РЕГІОНИ СЕРЕДНЬОАМЕРИКАНСЬКОГО СВІТУ

КАРІБСЬКИЙ БАСЕЙН

Тридцять три острівні країни Карібського моря населені такою великою кількістю людей, що цей регіон, який охоплює Великі й Малі Антильські острови, е найбільш густо населеним в Америці.

Очікування ери пост-Кастро на Кубі

Розташована на відстані всього 145 км від південно­го краю Флоріди, Куба, яка є найбільшим карібським островом, потрапила під диктаторське правління Фіделя Кастро у 1959 р. після падіння попереднього диктатора Фульґенсіо Ботісти. Кастро, запровадивши в країні комунізм радянського стилю, наступні три де­сятиліття був парією Західної півкулі, постійно нама­гаючись експортувати свою комуністичну революцію до інших частин Америки. Але все це змінилося після 1991 р., коли розвалився Радянський Союз. Еко­номіка Куби занепала через утрату більшої частини ринку збуту — її добродійника, який імпортував ку­бинську сировину і надавав їй щорічну допомогу в розмірі близько 4 млрд доларів США. Щоб усунути ці труднощі то відновити народну підтримку після за­ворушень 1994 р., Кастро був змушений погодитися на певні ринкові реформи, при цьому продовжуючи чіплятися за старі ідеологічні принципи. Серед запро­ваджених змін були масові звільнення державних службовців і заохочення як місцевого приватного підприємництва, так і прямих зарубіжних інвестицій.

У середині 1990-х років спільні підприємства з за­рубіжним капіталом почали виростати як гриби після дощу. Це були туристичні фірми, фінансовані євро­пейськими компаніями, міжнародні банки, дилерські фірми японських автомобільних компаній, збудовані Ізраїлем текстильні фабрики і високотехнологічні те­лефонні системи, запроваджені мексиканськими підприємцями. З посиленням економічної інтеграції на американському континенті країни регіону почали проявляти дедалі більший інтерес до встановлення торговельних зв'язків з Кубою, оскільки вони ро­зуміли, що в результаті пострадянських трансфор­мацій Кастро перестав бути ідеологічною загрозою.

Беручи до уваги сприятливе географічне розта­шування і наділеність природними ресурсами (рис. 5-7), а також зміни на краще, які відбуваються в останній час, можна припустити, що в перспективі Куба може стати економічним «тигром» Карібського регіону. Природні умови для ведення товарного сільськогос­подарського виробництва є одними з кращих в Ан- тильському архіпелазі. Цукрова промисловість про­довжує залишатися основою національної економіки, а цукор — головним предметом експорту. До природ­них ресурсів належать високоякісні нікель, магній і хром. Існує імовірність відкриття родовищ нафти. З 1960-х років країна почала готувати кваліфіковані кадри для промисловості і, як результат, на Кубі пос­тала розвинута біотехнологічна галузь, завдяки якій було вперше винайдено вакцину проти менінгіту. Зак­лади вищої освіти є найбільш передовими у Карібсь- кому басейні, а туристична галузь почала відроджу­ватися після того як туристи (головно з Європи і Канади) почали масово приїжджати на нові пляжні ку­рорти мальовничого узбережжя поблизу столиці країни Гавани.

Але попри всі ці досягнення Куба не змогла підтримати розпочатий прогрес у другій половині 1990-х років. Головною причиною того, що в 1997 р. Кастро прийняв рішення відмовитися від поміркова­них реформ, вважається те, що їхні наслідки почали загрожувати політичній стабільності режиму. Кастро з його непіддатливістю і впертою вірою у збанкрутілу модель комунізму виявився неспроможним змінитися зі зміною обставин. Ресурси його поліційної держави йдуть на попередження суспільних заворушень, а розчарованим кубинцям залишається тільки спос­терігати за поглибленням економічної кризи, яка за­нурює країну у безпрецедентні глибини бідності.

Оскільки майже всі види діяльності на Кубі спо­вільнилися або призупинилися, почався відлік часу до того моменту, коли Кастро зникне з політичної арени. Якщо заглянути за межі ери Кастро, не так важко по­бачити, що Куба приєднається до інших колишніх бастіонів комунізму, в яких до влади прийшли сили капіталістичної економіки. До Куби продовжують про­являти інтерес зарубіжні корпорації та інвестори, особливо зі Сполучених Штатів. Тому справедливо буде заявити, що із «зміною варти» ця країна займе належне місце серед головних гравців в економічній географії Середньої Америки.

РИСУНОК 5-7

Непевне майбутнє Пуерто-Ріко

Найбільшою за площею і населенням територією США у Середній Америці є Пуерто-Ріко, найвідда- леніший на схід і найменший за розмірами острів у ланцюгу Великих Антильських островів (рис. 5-8). Його територія з площею 8800 кв. км і населенням 4 млн осіб є більшою від штату Делавер, о за кількістю мешканців переважає штат Орегон. Острів відійшов до Сполучених Штатів понад століття тому після іспа- но-американської війни 1898 р. Оскільки на той час пуерторіканці боролися за звільнення від іспанського контролю, такий перехід влади став лише заміною одних колонізаторів іншими. Як результат, перші 50 років американського управління були складними, а обирати власного губернатора пуерторіканці отри­мали право лише у 1948 р.

Коли виборці на острові проголосували за ство­рення співдружності на референдумі 1952 р., Ва­шингтон і Сан-Хуан — два місця засідання уряду — уклали непросту угоду. Пуерторіканці стали громадя­нами Сполучених Штатів, але вони не були зо­бов'язані платити федеральні податки на свої місцеві доходи. Згідно з федеральним законом Пуерто-Ріко має свою конституцію і користується значною авто­номією. Щорічно ця острівна територія отримує суттєву допомогу з Вашингтона, яко на кінець 1990-х років сягнула 9 млрд доларів США, що приблизно дорівнює сумарним обсягам допомоги США решті країн усієї земної кулі.

Незважаючи на такі очевидні переваги серед уражених бідністю країн Карібського басейну, Пуер­то-Ріко не є процвітаючим островом. Його економіка довгий час залежала від однієї культури (цукрової тростини), тому протягом 1950—1960-х років індустрі­алізація острова базувалася но відносно дешевій ро­бочій силі, податкових пільгах для корпорацій, політичній стабільності й полегшеному доступі до ринків США. В результаті цього головними предмета­ми експорту Пуерто-Ріко сьогодні є не цукор чи ба­нани, а продукція фармацевтичної промисловості, електронне обладнання та одяг. Проте успіхи індус­тріалізації не змогли зупинити хвилю еміграції, яка пе­ренесла більше мільйона жителів острова до самого лише Нью-Йорка. Зарплати, які влаштовують корпо­рації, роблять багатьох місцевих пуерторіканців бідними або безробітними. Зо вражаючим фасадом берегової лінії Сан-Хуана з його готелями-хмарочо- сами і туристичними принадами лежать райони еко­номічних злиднів. На сьогодні приблизно 60 % усіх пуерторіканців живуть поза межею бідності.

У своїй недавній книжці «Пуерто-Ріко: випробу­вання найстарішої колонії світу» Xoce Tpiac Монґе не залишає сумнівів щодо наслідків неспроможності Вашингтона ефективно управляти цією територією. Острів став одним з головних вікон проникнення до Сполучених Штатів наркотиків; рівень злочинності тут набагато вищий, ніж у США; корупція є звичайним явищем, а політичні дебати не визначаються тер­пимістю.

Протягом 1990-х років пуерторіканцям двічі на­давали можливість проголосувати за своє політичне майбутнє на референдумі, санкціонованому Конгре­сом США. І кожного разу електорат острова відки­дав і можливість отримання незалежності, і пропо­зицію приєднання до США як 51-го штату, вибираю­чи натомість свій існуючий статус члена Співдруж­ності. На першому референдумі 1993 р. прихильники збереження статус-кво з невеликою різницею пере­могли прихильників створення 51-го штату (48,4 % проти 46,2 %). Усе ніби вказувало но те, що ідея приєднання до США почало здобувати підтримку. Але референдум 1998 р. показав, що кількість го­лосів, поданих зо Співдружність, виявилася ще трохи більшою (50,2 % проти 46,5 %). Ті, хто виступив за незалежність, узагалі втратили будь-яку вагу, оскільки їхній відсоток 1993 р. (4,4) через п'ять років скоротив­ся до 2,5.

Результати останнього референдуму, однак, ніко­ли не змусять замовкнути таких, як Xoce Tpiac Монґе, котрі заявляють, що будь-який статус, окрім повної незалежності, служитиме лише збереженню залеж­ності Пуерто-Ріко від Сполучених Штатів. Ці люди таврують США як колоніальну державу, незалежно від того, наскільки демократичними є їхні наміри. Та­ким чином, Пуерто-Ріко залишатиметься серйозним викликом США стосовно мистецтва управління дер­жавою.

картини (їх описано окремо у вставках «Очікуван­ня ери пост-Кастро на Кубі» і «Непевне майбутнє Пуерто-Ріко»). На більшості інших островів життя пересічної людини тяжке, часто безнадійне і трагічно коротке. За кількістю випадків захворю­вання на CHІД Карібський регіон займає друге місце у світі після Африканської Субсахари.

Усе це разюче контрастує з раннім періодом багатства, базованого на торгівлі цукром. Однак слід зазначити, шо це початкове багатство було до­сягнуто за рахунок ліквідації цілої етнічної групи американських індіанців, які проживали в регіоні Карібського моря, та примусового переселення сюди рабів-африканнів.

Коли торгівля цукровою тростиною пішла на спад, рівень життя мільйонів мешканців островів скоротився до прожиткового мінімуму, недоїдання і голоду. Багато хто почав шукати роботу' за їхніми межами. Десятки тисяч ямайських робітників перебралися на плантації узбережжя окраїнної частини цього географічного світу; велика кількість жителів британської Вест-Індії у пошуках крашого життя переїхали до Англії; потік пуер- торіканців і домініканців спрямувався до Нью- Йорка. 1 все ж масовий відплив населення не зміг зменшити стрімкого зростання населення регіону. Нині на островах Карібського моря живуть майже 40 млн люду. Очікується, шо до 2010 р. ця цифра зросте принаймні на 10 %.

Жителі карібських островів просто не мають багатого вибору в своїх пошуках. їхнє життєве довкілля є розпорошеним і фрагментованим во­дою і горами. Загальна плоша землі, придатної для культивування, становить дуже незначний відсо­ток площі широко розкиданого архіпелагу. Хоча в регіоні відбулося певне пожвавлення економічної діяльності, сільське господарство продовжує зали­шатися провідним сектором економіки. Цукор і надалі є основним продуктом експорту в Домі­ніканській Республіці, на Кубі та Ямайці. Однак у Гаїті першою в переліку експортованих первинних продуктів стала кава. На Малих Антильських ост­ровах цукор відійшов на задній план, поступив­шись таким культурам, як банани, цитрусові, спеції та бавовна. Лише на островах Барбадос та Сент-Кітс і Невіс виробництво цукру залишається на достатньо високому рівні. Туризм як єдина га­лузь, шо продовжує зростати у регіоні, є двояким благом, про що йтиметься нижче.

Проблема бідності

Всі сільськогосподарські культури, які вирощу­ються в Карібському регіоні, — кава на Гаїті, бана­ни на Ямайці, фрукти на Малих Антильських ост­ровах, а також донедавна головний місцевий про­дукт — цукор — зазнають постійної жорсткої кон­куренції з боку продукції, впрошеної в інших час­тинах земної кулі. їх виробництво поки ще не вийшло на той рівень, який може забезпечувати покрашення життєвого рівня населення. Щодо ко­рисних копалин, таких як боксити на Ямайці чи нікель на Кубі, то вони суттєво не впливають на індустріалізацію басейну Карібського моря. Лише багатий на природний газ Трінідад робить певні кроки у цьому напрямі. Яків інших регіонах зем­ної кулі з низьким рівнем доходів, ці ресурси екс­портуються в інші країни. І навіть якщо пост- індустріальних виробників приваблює місцева ро­боча сила, як на Сент-Люсії та Барбадосі, де насе­лення має відносно високий рівень освіти, це трапляється лише тому, що велика кількість робітників може бути найнята за дуже низьку зарплату для виконання рутинних операцій. Таке підприємство може бути швидко переведене в інше місце, якщо ще дешевша робоча сила стане доступною в іншій країні з низьким рівнем доходу. Таким чином, країни Карібського регіону, доходи яких залежать від непевних зарубіжних ринків, опинилися заручниками міжнародного еко­номічного порядку, який вони не можуть змінити.

За таких обставин величезна більшість насе­лення регіону продовжує заробляти на прожиття на своїх маленьких клаптиках землі, скніє у бідності та потерпає від хвороб. Запаси продуктів харчування на карібських островах є часто недос­татніми. Найкращі землі продовжують використо­вувати під експортні культури, а не для виробницт­ва головних продуктів харчування для місцевого споживання. Багато країн (особливо це стосується Гаїті) мають хронічний дефіцит харчів. За останні покоління методи вирощування сільськогоспо­дарських культур майже не змінилися. Традиції ус­падковування землі призвели до такого її подрібнення, що власники наділів змушені або працювати половинниками, або шукати роботу на плантаціях, аби дешо збільшити свій убогий вро­жай. До всіх цих негараздів слід додати постійну загрозу грунтової ерозії. Сільська місцевість на Ямайці порізана глибокими ярами і байраками, а на Гаїті від надмірного обробітку і вирубування лісів земля стала такою розореною, що майже вся країна перетворилася на екологічну пустелю.

Маючи таку кількість проблем. Карібська Аме­рика, здавалося б. не могла би похвалитися вели­кими містами. Утім відсоток урбанізації населення регіону перевищує 60 і є суттєво вищим від се­реднього показника урбанізації на земній кулі (45). Населення чотирьох головних міських агломе­рацій — Санто-Домінго у Домініканській Рес­публіці, Гавани на Кубі, Порт-о-Пренса в Гаїті та Сан-Хуана в Пуерто-Ріко — становить 25 % всього населення Карібського регіону. Однак рівень жит­тя в містах навіть нижчий, ніж у найбідніших сільських районах. Нетрі Порт-о-Пренса вважа­ються одними з найгірших на Землі. Тому не слід дивуватися, шо такі жахливі умови штовхають найбільш відчайдушних гаїтян на ризик переплис­ти море човнами у пошуках крашого життя в інших країнах.

