РЕГІОНИ ПІВДЕННОАЗІЙСЬКОГО СВІТУ

ПАКИСТАН: ЗАХІДНА

ОКРАЇНА ПІВДЕННОЇ АЗІЇ

Якщо Індія домінує у Південній Азії, то чому спо­чатку ми розглядаємо Пакистан? Існує декілька причин — як історичних, так і географічних.

Якщо Єгипет є дарунком Нілу, тоді Паки­стан — це дарунок Інду. Ріка Інд та її головна притока Сатледж є живильними дорогами життя, які формують серцевину цієї густонаселеної країни (рис. 9-7). Територіально Пакистан за азійськими мірками невеликий, але населення, шо дорівнює 159,2 млн осіб, робить його однією з де­сяти найбільш густонаселених держав світу. Поміж мусульманських країн лише Індонезія у Південно-Східній Азії більша, але індонезійський іслам набагато менше поширений, ніж пакис­танський. Пакистан є активним учасником світо­вого відродження ісламського духу; а Індонезія — принаймні ше ні.

НАЙБІЛЬШІ МІСТА ПІВДЕННОЇ АЗІЇ

Пакистан лежить, як гігантський клин, між Іраном і Афганістаном на заході та Індією на сході. Цей клин простягається від Аравійського

моря, де він найширший, до снігових вершин Гімалаїв. Тут, на крайній півночі Пакистану, сис­тема кордонів складна, а сфера повноважень виз­начена нечітко. Індія, Китай, Пакистан і донедав­на колишній Радянський Союз — усі змагалися за контроль над частинами цієї гірської північної межі. Радянський Союз, з огляду на своє тимчасо­ве правління в Афганістані, контролював Вахан- ський коридор (довгий та вузький «відросток» території цієї країни на рис. 9-8). Китайці претен­дували на східні землі. Але найгострішим тери­торіальним конфліктом був пакистано-індійський стосовно територій Джамму і Кашміру. Це питан­ня визначало відносини між цими двома країнами протягом десятиліть (див. вставку «Проблема Кашміру»),

Коли Пакистан став незалежною державою внаслідок поділу британської Індії у 1947 р., його столицею була Карачі на південному узбережжі, біля західного краю дельти Інду. Нині, як видно з карти, столицею є Ісламабад, — поблизу більшого міста Равалпінді на півночі, недалеко від Кашміру. Переведенням столиці до укріпленого глибокого тилу і розміщенням її на порозі спірної території Пакистан підтвердив претензії на свою північну окраїну. Називаючи нову столицю Ісламабадом, Пакистан проголосив її мусульманську основу на­перекір індуїстському викликові. Це яскравий приклад політико-географічної ролі національної столиці, а також використання принципу передо- 10 вої столиці.

За роки незалежності Пакистан отримав ціліс­ну національну територію, столицю, культурний осередок і населення, але він не володіє багатьма доцентровими силами, шоб об’єднати державу і народ. Дуже різні регіони Пакистану розділяють ісламську віру та антипатію до індуїзму, але майже нічого більше. Карачі та південне узбережжя, пус­теля Белуджистану, місто Jlaxop і Пенджаб, пе-

Проблемо Кашміру

Кашмір — це гірська територія, оточена Пакистаном, Індією, Китаєм і вздовж кількох миль на крайній півночі — Афганістаном (рис.

Коли у 1947 р. відбулося роз'єднання, в існуючих штатах британської Індії було проведено опитування населення — кому воно хоче належати: Індії чи Па­кистану. У більшості штатів рішення ухвалював місце­вий правитель (магараджа), але з Кашміром був особливий випадок. Тоді там мешкало близько 5 млн жителів, майже половина яких концентрувалося у ба­сейні, відомому як Долина Кашмір (де розташована столиця Срінаґар). Інші 45 % людності проживали у Джамму, який простягався по схилах Гімалаїв до ок­раїн Пенджабу. Решта населення була розкидана по горах, у тому числі пуштуни у Ґілґіті, та в інших части­нах північного заходу. З цих груп населення люди з оточеної горами Долини Кашмір майже всі були му­сульманами, тоді як більшість населення Джамму — індуїстами.

Але у штаті Джамму І Кашмір магараджею був індуїст, хоча у населенні штату понад 75 % станови­ли мусульмани. Тому йому було важко вирішити: чи піти з Пакистаном і вилучити штат з Індії, чи піти з Індією всупереч бажанням більшості людей. Тому ма­гараджа вирішив залишитися як поза Пакистаном, так і поза Індією, і отримати статус автономії. Це рішення після роз'єднання Індії та Пакистану супро­воджувалося повстанням мусульман у Кашмірі. Мага­раджа попросив допомоги в Індії, а пакистанські сили прийшли на допомогу мусульманам. Після річного протистояння та втручання OOH було визначено лінію припинення вогню, а Срінаґар, Долину та більшу частину Джамму і Кашміру залишили Індії (рис. 9-8). Ця лінія почала з'являтися на картах як остаточна угода щодо кордонів, і влада Індії забажало, щоб її було визнано.

Чому дві країни, інтересом яких мало б бути мир­не співробітництво, дозволили віддаленому гірському районові зіпсувати їхні відносини аж до стану війни? Не існує єдиної відповіді на це запитання, та є кілька сфер занепокоєння для обох сторін. Передовсім Па­кистан побоюється, що Індія контролюватиме життєво важливі для нього водні ресурси. Як видно на карті, ріко Інд, що дає країні життя, перетинає Кашмір. Біль­ше того, інші притоки Інду беруть початок у Кашмірі, і якраз у Пенджабі Пакистан отримав урок протисто­яння з Індією за постачання води. Друге: ситуація в Кашмірі аналогічна тій, що призвела до поділу всього субконтиненту: мусульмани під владою індуїстів. Більшість населення Кашміру є мусульманами, тому Пакистан стверджує, що вільний вибір приведе до приєднання Кашміру до Ісламської республіки. Пакис­тан вибрав вільний плебісцит, а індійці виступили про­ти. Ба більше, зв'язки Кашміру з Пакистаном перед роз'єднанням були значно міцнішими, ніж з Індією, хо­ча Індія зробила багато інвестицій для покращання своїх відносин із Джамму та Кашміром після військо­вого протистояння. Був час, коли видавалося, що лінія припинення вогню (яка тепер називається лінією конт­ролю) дійсно стане стабільним кордоном між Індією та Пакистаном (приєднання Джамму і Кашміру до індійської федерації відбулося у 1975 р., коли Індія змогла досягти домовленості з прем'єр-міністром і політичним лідером штату). ресічена північно-західна місцевість уздовж кордо­ну з Афганістаном і гірська крайня північ — це цілком різні речі.

Загалом пакистанський націоналізм не визнає незалежної Індії. Влада у Пакистані — як цивіль­на, так і військова — звертається до ісламу, аби от­римати докази, що історія і географія взагалі запе­речують націю як таку. Нині Пакистан став однією з найтеократичніших держав світу; його цивільне право, що базувалося на англійській мо­делі, суттєво трансформувалося у систему Корану з ісламськими шаріатськими судами та відпо­відною системою покарань.

Та навіть сам іслам не об’єднаний у нес­покійному Пакистані.

Незважаючи на ісламізацію плюралістичного суспільства Пакистану, він залишається дуже регіоналізованою країною, у якій урду є офі­ційною мовою, а англійська — мовою еліти. В окремих частинах країни переважають інші мови, а спосіб життя коливається від номадизму (ко- чівниитва) у Белуджистані до зрошувального зем­леробства у Пенджабі та пастушества на північних височинах.

Субрегіони

Пенджаб

Пакистанським серцевинним ареалом є Пенджаб, через який прокладено постколоніальний кордон між Пакистаном та Індією (у результаті Індія також має регіон під назвою Пенджаб). Паки-

РИСУНОК 9-8

Але повільне досягнення стабільності змінилося на протилежне у кінці 1980-х років, коли у Кашмірі сталося ново криза. Екстремістські групи мусульман, що вимагали незалежності, спровокували у 1988 р. тривалі заворушення. Це призвело до падіння прес­тижу індійської армії, груба тактика якої підштовхнула населення підтримувати сепаратистів. На початку 1990-х років Пакистан звинуватив Індію у широко­масштабному порушенні прав людини, а індійці, у свою чергу, Пакистан у насаджуванні сепаратизму і постачанні зброї. За 1990—1995 рр. близько 10 000 люду було вбито у протистоянні, яке продовжує вра­жати цілий світ. У 1995 р. мусульманські екстремісти розпочали кампанію, що передбачала захоплення і вбивство іноземців, але вона була засуджена обома сторонами. Утім пам'ять про три війни між Індією та Пакистаном зводила нанівець будь-які спроби ком­промісу. Однак усе це затьмарюється випробуван­ням Індією і Пакистаном у 1998 р. ядерних бомб. Такий перебіг подій перетворив Кашмір із проблеми кордонів на потенційно згубну проблему но грані війни.

516 РОЗДІЛ 9 І ПІВДЕННА АЗІЯ станський Пенджаб є батьківщиною для майже 60% населення країни.

