ВИЗНАЧЕННЯ ГЕОГРАФІЧНОГО СВІТУ

ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ

Перед тим як розглянемо суспільну географію Сполучених Штатів та Канади, потрібно з’ясувати природну обстановку, в якій вони виникли.

Північноамериканський континент простя­гається від Північного Льодовитого океану до Па­нами (рис.

Фізична географія Північної Америки характе­ризується чітким поділом на природно однорідні регіони, що звуться фізико-географічними. Кожний 2 регіон визначається переважною однаковістю рельєфу, клімату, рослинності, грунтів та інших умов довкілля. Результатом цього є певна мальов­нича одноманітність, яку легко запам’ятати. При­міром. ми ясно уявляємо собі відмінність таких регіонів, як Скелясті гори. Великі рівнини чи Аппалацька гірська система. Проте не всі фізико- географічні регіони Північної Америки можна так легко виокремити.

Рисунок 4-2 зображує повну схему природни­чої географії континенту, в тому числі поперечний профіль території уздовж 40-ї паралелі. Найбільш очевидним у цій карті є лінійне розташування з півночі на південь великого гірського хребта — Скелястих гір, масивна топографія яких переважає на західній частині континенту від Аляски до штату Нью-Мексико. Основною особливістю східної частини Північної Америки є ще одне, значно нижче пасмо гірських кряжів, шо має назву Аппалацької системи, яка також простягається майже у північно-південному напрямі й пролягає від провінцій Атлантичного узбережжя Канади до Алабами. Напрям Скелястих і Аппалаиьких гір має важливе значення, бо на противагу європейським Альпам вони не утворюють топографічного бар’єру для полярних чи тропічних повітряних мас, що рухаються відповідно на південь чи північ через внутрішню частину континенту.

Між Скелястими горами і Аппалачами розки­нулися обширні внутрішні рівнини Північної Аме­рики, які простягаються від дельти ріки Маккензі на узбережжі Північного Льодовитого океану до Мексиканської затоки. Ми можемо поділити їх на декілька регіонів: 1) обширной Канадський щит. який є геологічною серцевиною, шо містить най­старіші гірські породи Північної Америки; 2) Внутрішні низовини, здебільшого вкриті ҐЛЯЦІ- альними наносами, які були покриті кригою, та- лими водами і обдувалися вітрами під час плейсто- ценського зледеніння; 3) Великі рівнини — об­ширна поверхня, складена осадовими породами, шо повільно піднімається на захід у напрямі до Скелястих гір. Уздовж південного краю ці внут­рішні безлісі рівнини переходять у 4) Приатлан- тичні рівнини, шо простягаються від Південного Техасу вздовж спрямованого до моря краю Аппа­лацької системи та сусіднього Підмонту (пе­редгір’я) і закінчуються аж біля о. Лонг-Айленд східніше Нью-Йорка.

На захід від Скелястих гір лежить зона Внут­рішніх басейнів і плато. У Сполучених Штатах цей фізико-географічний регіон охоплює: І) плато Ко­лорадо на півдні, з його щільними осадовими по­родами та величавим Великим Каньйоном; 2) по­крите лавою плато Колумбія на півночі, яке утво­рює басейн ріки Колумбія; 3) центральна територія басейнів та гірських кряжів (Великий Басейн) штатів Невада та Юта, де знаходяться декілька зниклих озер льодовикового періоду, а також уціліле Велике Солоне озеро. Цю зону також звуть міжгірською через її розташування між Скелясти­ми горами на сході та гірською системою Тихооке­анського узбережжя на заході.

Від півострова Апяска до Південної Каліфорнії на західному узбережжі Північної Америки пере­важає майже неперервний коридор високих гірсь­ких масивів, що утворилися від зіткнення між північноамериканською і тихоокеанською плат­формами (рис. 1-4). Головними складовими цього берегового гірського поясу є гори Сьєрра-Невада у штаті Каліфорнія, Каскадні гори у штатах Орегон та Вашингтон і довге пасмо високогірних масивів, які облямовують узбережжя Британської Колумбії та південної частини Ачяски.

Клімат

Кліматична карта світу (рис. 1-8) ясно зображає різні кліматичні режими та регіони Північної Аме­рики. Загалом коливання температури мають ши­ротний характер (шо далі на північ, то холодніше), однак різниия у нагріванні суші й води у регіонах викривляє цю загальну схему. Через те що поверх­ня суші нагрівається і охолоджується набагато швид­ше. ніж водні маси, річні температурні коливання набагато значніші там, де більша континентальність (віддаленість внутрішніх частин від моря).