Карибські острови ∈ регіоном різких, часто неймовірних конт­растів. Гаїті — нойбідніша країно Західної півкулі, а її нетрі, як, для прикладу, у столиці Порт-о-Пренсі, — найбільш безнадійні з усіх середовищ життя людини. Розкішні пейзажі прибережної частини, які пер­шими впадають в око, створю­ють інше враження про цей регіон. Але, незважаючи на та­кий фасад, економічні можли­вості басейну Корібського моря залишаються одними з найбільш обмежених,

Африканська спадщина

Суспільна географія карібських островів є також і африканською спадщиною. Деякі місця басейну дуже сильно нагадують краєвиди Західної та Еква­торіальної Африки. Африканська спадщина тут виявляється в архітектурі сільських помешкань, специфіці сільських базарів, у ролі жінки у сільсь­кому житті, готуванні деяких видів їжі, методах об­робітку землі, характері сімейних відносин, мис­тецькому самовираженні тощо.

Утім становище пересічної білої людини на островах налагал є сприятливішим. У політичному 8 і економічному сенсі мулати (суміш білого і тем­ношкірого населення) стоять на щабель нижче від білих. На найнижчому шаблі соціальної драбини перебувають темношкірі. У Гаїті, скажімо, де 95 % населення є темношкірим, а 5 % — мулатами, меншість тримає у своїх руках непропорційно ве­лику владу. На сусідній Ямайці 8 % расовозміша- ного населення відігравало і продовжує відігравати політичну роль, яка явно перевищує його чи­сельність. У Домініканській Республіці на вершині владної піраміди стоять біті європейського (іспан­ського) походження (16 %), мішане населення (73 %) знаходиться посередині, а темношкіре (11 %) — у самому низу. На Кубі також 11 % тем­ношкірого населення перебуває у менш сприятли­вих умовах, ніж біті (37 %) і мулати (51 %).

Демографічна структура островів ше більше ускладнюється присутністю азійського населення з Китаю та Індії. Протягом XIX ст. скасування рабства і, як результат, нестача робочої сили привели до далекосяжних наслідків. Приблизно 100 000 китайців емігрували на Кубу як контрактні робітники (сьогодні вони становлять близько 1 % населення острова). На Ямайку, Гваделупу. Мар­тініку і особливо Трінідад із тією ж метою прибули 250 000 жителів Індії. Тому до змінених африкан­цями варіантів англійської та французької мов можна додати ше декілька азійських. Позиції мови хінді є особливо сильними на Трінідаді, населення якого сьогодні більш ніж на 40 % складають вихідці з Південної Азії. Етнічне і культурне роз­маїття плюралістичного суспільства Карібської Америки є справді безкінечним.

Туризм: збуджуюча галузь

Кількість туристів, яких щорічно приваблюють ку­рортні зони, неповторні краєвиди та історичні пам’ятки Карібської Америки, значно перевищує 20 млн осіб, шо робить цей регіон одною з найпо- пулярніших зон відпочинку на Землі. Принаймні 10 % усіх туристів вирушає у круїзи на морських лайнерах, приписаних до флорідських портів. Ба­гато з портів і зон відпочинку, шо до них приляга­ють, зазнали з початку 1980-х років суттєвого еко­номічного піднесення (наприклад, райони Порт- Антоніо та Монтего-Бей на Ямайці). Частка індустрії туризму Ямайки нині становить приблиз­но шосту частину ВВП країни і дає роботу понад третині її загальної робочої сили.

Те, що туризм на карібських островах є перс­пективною галуззю, яка приносить значні валютні надходження, — факт незаперечний. Проте це має і суттєві недоліки. Прибуття на бідні острови вели­чезної кількості заможних, іноді кричуще багатих, туристів не може не дратувати місцевих жителів. Масовий туризм негативно впливає на місцеву культуру, яка змушена адаптуватися до смаків від­почиваючих. 1 хоча туризм є важливим джерелом доходу карібських країн і альтернативи йому прак­тично немає, втручання влади і багатонаціональ­них корпорацій применшують доходи місцевих підприємців на користь світового туристичного бізнесу. Існують докази того, що туризм у регіоні майже вийшов на максимальний рівень розвитку, оскільки в другій половині 1990-х років (період, шо вважається економічно благополучним) ця індустрія розвивалася дуже повільно. Це може бути результатом цілого комплексу проблем: негативного іміджу (високий рівень злочинності, часті урагани), недостатньо розвинутої інфра­структури (особливо аеропортів і системи телеко­мунікації). зростання вартості будівництва і обслу­говування та більш ефективного маркетингу курорті в- конкуренті в.

Таким чином, туризм є досить неоднозначним чинником для басейну Карібського моря. В обме­жених економічних умовах регіону він забезпечує багатьом роботу і доходи. Але присутній і негатив­ний ефект: сяючі на сонці вежі готелів поряд із домівками міської бідноти, розкішні лайнери, шо пропливають повз уражені злиднями села, вишу­кані страви, шо подаються туристам у місцях, де за рогом діти потерпають від недоїдання. Звичайно, індустрія туризму робить позитивний внесок в економіку островів, але водночас вона напружує відносини з місцевим населенням.

Регіональне співробітництво

Багато з географічних світів і регіонів земної кулі, як ми вже дізналися з розділів про Європу і Північну Америку, шукають нових форм міжна­родного співробітництва. Басейн Карібського мо­ря не є винятком, незважаючи на дуже відмінні культурні й політичні умови його острівних країн. Спонукані спільними економічними інтересами і зростаючим почуттям регіональної ідентичності, всі 16 незалежних країн регіону підписали у 1994 р. угоду про створення Асоціації карібських держав (ACS). Дана акція була ініційована Спільним рин­ком країн Карібського моря (CAR1COM) — мит­ним союзом колишніх британських колоній, який на той час проіснував три десятиліття і прийняв ухвалу про розширення шляхом налагодження зв'язків із сусідніми іспаномовними країнами. Ці нові зв'язки охопили не тільки Домініканську Рес­публіку, Кубу та Гаїті у Карібському морі, а й усі материкові країни цього географічного світу (крім Панами), плюс Венесуелу і Колумбію у Південній Америці. Загалом членами ACS стали 25 країн. До організації не ввійшли тільки острови, залежні від Франції, Голландії, Великої Британії та Сполуче­них Штатів.

Поява ACS була викликана також низкою без­посередньо регіональних подій. Найважливішою з них було підписання Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА), яка поставила під загрозу існування безмитного для країн басейну доступу на ринки Сполучених Штатів. Особливо це стосувалося експорту до США готового одягу. Такі привілеї були надані цим країнам у рамках Ініціативи Карібського басейну (CBI) після пова­лення Сполученими Штатами комуністичного ре­жиму Гренади у 1983 р. В результаті цієї домовле­ності суттєво збільшився попит на робочу силу в ряді країн Карібського басейну, оскільки їхній експорт до США зріс. Вступивши до НАФТА у 1994 р.. Мексика стала набагато сильнішим конку­рентом на ринку Сполучених Штатів для цих карібських товарів, оскільки тарифи на мекси­канську торгівлю були встановлені на понижую­чий курс із перспективою повної ліквідації. На по­чатку нового тисячоліття ця порівняльна перевага почала зростати, і дедалі більше інвестиційних проектів почало надходити до Мексики, оминаю­чи країни Карібського басейну. Зібраним під пра­пором ACS країнам спочатку вдавалося чинити колективний тиск на США з метою отримання більшого «паритету' НАФТА». Але під кінець 1990-х років Конгрес став щоразу відкидати їхні вимоги, змушуючи країни—члени ACS самим вирішувати свої економічні проблеми. Водночас останні з привілеїв, отриманих згідно з угодою CBI, було відмінено.

Із розширенням економічної організації країн Карібського басейну нові можливості постають і на національному рівні. Найбільш яскравим прикладом може слугувати Трінідад і Тобаго — держава, розташована у південно-східному куточ­ку регіону. Індустріалізація, яка базується на знач­них родовищах природного газу, перетворює цю країну, шо складається з двох островів, на еко­номічного «тигра», подібного до азійських. Трінідад віддавна був виробником нафти, але хронічно низькі світові ціни на цю сировину і скорочення її місцевих запасів примусили його переглянути своє ставлення до газової проблеми. За останні 10 років розвідані запаси природного газу в країні зросли втроє. Це спричинило не тільки місцевий газовий бум (газ можна зріджувати і експортувати супер­танкерами), а й приплив на ринок Трінідаду і То­баго енергетичних, хімічних та сталеварних ком­паній зі Західної Європи. Канади і навіть Індії. Багато нових промислових підприємств вивели Трінідад у число провідних експортерів аміаку та метанолу. Оскільки Трінідад лежить лише в декількох милях від північного узбережжя Венесу­ели, це дає йому доступ до обширних покладів залізної руди та бокситів, які добувають у сусідніх країнах Південної Америки, особливо в басейні Амазонки у Бразілії.

У решті країн регіону, як було показано, мож­ливості економічного розвитку є набагато обме- женішими. Єдиною світлою плямою, крім Трініда­ду, є Домініканська Республіка, економіка якої зростала найбільшими темпами у Середній та Південній Америці між 1995 та 2000 роками. При­ваблені приватизацією державних підприємств, сюди кинулися зарубіжні інвестори, шо сприяло швидкій диверсифікації економічної бази. Голов­ним бенефіціарієм став первинний сектор: сільсь­ке господарство доповнило вирощування і експорт традиційних культур (цукру, бананів, какао) таки­ми високоприбутковими товарами, як фрукти, овочі та свіжі квіти; новим провідним продуктом експорту став нікель. Ще більше значення для економіки країни мали розвиток туризму і сфери послуг, а також створення постіндустріального сектора, до якого ввійшли телекомунікаційні та Інтсрнет-компанії, вже не кажучи про цілу низку високотехнологічних фірм у 43 зонах вільної торгівлі країни. Але попри всі ці здобутки дуже мало змінилося у житті двох третин населення, яке продовжує борсатися в жахливих злиднях.

КОНТИНЕНТАЛЬНА МОЗАЇКА

Материкова Середня Америка складається з двох регіонів: Мексики і Центральної Америки. Перший представлений однією країною, а другий — сімома.

Мексика є гігантом Середньої Америки — зав­дяки як своїм територіальним розмірам, так і ве­личині людності, розмаїттю культур, наділеністю природними ресурсами і геополітичному положен­ню. Спільний кордон зі Сполученими Штатами є благом для країни, оскільки це значно полегшує її економічні зв'язки. Але він є також і прокляттям, оскільки через сусідство зі США Мексика втрати­ла величезні території. Між двома країнами також часто виникає тертя з приводу масової нелегальної еміграції до Сполучених Штатів. Відплив населен­ня з Мексики пояснюється передовсім станом економіки в цій країні. Цей стан може згодом поліпшитися завдяки підписанню угоди НАФТА, яка сприятиме подальшому економічному розвит­кові регіону.

Сім республік Центральної Америки не мо­жуть змагатися з Мексикою ні щодо кількості на­селення, ні щодо території. Утім ці республіки ут­ворюють окремий географічний регіон. Характер­ними його рисами є збройні конфлікти, боротьба за владу, економічна стагнація, швидкий ріст на­селення та криза довкілля. Спочатку зосередимо увагу на Мексиці, а потім звернемося до Цент­ральної Америки.

МЕКСИКА

Мексика є колосом Середньої Америки. Її насе­лення. яке дорівнює 103,6 млн осіб, на 28 млн пе­ревищує людність усіх інших країн цього гео­графічного світу разом узятих, а її територія майже вдвічі більша за площу решти країн регіону (рис. 5-9). В усій Середній і Південній Америці немає жодної країни, населення якої становило би принаймні половину від населення Мексики. У 2000 р. Мексика стала одинадцятою країною на земній кулі, населення якої досягнуло 100 млн осіб. Воно зростало настільки швидко, що порівняно з 1970 р. (48,2 млн) виросло більш ніж удвічі. 1 хоча темпи його зростання нині дещо сповільнилися, країна має всі шанси знову по­двоїти кількість своїх жителів до 2040 р.

Фізична географія більшої частини Мексики нагадує західну частину Сполучених Штатів, хоча в цілому її довкілля є більш тропічним. На рисун­ку 5-9 видно кілька характерних її особливостей: видовжений півострів Каліфорнія на північному заході, що відокремлюється від материкової части­ни Каліфорнійською затокою (яку мексиканці на­зивають морем Кортеса); півострів Юкатан на крайньому сході, шо випинається далеко в Мекси­канську затоку; перешийок Теуантепек на півден­ному сході, де материкова частина Мексики є най- вужчою. Тут, на південному сході, Мексика най­більше подібна до Центральної Америки природ­но-географічно: гірський хребет утворює пере­шийок, закручується у бік Гватемали і простя­гається на північний захід в напрямі столиці країни — Мехіко. Не доходячи до столиці, цей хребет розділяється на два пасма: Західну Сьєрра- Мадре і Східну Сьєрра-Мадре (рис. 5-2, 5-9). Ці пасма формують лійкоподібну центральну частину Мексики, серцевиною якої є обширне Мекси­канське плато (Мексиканська долина лежить біля

РИСУНОК 5-9

його південно-східної окраїни). Це нерівне плос­когір’я має близько 2400 км довжини і до 800 км ширини. Найвища точка плато знаходиться на півдні, біля Мехіко, і сягає приблизно 2450 м ви­соти. З цієї точки плато плавно опускається на північ у напрямі кордону по річці Pio-Гранде зі Сполученими Штатами.

Як видно з рисунка 1-8, клімат Мексики виз­начається сухістю, особливо на широких просто­рах гористої півночі. Більшість районів, забезпече­них вологою, розташовані у південній половині країни, де і проживає більшість її населення.