Три міста привертають увагу у цьому серце­винному ареалі: Лахор, визначний центр ісламсь­кої культури у Південній Азії, Фейсалабад і Мул­тан. Лахор, у якому проживають до 6,6 млн осіб, лежить близько від індійсько-пакистанського кор­дону. Засноване 2000 років тому, місто мало вигідне географічне положення, щоб стати вели­ким мусульманським центром за правління Моголів, коли Пенджаб був коридором до Індії. Лахор прикрашають численні визначні будівлі, в тому числі великий форт, багато палаців та мече­тей. Місто старого університету і дивовижних садів. Лахор є культурним осередком ісламу. Місто поповнювалося сотнями тисяч біженців і швидко зростало після роз'єднання. Лахор утратив своє східне запліччя на користь Індії, але його нова роль у незалежному Пакистані підтримувала його поступ.

Відносини Пенджабу з трьома іншими провін­ціями Пакистану є одним із слабких пунктів краї­ни. Як влада, так і жителі цих провінцій почува­ються нелегко в умовах провідної ролі Пенджа­бу — густонаселеної владної серцевини країни.

Сінд

На південь від Пенджабу лежить Сінд. із центрами у портовому місті Карачі на узбережжі та Гайдара­бадом вверх по ріці. Сінд має три домінуючі ланд­шафти: аридні скелясті височини на заході, пусте­лю на сході та між ними родючу долину Нижнього Інду. Британці збудували тут велику зрошувальну систему, і Сінд став житницею Пакистану для ри­су і пшениці. Серед технічних культур панував ба­вовник, шо забезпечував сировиною текстильні підприємства у містах і містечках.

Під час і після поділу хвиля іммігрантів з Індії затопила Сінд, і відносини між ними та місцевим населенням не завжди були добрими. Карачі став осередком багатьох конфліктів у цьому враженому бідністю, тероризованому криміналом мегамісті. Величезний приплив біженців підірвав його інфраструктуру, громадський порядок розпався, законів не дотримувалися, а бандитські розбірки із халупкових містечок перекочували до новобудов. Загалом такі великі мультикультурні міста, як Ка­рачі й Гайдарабад, спричиняли велике наванта­ження на економіку країни з низькими доходами, коли ситуація випливала з-під контролю.

Сьогодні домінування Пенджабу на націо­нальній сцені дратує політичних і бізнесових лідерів у Сінді: чути заклики до більшої автономії чи навіть відокремлення. Внесок Сінду у пакис­танську економіку, без сумніву, переважує його вплив на далекий Ісламабад.

Белуджистан

Подорож із Сінду на захід у скелясту піщану пус­телю викличе запитання, чи це та сама країна. Аридні ландшафти Белуджистану простягаються аж до сусіднього Ірану, а рідке населення цієї глу­хої території усе ще перетинає кордон з Іраном, мігруючи старовинними караванними шляхами. Пакистан є країною суннітів. але 16 % людності

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Перехід через Хойберський перевод, який з'єднує Афганістан з Пакистаном, став для мене повчальним досвідом. Від сухих і запорошених передгір'їв Афганістану, з їхніми слідами історичних битв я перетнув Гіндукуш по складних вузьких вигинах і тунелях по дорозі у Пакистан. Це один із найстратегічніших перевалів у світі, але для армій він далеко не легкий: сили захисту мають значні переваги у цих трахеєподібних долинах. Сьогодні дороги й тунелі сприяють рухові біженців, наркотиків та зброї, і вони вико­ристовуються озброєними сепаратистами з обох боків кор­дону. Північно-західне прикордоння Пакистану і особливо місто Пешавор є осередками такої діяльності».

дотримується шиїтських принципів. Шиїзм при­був до Пакистану цими пустелями з його іранської твердині.

Проте Белуджистан може стати важливішим в економічному майбутньому країни. Геологічні знахідки вказують на те. шо тут існує значний по­тенціал мінеральних ресурсів; також знайдено нафту і газ.

Північно-західне пограниччя

Четвертий субрегіон Пакистану називається Північно-західним пограниччям. Це територія, звернена у бік неспокійного і дезінтегруючого Афганістану, арена масового припливу біженців, місцевих сепаратистських рухів і суспільних безпо­рядків. На Північно-західному пограниччі перева­жають гірські пасма, басейни, оточені горами, і стратегічні перевали. Найвідомішим є Хайбер- ський перевал до Афганістану. Турки завоювали долину Верхнього Інду саме цим шляхом; пізніше Моголи проникли через нього до Індії; а в останні десятиліття мільйони афганців, змучених війною, переходили ним до безпечнішого Пакистану.

Найбільшим містом субрегіону є Пешавар, але після Белуджистану це найменш урбанізований район Пакистану. Пешавар лежить у родючій долині, де розкинулися пшеничні та кукурудзяні поля. Прийнявши велику кьтькість біженців (за 1980-ті роки вона перевищила 4 млн). Північно- західне пограниччя пережило нелегкі часи, які частково полегшила лише допомога ООН.

Етнічне походження населення Північно-за­хідного пограниччя різноманітне. Навіть до при­пливу біженців з Афганістану значну частину на­селення становили пуштуни, тісно споріднені з пуштунами Афганістану. Свого часу останні підбу­рювали своїх кровних родичів у Пакистані вимага­ти більшої автономії, якшо не цілковитої незалеж- ' і ності — практика, відома як ірредентизм. Коли Ра­дянський Союз окупував Афганістан у 1979 р. і розпочалася війна, мільйони пуштунів утекли з Афганістану до Північно-західного пограниччя. Пакистан не лише дав притулок біженцям, а й протидіяв їхньому відходові, посилюючи інте­грацію субрегіону з рештою країни з допомогою будівництва доріг, програм економічної допомоги та можливостей отримання освіти.

На початку XXI ст. Північно-західне погра­ниччя Пакистану залишається напруженим і нес­покійним. Із Пешавара до столиці Афганістану, Кабула, всього 270 км (170 миль) через Хайберський перевал, і події в Афганістані продовжують впли­вати на провінцію. Залишається велика кількість біженців, і чимало з них. найімовірніше, ніколи не повернуться додому, хоча зберігають зв’язки з Афганістаном. Західні країни, стверджуючи, що Афганістан є базою для терористичних органі­зацій, спонукували Пакистан допомагати їхній бо­ротьбі з тероризмом, але ісламські активісти засте­регли Ісламабад проти такої колаборації; і знову північно-західна межа знаходиться у центрі цієї проблеми. Як видно з рисунка 9-7, субрегіон не лише межує з Афганістаном, а й розташований не­подалік Джамму і Кашміру, де часто стикаються пакистанські та індійські сили. З-поміж усіх субрегіонів Пакистану цей має найкритичніше розташування.

Засоби для існування

Незважаючи на свої розміри і зростаючий регіо­нальний вплив, Пакистан залишається країною з низькорозвинугою економікою. На початку XXI ст. урбанізація досягла трохи більше ЗО %. Темпи приросту населення становлять 2,8 %, передбача­ючи час його подвоєння 25 років. Натуральне сьтьське господарство продовольчих культур зали­шається головним заняттям більшості людей. Очікувана тривалість життя дитини, яка народила­ся сьогодні, становить лише 58 років. Непись­менність не перевищує 60 % населення, старшого від 15 років.

Утім Пакистан здійснив значний економічний прогрес протягом більш ніж 50 років своєї неза­лежності. Надзвичайно поширилась іригація; успішно просувається земельна реформа; текс­тильна промисловість на основі бавовни забезпе­чує важливі надходження. Незважаючи на обмеже­ну ресурсову базу, зростає промисловість, у тому числі сталеплавильна біля Карачі.

Іншим країнам Пакистан продає текстиль, ки­лими, декоративні тканини, шкіряні вироби і рис. Попри своє велике та зростаюче населення, Па­кистан протягом 1990-х років експортував рис (хо­ча в той же час імпортував пшеницю), шо є показ­ником ефективності «зеленої революції*, а також програм розвитку фермерства. Але в останні роки Пакистан став одним із найбільших виробників героїну в Південній Азії, і його опіум і гашиш обертаються у міжнародній наркоторговельній ме­режі попри заборони уряду.

Легальна пакистанська економіка в останні ро­ки характеризується значним зростанням, але у країни величезний державний борг, і їй потрібна зовнішня допомога, шоб вистояти. Як видно з таб­лиці 1-2, Пакистан має найвищий BHП на одну особу з-поміж головних держав материкової Південної Азії, а подальше зниження темпів зрос­тання населення має покращити цей показник.

Проте цим перспективам Пакистану тепер загро­жує гонка ядерних озброєнь з його гігантським сусідом.

Нова регіональна потуга

Нерозвиненість країни не обов’язково є перешко­дою проти її появи як потуги, з якою рахуються у міжнародних справах. Коли Пакистан здобув неза­лежність у 1947 р., він був слабким, дезорганізова­ним і поділеним. Але після п'яти з половиною де­сятиліть Пакистан став головною військовою си­лою і ядерною потугою у Південній Азії.

