаю. Дехто звинувачував надмірні методи, якими ця система впроваджувалася. Інші вказували на те. що сама система була помилковою, і селянам слід повернути їхні земельні ділянки і забезпечити сти­мулами для вирощування врожаїв, а не змушувати їх силою. Останні погляди переважили, і систему комун почали демонтувати. Але ця «ревізіоністсь­ка» ідеологічна перемога мала фатальні наслідки. У середині 1960-х років Mao Цзедун вирішив «відімститися», запустивши свою Велику проле­тарську культурну революцію, жахливі наслідки якої перевершили Великий стрибок.

Смерть Mao у 1976 р. заскочила Китай на грані громадянської війни: за владу у столиці боролися кліка ортодоксальних марксистів і група, що нази­вала себе «прагматичними поміркованими». Деякі історико-географи знаходили тут паралель із ре­гресивними тиранами і прогресивними реформа­торами династичних часів, але жодні з останніх не мали такого впливу на культурну географію Китаю, як Ден Сяопін — лідер поміркованих, що взяли гору.

Ден стверджував, що комуністичне політичне правління цілком можливо поєднати з капіталіс­тичною економічною практикою. «Комунізм із китайським обличчям» утримуватиме комуністич­ну партію при владі. Народно-визвольну армію на сторожі, а Постійний комітет політбюро — для контролю. Він також відкрив Китай іноземній науці й технології та дозволив десяткам тисяч ки­тайських студентів вступати до закордонних університетів. Усе це запустило в дію механізм, шо трансформував Тихоокеанську окраїну Китаю ли­ше за декілька років. Але коли суспільні наслідки цих зрушень зумовили політичні вимоги демок­ратії та заборони гегемонії комуністичної партії, у 1989 р. Ден став на чолі жорстоких репресій цього руху. Це була перевірка сили, і режим Дена переміг. Але у наступний стрімкий поступ Тихо­океанської окраїни це навряд чи внесло щось позитивне.

Трансформація економічної карти

Комуністична ера Китаю була свідком багатьох ме­таморфоз найчисельнішої нації світу.

Яким же чином маніпулювати співіснуванням комуністичної політики і ринкової економіки? Це було головним питанням, яке стояло перед Ден Сяопіном та його групою, коли вони здобули вла- званих відкритих міст і відкритих прибережних територій, які б залучали технології та інвестиції з-за кордону і трансформували економічну гео­графію Східного Китаю (рис. 10-17).

РИСУНОК 10-17

ду в 1979 р. У термінах ідеології ця мета видається важкодосяжною, оскільки економічна політика «відкритих дверей» обов'язково приведе до зроста­ючих вимог політичної демократії.

Але Ден думав інакше. Якщо економічні екс­перименти Китаю просторово відокремити від решти країни, політичний аспект можна, як і раніше, контролювати. На початковому етапі нова економічна політика буде переважно стосуватися плацдарму Китаю у Тихоокеанській окраїні, зали­шаючи більшу частину величезної країни відносно незмінною. Влада відповідно запровадила складну 10 систему спеціальних економічних зон (СЕЗ). так

У цих економічних зонах інвесторам пропо­нують багато пільг. Податки низькі. Регулювання імпорту й експорту послаблене. Оренда землі спрощена. Дозволяють наймання робочої сили за контрактом. Продукцію, вироблену в економічних зонах, можна продавати на іноземних ринках і, за певних обмежень, у Китаї. Навіть тайванські підприємства мають право тут функціонувати. А отримані прибутки можна відсилати назад до країн-інвесторів.

Коли уряд Дена ухвалював рішення, які мали переорієнтувати економічну географію Китаю, питання розміщення СЕЗ було голов- ним. Пекін був не проти участі Китаю у гло­бальній ринковій економіці, але водночас хотів, шоб це якнайменше стосувалося внутрішніх частин країни, хоча б на початкових стадіях. Оче­видною відповіддю було розмістити ці зони вздовж узбережжя. Спочатку влада організувала чотири СЕЗ, усі з певною місцевою власністю (рис. 10-17):

1. Шеньчжень — прилеглу до тодішнього бри­танського процвітаючого Гонконгу в затоні Ліндін’ян (провінція Гуандун);

2. Чжуге — поряд із тодішнім португальським Макао;

3. Шаньтоу — давній торговельний порт навпроти Тайваню (також провінція Гуандун, батьківщи­на багатьох китайців, які тепер проживають у Таїланді);

4. Сяминь (Амой) — також давній торговельний порт на Тайванській протоці (провінція Фуцзянь, батьківщина багатьох китайців, які нині мешкають у Сінгапурі, Індонезії та Малайзії).

У 1988 і 1990 роках відповідно були створені дві додаткові СЕЗ:

5. Острів Хайнань, потенційний успіх якого по­в'язаний з його розмішенням недалеко від Південно-Східної Азії;

6. Пудон — через річку від Шанхаю, найбільшого міста Китаю; ця СЕЗ відрізняється від інших, оскільки являє собою грандіозний державний проект для залучення великих багатонаціональ­них компаній.

Китай також відкрив 14 інших прибережних міст для іноземних інвесторів (рис. 10-17). Знову ж таки, більшість цих міст віддавна були торговель­ними портами. Вони були вибрані за свої розміри, досвід зовнішньої торгівлі, зв'язки з китайцями- емігрантами, рівень індустріалізації та поєднання місцевих талантів і прані. Цими 14-ма відкритими містами, з півночі на південь, є:

Далянь

(провінція Ляонін) Шіцзячжуан (Хебей)

Тяньцзінь («ші»)

Яньтай (Шаньдун)

Ціндао (Шаньдун) Ляньюньган

(Цзянсу)

Нанкін (Цзянсу)

Шанхай («шг») Нінбо (Чжецзян)

Веньчжоу (Чжецзян) Фучжоу (Фуцзянь) Гуанчжоу (Гуандун) Чжаньцзян (Гуандун)

Бейхай (Гуансі- Чжуанський АР)

Коли всі ні ініціативи Тихоокеанської окраїни були впроваджені, зацікавлені у ринку лідери Ки­таю мали причину очікувати економічного буму у прибережних провінціях (зауважимо, шо нова еко­номічна політика зачепила кожну прибережну провінцію, а також єдиний прибережний АР). Японія уже мала високорозвинугу економіку (на фінальній стадії моделі Ростова). Південна Корея і Тайвань були на піднесенні. Гонконг також довів, що можна зробити на цьому боці Тихого океану. Сінгапур — найуспішніша із держав Південно- Східної Азії, на 76 % складається з китайців. Отож прагматичні проектанти Китаю не були впевнені, які сили вони мають кидати у бій. Тому правила для іноземних інвестицій були жорсткішими у відкритих містах і відкритих прибережних тери­торіях, ніж у вільних СЕЗ.

Економічні ініціативи Дена зустріли спротив усередині самої комуністичної партії. Деякі вищі члени політбюро стверджували, шо СЕЗ і відкриті прибережні міста означають повернення до часу торговельних портів, коли іноземні могли без­жалісно ошукувати китайців. Коли кілька відкри­тих міст почали відставати в розвитку, покинуті іноземними інвесторами, шо зумовило безробіття, і коли кілька пожеж на фабриках спричинили де­сятки смертей, голоси цих опонентів почули. Але персональне втручання Дена, його відвідини СЕЗ і настанови адміністрації та робітникам дали змогу втримати цей процес на правильному шляху.