Розподіл населення у 31 штаті Мексики пока­зано на рисунку 5-10. Найбільш густонаселеним районом, де мешкає понад половини мексиканців, є так званий «пояс» країни — від штату Веракрус на східному узбережжі Мексиканської затоки до штату Халіско на узбережжі Тихого океану. В центрі цього коридору домінує найбільш густона- селений штат — Мехіко (позначений цифрою 3 на карті). В його середині розташований федераль­ний округ Мехіко (9), який є найбільшою у світі міською агломерацією. У сухій гористій місцевості на північ від цього центрального коридору розта­шовані найменш населені субрегіони Мексики. Серед них — шість штатів, які межують зі США. — Тамауліпас, Нуево-Леон, Коауїла. Чіуауа, Сонора і Північна Нижня Каліфорнія. Малонаселеним рано-

ном є також Південна Мексика, жарка і волога пе­риферія півострова Юкатан, але більшість високо­гірних районів континентального хребта на південь і південний схід від Мехіко мають значне населен­ня, особливо штати Герреро, Оахака та Ч'япас.

Іншою характерною особливістю карти насе­лення Мексики є урбанізація, локомотивом якої ε міста з їхніми можливостями просування по соціальній драбині, чому допомагає тиск з боку економічно відсталого села. Сьогодні не менше 74 % мексиканців живуть у містах і містечках, у той час як три десятиліття тому ця цифра станови­ла менше 60 %. Такий відсоток є дивовижно висо­ким для країни, шо розвивається (у Сполучених Штатах частка урбанізації складає 75 %). Нема сумніву, що дані цифри відображають бурхливе зростання в останні роки столичного Мехіко, на­селення якого становить 27 млн осіб (Мехіко — найбільш урбанізований осередок земної кулі): не 25 % усього населення Мексики. Серед інших ве­ликих міст центральної частини країни слід назва­ти Гвадалахару, Пуеблу і Леон (рис. 5-10). За ме­жами цієї серцевини міста з найвищими темпами зростання розташовані в районі кордону Мексики зі Сполученими Штатами. Населення таких міст, як Тіхуана і Сьюдад-Хуарес нешодавно перевищи­ло 1 млн, а швидке зростання міста Монтеррей, людність якого виросла до 3,5 млн. забезпечило штатові Нуево-Леон провідне становише серед сусідніх штатів (рис. 5-10). Темпи урбанізації на протилежному кінці Мексики, однак, є найниж­чими у країні. В цих віддалених гірських районах цивілізація ледь торкнулася американських індіанців.

У національному масштабі вплив індіанців на мексиканську культуру залишається досить вели­ким. Сьогодні 60 % усіх мексиканців є метисами, 20 % — індіанцями з домішками інших рас і близько 10 % — чистокровними американськими індіанцями. Лише 9 % жителів Мексики мають європейське походження. Згідно з тамтешньою приказкою, мексиканці, які не мають індіанської крові у своїх жилах, усе ж мають індіанський дух у своїх грудях. Звичайно, мексиканські індіанці

європеїзувалися, але вплив їхньої культури на су­часне мексиканське суспільство є настільки по­тужним, що було б недоречно говорити про одно-

9 сторонню аккультураиію з європейським доміну-

10 ванням. Насправді ж у Мексиці відбулася транс- культурація, тобто двосторонній культурний обмін між двома суспільствами, які перебувають у безпо­середньому контакті між собою. На крайньому півдні країни (рис. 5-4) декілька сотень тисяч мек­сиканців усе шс розмовляють виключно мовами американських індіанців, а мільйони інших ужива­ють їх у щоденному житті, незважаючи на те, що самі також розмовляють мексиканським варіантом іспанської мови. На останню мали сильний вплив індіанські мови, і це є лише одним із відбитків, накладених на мексиканську культуру тубільним населенням. Його яскравий внесок відчувається також в одязі, стравах, способах приготування їжі. скульптурі й живописі, архітектурних стилях, місцевих звичаях тощо. Результатом поєднання іспанської та індіанської спадщини стала своє­рідність культури, якої не має жодна з країн Се­редньої та Південної Америки. Вона стала продук­том тих зрушень, які заклали початок змін у країні близько ста років тому.

Революція та її наслідки

Сучасна Мексика постала внаслідок революції, що розпочалася у 19IO р. і спричинила події, які про­довжують розвиватися і в наші дні. Причиною ре­волюції послужив перерозподіл землі — проблема, яка залишалася нерозв’язаною після здобуття країною незалежності від Іспанії на початку XIX ст. Ще у 1900 р. понад 8000 гасієнд володіли практично всією придатною для обробітку землею в Мексиці та приблизно 95 % родин, що прожива­ли у сільській місцевості, були безземельними і за­робляли на життя як пеони (безземельні, постійно заборговані кріпаки) на гасієндах. Тріумфальна ре­волюція під проводом легендарного Еміліано Са­пати дала країні у 1917 р. нову конституцію, яка стала поштовхом для програми експропріації та роздрібнення гасієнд із переданням їх сільським общинам.

Від 1917 р. більше половини оброблюваної землі в Мексиці було перерозподілено і передано у власність переважно селянських громад, які складалися з 20 і більше родин. Такі землі, як ми вже зазначали, отримали назву ехідос. Права на землю залишаються в держави, а право на її вико­ристання передається окремим сільським грома­дам, які розподіляють її серед своїх членів. Більшість із майже ЗО 000 ехідос, утворених в ре­зультаті подрібнення гасієнд, розташовані в Цент­ральній і Південній Мексиці, де збереглися індіанські традиції володіння та обробітку землі і де розв’язання земельного питання було найбільш успішним. Хоча ця програма земельної реформи стала міцною основою діяльності Інституційної революційної партії (ІРП). шо утримувала владу в Мексиці від 1929 по 2000 р., ехідос, як виявилося, були занадто дрібними, аби забезпечити реальні можливості для розвитку. З великим запізненням, у 1990-х роках, уряд розпочав приватизацію ехідос. Aie приватні наділи не стали від того більшими, і фермери не могли дозволити собі інвестувати кошти у нові технології. Такі інвестиції є вкрай необхідними для можливості конкурувати з більш ефективними, широкомасштабними сільськогос­подарськими виробниками півночі Мексики та Сполучених Штатів, продукція яких дедалі частіше напливає до Мексики по мірі зникнення імпорт­них обмежень згідно з угодою НАФТА.

Незважаючи на зрозумілий тимчасовий спад у продуктивності сільського господарства в пе­рехідний період, дивом є те, що земельна реформа була проведена без якихось істотних порушень, і втрата багатими землевласникам и-аристократами влади відбулася без руйнування держави. Хоча в сільській місцевості люди продовжували недоїдати і жити в бідності, було визнано, що Мексика — єдина серед країн цього географічного світу з ве­ликим відсотком індіанського населення — зроби­ла суттєвий поступ у розв’язанні земельної проб­леми. Як багато їй потрібно було ше зробити у цьому напрямку, стало очевидним у 1994 р., коли дана проблема знову виникла під час повстання в самому серці найбільш південного штату Ч’япас. Початок повстання був навмисно приурочений до дня вступу в дію угоди НАФТА з метою привер­нення уваги світової громадськості до цієї проблеми.

Ч’япас, найбідніший з усіх мексиканських штатів, розташований на кордоні з Гватемалою і більше нагадує Центральну Америку, ніж решта Мексики. Його швидко зростаюче населення, яке на сьогодні сягає 4,3 млн осіб, майже цілком становлять індіанці (переважно нащадки майя). Це головно селяни, які тяжко заробляють собі на прожиття, обробляючи невеличкі малопродуктивні ділянки землі на схилах тропічних лісів. Більш ро­дючі грунти долин протягом століть входили до складу маєтків великих землевласників. Такий розподіл земель зберігся у цьому районі практично незмінним, незважаючи на те, що в багатьох інших штатах земельна реформа змінила характер землеволодіння. Намагаючись виправити ситу­ацію, уряд Мексики вирішив запровадити нові програми створення системи послуг і нових робо­чих місць у Ч’япасі (основним попереднім проек­том у 1980-х роках була програма вирощування ка­ви, що виявилося марною справою через різке падіння світових цін на цей продукт). За цим нас­тало прийняття поправки до конституції, яка доз­воляла приватизацію індіанських земель (що пере­бували перед тим в общинному володінні). Ueii крок розцінювався урядом як можливість приско­рення залучення тубільного населення до націо­нальної економіки, але на це не погодилася біль­шість індіанських громад. Усі ці події загострили давні почуття образи жителів Ч’япасу, які майже не скористалися тими перевагами, які принесла з собою мексиканська революція. Радикальна група селян-майя почала таємно створювати організацію для поновлення історичної боротьби індіанських пеонів за землю і справедливу владу, а також за втечу від злиднів і маргінального становища в мек­сиканському суспільстві.

1 січня 1994 р. ця організація, яка тепер нази­вала себе Національною армією визволення імені Сапати (HABC), розпочала партизанську війну з координованими атаками на декілька міст у Ч'япасі. Приурочивши повстання до дня вступу в дію угоди НАФТА, організація, яка налічувала ли­ше декілька тисяч, але заявляла про підтримку півмільйона симпатиків. забезпечила своїй прог­рамі максимальний розголос. Програма містила вимоги земельної реформи, доступу індіанського населення до більших економічних можливостей, забезпечення культурної ідентичності та місцевої автономії. Мексиканська армія миттєво відреагу- вала на виступ HABC і швидко витіснила повс­танців з міст. Хоча військові швидко припинили свої жорстокі дії після оприлюднення пресою ряду порушень ними прав людини, з того часу армія продовжує зберігати свою присутність у Ч’япасі в кількості 50 000 вояків. Проте це не залякало пар­тизанів, які перегрупувалися в горах і продовжува­ли залишатися якщо не військовою, то принаймні політичною силою, з якою неможливо було не ра­хуватися під час переговорів, що незабаром прийшли на зміну збройному конфліктові. Мирні переговори завершилися невдачею в 1996 р., коли сапатисти звинуватили національний уряд у відмові від підписаного ним договору про більше визнання прав і культурних традицій тубільного населення Ч’япасу. Федеральна влада не пішла на подальші поступки, але разом із тим вирішила не загострювати ситуацію продовженням рішучих дій проти ИАВС. У результаті ця патова ситуація дісталася у спадок новому урядові, який прийшов до влади у 2000 р. Незважаючи на передвиборні заяви про те, шо він зможе розв’язати проблему сапатистів за декілька хвилин, після свого обрання новий президент Вінсент Фокс виявив, що проб­лема є набагато складнішою, ніж здавалося спо­чатку.

Повстання у Ч’япасі збурило цілий шерег більш серйозних проблем, які можуть мати важ­ливі наслідки для майбутнього Мексики. По-пер­ше. воно продемонструвало, що деякі райони країни позбавлені участі в її економічному розвит­кові. У просторовому вимірі ситуація, що склалася в Ч'япасі, є класичним прикладом конфронтації між центром та периферійною провінцією: насе­лення цього найбіднішого віддаленого штату поча­ло вимагати своєї частки національного пирога са­ме в той час (1995—1998 рр.), коли, згідно з урядо­вою статистикою, число мексиканців, що живуть в умовах крайньої бідності, зросло на вражаючі 53 %. Іншою проблемою, яка останнім часом пос­тала перед багатьма країнами, в тому числі Мекси­кою. є деволюція. Вимога сапатистами «автономії» змодельована з автономних областей Іспанії і пе­редбачає не відокремлення, а децентралізацію вла­ди. якою федеральний уряд має ділитися з уряда­ми штатів. Це дає останнім більше повноважень, особливо у культурній сфері.

Ще одна проблема, пов’язана з конфліктом у Ч’япасі, дуже важлива у плані соціальної географії Мексики. Боротьба HABC пробудила до неї гли­бокі симпатії з боку тубільного населення п'яти інших південних штатів (Герреро, Оахака, Пуебла, Мічоакан та Мехіко, кожний з яких був ареною місцевої спорадичної партизанської активності по­чинаючи з середини 1990-х років) і могла стати тою іскрою, шо розпалила б вогонь боротьби за соціальні права індіанців країни. Як і в країнах ба­сейну Карібського моря, в Мексиці від кольору шкіри безпосередньо залежить соціальний статус особи. Протягом усього сучасного періоду став­лення правлячої еліти країни до індіанського насе­лення не було однозначним. З одного боку, спад­щина ацтеків і майя прославляється як яскравий компонент мексиканської ідентичності, з іншо­го — відсталість американських індіанців вва­жається чорною плямою на модернізації країни, і всі зусилля щодо допомоги тубільному населенню зводяться до посилення їх асиміляції у національ­ну культуру. Велика кількість мексиканців пере­важно індіанського походження (20 % населення країни) досягнула протягом останніх 100 років значних соціальних успіхів. Але від 10 % чисто-

По великих містах Середньої Америки

Мехіко

Середня Америка має лише одне надзвичайно вели­ке місто — Мехіко. З населенням 27 млн осіб, яке щороку зростає на півмільйона нових мешканців, Мехіко стало домом для четвертої частини населення Мексики. На початку 2002 р. Мехіко обігнало столи­цю Японії Токіо (26,4 млн) і стало найбільшою у світі міською агломерацією.

Характерною особливістю цього місця, на якому ацтеки збудували місто Теночтітлан сім століть тому, були озера і канали. Завойовники-іспанці розмістили у ньому свою штаб-квартиру, а після війни за неза­лежність мексиканці зробили його своєю столицею. Розташоване в центрі країни і маючи добре сполу­чення з її околицями, Мехіко стало не тільки ядром серцевинної її частини, а й одним з найважливіших міст на континенті.

Мехіко сповнене соціальних контрастів. Його центр — це історичні площі, розкішні палаци, церкви, вілли, багаті музеї, ультрасучасні хмарочоси і розкішні магазини. За межами центральної частини знаходиться зона добре влаштованого середнього класу і доволі спокійні, незважаючи на постійну бо­ротьбу за свої права, робітничі околиці. Зо межами цього поясу, однак, розташовані більш ніж 500 районів з нетрями і незліченні, ще бідніші від них сьюдодес пердідас — «утрачені міста», де у страшен­них злиднях і бруді живуть новоприбулі селяни (не менше третини населення столичного району). В ос­танні роки через погіршення соціальної і політичної ситуації в країні з'явилися проблеми і у більш благо­получних жителів Мехіко. Найбільшу тривогу викли­кає страшенна злочинність з її зв'язками з корумпо­ваною поліцією.