Сказати, що Пакистан у 1947 р. був поділеною країною — це не сказати нічого. Фактично зі здо­буттям незалежності теперішній Пакистан об’єд­нався з теперішнім Бангладешем, і країни отрима­ли назви Західний Пакистан і Східний Пакистан. Основою для цього став іслам: у Бангладеш! іслам також є державною релігією. Поміж двох ісламсь­ких крил Пакистану лежала індуїстська Індія. Але на сході та заході більше не залишалося нічого об’єднувати, і їхній союз тривав менш ніж 25 років. У 1971 р. сепаратистська війна привела до незалежності Східного Пакистану, який отри­мав назву Бангладеш; у той же час Західний Пакистан став Пакистаном.

Утрата Бангладешу не стала катастрофою для Пакистану: практично у будь-якому аспекті Бангладеш був і залишається навіть іше більше знедоленим, ніж Пакистан (див. табл. 1-2). Викли­ки Пакистану знаходяться і поблизу — в Кашмірі, у Північно-західному пограниччі, і подалі — на сході Індії. Остання підтримала незалежність Бангладешу, не розриваючи дипломатичних відно­син із Пакистаном, лише через п’ять років. Але політичні відносини між Індією та Пакистаном за­лишилися напруженими. Крім конфлікту в Каш­мірі, є ше багато інших суперечностей. Індія зали­шилася демократичною державою, в той час як Пакистан став військовою диктатурою; становише мусульманських меншин в Індії часто дратує Па­кистан; Індія розвинула тісне співробітництво з Радянським Союзом, який розглядався Ісламаба­дом як загроза. Впродовж «холодної війни» Індія схилялася до Москви, тоді як Пакистаном, попри часті незгоди, опікувався Вашингтон із метою пос­лабити радянський вплив в Афганістані.

Пакистан зіткнувся з новими проблемами на своєму східному кордоні у 1990-х роках, коли Індія влаштувала випробування кількох атомних бомб. В атмосфері світового осуду цього акту на Пакистан чинився інтенсивний тиск не повторю­вати таке, але в Пакистану не було вибору. Через кілька днів він також улаштував ядерні випробу­вання на своїх полігонах. «Ісламська бомба» тепер стала реаіьністю, а перспектива ядерної війни, яка здавалася далекою, знову нагадала про себе.

Пакистан виявився оточеним протистоянням і ризиком. Об'єднаний лише завдяки ісламу, перед лицем внутрішніх та міжнародних суперечностей від Карачі до Кашміру, Пакистан дуже вразливий з усіх сторін. Його заангажованість в Афганістан загрожує поверненням «афганізанії», талібського стилю у пакистанське суспільство. Його боротьба за Джамму і Кашмір загрожує атомною війною з набагато сильнішим сусідом. Навіть його відноси­ни зі своїми найближчими туркестанськими сусі­дами також пов’язані з ризиком, тому що вони по­боюються сили Пакистану, скерованої через Афганістан.

Пакистан як нова постколоніальна економічно знедолена держава, що намагається вижити, зай­має критичне місце у політичній географії двох сусідніх географічних світів бурхливого перехідно­го періоду.

ІНДІЯ: ПОНАД

50 РОКІВ ФЕДЕРАЦІЇ

Близько трьох чвертей величезного сухопутного трикутника Південної Азії займає одна країна — Індія, найбільш густонаселена світова демократія і чисельно найбільша світова федерація. Уявіть собі: Індія має приблизно стільки мешканців, скільки проживає в усіх країнах Африканської Субсахари плюс Північна Африка/Південно-Західна Азія. За сьогоднішніх темпів приросту населення Індія не лише кількісно перевершить ці два географічні світи до кінця нашого століття, а й набагато раніше пережене навіть Китай. Якщо Індія утри­мається як єдина держава, вона стане найбільш населеною країною на Землі.

Те, що Індія вижила як цілісна країна, є політико-географічним дивом. Індія є культурною мозаїкою величезного етнічного, релігійного, лінг­вістичного і економічного розмаїття і контрастів; це держава багатьох націй. Період британського колоніалізму забезпечив Індії підгрунтя єдності: єдиний капітал, міжрегіональна транспортна мере­жа, мова міжнаціонального спілкування, державна служба. Зі здобуттям незалежності в 1947 р. Індія запровадила федеральну систему влади, шо забез­печила регіонам і національностям певну авто­номію та ідентичність і дала змогу іншим домага­тися такого статусу. На відміну від Африки, де федеральна система провалилася і її замінила військова диктатура, Індія залишилася порівняно демократичною і зберегла федеральну систему, у якій штати мають значну місцеву автономію.

Цей політичний успіх отриманий, незважаючи на присутність владних відцентрових сил у ній об- ширній і культурно диверсифікованій країні. Відносини між індуїстською більшістю і мусуль­манською меншістю у деяких штатах кращі, ніж в інших, загрожують дестабілізувати усю федерацію. Місцеві заворушення, претензії деяких меншин на свої власні штати, війни за кордони, навіть втягу­вання в іноземні, але недалекі громадянські війни (у Шрі-Ланці) завдають ударів системі, яка похит­нулася. але не розпалася. Індія втримує успіх там, де інші на постколоніальному просторі зазнають краху.

Однак цей успіх не супроводжувався прогре­сом економіки. Після більш ніж 50 років незалеж­ності Індія залишається дуже бідною країною, і не все можна списати на колоніальний період або на приріст населення, хоча перенаселеність усе ше є великою перешкодою для підвищення рівня життя. Багато з цього сталося внаслідок слабкого і непослідовного економічного планування, завели­кої частки державної власності неефективних

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Нас поставили в док у порту Мумбаї (Бомбей), і ми були буквально оточені військовим флотом, у тому числі авіанос­цями (на передньому плані) та півдюжиною субмарин. Індію часто показують у новинах із причини тривалого конфлікту з Пакистаном, але тут було свідчення іншого порядку: де­монстрації її регіональної потуги в Індійському океані». Зверніть увагу: після того як було зроблене це фото, Індія, так само як і Пакистан, успішно випробувала атомні бом­би, і потенціал спустошуючого конфлікту зріс

галузей, надмірного державного контролю над економічною діяльністю, бюрократичного при­душення ініціативи, корупції та обмежень інозем­них інвестицій. Як ми побачимо далі, безліч яскравих плям у деяких індійських штатах дуже контрастують зі всеохоплюючою бідністю сотень мільйонів.

Штати та їхнє населення

Карта політичної географії Індії показує феде­рацію із 28 штатів, шести союзних територій (CT) і однієї національної столичної території (HCT) (рис. 9-9). Федеральний уряд має прямі повнова­ження над CT; усі вони малі як територіально, так і за кількістю населення. HCT містить Делі й сто­лицю Нью-Делі та налічує понад 13 млн жителів.

Геопросторова політична організація, показана на рисунку 9-9, є здебільшого продуктом реформу­вання Індії після здобуття незалежності. Кордони її штатів відображають культурну мозаїку країни: наскільки можливо, система визнає мови, релігії та культурні традиції. Індійці розмовляють 14-ма основними та багатьма іншими мовами. Хінді є офіційною мовою (а англійська — мовою між­національного спілкування), яка. без сумніву, універсальна. Ця карта є продуктом нескінченного компромісу; нескінченного, оскільки вимоги її модифікації лунають до сьогодні. Наприкінці 2000 р. федеральний уряд узаконив створення трьох нових штатів. На північному сході лежать дуже малі штати, створені для захисту традицій малих народів; зі свого боку групи меншин у біль­ших штатах запитують, чому б і їм не отримати подібного визнання.

Декілька індійських штатів містять більше людності, ніж багато країн на Землі (табл. 9-1). Як показує рисунок 9-9, територіально найбільші штати лежать у серцевині країни і на великому, спрямованому на південь півострові. Уттар-Пра­деш (понад 160 млн жителів) і Біхар (близько 77 млн) займають більшу частину басейну ріки Ганг і є серцевинним ареалом сучасної Індії (див. вставку «Втіха і хвороби від священного Гангу»). Махараштра (майже 98 млн) з великим прибереж­ним містом Бомбей (з 1996 р. — Мумбаї) також має населення більше, ніж багато країн. Західна Бенгалія — штат, який межує з Бангладешом, має понад 84 млн жителів. 13,5 млн з яких живуть у його урбаністичному центрі, Калькутті (перейме­нованій у Колкату в 2000 р.).

Це приголомшливі цифри, і вони суттєво не знижуються у напрямі на південь. Південна Індія складається з чотирьох штатів, пов'язаних історич­но, а також своїми окремішніми дравідськими

РИСУНОК 9-9

мовами. З виходом до Бенгальської затоки лежать Андхра-Прадеш (82 млн) і Тамілнад (64 млн); обидва містять частини запліччя мегаміста Мадрас (перейменованого на Ченнаї у 1997 р.) і мають спільне узбережжя. До Аравійського моря вихо­дять Карнатака (54 млн) і Керала (33 млн). Штат Керала, який часто не ладить з федеральним уря­дом у Нью-Делі, довгий час демонструє найвищий рівень грамотності в Індії та один із найнижчих рівнів приросту населення завдяки сильній місцевій владі та жорсткій політиці.