Випадання опадів загалом має тенденцію до зменшення у західному напрямі (окрім самої смужки Тихоокеанського узбережжя), шо є резуль­татом так званого дощово-тіньового ефекту. Це З відбувається тому, що тихоокеанські повітряні маси, які рухаються під дією переважаючих вітрів, несуть свою вологу на материк, але не­вдовзі зіштовхуються зі стіною Сьєрра-Невади і Каскадних гір, які змушують їх підніматися і охо­лоджуватися, вінчаючи гребені цих гірських кря­жів. Таке охолодження супроводжується значною конденсацією та випаданням опадів; отже, доки ці повітряні маси опустяться і нагріються на східних схилах гір, щоб почати свою мандрівку через внутрішні частини континенту, вони уже віддадуть значну частину своєї вологи. Таким чином, ці гори утворюють підвітряну суху «тінь», яка посилюється щоразу, коли повітря, що рухається на схід, мусить долати інші кряжі у глибині материка, особливо масивні Скелясті гори. Це посушливе (місцями дуже посушливе) довкітля простягається так гли­боко в центральну частину Сполучених Штатів, що можна зробити загальний поділ між арид­ною (західною) і гумідною (східною) Америкою, шо розташовані одна навпроти іншої вздовж

РИСУНОК 4-2

невиразного розмежування, яке краше розглядати у вигляді широкої перехідної зони.

З іншого боку, випадання опадів у гумідній частині Америки є значно більш сталим. Перева­жаючі західні вітри (ті, що дмуть із заходу на схід, а вітри завжди дістають назву за тим напрямом, звідки вони приходять), які звичайно є сухими у великій зоні західніше 100-го меридіану, набира­ють значної вологи над внутрішніми низовинами і розподіляють її по всій східній частині Північної Америки. Тут формуються численні урагани у зоні високоактивного погодного фронту, шо утво­рюється між тропічними повітряними масами Мексиканської затоки на півдні та полярним повітрям півночі. Навіть якшо більшість ураганів не відбувається, місцеві погодні збурення, утворені різкими перепадами температур, завжди небез­печні. Кожного року в центральній частині Сполу­чених Штатів проноситься більша кількість торна­до (найнесамовитіша погода у природі), ніж у будь-якому іншому місці на Землі. А взимку у північній частині цього регіону випадає велика кількість снігу, особливо навколо Великих Озер.

Рисунок 1-8 ілюструє відсутність помірно во­логого клімату (О у Канаді (окрім вузької тихо­океанської прибережної зони) і переважання хо­лодної погоди у канадському довкіллі. На схід від Скелястих гір найбільш помірний клімат Канади відповідає найхолоднішому клімату Сполучених Штатів. Утім Південна Канада має такі умови довкілля, які характерні для верхнього Середнього Заходу і Великих Озер. Таким чином, продуктив­ність сільськогосподарського виробництва у про­вінціях Прерій і в Онтаріо висока. Канада, як і Сполучені Штати, є провідним експортером про­довольчих продуктів (здебільшого пшениці), незва­жаючи на відносно короткий вегетаційний період.

Загальний природний поділ на гумідну та аридну Америку відображається також у поділі грунтів і рослинності цього світу. Для сільськогос­подарських потреб звичайно достатньою є волога у ґрунті для вирощування культур там, де річне ви­падання опадів перевищує критичну позначку 500 мм; там, де річна загальна кількість опадів менша, грунти все ше родючі (особливо на Вели­ких рівнинах). Але для досягнення їхнього повного сільськогосподарського потенціалу необхідно час­то проводити зрошування. Щодо рослинності, то поділ на гумідну й аридну Америку є знову ж таки вагомим узагальненням: природну рослинність те­риторій, які отримують більше 500 мм опадів на рік. становлять ліси, в той час як сухіший клімат є джерелом трав 'яного покриву.

Гідрографія

У структурі поверхневих вод Північної Америки переважають дві основні дренувальні системи, шо лежать між Скелястими горами та Аппалачами:

1) п’ять Великих Озер (Верхнє, Мічіган. Гурон, Ері, Онтаріо), які стікають у ріку Св. Лаврентія, і

2) могутня система рік Miccicini-Miccypi, що живляться такими головними притоками, як ріки Огайо, Теннессі та Арканзас. Обидві системи є ре­зультатом останнього періоду зледеніння — плейс­тоцену — і разом вони становлять найкращу при­родну материкову водну систему у світі. Втручання людини ще більше вдосконалило цю систему суд­ноплавства, головно завдяки будівництву каналів, шо з’єднують ці дві системи, а також судноплавну ріку Св. Лаврентія.

Для потреб прибережних районів північного сходу нього континенту чудово слугує ціла низка коротких річок Атлантичного узбережжя. Багато з головних прибережних міст, таких як Вашингтон, Балтімор і Філаделфія, розташовані на водоспадах, які позначають межу навігаційного простору, що зазнає припливів і відпливів (звідси їхня назва — міста Лінії водоспадів). Ріки на південному сході та на заході Скелястих гір спершу не мали великої практичної цінності через їхні напрями й труд­нощі судноплавства. Однак на крайньому заході ріки Колорадо та Колумбія стали надзвичайно важливими як джерела постачання питної та іри­гаційної води, а також гідроелектроенергії.