Не менш гострими є й екологічні проблеми. Міс­цеві поверхневі води давно висохли, а запаси ґрунто­вих вод майже виснажені. Для забезпечення попиту міста доводиться доставляти третину всієї води за до­помогою трубопроводу, прокладеного через гори. При цьому приблизно 40 % води втрачається через її витік із міської мережі, яка постійно потребує ремон­ту. Забруднення повітря в місті є, можливо, найбіль­шим у цілому світі. Причини смоґу — понад 4 млн ав­томобілів і 40 000 промислових підприємств, які постійно викидають бруд в атмосферу. Рівень заб­руднення розрідженого повітря Мехіко інколи пере­вищує допустиму норму у 100 разів. До цього ще слід додати небезпеки геологічного походження: спад ро­дючості землі через виснаження водних запасів; постійна загроза землетрусів (останній великий зем­летрус стався тут у 1985 р.), а також ризик вулканічної активності, оскільки розташований поблизу вулкан Попокатепетль може у будь-який момент пробудитися.

Незважаючи на все це, величезне місто продов­жує розростатися, і кожного року сотні тисяч людей прибувають сюди з надією на краще життя. кровних індіанців, які вирішили зберегти свої доіспанські культурні традиції, расистське су­спільство відсахнулося і продовжує дискримінува­ти, вважаючи їх громадянами другого сорту.

Зміна географії економічної діяльності

За останні десятиліття Мексика досягнула важли­вого прогресу в декількох секторах економіки. Протягом 1990-х років її економіка зазнала по­дальшого трансформування внаслідок буму, що передував вступу в дію угоди НАФТА, яка за наступні роки об’єднала економіки Мексики, Спо­лучених Штатів і Канади в єдину зону вільної торгівлі та ринок із більш ніж 400 млн споживачів. Мексика має отримати від угоди найбільше, оскіль­ки очікується, шо її членство в новій організації ліквідує економічний розрив між нею та її багатим північним сусідом, розрив, який продовжує бути причиною разючих контрастів по всій протяжності спільного кордону довжиною 3115 км.

Початок дії угоди НАФТА в 1994 р. був пов’язаний з рядом непередбачених для політич­ного істеблішменту і економічної системи Мекси­ки потрясінь. Найбільш відчутним було значне знецінення песо під кінець цього року. Як резуль­тат, Мексика вступила в період рецесії, який три­вав до кінця 1990-х років, ставши випробуванням на міцність для її компаній, лідерів бізнесу та іно­земних інвесторів. Рецесія також стала занадто важким тягарем для уряду, що виявився неспро­можним справитися з нею і відновити економічне зростання. Після 1997 р. правляча партія (1РП), яка незмінно керувала країною протягом 71 року, почала здавати свої позиції і остаточно була поз­бавлена влади на виборах 2000 р. Огляд змін у мексиканській економічній географії буде пред­ставлено нижче на тлі щойно згаданих подій.

Сільське господарство

Хоча характер традиційного самодостатнього сіль­ського господарства і продуктивність неефектив­них ехідос майже не змінилися у найбідніших районах Мексики, більш широкомасштабне товар­не сільське господарство за останні три деся­тиліття диверсифікувалося і досягнуло деяких суттєвих результатів як на місцевих, так і на за­рубіжних ринках. Південна частина Мексикансь­кого плато використовується головним чином для вирощування продовольчих культур для внут­рішнього споживання. У північній посушливій частині країни розгорнуте доволі масштабне зро­шувальне сільське господарство з використанням води, яка надходить із високогірних внутрішніх районів. Уздовж процвітаючого північно-західного узбережжя, на відстані одного дня подорожі на ав­томобілі від Південної Каліфорнії, організовано механізоване виробництво бавовни, що є прибут­ковим експортним товаром. Тут також вирощу­ються пшениця, фрукти й овочі, культивування яких приваблює сюди іноземних інвесторів. Особ­ливо ие стосується таких культур, як банани та цукрова тростина. Відгодівля худоби є іншим масштабним проектом, який із внутрішніх пів­нічних теренів, де тваринництво є традиційним заняттям, поширюється на низинні райони узбе­режжя Мексиканської затоки.

Енергетичні ресурси

Хоча видобувна промисловість Мексики вже не має такого важливого значення, як колись, від 1970 р. країна почала користуватися перевагами (а також страждати від недоліків) одного з найбіль­ших у світі виробників нафти. Її величезні родови­ща, зосереджені на південному узбережжі Мек­сиканської затоки (район затоки Кампече), при­несли країні великі прибутки, коли світові ціни на нафту були високими під кінець 1970-х років. Але вони принесли й серйозні економічні труд­нощі, коли ці ціни впали після 1980 р. Відкриття багатющих родовищ нафти і газу зробили Мексику енергетично незалежною країною. Вони суттєво доповнили експлуатовані раніше нафтові запаси, розташовані навколо Мексиканської затоки на північний захід та у внутрішніх районах Юкатану на північний схід (рис. 5-9). Високі ціни на бензин у 1970-ті роки стимулювали економіко-географічні перетворення в країні, але нафтова криза 1980-х перервала зростання в цій галузі і відкинула її на десятиліття назад. Крах відбувся через те, що уряд залишився без очікуваних прибутків від продажу нафти, які були необхідними для оплати відсотків за величезні іноземні позики, отримані країною для фінансування внутрішніх програм розвитку. Подібне лихо може статися знову, якщо майбутній нафтовий бум спокусить лідерів Мексики знову ризикувати в такий спосіб.

Індустріалізація

Виробництво вважається новим епізодом у розвит­ку країни, але насправді цей сектор економіки по­чав розвиватися в Мексиці ще століття тому. Щед­ро наділена сировинними ресурсами, багато з яких зосереджені на півночі (рис. 5-9), Мексика розпо­чала свій шлях до індустріалізації у 1903 р. із за­вершенням будівництва сталеплавильного заводу (в наш час занедбаного) у місті Монтеррей на північному сході країни. Ще один сталеплавиль­ний комплекс постав у 1950-х роках у розташова­ному поблизу місті Монклова. В цей період заводи будувалися в багатьох місцях Центральної Мекси­ки, особливо в столиці та її околицях. З тих пір сектор промисловості невпинно зростав і за остан­ню чверть століття давав роботу принаймні сьомій частині всієї робочої сили країни.

За останній час найбільш важливою подією у географії господарства Мексики стало будівництво заводів макіладорас у прикордонній зоні на півночі 11 країни. Макіладорас — це заводи (половина яких є власністю Сполучених Штатів), шо займаються складанням готової продукції з імпортованих, не обкладених податком компонентів та матеріалів. Принаймні 80 % продукції, яку вони виробляють, реекспортується до Сполучених Штатів, де імпортні тарифи обмежуються вартістю, доданою до продукції протягом періоду її мексиканського виробництва (згідно з угодою НАФТА ці тарифи мали бути відмінені до кінця 2003 p.). В той час як зарубіжні власники отримують прибутки голов­ним чином за рахунок низьких витрат (для прик­ладу, розмір зарплати в Мексиці становить у се­редньому лише третину розміру зарплати у США), для Мексики така система організації виробництва має чимало економічних переваг. До них належать створення нових робочих місць і розширення існу­ючих, збільшення зарубіжних інвестицій, полег­шення доступу до експортних ринків і отримання країною нових технологій. На жаль, є і негативні моменти: робітники на заводах макіладорас зму­шені працювати довгі робочі тижні; вони отриму­ють дуже малі додаткові виплати або ж не отриму­ють їх узагалі; більшість робітників живуть у зли­денних нетрях і халупах, розташованих навколо заводів.

Хоча ця програма розвитку була ініційована ще в 1960-ті роки, до 1982 р. кількість макіладорас зростала досить помірно — до 588 заводів, на яких працювало 122 000 осіб. Згодом ця ініціатива дістала друге дихання, і до початку 1990-х років кількість заводів зросла вже до 1800, і на них пра­цювало вже 500 000 робітників. До продукції, яка складається на макіладорас у наш час, належать електронне обладнання, електроприлади, запасні частини до автомобілів, одяг, вироби з пластику і меблі. Сьогодні в країні вже налічується майже 4000 макіладорас, на яких працює 1,4 млн осіб. Більшість заводів розташовано у прикордонній урбанізованій зоні на півночі країни (рис. 5-11). На частку розташованих тут підприємств припадає 30 % усіх робочих місць у промисловості, а також 52 % промислового експорту країни і 45 % її за­гального експорту'.

Досягнувши успіхів у здійсненні програми макіїадорас, уряд Мексики використовує цей до­свід для розвитку промислового виробництва в інших частинах країни. Система макіладорас пос­тупово поширюється в південному напрямі вже без урядового втручання. На заводах цього типу в центральних районах країни вже працює близько третини всієї робочої сили макіладорас Мексики. Проте мексиканські плановики більше хотіти би бачити в країні промислові комплекси замкнутого циклу, розташовані в центральних районах, а не обмежувати свої інвестиції тільки складальними заводами вздовж північного кордону. В останні роки подібні проекти були започатковані кількома багатонаціональними корпораціями. До них нате- жать передусім три провідні автомобілебудівні компанії зі Сполучених Штатів та чотири їхні японські та німецькі конкуренти. Автомобіле­будівна галузь є одним із лідерів серед виробничих та експортних секторів Мексики, а підрозділ ком­панії «Дженерал моторе», який виробляє авто­мобільні деталі, є найбільшим приватним праце­давцем у країні.

Для прискорення розвитку решти країни уряд Мексики надає пріоритетного значення програ­мам, спрямованим на підняття мексиканської інфраструктури до рівня світових стандартів. Особливо це стосується телекомунікаційної ме­режі, будівництва новітніх автострад і мереж су­часних електростанцій. У рамках регіонального розвитку також розробляються індивідуальні про­екти. Прикладом може бути надзвичайно амбіцій­ний проект будівництва суходільного каналу, який 12 має пройти через перешийок Теуантепек шири­ною 250 км. Це дасть змогу переправляти контей­нери з товарами між тихоокеанським портом Саліна-Крус і портом Коацакоалькос на узбережжі Мексиканської затоки. КанФі має стати не тільки суходільним конкурентом старіючого Панамського каналу, а й ультрасучасним автомобільним та залізничним коридором із розташованими вздовж нього заводами, шо спеціалізуються на вироб­ництві і складанні транзитних товарів, коридором між заможними азійськими країнами південної

РИСУНОК 5-11

частини Тихого океану і Північноатлантичним басейном.

Нерівномірність регіонального розвитку

Незважаючи на всі зусилля, економічна межа між північною і південною частинами Мексики про­довжує поглиблюватися. На південь від столиці технологічне і соціальне відставання від решти країни є ще більшим, оскільки тут і досі доміну­ють традиційні виробничі відносини (малопродук­тивні сільське господарство, гірництво та лісоза­готівля). На північ від Мехіко, розташованого у найвищій точні перекинутого догори низом «ди­намічного трикутника», основою якого є кордон зі Сполученими Штатами, проходять так звані кори­дори зростання. Завдяки їм ландшафт цієї части­ни країни набуває рис глобальної економіки у формі нових виробничих підприємств, техно­логічних навчальних закладів і навіть новобудов тутешньої «Силіконової Долини», яка виростає навколо комплексу заводів радіоелектроніки поб­лизу міста Гвадалахара. Значення північних райо­нів Мексики зростає не тільки з економічної, а і з політико-географічної точки зору, оскіїьки саме в цьому регіоні було подано найбільше голосів проти партії влади (1РП), яка зазнала поразки на виборах 2000 р. Шоб показати ті сили, завдяки яким відбуваються перетворення у Північній Мек­сиці. зосередимо свою увагу на двох провідних ур­баністичних центрах, розташованих у цьому ре­гіоні, — містах Монтеррей та Сьюдад-Хуарес/ Ель-Пасо.

Розквітаюче місто Монтеррей хоча і розташо­ване на відстані 250 км углиб території Мексики, все ж лежить достатньо близько до кордону з Теха­сом, шоб користуватися всіма найновішими тех­нологічними досягненнями. Монтеррей часто на­зивають моделлю мексиканського центру розвитку в майбутньому. До числа його активів належать високоосвічена і добре оплачувана робоча сила, стабільна міжнародна ділова громада і процвітаю­чий високотехнологічний комплекс ультрасучас­ного промислового устаткування, які привабили сюди провідні міжнародні компанії. На додаток, нова швидкісна автомагістраль, шо з’єднує місто з Pio-Гранде, є частиною міжнародного коридору між Монтерреем та Далласом — Форт-Вертом, який стає головною віссю у прикордонній торгівлі з Техасом.

'Однак для Мексики в цілому успіхи Монтер­рею мають і негативний бік. Це місто і штат Hye- во-Леон, в якому воно знаходиться, стають на­стільки процвітаючими (див. ВВП на рис. 5-11),

Подібний до розпеченого палаючого брусо виплавленої сталі, щойно витягнутого з печі, хмарочос «Форо дель комерціо» («Маяк торгівлі») здіймається до небес в історичній частині м. Монтеррей. Гора Сідло, яка височить у далині, нагодує про те, що цей мексиканський мегалополіс лежить у тій стра­тегічній точці, в якій пустеля сходиться з величним гірським хребтом Східною Сьєрра-Модре. Ця місцевість ток щедро наділена природними ресурсами, що соме тут близько 100 років тому зародилося вугільна і сталеливарно промис­ловість Мексики. З тих часів Монтеррей є незмінним еко­номічним лідером країни, а ця його ультрасучасна будівля вка­зує на те, що жодне інше місто в Мексиці не може з більшим правом заявляти про це лідерство і в майбутньому. Розвиваю­чи можливості, які з’явилися завдяки запровадженню в життя угоди НАФТА, Монтеррей поступово готує для себе роль міжнародного економічного центру. Наголошуючи на важли­вому значенні міста у бурхливому економічному житті коридо­ру, що простягається в північному напрямі до техаського Дал­ласа — Форт-Верто, у діловому центрі Монтеррею збудовано бізнес-комплекс для проведення різноманітних торговельних шоу, місця в якому бронюються принаймні зо два роки напе­ред.

шо дедалі частіше можна почути розмови про відокремлення штату від решти країни. Цей рух за BUoKpeMjieHHa подібний до руху за переданий пов­новажень у північній італійській провінції Лом­бардія. Багатий штат Нуево-Леон, який отримує назад до 20 центаво з кожного песо (100 центаво), сплаченого центрові податку, дедалі більше скар­житься на те, шо федеральний уряд намагається розвивати зубожілий Південь країни за рахунок стягнення більших податків із промислової Півночі.