Як свідчить рисунок 9-9, менші штати Індії ле­жать переважно на північному сході, у далекій сто­роні Бангладешу, а також на північному заході, у напрямі Джамму і Кашміру. На північ від Делі Індія межує з Китаєм і Пакистаном, а природні та культурні ландшафти змінюються від рівнин Гангу до вершин Гімалаїв. У штаті Хімачал-Прадеш

Таблиця 9-1

ІНДІЯ НАСЕЛЕННЯ ПО ШТАТАХ

гірські схили вкриті лісами; такий рельєф зменшує життєвий простір; і лише 6 млн люду мешкає тут. переважно малими ізольованими групами. Коло­ніальна влада називала цю місцевість «Горбистими штатами».

На далекому північному сході вздовж вузького коридору між Бутаном і Бангладешем картина стає ще складнішою. Головним штатом тут є Ассам, відомий своїми чайними плантаціями; але головне його значення в іншому: обсяги видобування у штаті нафти й газу становлять понад 40 % загаль­них обсягів Індії. Ассам отримав повний статус штату в 1972 р., після того як Бангладеш став неза­лежним. Більша частина його 28 мільйонів меш­канців живе у низинах ріки Брахмапутри, угору за течією від Бангладешу. Нелегальна міграція з Бангладешу до Ассаму час від часу напружувала відносини між Індією та її східним мусульмансь­ким сусідом.

У долині Брахмапутри Ассам нагадує Індію біля Гангу. Ajie майже в усіх напрямах від Ассаму все змінюється. На північ, у рідко заселеному Apy- начал-Прадеші (1.1 млн), ми потрапляємо у гіма­лайські відгалуження. На схід, у Нагаленді (1.9 млн). Маніпурі (2,3 млн) і Мізорамі (0.9 млн) побачимо вкриті лісом терасовані гірські схили, які відділяють Індію від М’янми (Бірми). Це тери­торія численних етнічних груп (більше дюжини лише у Нагаленді), часто налаштованих проти вла­ди Делі. На південь штати Мегхалая (2,4 млн) і Tpinypa (3,6 млн), горбисті та заліснені, межують із багатолюдними рівнинами Бангладешу. Тут, на північному сході країни, де люди здавна но­ровливі та вперті, а приріст населення швидко зростає, Індія має одну з найгостріших регіональ­них проблем.

Зміна карти Індії

Як ми вже зазначали, сьогоднішня карта індійсь­ких штатів і CT (рис. 9-9) — це вже не та, з якою Індія постала як незалежна держава у 1947 р. Після здобуття незалежності влада спочатку мала боро­тися з кількома сотнями «королівських штатів» — феодальних вотчин, права яких британці захитали впродовж колоніального періоду. Вони були вве­дені до нових штатів, але привілейований «ко­ролівський устрій» поетапно ліквідовували аж до 1972 р.

Далі: індійська влада реорганізувала країну на основі її головних регіональних мов (див. рис. 9-5). Хінді, якою розмовляла більш ніж трети­на населення, була проголошена офіційною мо­вою; разом із тим 13-ти іншим головним мовам та­кож було надано національний статус згідно з індійською конституцією, в тому числі чотирьом дравідським мовам Півдня. Англійська, як і очіку­валося, залишилася спільною мовою Індії, мовою міжнаціонального спілкування на владному, адміністративному та бізнесовому рівнях у зроста­ючій урбаністичній країні. Вона була ключем до кращих посад, фінансового успіху й особистого вдосконалення, а також загальним підґрунтям сис­теми вищої освіти.

Втіхо і хвороби від священного Ґонґу

Погляньте на берег ріки Ґанґ у ВаранасІ — найсвятішому місті індуїстів, — і ви побачите людей, що купаються у свя­щенній воді, п'ють її та моляться у ній, — у той час як поб­лизу стічні води великого міста впадають у неї, а частково кремовані трупи людей і тварин пропливають мимо. Це од­не з найбільш хвилюючих видовищ на Землі.

Ґанґ (Ґанґа, як його називають індуси) є священною рікою індуїзму. Її невпинний рух і духовна сила є земними проявами всемогутнього Бога. Завдяки цьому, як мовить традиція, вода ріки чиста і ніщо не може її забруднити. Простий доторк до води може змити будь-який гріх вірую­чого.

У ВаранасІ, Аллахабаді та інших містах і містечках уз­довж Ґанґу береги вкриті індуїстськими храмами, напівроз- валеними орнаментованими палацами і широкими кам'яними сходами. Такі ступінчасті платформи ведуть вниз до води, допомагаючи тисячам купальників заходити в неї. Вони приходять зблизу і здалека — ці прочани за цілющою і духовною силою Ґанґу. Підраховано, що більш ніж мільйон людей щодня вступають у ріку протягом її 1600-мильного (2600-кілометрового) шляху. Під час релігійних свят ця кількість може збільшуватися разів у десять.

За будь-якими стандартами Ґанґ є однією з най- брудніших світових водойм, і тисячі з тих, хто заходять у неї, починають хворіти на діарею то інші недуги; багато помирає. У 1986 р. тодішній прем'єр-міністр Раджив Ґанді схвалив масштабний проект зниження забруднення ріки та десятирічну програму будівництва очисних споруд, оскіль­ки, за тодішніми даними, у Ганґ спускалося 400 млн га­лонів стічних вод та Інших відходів кожного дня. План пе­редбачав також відкриття майже 40 підприємств із пере­робки нечистот у містах і містечках уздовж течії ріки.

Однак багато індусів були проти цієї дорогої програ­ми. Для них важила лише духовна чистота священної ріки. Фізичне захворювання їм видавалося чимось зовсім не­суттєвим порівняно з цілющою силою, що міститься у краплі води Ґанґу.

Проте нова мовна модель не задовольняла багато громад в Індії. Передовсім в ужитку вико­ристовувалося набагато більше, ніж 14 мов. які були офіційно визнані. Незабаром пролунали ви­моги створення нових штатів. LHe у 1960 р. штат Бомбей був поділений на два штати на мовній основі — Гуджарат і Махараштра. 1 тиск був не просто лінгвістичним. Лише у 2000 р. три основні зміни знову трансформували карту Індії.

Після тривалої боротьби, яка супроводжувала­ся блокадами залізниць, страйками, а також політичними маніпуляціями, у 2000 р. 18 півден­них районів штату Біхар отримали статус штату під назвою Джхаркханд. У цьому випадку головними мотивами були економічні: племінні народи в ура­женому бідністю Південному Біхарі почували себе нещасливими та експлуатованими. Не маючи ефективного голосу у біхарських владних органах, вони розпочали кампанію за визнання на феде­ральному рівні та виграли.

Інший новий штат було створено поблизу — у східній частині Мадх’я-Прадешу. Тут вимоги щодо визнання розпочалися ше в колоніальні часи, у 1930-ті роки. Отож у 2000 р. на карті з'явився штат Mxarricrapx (рис. 9-9) із населенням майже 18 млн і значною, але нерозвиненою ресурсовою базою. За суспізьними показниками Mxarricrapx є одним із найбідніших штатів Індії. Більш ніж дві чверті його домогосподарств не мають електрики, більш ніж половина населення неписьменна, дитяча смертність значно виша, ніж у середньому по країні, а становище жінок набагато важче. Однак із прямим представництвом на федеральному рівні з’явилася надія на покращання становиша.

Ще одним штатом, створеним у 2000 р.. є Ут­таранчал. який вийшов із найбільш густонаселено- го штату серцевинного ареалу Індії — Уттар-Пра­дешу. Його можна кваліфікувати так, як ко­лоніальна влада називала територію «Горбистих штатів»: він лежить на височині понад густонасе- леною низовиною Гангу, між Непалом на півден­ному сході та Хімачал-Прадешем на північному заході (рис. 9-9). Цей штат було визнано з огляду на його довкілля і стиль життя, цілком відмінні від тих, які переважали у долині Гангу.

Протягом багатьох років Індія стикалася з низ­кою культурно-географічних проблем на своєму північному сході, де численні етнічні групи зайня­ли свої власні ніші у різноманітному, вкритому лісами ландшафті. Hara — група народностей, чиєю метою було входження у штат Ассам, незаба­ром після здобуття Індією незалежності повстала. Затяжна війна зумовила прихід федеральних військ на цю територію; після важких переговорів у 1961 р. було проголошено штат Нагаленд. Це проклало шлях для інших політико-географічних змін на проблематичному північно-східному крилі.

Інша дилема стосується сірійського населен­ня Індії. Сікхи (слово означає «послідовники») твердо дотримувалися сікхізму — релігії, яка була створена понад п’ять століть тому для об’єднання ворогуючих індуїстів і мусульман. Принципи цієї релігії відкидали негативні аспекти як індуїзму, так і ісламу, і вона мала мільйони послідовників у Пенджабі та прилеглих територіях. За колоніаль­ного періоду багато сікхів підтримували британсь­ку адміністрацію Індії, тому їм довіряли британці, які наймали десятки тисяч сікхів у солдати й поліцію. До 1947 р. в Пенджабі існував великий сірійський середній клас. З приходом незалеж­ності багато сікхів покинули свої сільські домівки й переїхали до міст, шоб отримати сучасні про­фесії. Сьогодні сіри все ше відчутно впливають на індійські справи, шо, втім, не відповідає їхній частці населення — менше 2 % (понад 19 млн).

Після здобуття незалежності сіри вимагали, аби штат Пенджаб був поділений на північно- західний сектор, із переважанням сікхів, і півден­но-східний з індуїстською більшістю. Уряд пішов на це, тому Пенджаб сьогодні є твердинею сікхів Індії, тоді як сусідній штат Хар'яна — переважно індуїстський (рис. 9-9). На жаль, така акція не зменшила напруження у цьому ареалі. Сірійські активісти зажадали більшої автономії сірійського сектора в Пенджабі — Халістану. У1984 р. ситуація ускладнилася до такої міри, шо федеральному уря­дові довелося направити туди свої війська. Це призвело до кривавої сутички біля Золотого храму в місті Амрітсарі — найбільшої сірійської святині. Невдовзі прем’єр-міністр Індіра Ганді була вбита двома своїми сірійськими охоронцями, і криза поглибилася. До сьогоднішнього дня відносини між сірами і несікхами неспокійні; періоди про­тистояння все ще визначають життя у порівняно благополучному Пенджабі.

Ці етнічні, культурні та релігійні проблеми слугують прикладами тиску на індійську федераль­ну систему. В Індії немає власне мусульманського штату, однак у межах її кордонів проживає понад 127 млн мусульман — найбільша культурна мен­шина на Землі. Як видно з рисунка 9-6, відсоток мусульман виший у віддаленому Джаммі й Каш­мірі, але він також значний у таких широко розки­нутих штатах, як Керала, Ассам і Уттар-Прадеш. Більше того, мусульманське населення Індії сьо­годні становить більший відсоток (приблизно 12 %), ніж після поділу колонії (9,9 %). Ісламська меншина належить до найшвидше зростаючих груп населення; вона також дуже урбанізована — близько третини жителів найбільшого індійського міста Мумбаї (Бомбею) є мусульманами.

Відцентрові сили: від Індії до Індостану?

У розділі 1 ми ввели концепт відцентрових і доцентрових сил, які сприяють поділу чи, навпа­ки, згуртуванню тієї чи іншої держави. Жодна країна у світі не демонструє більшої етнокуль­турної строкатості, ніж Індія. Таке розмаїття спри­чинює потужні відцентрові сили, хоча, як ми побачимо, Індія також має сильні консолідуючі зв’язки.

З-поміж відцентрових сил розшарування су­спільства на касти було й залишається доміную­чим. Згідно з індуїзмом касти є сталими суспіль­ними засадами, шо базуються на походженні, родинних зв’язках та заняттях. Кастова система 12 має свої витоки у давньому суспільному поділі на священиків і воїнів, купців і селян, ремісників і слуг; вона також має расову основу, оскільки сан­скритське слово каста означає колір. Протягом століть ця система ускладнювалася, і каст налічу­валося вже тисячі: деякі охоплювали кілька сотень

524 РОЗДІЛ 9 І ПІВДЕННА АЗІЯ людей, а інші — мільйони. У містах і селах громади були поділені відповідно до каст — від найвищої (священики, принци) до найнижчої (недотор­канні). Поняття недоторканності має таке нега­тивне значення, що деякі вчені виступили проти його використання. Альтернативами є пригноблені (даліти) — термін, поширений у штаті Махарашт­ра, який стає загальновживаним; діти бога (харі- джани), введений Ганді та широко використовува­ний у штаті Біхар; офіційна назва звучить як заплановані касти (Scheduled Castes).

Особа народжується, вже належачи до певної касти, що зумовлене її попереднім життям. Через це не є можливим змінювати своє кастове призна­чення. Члени конкретної касти можуть обіймати лише певні посади, носити лише певний одяг, по­водитися певним чином у конкретному місці. Во­ни та їхні діти не мають права їсти ба навіть іти поряд із людьми вищого статусу. Недоторканні, які займають найнижчий щабель, були найзнедо- ленішими у цій жорстокій соціальній системі. Хо­ча британці покінчили з її найгіршими наслідка­ми, а постколоніальні індійські державці, включно з Махатмою Ганді (великим духовним лідером, який започаткував рух за незалежність) і Джава­харлалом Hepy (першим прем'єр-міністром), пра­цювали над її модифікацією, лише кілька деся­тиліть не можуть стерти століть кастового поділу. У традиційній Індії касти забезпечували стабіль­ність і послідовність; у модернізованій Індії вони є болючою і важкою спадщиною.

Сьогодні ми можемо зрозуміти географію кас­ти. Географи культури підрахували, що понад 15 % усіх індійців належать до нижчих каст, понад 40 % — до так званих відсталих каст і десь 18 % — до вищих каст, на вершині яких перебувають брах­мани — представники духовенства. (Кастова сис­тема в Індії не поширювалася на мусульман, сікхів та інших неіндусів. ось чому сума цих відсотків не дорівнює 100.) Колоніальна влада і наступні індійські уряди намагалися допомогти найнижчим кастам. Ці спроби мали більший ефект у міських, ніж у сільських місцевостях. В ізольованих селах недоторканні повинні були сидіти у шкільних кла­сах на підлозі (якщо вони взагалі ходили до шко­ли); їм не можна було брати воду з колодязя, бо вони могли її забруднити; вони мали знімати своє взуття, якщо воно у них було, коли проходили повз будинків членів виших каст і т. д. Але у містах для недоторканних резервували спеціальні місця у школах, для них установлювали фіксований відсо­ток федеральних та штатівських державних посад і квоту місць у національній та штатівських законо­давчих органах. Махатма Ганді, який особливо опікувався харіджанами. здійснив значну частину цих реформ.

Кастова система залишається потужною від­центровою силою не лише тому, шо ділить су­спільство, а й тому, що спроби послабити її часто закінчуються подальшим поділом. Ганді був уби­тий через кілька місяців після здобуття незалеж­ності індуїстським фанатиком, який був против­ником його діяльності на захист найзнедоленіших. Сьогодні Індію затопила хвиля індуїстського фун­даментализму, який, зокрема, опирається намаган­ням допомогти найбіднішим. Виші касти почува­ються ображеними і мріють про повернення тра­диційних індуїстських цінностей.

Радикалізація індуїзму та вплив індуїстського націоналізму на державну політику є нині двома однаковими загрозами для єдності країни. Індуїстські націоналістичні політичні партії по­ляризують електорат на рівні як штатів, так і федерації; у Махараштрі радикальним індуїст­ським політичним лідерам удалося переймену­вати Бомбей, надаючи цьому величезному поліетнічному місту старий топонім — Мумбаї. Якшо індійська політика розмежується з релі­гійних причин, то диво індійської єдності може розвіятися.

Доцентрові СИЛИ

Так які зв'язки усе ж так довго об’єднують Індію? Без сумніву, домінуючою тут є культурна сила індуїзму, його сакральні письмена, священні ріки та вплив на індійське суспільство. Для більшості індусів індуїзм є не тільки вірою, але способом життя, а його поширення практично по всій країні (незважаючи на меншини мусульман, сікхів і християн) забезпечує національну взаємопов'яза- ність, яка виступає могутнім антидотом регіональ­ного поділу. Однак, попри те. що протягом трива­лого часу головними складовими індуїзму були шляхетність та самозаглиблення, траплялися і ра­дикальні зриви. Сьогодні індуїстський фанатизм загрожує цим важливим перевагам.

Ще однією доцентровою силою є демокра­тичні інституції Індії. У такій культурно розмежо­ваній і густонаселеній країні опора на них після здобуття незалежності була і залишається непохит­ною, а виживання демократії — часом брутальної, корумпованої, але завжди вільної — є визначаль­ним об’єднувальним чинником.

Тепер про комунікації. У багатьох частинах Індії вони краші, ніж в інших країнах глобальної периферії, і неперервний рух людей, ідей і товарів допомагає об'єднати таку мозаїчну державу в одне ціле. За колоніальних часів опозиція британському пануванню була спільною філософією і впливовою доцентровою силою. Після здобуття незалежності

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Вулиці індійських міст часто нагадують один нескінченний ри­нок із людьми, які роблять бізнес біля входу в крамницю, під стінами будинків або просто на тротуарах. Тут формальний І неформальний сектори індійської економіки переплітаються. Я ходив цією дорогою у Делі кожного ранку, і крамниця з прода­жу матросів та подушок було завжди відчиненою. Зате жінки на передньому плані, які продавали хустинки та інші дрібні то­вари, часом були тут, а часом в іншому місці; якось я наштовх­нувся на них понад півмилі звідси. Як мені стало відомо одного прекрасного дня, щоразу, як тільки влада намагається встано­вити певний контроль над вуличними рознощиками і тротуар­ними торгівцями, виникає масова опозиція і врешті-решт — хаос. Але через кілька днів усе стає таким, як і раніше. Тут зміни настають дуже повільно».

спільною метою стало збереження федерації, а державне планування зробило його можливим.

Спроможність Індії сприймати головні зміни та її гнучкість перед лицем регіональних та місце­вих потреб також належать до доцентрових сил. Змішено кордони; створено, перемішено або ше якимось чином модифіковано суб’єкти політичних відносин; а заклики до сепаратизму подолані спільними зусиллями федеральної та місцевої вла­ди. Іншими словами, індійці у Південній Азії до­моглися того, чого не змогли зробити європейці у Югославії. Отож історія Індії вже сама по собі слу­гує доцентровою силою.