Двонаціональний мегалополіс Сьюдад-Хуа- рес/Ель-Пасо (1,9 млн жителів) розташований на річці Pio-Гранде між мексиканським штатом Чіуауа і Західним Техасом, майже по самому центру кор­дону між Мексикою та Сполученими Штатами, у місці, через яке століттями проходили торговельні шляхи з півночі на південь. Як видно з рисунка 5-11. тут найбільша в країні концентрація макіла- дорас — понад 400 підприємств, на яких працюють 275 000 робітників. Ці заводи є основою добробуту і головним працедавцем населення починаючи з середини 1990-х років. Лінія, яка розділяє два міста, є найжвавішим прикордонним переходом на земній кулі. Цьому сприяє зростаючий зв'язок між двома країнами: майже 25 % усіх торговельних операцій між ними відбувається саме тут. Та все ж переважна більшість денних перевезень через Pio- Гранде є місцевими. В той час як близько 40 000 жителів Ель-Пасо доїжджають до місця праці у Сьюдад-Хуарес, тисячі мешканців останнього пе­ретинають ріку кожного дня у протилежному нап­рямі. забезпечуюючи до половини всіх операцій роздрібної торгівлі в Ель-Пасо. Важливе значення має також зростаюче усвідомлення того, шо мега­лополіс є єдиною громадою, підтвердженням чого є спільні органи з планування автострад, пе­ревірки чистоти повітря, якості питної води та з інших проблем великих міст. І. як і в Монтерреї, заможність навела на думку про більшу неза­лежність, включно із закликами до відкриття міжнародного кордону, виокремлення Сьюдад- Хуареса із штату Чіуауа і утворення на його основі нової адміністративної одиниці. Все це нагадує події, які відбувалися вздовж кордону Сполучених Штатів із Канадою, коли угода НАФТА стала при­чиною утворення нових економіко-географічних зв'язків.

НАФТА і невирішені проблеми

Очікувалося, шо утворення в 1994 р. Північноаме­риканської зони вільної торгівлі стане поворотним пунктом для Мексики. Однак перші роки після вступу угоди в силу були позначені нескінченними кризовими ситуаціями, до яких належать повстан­ня в Чіапасі, девальвація песо, економічний спад, різке зростання злочинності, пов'язане з неконт- рольованою торгівлею наркотиками, та політичні скандали. Втім за цей же ж період торгівля зі Спо­лученими Штатами суттєво зросла. Понад 85 % мексиканського експорту йде до США, які є по­ставником 75 % імпортованих до Мексики товарів. Мексика стала провідним торговельним партне­ром Сполучених Штатів, обійшовши в 1997 р. Японію, яка була другим експортним ринком США після Канади. Таким чином, коли в середині 1990-х років у країні розпочалася криза через де­вальвацію песо. Сполучені Штати відіграли вирішаль­ну роль у стабілізації мексиканської економіки.

Отож Мексика закінчує процес економічного відновлення і поволі повертає собі втрачені по­зиції, але не слід забувати, що НАФТА є першою рівноправною угодою між країнами з високим та країнами з середнім і низьким рівнями доходів. Як показали події, починаючи з 1993 р., перехід до нового наднаціонального економічного порядку супроводжується як внутрішніми, так і зовнішніми проблемами. Поза сумнівом, після вступу до НАФТА темпи розвитку Мексики прискорилися. Проте не можна не бачити того, шо від угоди не­пропорційно більші вигоди отримали багаті північні штати країни.

Тоді, коли Мексика докладає зусиль, шоб дорівнятися до найрозвинутіших країн земної кулі, боротьба за права народів, які її населяють, свідчить про те, шо країна все ще залишається ко­лосом на глиняних ногах. Приблизно 1 млн мек­сиканців щороку мігрує на північ до прикордон­ного зі Сполученими Штатами району, де вони сподіваються знайти роботу в сільському госпо­дарстві або промисловості. Більшість з них вважа­ла б за краще поїхати ще далі на північ, і сотням тисяч таки вдається це зробити. Знедолені мекси­канці також масово намагаються потрапити до Сполучених Штатів нелегально, але на кордоні їх затримують і депортують на батьківщину. Поза сумнівом, набагато більшій їхній кількості вдаєть­ся перейти кордон. В останні роки громадськість Сполучених Штатів вимагає вживання жорс­токіших заходів щодо нелегалів. Результатом цього стало значне збільшення прикордонних патрулів та спорудження нових загорож уздовж кордону.

Нині Мексика стоїть немовби на роздоріжжі. В результаті її останніх, найбільш демократичних за всю історію країни виборів до влади прийшов но­вий уряд, котрий, як очікується, запровадить нові ініціативи, спрямовані на вирішення прикордон­них проблем, передання штатам більших повнова­жень, розв’язання конфлікту в Чіапасі та продов­ження відродження економіки. В усій країні на нову владу покладаються великі надії, і результати не повинні забаритися.

ЦЕНТРАЛЬНА АМЕРИКА

У вузькому сегменті сухопутного моста Середньої Америки між Мексикою і Південною Америкою розташовані сім країн, загальна назва яких — центральноамериканські республіки (рис. 5-12). Всі вони є доволі малими за площею. Лише одна з них, Нікарагуа, трохи більша від Куби. Кількість населення у шести іспаномовних республіках ко­ливається від 13,5 млн осіб у Гватемалі до 3 млн у Панамі. Населення Белізу, який був британською територією, становить лише 280 000 жителів.

По вузькому суходільному мосту між Мекси­кою і Південною Америкою, де розташовані ці республіки, проходить гірський хребет, до якого і з боку Карібського моря, і з боку Тихого океану прилягають рівнини (рис. 5-1). З найдавніших часів людські поселення зосереджувалися тут у гірській тьєрра темплада (помірній зоні). Високі тропічні температури пом’якшуються в ній через її підвишеність (див. вставку «Висотне зонування»), а дошІ є достатніми для впрошування багатьох культур (рис. 5-13). Як вже говорилося раніше, ви­сокогірні райони Центральної Америки всіяні вул­канами, тому по всьому регіону розкидані ділянки з родючими вулканічними ґрунтами. Саме в таких місцях були давні індіанські поселення, і такий самий характер розселення зберігся протягом іспанського колоніального періоду.

Розподіл населення в межах Центральної Аме­рики. якшо не брати до уваги високогірні райони, має більшу густоту в Тихоокеанському, ніж у Карібському, регіоні (рис. 1-9). Сальвадор, Беліз і певною мірою Панама є винятками з правила, згідно з якими населення у материковій частині Середньої Америки зосереджується в помірній зоні. Більшість території Сальвадору лежить у тропічній зоні тьєрра калієнпіе, і більша частина його насе­лення (6,6 млн осіб) скупчилася у міжгірських до­линах, розташованих на висоті до 750 м над рівнем моря. Густота населення тут сягає 824 особи на од­ну квадратну милю і наближається до густоти на­селення Індії. В Нікарагуа райони, розташовані на узбережжі Тихого океану, також є найбільш насе­леними. Ранні індіанські поселення розташовува­лися тут поблизу озер Манагуа та Нікарагуа, а та­кож у навколишніх гірських районах. Активна вул­канічна діяльність у тихоокеанській зоні супровод­жується викидами попелу, який осідає в цій місце­вості та швидко перетворюється на родючі грунти.

На противагу цьому низини Карібського узбе­режжя — зі спекоти и м вологим кліматом та під­топленими лужними ґрунтами — є пристанови­щем для порівняно невеликої кількості населення. У найбільш густонаселеній з республік — Гвате­малі — велике число людей проживає у південних гірських районах. Хоча переважна більшість насе­лення Коста-Ріки зосереджується в Центральній долині навколо Сан-Хосе, головним районом внут­рішньої міграції були низовини Тихоокеанського узбережжя через розташування тут бананових плантацій. Навіть у Панамі існує сильна орієн­тація на узбережжя Тихого океану. Більше полови­ни всіх панамців (а це близько двох третин сільсь­кого населення) проживає на південно-західних низовинах і прилеглих до них схилах гір. Ше 25 %

РИСУНОК 5-12

населення живе і працює в коридорі Панамського каналу, а з решти населення (в основному це на­щадки темношкірих іммігрантів) більшість прожи­ває у карібській (окраїнній) частині перешийка.

Невеликі за розміром республіки Центральної Америки мають проблеми, подібні до проблем менш розвинутих районів Мексики, тільки їх на­багато більше. Вони також відчувають проблеми, відомі у країнах Карібського басейну. Проте най­більшою з усіх є проблема перенаселення. Демо­графічний вибух в регіоні розпочався півстоліття тому. Його населення за цей період зросло від 9,3 млн у 1950 р. до 38.9 млн у 2002 р. На відміну від Мексики, яка суттєво скоротила темпи при­росту населення, людність країн Центральної Аме­рики (за винятком Коста-Ріки і Панами) має всі шанси подвоїтися від 1980 до 2028 р. і досягнути 78 млн осіб. Це загрожує нічим іншим, як демо­графічною катастрофою у регіоні, який і так вже не може дати собі ради з більшістю своїх соціальних, економічних та ресурсових проблем. Наприклад.

Гондурас у 1996 р. виробив на 27 % продуктів хар­чування на одну особу менше, ніж у 1980 р., а це сталося перед тим, як країна була зруйнована страхітливим ураганом Мітч у 1998 р., що відкинув економіку країни далеко назад.

Зароджені бурхливою епохою

Вражаюча соціальна нерівність, репресивні уряди, зовнішні втручання і часті збройні перевороти дес- табілізовували Центральну Америку протягом май­же всієї її сучасної історії. Коріння всіх цих дес­табілізуючих факторів є старим і глибоким, і сьо­годні країни регіону продовжують боротьбу з наслідками періоду безладдя, який тривав протя­гом 1980-х — першої половини 1990-х років.

Центральна Америка не є великим регіоном, але в плані фізіографії вона має чимало різно­манітних, у тому числі ізольованих, порівняно не­доступних місцевостей. Даному регіону властиві конфлікти між індіанським населенням і метиса­ми, а контрасти між багатими і бідними є особли­во гострими. На зміну авторитарному правлінню іспанських колонізаторів прийшло диктаторське правління місцевих еліт, і недавні прояви жорсткої конфронтації в регіоні були ше одним доказом стійкої поляризації. Безпрецедентним за своїми наслідками побічним ефектом цих конфліктів ста­ли величезні потоки біженців. Десятки тисяч людей були змушені рятуватися втечею від війни і терору, часто залишаючи на батьківщині свої сім’ї.

Проте, незважаючи на безліч проблем, які сто­ять перед зраненими країнами Центральної Аме­рики, в них нарешті з'явилася надія на майбутнє. Розширений огляд можливостей окремих цент­ральноамериканських республік ми подамо дешо нижче. Важливий прорив відбувся і на міжнарод­ному рівні. Новий для регіону дух співробітництва цементує почуття регіональної ідентичності, яке

Висотне зонування

Континентальна частина Середньої Америки і західна окраїна Південної Америки є районами високого рельєфу і різких локальних контрастів. Люди тут живуть окремими групами і в спекотних тропічних низькодолах, і в міжгірських улоговинах з помірним кліматом, і навіть на високогірних плато під засніженими вершинами Анд у Південній Америці. Кожна з цих зон характеризується своїми кліматичними особливостями, ґрунтами, рос­линністю, сільськогосподарськими культурами, до­машніми тваринами і укладом життя. Такі висотні зо­ни, схематично представлені на рисунку 5-13, мають свої назви, ніби вони є географічними регіонами з чіткими характеристиками. По суті, вони такими і є.

Найнижча висотна зона — від рівня моря до приб­лизно 750 м — відома під назвою тьєрра калієнте Це «гаряча земля» прибережних рівнин і низинних внутрішніх басейнів, в яких переважає тропічне сільське господарство (в тому числі бананові плантації). Над цією зоною розташовані тропічні високогір'я тьєрра темплада з помірним кліматом, які досягають висоти 1800 м над рівнем моря. Саме тут проживають найбільш чисельні групи населення Середньої та Пів­денної Америки. Температури тут нижчі, найбільш по­ширеною культурою є кава, а головними зерновими — кукурудза (маїс) і пшениця. Ще вище, від приблизно 1800 до 3600 м розташована тьєрра фріа — «холод­на земля» високих Анд, де вирощують такі витривалі культури, як картопля і ячмінь. Лише деякі гірські райо­ни Середньої Америки досягають зони фріа, але у Південній Америці вона є набагато більшою в районі Анд. Над тьєрра фріа, яка є верхньою межею лісу, ле­жить тьєрра влада Ця четверта зона (від 3600 до 4500 м над рівнем моря) є настільки холодною і пус­тельною, що може використовуватися лише для випа­сання овець та інших витривалих домашніх тварин. Найвищою зоною є тьєрра невода — зона вічних снігів і льодовиків, яка сягає найвищих вершин Анд.

Ця висотна градація є адекватною для гірських районів, розташованих в екваторіальній зоні. Звичай­но, якщо рухатися на північ або на південь у бік по­люсів, за межами 15° широти послідовність п'яти верти­кальних зон залишається тією ж, але межі між ними проходитимуть на дедалі нижчих висотах.

РИСУНОК 5-13

334 РОЗДІЛ 5 І СЕРЕДНЯ АМЕРИКА було майже відсутнє в минулому. Те, що розпоча­лося в 1993 р. як пробне зусилля з воскресіння міжрегіональної торгівлі в межах Центральноаме­риканського спільного ринку (утвореного ЗО років тому), незабаром переросло у серію угод зі ство­рення більш солідного економічного союзу. В той же час у країнах регіону відбулися перемовини про вільну торгівлю з кількома ^центральноамери­канськими державами. Всі республіки, за винят­ком Белізу, працюють у напрямку отримання членства в НАФТА.