Жодний розгляд індійських об’єднувальних сил не буде повним без посилання на сильне керівництво. Ганді, Hepy та їхні наступники чима­ло зробили для об’єднання Індії, і це були сильні особистості. Упродовж багатьох років лідерство було сімейною справою: дочка Hepy Індіра Ганді два рази перебирала владу (у 1966 і 1980 роках) після слабких урядів, а її син Раджив Ганді став прем’єр-міністром у кінці 1980-х років. Після його загибелі у 1991 р. питання керівництва Індією зависло у невідомості.

Дилема населення

Населення семи країн Південної Азії сьогодні налічує близько 1,4 млрд осіб — більш ніж п'яту частину всього людства. Саму Індію замешкують 1,039 млрд люду, серед усіх країн світу вона друга після Китаю і має всі шанси перегнати його. Таке швидке зростання населення становить загрозу національному розвиткові. Федеральна і місцева влада Індії розробила законодавство і впровадила відповідні програми з метою зниження темпів приросту населення. Хоча ці ініціативи мали певні наслідки, населення Індії на межі XXI ст. продов­жувало зростати щорічно на 1,8 % (географічний світ у цілому мав приріст 1,9%).

Зростання населення Індії таке динамічне, що час, необхідний для його подвоєння, становить лише 39 років. Економічні здобутки перекрива­ються цими величезними кількостями людей, шо створює проблеми й ризики для держави. Розрив між потребами у продовольстві та сільськогоспо­дарським виробництвом зменшився у часи «зеле­ної революції», але сотні мільйонів дітей усе ж не отримують збалансованого харчування та до­статніх калорій.

Демографічний виклик Індії

Раніше ми знайомили читача зі сферою географії населення (демогеографією). Один із напрямків цієї сфери охоплює дослідження глобального роз­поділу приросту населення та його наслідків.

РИСУНОК 9-1 0

Порівняння карти світового господарства (рис. 1-11) з темпами приросту населення у таблиці 1-2 вияв­ляє чітку залежність: значний приріст населення відбувається в економіках із низькими прибутка­ми. У багатьох високоприбуткових економіках приріст населення малий, знижується або навіть має від’ємний приріст. Ці економіки пережили так

13 званий перехідний період природного руху населен­ня. Він складається з чотирьох стадій, у результаті чого суспільства послідовно перейшли від високих коефіцієнтів народжуваності й смертності у доіндустріальний період до дуже низьких темпів приросту населення та малих коефіцієнтів смерт­ності у теперішній час (рис. 9-Ю). Стадії 2 і 3 у цій

14 моделі означають демографічний вибух — визна­чальну віху XX ст.: коефіцієнти смертності в індустріальних урбанізованих країнах різко впали, зате коефіцієнти народжуваності зменшувалися повільніше. У 1900 р. населення Землі становило 1,5 млрд; до 2000 р. воно перевищило 6 млрд.

Коли британці правили Індією протягом XIX ст., країна все ще перебувала на першій ста­дії — з високими коефіцієнтами народжуваності та смертності; високий коефіцієнт смертності зу­мовлювався не лише значною дитячою смерт­ністю, а й також голодом та епідеміями. Як видно з рисунка 9-Ю, населення на першій стадії суттєво ні зростало, ні зменшувалося і було нестабільним. Голод та хвороби й надалі перекривали здобутки, яких досягали за кращих часів. Але тоді Індія пе­рейшла до другої стадії. Коефіцієнт народжува­ності залишався високим, але коефіцієнт смерт­ності знизився, оскільки поліпшилося медичне обслуговування (зокрема почали широко користу­ватися милом), система розподілу продовольства стала ефективнішою, зросли обсяги сільськогос­подарського виробництва і розвивалася урбані­зація. У 1920-х роках приріст населення Індії ста­новив лише 1.04 %, але до 1970-х років він різко зріс до 2,22 % за рік (рис. 9-11). Зверніть увагу, що населення Індії збільшилося на 28 млн за 1920-ті роки, а за 1970-ті — аж на 135 млн.

РИСУНОК 9-11

Чи вступила Індія на третю стадію, коли ко­ефіцієнт смертності знижується, а коефіцієнт на­роджуваності суттєво падає, звужуючи розрив між ними? Темп приросту на це вказує: від 2,22 % про­тягом 1970-х років він упав до 2,11 % у 1980-х ро­ках і до 1,88 % упродовж 1990-х років (рис. 9-11). Проте Індія натрапила на іншу проблему. В період демографічного вибуху її населення настільки зросло, шо навіть зниження темпів приросту про­довжувало додавати найбільші за всі часи прирос­ти до загальної кількості. На рисунку 9-11 ми ба­чимо, що тоді як темп приросту за 1970—1990 рр. знизився від 2,22 до 2.11 %, додані мільйони зрос­ли від 135 у 1970-х роках до 161 у 1980-х. Темпи приросту за 1990-ті роки — 1,88 % — додали ще більшу кількість: 175 млн, унаслідок чого загальна чисельність населення перевищила 1 млрд у 1999 р. Якби Індія насправді вступила у третю стадію перехідного періоду природного руху насе­лення, картина була б не такою невтішною.

Деякі демогеографи стверджують, що населен­ня усіх країн на певний момент стабілізується на якомусь рівні, як у Європі. Деякі уряди, наприклад китайський, здійснюють регулювання з метою об­меження розмірів сім'ї, але така політика більше личить диктатурі, але не демократії. І навіть якби така стабілізація привела до втрати одного періоду подвоєння населення в Індії, країна все одно ма­тиме астрономічну загальну кількість понад 2 млрд мешканців.

Демогеографія

Стосовно такої великої країни, як Індія, статисти­ка втрачає своє значення, аж поки вона не розгля­дається у географічному контексті. Для демо­графії, і не тільки для неї, не існує однієї Індії, а є декілька регіонально відмінних особливих Індій. Рисунок 9-12 показує темпи приросту населення

на рівні штатів протягом двох періодів — 1971— 1981 та 1981-1991 рр.

За 1971 — 1981 рр. найвищі темпи приросту спостерігалися у північно-східних та північно- західних штатах, і лише три штати мали темпи, менші від 2 %. Але за 1981 — 1991 рр. десь вісім штатів, у тому числі Гоа, мали темпи приросту, нижчі від 2 %. Порівнюючи ці дві карти, можна побачити незначні зміни в індійській серцевині, де густонаселен! штати Уттар-Прадеш і Біхар де­монструють слабке зниження темпів приросту, так само як Західна Бенгалія та Мадх'я-Прадеш. Най­вагоміше зниження темпів спостерігається на пів­нічному заході, заході та півдні. На краю півостро­ва — у штатах Керала і Тамілнаді — темпи прирос­ту можна порівняти з тими, шо характерні для провідної країни регіону — Шрі-Ланки.

Рисунок 9-12 також засвідчує разючий контраст між Східною і Західною Індією. Незаба­ром ми побачимо, шо це проблема не лише демо­графії.

Урбанізація

Коли люди мігрують у міста, вони мають здебіль­шого малі родини. Мотивів, які спонукають сільські подружжя мати багато дітей, у місті не існує, оскільки життєвий простір там дуже обме­жений. Тому урбанізація вносить свою частку в зниження темпів природного приросту населення.

Індія ще не є високоурбанізованим суспіль­ством, але ми не повинні ігнорувати тенденцій. Лише 28 % населення Індії було урбанізованим у 2002 р., але цей відсоток представляв понад 290 млн люду, — це більше, ніж загальна кількість населення Сполучених Штатів.

Темпи урбанізації Індії перебувають на підне­сенні. Сотнями тисяч люди приїздять до перенасе­лених міст, збільшуючи урбанізовану Індію на 5 % шорічно — майже втроє швидше, ніж приростає все населення. Але, як і всюди, не лише міста при­ваблюють людей: багато селян відривається від землі, не витримавши нестерпних умов сільської

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Разючі соціальні контрасти характерні для перенаселених міст Індії. Новіть у Мумбаї — найбільш процвітаючому місті — сотні тисяч людей живуть так, як ці. За лічені секунди нас оточила юрба людей, від дуже молодих до дуже старих, випрошуючи будь-яку милостиню. Ця сцена видавалася більш шокуючою тут, у благополучному Мумбаї, ніж у Колкаті або Ченнаї, але загалом вона € типовою міською пробле­мою у будь-якій частині Індії».

По великих містах Південної Азії

Мумбаї (Бомбей)

Ще одна історична назва щезає з карти: Бомбей. У доколоніальний період народність рибалок, яка меш­кала на семи малих островах поблизу входу до га­вані, назвала це місце на честь свого місцевого бож­ка Мумбаї. Португальці, які були тут першими ко­лонізаторами, назвали його Бом-Баїя («Красива За­тока»), Британці, що прийшли їм на зміну, перекрути­ли цю назву на Бомбей, і так залишалося протягом трьох століть. Нещодавно місцеві політики повернули­ся до історії. Лідери індуїстської націоналістичної партії, яка контролює штат Махараштра, де Бомбей є столицею, провели закон щодо зміни її назви на стару — Мумбаї. У 1996 р. федеральна владо зат­вердила таку зміну.

19,4 млн мешканців населяють це найбільше індійське місто. Махараштра є економічною потугою Індії, штатом, провідним практично в усіх сферах. Місцеві мріють про так звану Індоокеанську окраїну, в якій Мумбаї буде центром.

Мумбаї — це мікрокосм усієї Індії, перенаселе­ний, хаотичний, швидко зростаючий. Ґотично-вікто- ріанська архітектура центру місто є свідченням бри­танського колоніального періоду. Гробниці, мечеті, хроми і церкви свідчать про всепроникну владу релігії у цьому суспільстві багатьох культур. Вуличні вивіски збивають з пантелику різноманітністю шрифтів і ал­фавітів. Скрипучі двоповерхові автобуси конкурують на переповнених вулицях із фургонами, запряженими волами, і ручними візками. Серед пішоходів — бізнес­мени, святі люди, загорнуті у сарі жінки, жебраки, клерки, бездомні бродяги тощо.

Мумбаї є урбанізованим агломератом сусідніх поселень міських розмірів, кожне з яких має свій куль­турний ландшафт. Сім островів з'єднуються мостами і дамбами. Район Форту і далі залишається центром міста з багатьма монументами та архітектурними пам'ятками. Так звана Морська Дорога краєм бухти Бак-Бей веде до району багатіїв під назвою Мала- барський Пагорб. На півночі лежать великий мусуль­манський район, а по сусідству — сікхійські квартали та інші етнокультурні анклави. Ще далі знаходяться

одні з найбільших і найбідніших халупкових поселень у світі.

Місцезнаходження, а не розташування, надає Бомбею першість у Південній Азії. Відкриття Суецько- го каналу в 1869 р. наблизило Індію до Європи. Сьогодні Мумбаї є центром швидко зростаючої економічної зони Індії — ще не «тигра», але вже у стрибку.

місцевості. Як тільки селяни влаштовуються у Мумбаї, Колкаті або Ченнаї, вони допомагають своїм родичам і друзям приєднатися до них у ха­лупкових поселеннях, які самочинно захоплюють. Таким чином створюються групи прибульців із певних місцевостей, які приносять із собою свою мову і звичаї, послаблюючи стреси переїзду.

Як результат, в індійських містах існують гли­бокі соціальні контрасти. Жалюгідні халупи без будь-яких зручностей приліплюються до стін су­часних житлових будинків. Сотні тисяч бездомних загачують вулиці та сплять у парках, під мостами тощо. По мірі зростання міських нетрів зростає соціальне напруження. Порушення спокою і гро­мадського порядку, в які часто вплутана без­робітна молодь, стали звичайною річчю у містах Індії.

Сучасна урбанізація Індії сягає своїм корінням колоніального періоду, коли британці зробили Калькутту (Колкату), Бомбей (Мумбаї) та Мадрас (Ченнаї) регіональними торговельними центрами і фортифікованими портами. Мадрас було укріпле­но ще у 1640 р.; Бомбей (1664 р.) мав перевагу в розміщенні, будучи найближчим з усіх індійських портів до Великої Британії; Калькутта (1690 р.) ле­жить на межі найбільшого скупчення населення Індії та має найпродуктивніше запліччя, з яким її пов'язують численні рукави дельти Гангу. Ця при­родна транспортна мережа зробила Калькутту іде­альним колоніальним центром, але населення Бенгалії часто бунтувало. У 1912 р. британці пере­несли свій колоніальний уряд із Калькутти до без­печнішого внутрішнього міста Нью-Делі, побудо­ваного по сусідству з Делі — давньою столицею Великих Моголів.

Рисунок 9-9 показує розміщення головних міських центрів Індії. Крім Делі та Нью-Делі, найбільші міста розташовані на узбережжі: Колка­та володарює на сході, Мумбаї — на заході, Чен- наї — на півдні. Але урбанізація також поши­рюється на внутрішню частину країни, зокрема її серцевинний ареал. Наземні взаємозв'язки між містами поки шо залишаються неадекватними (особливо мережа шосейних доріг), але урбані­зація Індії триває.

Економічна географія

Індія натрапила на проблеми у своїх зусиллях до­сягти політичної стабільності та національної зго­ди, і ці проблеми сильно обтяжені труднощами економічного розвитку. Великі фабрики та євро­пейське механізоване устаткування вимели добру частину місцевої промислової бази. Індійські тор­говельні шляхи були перехоплені. Європейські до­сягнення в охороні здоров'я і медицині зумовили зростання населення без розв'язання багатьох

По великих містах Південної Азії

Колката (Калькутта)

Калькутто є синонімом усього, що може бути погано­го у великому місті: бідність, бездомність, хвороби, забруднення довкілля, злочини, корупція. Назвати Калькуттою якесь місто — значить підкреслити його катастрофічний стан. Мабуть, лідери Західної Бенгалії мали це на увазі, коли запропонували по­вернути Калькутті місцеву назву — Колката. Місто за­жило жахливої репутації (а також дістало свою англізовану назву) у колоніальні часи, коли епідемії чуми, малярії та інших хвороб стали майже легендар­ними. Британці вибрали місце на 80 миль (130 км) уверх по ріці Хуглі від Бенгальської затоки і менш ніж ЗО футів (9 м) понад рівнем моря, недалеко від нездо­рових болотистих місцевостей, зоте вигідно розташо­ване для комерції та оборони. Коли британська Ост-Індсько компанія отримала право вільної торгівлі у густозаселеному запліччі Калькутти, для неї розпо­чалася найкраща пора, а коли у 1772 р. британці перетворили її на свою колоніальну столицю, місто просто розцвіло. Британський сектор міста було осушено і піднято, і тут зосередилося стільки багат­ства, що Калькутта прославилася як «місто палаців». За межами британського сектора багаті індійські купці мали свої палаци. Долі йшли квартали про­фесійних каст, і їхні назви залишилися на карті до сьогодні (такі як Кумартулі — район гончарів). Майже всюди по обох берегах Хуглі туляться халабуди найбідніших.

XX століття не було прихильним до Калькутти. У 1912 р. британці перемістили свою колоніальну сто­лицю до Нью-Делі. Внаслідок поділу 1947 р. був ство­рений Східний Пакистан (тепер Бангладеш), що відсік велику частину запліччя Калькутти то обтяжив міс­то припливом біженців. Сьогодні Колката налічує 13,5 млн мешканців разом із 500 000 бездомних. За

фасадом міського центру лежить найхворобливіше з міст.

По великих містах Південної Азії

Делі новий і старий

Якщо ви летите над Делі та Нью-Делі, ви можете їх і зовсім не побачити. Поєднання смоґу й пилу створює густий туман, який скорочує видимість до кількох со­тень футів на цілі тижні. Полегшання настає лише тоді, коли падає дощ, але клімат Делі переважно су­хий. Кінець вологого мусону досягає сюди у кінці червня або в липні; загалом місто отримує лише 25 дюймів (60 см) опадів на рік.

Коли британська колоніальна владо вирішила за­лишити Калькутту і збудувати нову столицю, прилеглу до Делі, справи були іншими. Південна частино ста­рого міста лежала на пагорбах заввишки понад 50 футів (15 м) но правому березі Джомни, притоки Ґанґу. Порівняно зі спекотливим болотистим довкіл­лям Калькутти Делі був набагато привабливішим. У 1912 р. він, звісно, був далеко не мегомістом, і небо над ним було здебільшого прозорим. Будівництво Нью-Делі розпочиналося но пагорбі Райсіна.

Делі вже не вперше виступає імперською рези­денцією. Руїни численних палаців є пам'яттю про по­тужні королівства. Але жодне з них не забезпечило Делі такої трансформації, як британці. У 1947 р. індійський уряд також вирішив розміститися тут. У 1970 р. населення метрополісу перевищувало 4 млн осіб; на 2002 р. воно зросло до 13,6 млн.

Причини розширення Делі зрозумілі: місто має відносно випадкове розміщення. Регіональна топо­графія створює вузький коридор, через який просто мусять проходити усі сухопутні шляхи з північного за­ходу до Північноіндійської рівнини, і Делі лежить на

його вході. Міста-двійники не лише виконують владні функції; вони також зміцнюють серцевинний ареал країни.

Старий Делі колись був маленьким традиційним гомогенним містом. Сьогодні він і Нью-Делі формують полікультурний багатофункціональний урбаністичний гігант.

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

| «Регулювання вуличного руху в індійських хаотичних містах завжди є проблемою. Скрипучі автобуси, до- I потопні візки, молі та великі таксі, моторолери і велосипеди змішуються у русі так, що часом вулиці вигля- I дають як ріки. Я спостерігав за цим на одному з шосе у Ченнаї (колишньому Мадрасі), вражений тим, що І така перевантаженість не призводить до аварій. 'Потрібно мати почуття гумору, щоб бути частиною і всього цього, — сказав один чоловік, що спинився побалакати. — Просто пройдіть униз по вулиці, зверніть наліво, тоді направо, і ви побачите, що робить влада*. Він мав на увазі знаки, які наказували водіям І підпорядковуватися неіснуючим правилам. Індії страшенно необхідне вдосконалення магістралей і доріг; у ■ таких містах, як Ченнаї, ця системо в основному залишилася такою, як ще зо британців».