Однак для впровадження цих нових ідей у життя необхідно, щоб центральноамериканські республіки спочатку подолали деякі суттєві труд­нощі. Першою з них є напівзруйнована регіональ­на інфраструктура, яка вже віддавна гальмує як внутрішні, так і міжнародні переміщення і контак­ти. Без її відновлення розвиток міжрегіонального співробітництва неможливий. Панамериканська автострада, більша частина якої була споруджена в середині XX ст., проходить через всі центрально­американські республіки, крім Белізу, але її експлу­атація в наші дні часто унеможливлюється через проблеми цих республік. На початку нового тися­чоліття сім країн регіону розпочали оновлення своїх траспортних, телекомунікаційних та електро­енергетичних мереж, але мине чимало років, перш ніж найбідніші серед них зможуть навіть наблизи­тися до рівня світових стандартів. Деякі інші пе­решкоди усуваються легше. Прикладом може бути спрощення процедури переміщення товарів через міжнародні кордони. У будь-якому разі новий дух співробітництва вже дав певні результати, оскіль­ки і регіональна економіка, і експортна торгівля між країнами Центральної Америки почали нев­пинно зростати з часу повернення до відносно мирного стану під кінець 1990-х років.

Гватемала: привид миру?

Розташована найдалі на захід з усіх семи централь­ноамериканських республік, Гватемала, межує з найбільшою кількістю сусідів. Проведені через тропічні ліси, переважно прямі лінії кордону з Мексикою утворюють на карті подібний до короб­ки район Петен між мексиканським штатом Ч’япас на заході та Белізом на сході (рис. 5-12). На сході країна також межує з Гондурасом і Саль­вадором.

Гватемала була серцем стародавньої імперії майя і продовжує зазнавати сильного впливу куль­тури і традицій індіанців. Країна має лише невели­ке вікно на Карібському узбережжі, проте її бере­гова лінія на Тихому океані є значно довшою. Гва­темала була частиною Мексики, коли мексиканці скинули іспанське ярмо. 1 хоча вона була незалеж­ною від Іспанії з 1821 р., окремою республікою Гватемала стала лише в 1838 р. Незалежність їй за­безпечила не індіанська більшість, а метиси.

Маючи найбільше населення з усіх семи цент­ральноамериканських республік (13,5 млн), Гвате­мала пережила велику кількість конфліктів. Мети­си становлять більшість населення (56 %), що по­чало скорочуватися, а індіанці — меншість 44 %. Репресивні режими країни укладали угоди зі Спо­лученими Штатами та іншими розвинутими країнами, які стимулювали розвиток Гватемали, проте соціальна ціна цих домовленостей була дуже високою. За останні півстоліття у політичному житті країни домінували військові режими. Пог­либлення розколу між злиденними індіанцями та більш заможними метисами, призвело до грома­дянської війни, яка розпочалася в 1960 р. і з того часу забрала життя 200 000 гватемальців. До цієї цифри слід також додати 50 000 зниклих безвісти. 93 % цих утрат було завдано населенню гвате­мальською армією та керованими нею напіввійсь­ковими ескадронами смерті. Переважну більшість жертв складають гватемальці походження майя. Метиси контролюють уряд, армію та систему зем­леволодіння.

Оскільки повстанцям удалося знайти притулок у віддалених вкритих тропічними лісами районах на кордоні з Мексикою, для метисів, осередком яких є південні гористі райони, виграти війну вия­вилося неможливим. Зростання міжнародного обурення з приводу майже 40 000 випадків пору­шення прав людини військовими врешті-решт змусило уряд сісти з повстанцями за стіл перего­ворів. У результаті в 1996 р. був укладений мирний договір. Головними його пунктами були розбудова громадянського суспільства за безпосередньої участі в ній повстанців і значне скорочення ролі військових. Політичне насильство припинилося на більш ніж рік, і були зроблені перші кроки щодо стабілізації ситуації. Але навесні 1998 р. надії на нове мирне життя були поховані, коли один із провідних захисників прав людини, єпископ Хуан Xoce Герарді, був убитий у типовий для ескадронів смерті спосіб. Це сталося через два дні після того, як він опублікував звіт про численні військові зло­чини в країні. І до сьогодні загибель єпископа все ше кидає густу тінь на республіку, і гватемальці продовжують задавати собі питання, чи завер­шиться коли-небудь мирний процес успіхом. Армія продовжує зосереджувати у своїх руках надмірну владу, а перехід до демократії залишаєть­ся хитким, оскільки індіанська меншість, як і раніше, добивається конституційного визнання і повних прав громадян країни.

Трагедією Гватемали є те, шо її економічна географія має значний потенціал, проте на переш­коді стоять внутрішні конфлікти, яким не видно кінця і через які 80 % населення країни перебуває за межею бідності. Природні багатства Гватемали ше достатньо не розвідані, але відомо, що вона має поклади нікелю у високогір’ях і родовища нафти в рівнинній північній частині. Якщо гово­рити про сільське господарство, то на висоті південного хребта понад 4000 м землі родючі, а кількість вологи достатня, шоб зрошувати доволі великі ділянки, на яких впрошують багато куль­тур, у тому числі відмінної якості каву. За іронією долі з цих багатообіцяючих гірських районів відбу­вається масовий відплив населення, яке пересе­ляється на північ (у Петен) з її неродючими ґрун­тами й тропічними лісами. Внаслідок цього насе­лення півночі Гватемали за останні 10 років зросло від чверті до половини мільйона. Головними фак­торами. які спричинили ці міграційні процеси, є: дедалі більше виснаження сільськогосподарських земель через традиційні методи їх обробітку; най­вищі у цьому географічному світі темпи приросту населення; повернення десятків тисяч індіанців, які знайшли собі притулок від громадянської війни у Мексиці; неефективна земельна реформа; невиправдані надії на те, то земля на півночі є ро­дючою, а роботу знайти легко. Слід також сказати, що уряд використовує Петен як клапан для змен­шення соціальної напруженості, але нічого не ро­бить для того, шоб допомогти переселенцям чи за­безпечити дотримання природоохоронних норм. Питання охорони природи є для Гватемали вкрай нагальними, оскільки дуже чутливі до змін довкілля тропічні ліси — особливо це стосується біосферного заповідника майя, розташованого на півночі Гватемали, який межує з національним парком Тікаль (рис. 5-12) — вже почали нищитися через нелегальне вирубування та стихійне буріння нафтових свердловин. Новоприбулі поселенні підпалюють уцілілі дерева, розчищаючи землю для потреб сільського господарства, але продук­тивність таких земель є мінімальною. До того ж часті пожежі спричиняють величезні збитки і призводять до знелісення Центральної Америки.

Встановлення миру і безпеки сприяло б роз­витку індустрії туризму в Гватемалі на основі незрівнянної спадщини майя (як минулої, так і те­перішньої), вражаючих краєвидів і розкішних пляжів. Передовсім стабільність дала б можливість Гватемалі створити сучасну інфраструктуру, якої їй так не вистачає. У 2000 р. в країні було заледве 5000 км доріг із твердим покриттям. Навіть столи­ця країни. Гватемала недостатньо добре сполучена з рештою світу. Здійснити звідси поїздку до Пуер- то-Барріоса на узбережжі Карібського моря над­звичайно дискомфортно, при чому існує загроза натрапити по дорозі на засідку бандитів. Те ж саме чекає на подорожуючих у південному напрямі, де на узбережжі Тихого океану будівництво порту ли­ше розпочалося. Якби етнічні проблеми в країні вдалося вирішити, це було б великим благом для Гватемали.

Беліз: переміна ідентичності

Чесно кажучи, Беліз якось випадає із низки доволі подібних між собою центральноамериканських республік. До 1981 р. ця країна, яка нагадує клин між Північною Гватемалою, півостровом Юкатан та Карібським морем (рис. 5-12), була залежною територією Великої Британії і мала назву Бри­танського Гондурасу. Ставши незалежною. Гвате­мала довго відмовлялася визнавати існування Белізу, вважаючи, що через договір 1859 р. Бри­танія «вкрала» в неї цю територію. У 1991 р. Гвате­мала відмовилася від своїх претензій на її більшу частину і напруження в цьому питанні дешо впа­ло, але суперечка не була вирішена остаточно, оскільки гватемальці продовжують наполягати на переданні їм крайнього півдня Белізу. Будучи тро­хи більшим за американський штат Массачусетс і маючи зовсім мале населення — 280 000 осіб (більшість — африканського походження), Беліз радше нагадує карібський острів, аніж континен­тальну державу Середньої Америки.

Однак через міграційні процеси, які відбували­ся протягом останнього десятиліття, демографічна ситуація в Белізі почала змінюватися. Тисячі жи­телів африканського походження (переважно анг­ломовні креоли) емігрували до інших країн. Біль­шість виїхала до Сполучених Штатів, що посприя­ло скороченню відсотка креольського населення з 40 у 1980 р. до менш ніж 25 в наші дні. їх заміни­ли десятки тисяч іспаномовних іммігрантів, пере­важно біженців із сусідніх Гватемали. Сальвадору і Гондурасу. Відсоток новоприбулих у населенні Белізу з 1980 по 2002 р. зріс від 33 до майже 50. За наступні кілька років прибульці можуть стати більшістю, іспанська мова стане міжнародною, а культурна географія материкової частини Белізу розшириться за рахунок окраїни.

Напис на стіні: «Беліз вільний».

Трансформації, через які проходить Беліз, по­ширюються і на економічну сферу. Беліз більше не є лише експортером цукру і бананів. Країна стала виробником нових комерційних сільськогос­подарських культур і розвиває такі галузі, як пере­робка морських продуктів і виготовлення одягу. Саме завдяки їм Беліз отримує свої основні дохо­ди. Важливою галуззю економіки є також туризм. Архітектурні руїни майя, курорти і недавно ле­галізований ігровий бізнес щороку приваблюють до країни понад 150 000 відпочиваючих. Зростаю­чою спеціалізацією є екотуризм, основою для яко­го є майже незаймане природне середовище. До прибережної зони Белізу входить другий на Землі за розмірами бар’єрний риф. Зростає репутація країни як однієї з найбільших у цьому геог­рафічному світі офшорних зон — фінансового раю для іноземних компаній та бізнесменів, які нама­гаються уникнути сплати податків на батьківщині. Це є одним із стимулів, які сприяють зростанню приморського міста Беліз, що виконувало функції столиці до 1970 р. Теперішня столиця країни, роз­ташована в її глибині, — місто Бельмопан із насе­ленням усього 7000 жителів, була перенесена сюди після того як місто Беліз було неодноразово зруй­новане ураганами протягом 1960-х років.

Гондурас: країна, наводнена бідами

На початку цього розлічу говорилося, шо урагани є однією з найбітьш небезпечних природних ката­строф, які нівечать Середню Америку. Отож Гон­дурас несе головний тягар наслідків, спричинених потужним тропічним циклоном, який пронісся над країною в 1998 р. У перші роки нового тися­чоліття країна все ше намагається стати на ноги і відбудувати те, що і так було третьою найбіднішою економікою у Західній півкулі (після Гаїті та Ніка­рагуа). Ураган на ймення Мітч шаленів по всій північній частині Центральної Америки і став найбільшим стихійним лихом за всю сучасну історію Західної півкулі. Гондурас, якого ураган трощив більш ніж два дні. постраждав найбільше. Сила вітру сягала 150 миль (278 км) на годину, за цей час випало 4 фути 120 см) дошів, а висота припливної хвилі досягала 12 футів (понад 3,6 м) по всій довжині Карібського узбережжя. Наслідки виявилися катастрофічними, оскільки країну було майже повністю затоплено і почалися обширні зсуви грунту. Загинуло 9200 осіб, понад 150 000 бу­динків було знесено, 34 000 км доріг і 335 мостів зруйновано і 2 мли люду (майже третина всього населення) опинилися без даху над головою. Ве­личезних руйнувань було заподіяно сільськогоспо­дарському сектору, вельми важливому для життя країни, оскільки тут працювало дві третини всієї робочої сили Гондурасу.

Жахливі для Гондуросу наслідки урагану Мітч, який обрушився на країну в 1998 р., описуються в тексті. Але незважаючи на цей страхітливий удар по їхній і так надзвичайно відсталій економіці, жителі Гонду­расу не втрачають життєрадісності, чим сильно зди­вували працівників міжнародних допомогових ор­ганізацій. Відбудова країни, яка іде гігантськими темпами і відбувається передовсім на рівні громад, розпочалася майже одразу після припинення ура­гану. Враховуючи те, що 35 % населення живе по­за містами, реформа сільської освіти має першо­чергове значення, і багато найбільш уражених стихією громад отримали допомогу для відбудови шкіл. Однією з таких громад є село Нуево-Мендес. На фото: група сільських дітей гордо позує перед своєю новою школою, відбудованою лише за сім місяців після урагану.

Сільське господарство складало майже третину ВВП і забезпечувало понад 70 % доходів у іно­земній валюті. Центральним питанням для відбу­дови товарного сільського господарства є реінвес- тування великими компаніями коштів у контро­льовані ними бананові плантації. Засадження знищених полів було завершено у 2000 р. і часто супроводжувалося встановленням сучаснішого іригаційного та іншого обладнання. Це, як очі­кується, приведе до скорочення потреби в робочій силі принаймні на 10 %.

Маючи 6,4 млн мешканців (90 % з них є мети­сами), Гондурасу доведеться ще не один рік відбу­довувати зруйновану економіку. Особливо це сто­сується перманентного відновлення понівеченої інфраструктури, яку не так скоро вдасться довести принаймні до того заледве функціонального рівня, шо існував до урагану. Основу економіки до 1998 р. становили сільське господарство, зокрема тваринництво, а також лісівництво і дрібномасш­табне видобування свинцю та цинку. Основні предмети експорту країни, шо є типовими для Центральної Америки (банани, кава, молюски, одяг), приносять до казни більшу частину зов­нішнього доходу. Плантації кави відновити най­легше, оскільки ця культура росте на схилах, над замуленими дощами і зсувами долинами. Після висихання цей мул перетворився на величезні ма­си піску, який погіршив якість грунтів.

На північно-західному узбережжі країни поб­лизу Сан-Педро-Сула почали виростати подібні до макіладорас підприємства легкої промисловості. Цс переважно комплекс майстерень, у яких доши­вається одяг, спроектований і вироблений в інших місцях. У цих майстернях робітники отримують надзвичайно низьку зарплату і працюють у важких умовах. Зарубіжні інвестори, неохоче ризикують своїми коштами для розширення такого виробни­цтва, передусім через внутрішній неспокій у країні, а також через репутацію Гондурасу як однієї з найбільш корумпованих країн в усьому світі. Тут процвітає торгівля наркотиками, які пе­реправляються до Сполучених Штатів, а прости­туція роздмухала СНІД до масштабів епідемії. Утім Гондурас має демократично обраний уряд, хоча військові зосередили у своїх руках значну владу.

Що стосується географічного розташування, то Гондурас є повною протилежністю Гватемали. Він має розтягнуте Карібське узбережжя і лише мале вікно на Тихому океані (рис. 5-12). Країна займає стратегічне положення на політичній карті Центральної Америки, оскільки межує з найбіль­шою кількістю сусідів у регіоні — Нікарагуа, Сальвадором та Гватемалою. Всі ці країни продов­жують боротися з наслідками затяжних внутрішніх конфліктів, а в останні роки — стихійних лих. До­рога до економічної життєздатності є довгою і важкою, але якщо її не пройти, чотири з п’яти жи­телів Гондурасу залишаться у безпросвітних злид­нях, а перспективи країни навряд чи покращаться. 1 це, мабуть, єдина велика трагедія для країни, оскільки соціальний та етнічний поділ, дуже помітний у сусідів Гондурасу, тут не є серйозною проблемою, а розрив між багатими і бідними хоча і очевидний, але не такий значний.

Сальвадор: повоєнна відбудова

Територіально Сальвадор є найменшою країною Центральної Америки. Він навіть менший, ніж Беліз, проте переважає його за людністю у 25 разів. З населенням 6,6 млн осіб Сальвадор є однією з найбільш густонаселених країн. Сальва­дор та Беліз є двома континентальними рес­публіками, які не мають виходу водночас і до Карібського моря, і до Тихого океану (рис. 5-12). Сальвадор виходить на Тихий океан, маючи вузьку прибережну долину, притиснену до моря пасмом гір вулканічного походження. Центральна частина країни лежить за цими горами. Саме тут розташо­вана столиця країни Сан-Сальвадор. На північ від цієї серцевинної частини, вздовж кордону з Гон­дурасом, простягається ще одна зона гір, яка прак­тично ніколи не контролювалася урядом.

На відміну від сусідньої Гватемали Сальвадор має доволі однорідний склад населення (94 % ме­тисів і лише 5 % індіанців). Та все ж етнічна од­норідність не стала запорукою соціальної чи еко­номічної рівності. В той час як інші центрально­американські країни називалися банановими республіками, Сальвадор був кавовою республі­кою. Кава тут вирощувалася на величезних план­таціях, які належали декільком землевласникам, котрі нещадно експлуатували упокорену робочу силу. Запорукою такої системи були військові, які неодноразово вдавалися до придушення повстань доведених до відчаю селян.

Від 1980 по 1992 р. Сальвадор розривався на шматки руйнівною громадянською війною. Ситу­ація ускладнювалася постачанням зброї ззовні — зі Сполучених Штатів, які підтримували існуючий уряд, та з Нікарагуа, яка надавала допомогу про- марксистським повстанцям. Після досягнення до­мовленості щодо припинення військових дій. від яких загинуло 75 000 осіб (більшість з яких були селяни), з’явилася надія на попередження подібних конфліктів у майбутньому. Проте Сальвадор, вся історична географія якого складається з поділів і руйнацій, має серйозні труднощі з подоланням спадщини кричущої нерівності.

Незважаючи на жахливі наслідки, війна дала один позитивний результат: багаті громадяни, які залишили Сальвадор і знайшли притулок у Сполу­чених Штатах та інших країнах, почали надсилати на батьківщину значні кошти (більше 1 млрд до­ларів США щорічно), що є найбільшим джерелом іноземних інвестицій. Ue допомогло розвинути такі галузі промисловості, як швейна та взуттєва, а також харчова. Порівняно з серединою 1990-х років найбільшого розвитку дістало пошиття одя­гу. У той же час у країні настільки зріс рівень зло­чинності (чому сприяла наявність великої кіль­кості зброї, яка залишилася після війни), що це перешкодило надходженню нових зарубіжних інвестицій.

З точки зору географії країни найбільшою проблемою Сальвадору є розвиток внутрішніх районів. Тоді як економіка серцевинної частини країни поволі відновлюється, селянські сім’ї пере­населених окраїнних районів почувають себе забу­тими, незважаючи на всі зусилля з відбудови. Найбільшим каменем спотикання на шляху відновлення сільськогосподарського сектора є зе­мельна реформа, оскільки всі спроби розподілу майна поки закінчувалися лише суперечками. Отож майбутнє Сальвадору й надалі залишається доволі хистким.

Нікарагуа: трясовина невдач

При розгляді Нікарагуа слід звернути увагу на вигідне розташування країни в самому серці Цент­ральної Америки (рис. 5-12). Узбережжя Тихого океану простягається у південно-східному напря­мі, а Карібське узбережжя — з півночі на південь, що налає Нікарагуа трикутної форми. Столиця країни Манагуа лежить ближче до Тихого океану на березі озера у гірській долині. Тут часто відбу­ваються землетруси, які призвели до сильних руй­нувань міста у 1885, 1931 і 1972 роках. Серцевинна частина Нікарагуа міститься саме у цьому західно­му районі країни. З карібського боку, де гори й до­лини поступаються прибережним рівнинам із тропічними лісами (площа яких постійно скоро­чується), саванами та болотами, століттями сели­лися індіанські народи. Ці люди були і зараз до­волі відірвані від життя країни.

До кінця 1970-х років Нікарагуа була типовою центральноамериканською республікою, якою уп­равляв диктаторський режим і яку експлуатувала меншість багатих землевласників. У сільському господарстві домінували величезні плантації, яки­ми володіли іноземні корпорації. За таких умов повстання було неминучим, і в 1979 р. ліві повс- танці-сандіністи повалили уряд в Манагуа. Однак правління сандіністів мало свої негативні сторони і в країні швидко розпочалася громадянська війна, яка TpiiBajia протягом більшої частини 1980-х років. Конфлікт закінчився у 1990 р. і на вільних виборах, проведених незабаром, був обраний но­вий. більш демократичний антисандіністський уряд. Утім сандіністи продовжують відігравати значну роль в управлінні країною (особливо в керівництві армії) і Нікарагуа залишається на­стільки розділеною, шо уряд неспроможний роз­в'язати більшість економічних і політичних питань.

Найбільших утрат у цьому безладді зазнала економіка, яка протягом останніх двох десятиліть вважалася найбіднішою серед усіх країн континен­тальної частини Середньої Америки. Все ще борю­чись із наслідками урагану Мітч, Нікарагуа сьо­годні майже ділить із Гаїті сумнівний рекорд як найбіднішої країни цього географічного світу, а отже і найбіднішої країни Західної півкулі. Хоча країна не була настільки сильно зруйнована, як сусідній Гондурас, намагання Нікарагуа відбудува­ти національну інфраструктуру є ще одним серйозним випробуванням, яке додалося до тягаря решти проблем. За винятком кави, яка росте на схилах гір і на яку не впливають наслідки повені, більшість сільськогосподарських культур (частка яких у BHП складала 75 %) у північній частині Нікарагуа були знесені з лиця землі жахливим ура­ганом. Відновлення сільського господарства зали­шається пріоритетом як для Нікарагуа, так і для Гондурасу через дві причини: 1) продукція товар­ного сільськогосподарського виробництва є ос­новним джерелом надходження іноземної валюти: 2) якщо у найближчий час ферми не відновлять свою роботу, відплив населення з сільської місце­вості до перенаселених міст значно прискориться, шо призведе до втрати перспективи економічного розвитку міст. Окрім того, за кілька місяців перед ураганом жителям Нікарагуа нарешті вдалося розв’язати головні проблеми власності, які поста­ли після перерозподілу землі сандіністами. Оскіль­ки цей перерозподіл охопив понад 200 000 сімей і принаймні третину всієї орної землі країни, для відновлення національної стабільності вкрай важ­ливо якомога швидше продовжити цю реформу.

Після нормалізації становища в Нікарагуа країна отримає ряд порівняльних переваг у змаганні за зарубіжний інвестиційний капітал з більш успіш­ними республіками регіону. До числа багатообіия- ючих проектів належить будівництво суходільного каналу на рівнинних місцях південної частини Нікарагуа. Планується, шо по каналу курсувати­муть швидкісні поїзди, шо перевозитимуть товарні контейнери між карібськими й тихоокеанськими портами. Ці контейнери можна буде вантажити безпосередньо на ультрасучасні судна, які є заве­ликими для проходження Панамським каналом. Хоча нікарагуанпі були першими, хто почав обго­ворювати цю ідею, як уже зазначалося, Мексика вже приступила до реалізації подібного проекту на своєму південному перешийку Теуантепек. Можливо, Центральна Америка зможе забезпечи­ти додатковий транзитний коридор між двома оке­анами, але в такому разі Нікарагуа доведеться зма­гатися з численними конкурентами, які пропону­ють реалізувати подібні проекти в Колумбії, в Сальвадорі й Гондурасі (спільно) і навіть у самій Панамі. Однак при розгляді економічних можли­востей мають ураховуватися і можливі демогра­фічні наслідки. Якщо Нікарагуа не вдасться скоро­тити надзвичайно високий природний приріст на­селення (яке зараз становить 5.4 млн осіб) і є найбільшим у Західній півкулі, перевишуючи по­казник Гаїті аж на 76 %, у такому разі життєвий рівень у країні не матиме жодних шансів поліпши­тися — навіть після усунення наслідків урагану.

Коста-Ріка: міцна демократія

Ще одним прикладом нескінченного різноманіїтя Середньої Америки може слугувати Коста-Ріка — країна, яка суттєво відрізняється як від своїх сусідів, так і від норм, характерних для Централь­ної Америки. Маючи спільні кордони з двома ви­бухонебезпечними країнами (Нікарагуа на півночі та Панамою на сході). Коста-Ріка є державою з ус­таленими демократичними традиціями і, шо най- дивовижніше, без постійної армії! Ця країна фак­тично є найстарішою демократією в Середній та Південній Америках: за винятком двох коротких періодів, з 1889 р. Коста-Рікою управляли демок­ратично обрані уряди. Хоча відбиток, накладений іспанською культурою на Коста-Ріку, подібний до іспанських впливів в інших районах материка, її рання незалежність, уміння не втягуватися в регіональні конфлікти (шо сприяло стійкій нейт­ральності країни) і помірне заселення дали їй можливість зосереджувати увагу на економічному розвиткові та державній освіті, яка є загальною, безплатною і забезпечує 95 % писемності у регіоні, для якого цей показник у середньому складає ли­ше 75 %. Найважливішою, однак, є внутрішня політична стабільність в країні, яка переважала протягом більш ніж 175 років. Останній конфлікт, який стався у країні понад 50 років тому, переко­нав націю у необхідності уникнення подальшого насильства. Військові сили були розпушені та за­боронені у 1948 р., так само як і інститут армії, який так часто виступає причиною лих в усій Центральній Америці.

Як і її сусіди, Коста-Ріка поділена на еко­логічні зони, розташовані паралельно її узбереж­жям. Найбільш густонаселеною є центральна ви­сокогірна зона, шо лежить у прохолодній тьєрра темплада. У більшій частині цієї зони переважа­ють вулкани, але її осередком є Центральна доли­на плошею 65 на 80 км із родючими грунтами — головний район вирощування кави в країні. В цій долині проживає основна маса населення, яке зо­середжується навколо столиці. Столиця, Сан-Хо­се, є нетиповим містом для Середньої Америки. Чисте і практично вільне від нетрів, воно є най­більш космополітичним урбанізованим центром між Мехіко та великими містами північної части­ни Південної Америки.

На схід від високогірної зони лежать спекотні й дощові карібські низини. Це дуже слабо населе­ний район. Багато плантацій тут було покинуто, і на зміну їм прийшли фермери, які ведуть нетовар­не господарство. Між 1930 і 1960 роками амери­канська «Юнайтед фрут компані» перевела звідси більшість бананових плантацій, де вони занепада­ли від хвороб, до узбережжя Тихого океану. Це спри­яло економічному зростанню Тихоокеанської зони, хоча вирощування бананів є вигіднішим у Панамі, де витрати на робочу силу менші. Тихоокеанська зона стає районом товарного сільського господар­ства, яке часто потребує зрошення та успішного освоєння незайманих долин. Новозбудований порт контейнерних перевезень, нещодавно відкри­тий в Пуерто-Кальдера, став додатковим стимулом для розвитку Тихоокеанського узбережжя.

Результатами довгострокового розвитку еко­номіки Коста-Ріки є найвищий в регіоні рівень життя і писемності, а також найдовша тривалість життя. Домінуючою галуззю продовжує залишати­ся сільське господарство. Основними експортни­ми товарами є банани, кава, морепродукти і тропічні фрукти. Швидкими темпами почав роз­виватися туризм, і зараз країна приймає понад мільйон іноземних гостей щороку. Але найбільш вражаючі економічні здобутки пов'язані з новим промисловим комплексом, який корпорація «Інтел» відкрила поблизу Сан-Хосе в 1998 р. Саме тут цей світовий лідер з виробництва напівпровідників збудував одне з своїх найбільших складальних і випробувальних підприємств, на якому силіконові мікросхеми, виготовлені на заводах компанії, пе­ретворюються на процесори, шо є мозком персо­нальних комп'ютерів. Хоча комплекс корпорації «Інтел» різко стимулював економіку Коста-Ріки (його продукція становить приблизно 40 % екс­порту країни, шо є найвищою часткою однієї кор­порації будь-де на планеті), дехто з вітчизняних

Вирубування тропічних лісів

На час прибуття європейців дві третини континен­тальної частини Середньої Америки вкривали тропічні ліси. Вирубування і руйнування цього цінного природного ресурсу з метою розчищення місця під забудову поселень, а також для використання інших економічних можливостей почалося у XVI ст., зо часів іспанської колоніальної ери. З тих пір ця згубна прак­тика вже ніколи не припинялася. Більше того, за ос- 19 тонні десятиліття темпи вирубування тропічних лісів у Центральній Америці зросли, що не може не викликати тривоги. Починаючи з 1950 р. майже 85 % усіх лісів регіону було винищено. В наш час кожного року зникає близько 3 млн акрів (~ 1,2 млн га) цент­ральноамериканських і мексиканських лісів, що за площею еквівалентно третині такої країни, як Бельгія. Сальвадор уже втратив 99 % своїх лісів, і більшість із шести інших республік скоро досягнуть такого ж результату.

Причини вирубування тропічних лісів пов'язані з постійними економічними та демографічними пробле­мами малорозвинутих країн. У Центральній Америці головною причиною стала потреба в розчистці зе­мель для випасання худоби через те, що багато країн регіону (особливо це стосується Коста-Ріки) стали ви­робниками і експортерами м'яса. Ціна цієї еко­номічної деградації, незважаючи на деякі переваги, є величезною. Оскільки тропічні Грунти бідні на поживні речовини, розчищені від лісів площі можуть вико­ристовуватися як пасовиська у кращому разі лише протягом декількох років. Після цього ці землі покида­ють, а худобу переганяють на нові свіжовирубані ділянки. Результатом є жахливе плюндрування ланд­шафту, яке можна побачити на фото. Без захисту лісів ерозія та затоплення ґрунтів швидко стають проблемами даної місцевості. Наслідки цього з ката­строфічним розмахом проявилися в Гондурасі та у північній частині Нікарагуа, коли по них пройшов ураган Мітч у 1998 р. Іншою причиною знелісення є інтенсивні лісозаготівлі, оскільки деревообробна про­мисловість, намагаючись задовольнити зростаючий світовий попит на будівельні матеріали, папір і меблі, повернула свій погляд від виснажених лісів середніх широт на багаті ресурси екваторіальної зони. Третій фактор, який сприяє вирубуванню, пов'язаний з де­мографічним вибухом у регіоні. Оскільки дедалі біль­ше селян не спроможні забезпечити собі проживання з допомогою своїх жалюгідних ділянок, у них не зали­шається іншого вибору, як тільки зрізати вцілілі дере­ва. Вони роблять це як для отримання полива, так і для розчищення додаткових площ для вирощування сільськогосподарських культур. Токе втручання не дає можливості лісу відновитися.

Хоча вирубування лісів і справляє гнітюче вра­ження, скотарі, фермери і лісозаготівельники не вба­чають у цьому небезпеки. Навпаки, вони вважають, що це надає їм хоч короткотривалі, але все ж таки переваги. Чому ж тоді наукова громадськість здіймає такий галас? І чому Інститут світових ресурсів нази­ває це «найбільш нагальною світовою проблемою ви­користання земель»? Відповіддю є те, що коли не вдатися до негайних широкомасштабних заходів що­до захисту тропічних лісів, то до середини цього століття їхні світові ресурси скоротяться до двох зни­каючих плямок на карті — басейну Західної Амазон­ки у Південній Америці і басейну Середнього Конґо в Екваторіальній Африці.

Тропічні ліси — надзвичайно важлива частина на­шого природного світу. У біологічному плані вони є найбагатшим і найбільш різноманітним природним середовищем Землі. Хоча ці ліси займають лише 3 % всієї площі Землі (які до того ж постійно скорочують­ся), тут зосереджено три чверті всіх видів тварин і рослин планети. їх утрата спричинила б не лише зникнення мільйонів видів, але й те, що еколог Нор­ман Майєрс назвав «смертю народження», тобто еволюційний процес, завдяки якому виникають нові види, закінчився б. Оскільки тропічні ліси є джерелом незліченної кількості цінних медичних, харчових і про­мислових продуктів, у разі їх зникнення багато невідомих видів рослин, завдяки яким можна було б лікувати хвороби чи годувати мільйони голодуючих, також будуть безповоротно втрачені для людства.

Цей краєвид γ Коста-Ріці показує, наскільки глибоко може бути зраненою земля за неконтрольованого вирубування лісів. Коли немає дерев, які своїм корінням утримують ґрунти, тропічні дощі швидко розмивають незахищений верхній шар.

економістів висловлює свою стурбованість щодо залежності економіки цілої країни від однієї ком­панії. Однак інші фахівці акцентують увагу на то­му, шо Коста-Ріка пройшла шлях від бананової республіки до високотехнологічної країни, в якій зростаюча кількість висококваліфікованих робіт­ників з часом повідкривають свої приватні підпри­ємства, приваблять більшу кількість зарубіжних фірм і зможуть створити провідний у цьому світі технополіс.

Але весь цей зовнішній блиск розвитку не мо­же приховати серйозних проблем. Якщо говорити про соціальну структуру, то четверта частина насе­лення, яке становить 3,7 млн осіб, не може визво­литися з пастки безпросвітної бідності, а величез­ний розрив між бідними і багатими постійно збільшується. Що стосується довкілля, то недавній прогрес було досягнуто в тому числі й за рахунок вирубування тропічних лісів. Хоча темпи їх ни­щення за останній час сповільнилися, вже надто пізно запобігти екологічній катастрофі, оскільки понад 70 % лісів Коста-Ріки вже зникло з лиця Землі (див. вставку «Вирубування тропічних лісів»),

У політичному сенсі Коста-Ріка залишається достатньо стабільною країною. Незважаючи на близькість до гарячих точок регіону, їй удалося уникнути втягнення в них, тому що переважна більшість її миролюбних жителів надають перевагу нейтральному статусові свого роду «Швейцарії Центральної Америки». Однією з небагатьох хма­ринок на мирному небосхилі є стара прикордонна суперечка з Нікарагуа щодо вод і берегів річки Сан-Хуан, а також південного берега озера Ніка­рагуа (рис. 5-12). Багато спостерігачів зазначають, шо якби цей коридор змінив власника, Коста-Ріка стала б ще одним претендентом на будівництво нового міжокеанного каналу через Центральну Америку.

Панама: стратегічний канал, новий коридор

Тоді як інші республіки можуть лише говорити про будівництво каналів, то Панама самим своїм існу­ванням завдячує ідеї штучного водного сполучен­ня між Атлантичним і Тихим океанами, яке дає змогу уникнути тривалого плавання через Півден­ну Америку. У 1880 р.. коли Панама ше була час­тиною Колумбії, французька компанія зробила невдалу спробу прокопати такий канал. Тисячі робітників повмирали від жовтої лихоманки, ма­лярії та інших тропічних хвороб, і компанія збанк­рутувала. Иа початку XX ст. інтерес Сполучених Штатів до Панамського каналу (який мав скоро­тити час плавання між східним і західним узбереж­жями США на 8000 морських миль) різко зріс. У 1903 р. США запропонували Колумбії договір, згідно з яким радили поновити зусилля щодо спо­рудження каналу через Панамський перешийок. Коли сенат Колумбії відмовився, панамці підняли повстання, а Сполучені Штати надали їм підтрим­ку, шо попередило втручання у конфлікт ко­лумбійської армії. Після цього панамці проголоси­ли свою незалежність від Колумбії, і нова рес­публіка негайно надала Сполученим Штатам пра­ва на зону каналу (в середньому це плоша 16 км у ширину і 80 км у довжину).

Незабаром розпочалося будівництво каналу, і на цей раз воно було успішним, оскільки інженер­на думка і технології Сполучених Штатів, так само як і досягнення медицини, виявилися сильнішими від. здавалося, непереборних перешкод. Панамсь­кий канал (див. рис. 5-12) був відкритий 1914 року і став символом могутності США у Середній Аме­риці. Зона каналу утримувалася Сполученими Штатами у відповідності з договором, який нада­вав їм «всі права, повноваження і владу» у цьому районі, «як ніби він був їхньою суверенною тери­торією». Такі слова могли навести на думку, шо Сполучені Штати утримували за собою довічне право контролю над зоною каналу, але у договорі ніде не було чітко зазначено, що Панама назавжди відмовлялася від свого права на цей транзитний коридор. У 1970-х роках, коли каналом проходило більше 14 000 суден на рік (ця цифра в наші дні є дешо нижчою, але тоннаж вантажів суттєво зріс), що давало сотні мільйонів доларів зборів. Панама вирішила припинити контроль США над зоною каналу. Розпочалися обережні перемовини. В 1977 р. було досягнуто домовленості про поетап­ний вихід Сполучених Штатів із цієї території — спочатку із зони каналу, а потім і з самого каналу. Цей процес завершився в останній день 1999 р.

У географічному плані Панама має головні риси, характерні для центральноамериканських республік. Її населення, яке становить 3 млн осіб, на дві третини складається з метисів, а також має значні індіанську, білу й темношкіру меншини. Іспанська є офіційною мовою, якою розмовляє більшість населення, але чимало громадян засто­совують англійську.

Подібна до стрічки, яка простягається зі сходу на захід, топографічно Панама є гористою країною, при чому деякі вершини сягають 3000 м і більше. Східна частина Панами, особливо про­вінція Дар’єн, яка межує з Колумбією, вкрита густими лісами. Саме тут знаходиться єдина про-

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Панамський канал продовжує залишатися дивом інженер­ної думки через майже 90 років після свого відкриття у серпні 1914 р. Кожна камера паралельних шлюзів має 1000 футів (310 м) довжини і 110 футів (34 м) ширини, що дає можливість проходити перешийок новіть таким суднам, як «Королева Єлизавета II». За допомогою системи шлюзів судна підіймаються до озера Ґатун, 85 футів (26 м) над рівнем океану. Ми спостерігали, як буксири допомагали скеровувати «Королеву Єлизавету II» до ґатунських шлюзів, що являли собою послідовність із трьох шлюзів у напрямі до озера Ґатун з боку Атлантичного океану. Контейнерне суд­но позаду «Королеви Єлизавети II» пливе вверх по каналу з боку входу в Лімонську затоку. Ворота шлюзів мають 65 футів (20 м) ширини і 7 футів (2,1 м) товщини, а їхня ви­сота коливається в межах від 42 до 82 футів (від 13 до 25 м). Двигуни, що приводять їх у рух, заховані в стінки камер шлюзів. Після того як судно заходять до шлюзів, Tx почина­ють тягнути потужні локомотиви, що рухаються по рейках. Був ранній ранок, 1 досить великий вогонь, можливо лісова пожежа, виднівся біля міста Колон (на фото справа вгорі) — там, де в цей час ішло розчистка землі».

галина в міжконтинентальній Панамериканській автомагістралі. Провінція Дар’єн є полем бою між колумбійськими партизанами і колумбійськими урядовими військами, так що завершення будів­ництва магістралі поки залишається мрією. Біль­шість сільського населення країни проживає у нагір’ях на захід від каналу. Саме в цій частині Па­нами переробляються банани, креветки та інші морепродукти, цукрова тростина, кава і рис. Місь­ке населення (56 % усієї людності країни) в основ­ному сконцентроване поблизу каналу, на проти­лежних кінцях якого розташовані міста Колон і Панама.

Панамський канал, незважаючи на його вік і неспроможність пропускати 20 % найбільших су­ден сучасного торговельного флоту світу, зали­шається осередком економічного життя країни, її «дорогою життя» і. враховуючи значний відсоток світових вантажів, які шороку проходять через цю водну магістраль, — її майбутнім. Щоб забезпечи­ти майбутнє цієї надзвичайно важливої міжнарод­ної торговельної артерії, нові, панамські, власники каналу не припиняють пошуків нових можливос­тей, які б перетворили цей торговельний вузол на повноцінного центральноамериканського «тигра». У цьому сенсі найбільш часто вказується на сінга­пурську модель. На сьогодні панамці переконливо продемонстрували міжнародній спільноті, що во­ни цілком здатні забезпечити функціонування і обслуговування каналу без різкого підвищення зборів за його проходження. Нові власники також почали приваблювати значні зарубіжні інвестиції, які скеровуються у цілу низку морських, залізнич­них, виробничих і туристичних проектів, зосеред­жених у найбільш привабливих частинах каналу.

Одним з об’єктів розвитку став Колон — місто-порт з карібського боку каналу. Тут у 1948 р. була створена зона вільної торгівлі, яка з тих пір є другою за розмірами зоною цього типу після Гон­конгу. Завдяки центральному положенню, яке Ко­лон займає у Західній півкулі, у зоні відбувається величезна кількість операцій, пов’язаних з імпор­том і розподілом електронного обладнання, одягу, дорогоцінностей та інших товарів, призначенням яких є Південна Америка. Слід зазначити, що сьо­годні подібні операції почали виконувати порти- конкуренти у Бразілії, Парагваї та Чілі. З метою збереження свого лідерства у цій галузі під­приємлива влада Колона вирішила вдосконалити технологію переміщення вантажів, запровадивши використання контейнерів. Результатом стало зве­дення наприкінці 1990-х років величезного міжна­родного терміналу Манзанілло, прилеглого до зо­ни вільної торгівлі. Термінал є сучасним портом, здатним перевантажувати понад 1000 контейнерів на день.

На сьогодні тихоокеанський бік каналу є більш активним центром економічного розвитку через велику кількість устаткування, залишеного тут Сполученими Штатами, а також через близькість до столиці — міста Панама. Одним із найбільш визначних проектів є новий туристичний порт на місці колишньої військової бази США Форт-Ама­дор. Саме тут, по сусідству зі входом до каналу і столицею країни у 2001 р. було відкрито комплекс торговельних центрів, казино, площадок для голь­фу і пляжів. Комплекс приваблює тисячі паса­жирів з більш ніж 300 круїзних суден, які щороку проходять через Панамський канал. Тому не див­но, шо багато промислових парків, морських

терміналів та іншого нового портового устаткуван­ня, яке розмішується у цьому районі, фінансують­ся китайським, японським, південнокорейським і тайваньським капіталом. Для цих країн з їхніми залежними від експорту економіками канал набув стратегічного значення як незамінна ланка у гло­бальній мережі торговельних операцій, якими охоплено два океани по обидва боки Панамського перешийка.

Що ж стосується самого міста Панама (яка є єдиною прибережною столицею в континен­тальній частині Середньої Америки), то багатопо-

ЦЕНТРАЛЬНА АМЕРИКА 343 верхова забудова його центральної частини радше нагадує Маямі, ніж Сан-Сальвадор чи Сан-Хосе. Що ж сприяє будівництву всіх цих світової якості хмарочосів, що здіймаються над столицею країни, населення якої становить всього три мільйони? Офіційною відповіддю на це буде міжнародна банківська справа, а географічною відповіддю — вдале розташування міста, яке встановило нові зв'язки (які не можуть не викликати тривоги) із керованою наркобаронами Колумбією — країною, до якої сто років тому панамці повернулися спиною.