суміжних проблем. Поліпшилися наземні ко­мунікації, стали ефективнішими системи роз­поділу продовольства, але й надалі трапляються його нестачі на місцевому і регіональному рівнях, оскільки посухи часто спричиняють утрату вро­жаю. Сьогодні близько половини населення Індії проживає у жахливих злиднях, і перспективи по­долання такого становища в найближчому май­бутньому ніяк не обнадійливі. Поки що навіть із помірним річним ВНП на особу 440 дол. США на­селення Індії створило велике національне госпо­дарство — шосте за величиною у світі.

Сільське господарство

Нерозвиненість Індії загалом очевидніша на прик­ладі її сільського господарства. Переважає тра­диційна сільськогосподарська система, і вро­жайність на один акр і на одного робітника зали­шається низькою практично для кожної культури. До того ж транспортна неефективність тради­ційної фермерської системи стримує перевезення сільськогосподарських товарів. У 2001 р. менше половини із 600 000 сіл Індії були доступними для автотранспорту, і сьогодні візки, запряжені твари­нами. все ще переважають автомобілі по всій країні.

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Відвідойте індійську «глибинку», і ви побочите реалії сільсь­кого господарства цієї країни. Переважає людсько праця то праця тварин; техніка фермерства та обладнання архаїчні. У цьому селі я спостерігав за жінками, які накладали тонкі полички цукрової тростини у допотопний прес, який повіль­но обертався порою волів під керівництвом хлопця. У цьому сімейному бізнесі дідусь відповідальний за варіння цукрово­го сиропу у великій сковороді над вогнем (зверху справа) Дегідрований цукор тоді формується у великі круги для про­дажу на місцевому ринку. Коли я спостерігав зо цим проце­сом, я краще зрозумів, чому Індія стоїть серед світових лідерів за площами, зайнятими під цукровою тростиною, і серед тих, що пасуть задніх, — за врожаями»

По мірі зростання сукупного населення площа культивованої землі на одну особу знижується. На сьогодні ця фізіологічна густота становить 1615 на кв. милю (625 на кв. км). Це навіть не наближаєть­ся до показника сусіднього Бангладешу, де він ви­щий більш ніж удвоє (3623 і 1399 відповідно). Але CLibCbKe господарство Індії настільки неефектив­не. що навіть це порівняння є оманливим. Дві тре­тини зайнятого населення Індії прямо залежать від землі як засобу для існування; при цьому біль­шість фермерів не в змозі поліпшити свої грунти, устаткування чи збільшити врожаї. Ті місцевості, де сільське господарство якось модернізоване (як у пенджабській пшеничній зоні), залишаються острівцями у морі аграрної стагнації.

Ця стагнація зберігається у багатьох вимірах, оскільки після здобуття незалежності Індія не змогла впровадити таку необхідну їй земельну ре­форму. Приблизно четвертою частиною всієї куль­тивованої землі все ще володіють менш ніж 5 % фермерських родин країни. В той же час близько половини усіх сільських сімей володіють або лише одним акром землі, або не мають її взагалі. Неза­лежна Індія успадкувала цю нерівність від бри­танського колоніального періоду, і окремі штати федерації повинні співпрацювати у будь-якій національній програмі земельної реформи. Але, як завжди, великі землевласники мають значний політичний вплив, тому' такі програми ніколи не доходять донизу.

Події більшої частини придатної землі Індії згідно з місцевими правилами успадкування не пе­редбачає спільного господарства, механізації, спільного зрошування та інших можливостей для розвитку. Не дивно, шо зусилля шодо консолідації землі мали незначний успіх, окрім штатів Пенд­жаб, Хар’яна і частини Уттар-Прадешу, де мо­дернізація пішла далеко вперед. Офіційна політика розвитку сільського господарства також зробила свій внесок до його застою або ж нерівномірного прогресу. Незрозумілі пріоритети, погана коорди­нація, неадекватне поширення інформації та інші помилки відображаються на невтішних обсягах виробництва країни.

Доцільно порівняти рисунок 9-13, що демон­струє агрикультурні зони і системи водопостачан­ня в Індії, з рисунком 1-7, який показує серед­ньорічні кількості опадів. На переважно сухому північному заході, зокрема у Пенджабі та сусідніх районах Верхнього Гангу, пшениця є провідною зерновою культурою. Тут Індія отримала помітні успіхи з допомогою впровадження високоурожай- них сортів насіння під стягом «зеленої революції».

РИСУНОК 9-13

Ці «чудодійні» сорти потребують розширення культивованих площ, будівництва нових іри­гаційних систем та інтенсивнішого використання добрив (останнє благо сумнівне, бо добрива зага­лом дорогі, а «чудодійні» сорти залежні від них більше, ніж звичайні).

У напрямі вологого сходу і особливо у просо­чених мусонами місцевостях (рис. 9-13) доміную­чою культурою стає рис. Понад чверть сільсько­господарських угідь Індії відведено під його впро­шування, головно у штатах Ассам, Західна Бенгалія, Біхар, Opicca, східній частині Уттар- Прадешу, а також уздовж прибережної смуги, яка виходить до Аравійського моря. Ці райони отри­мують понад 1000 см (40 дюймів) опадів щороку, а зрошування забезпечує, де необхідно, додаткову вологу.

Індія засіває рисом більше землі, ніж будь-яка інша країна, але врожаї на один гектар залиша­ються одними з найнижчих у світі, хіба шо крім

Щорічний прихід вологого мусону змінює сільську місцевість Індії. До кінця тровня посіви лежоть сухі то бурі, пилюка висить у повітрі; здається, що нічого вже не ожи­вить землю. Тоді починаються дощі, і пилюка перетворюється на болото, Незабаром перші парост­ки зелені з'являються на ґрунті, а до закінчення мусону геть усе зе­леніє. Фото зліва, зроблене перед приходом вологого мусону у штаті Гоо, показує посіви перед почат­ком дощів; три місяці потому місцевість уже виглядає так, як но фото справо.

«чудодійних» сортів. Утім розрив між попитом і пропозицією інколи звужується, і в кінні 1980-х років Індія змогла експортувати певний обсяг рису до Африки в рамках світової допомоги біженцям.

Однак ситуація залишається небезпечною. Як видно з карти населення (рис. 1-9), існує значний ступінь географічної коваріації між зонами в Індії, де вирощують рис, та її найзаселенішими района­ми. Індії достатньо лише одного неурожайного року, аби спалахнула жахлива продовольча криза.

Рисунок 9-13 дешо спрощує сільськогоспо­дарську мозаїку Індії, показуючи головну культуру в агрикультурних зонах країни без додаткових де­талей. Наприклад, очевидно, що пшениця не рос­те у гірському Кашмірі, але там, де впрошують зернові, пшениця є найпоширенішою. Знову ж та­ки рис переважає у місцевостях, позначених зеле­ним кольором, але це не виключає інших культур.

Виживання залишається долею десятків мільйонів індійських селян, які не можуть купити добрива, культивувати нові, більш урожайні сорти рису або пшениці та загалом вирватися з лещат бідності. Майже 175 млн землеробів навіть не ма­ють власної ділянки землі, тому повинні жити як орендарі, завжди не впевнені у завтрашньому дні. Це страшна реальність, хоча існують оптимістичні передбачення покращання харчування в Індії. Урожаї рису і пшениці після «зеленої революції» справді зростають трохи вищими темпами по­рівняно з темпами приросту населення. Та продо­вольча безпека поки залишається ілюзією: Індія і надалі опиняється перед ризиком, пов’язаним із роз­ширенням потреб свого зростаючого населення.

Індустріалізація

Незважаючи на проблеми, з якими мають справу фермери, сільське господарство стане основою для розвитку в Індії. У ньому зайнято приблизно дві третини працівників, воно генерує більшу частину податкових надходжень уряду, воно становить багато статей експорту (передусім бавовняний трикотаж, чай, фрукти й овочі, джутові товари та вироби зі шкіри) та заробляє кошти, які країна може витрачати в інших секторах економіки. До­дамо до цього життєво необхідну потребу вирощу­вати дедалі більше продовольчих культур, і ми зро­зуміємо сенс великих інвестицій Індії у сільське господарство.

У 1947 р. країна успадкувала лише основи про­мислової системи. Після понад столітнього бри­танського контролю над економікою лише 2 % індійських робітників були зайняті у промисло­вості, а переробна промисловість разом із видобув­ною виробляли лише 6 % національного доходу. Текстильна та харчова промисловість були голов­ними галузями. Хоча перший металургійний завод Індії відкрився у 1911 р., а перший прокатний стан почав працювати у 1921 р., головні стимули для розвитку важкої промисловості постали аж після Другої світової війни. Промисловість концентру­валася у найбільших містах: Калькутта була ліде­ром, Бомбей ішов слідом, а Мадрас посідав третє місце.

Географія сучасного промислового виробництва все ще відображає ці започаткування; індустріалі­зація в Індії відбувалася повільно навіть після

проголошення незалежності (рис. 9-14). Колката сьогодні є центром Східного промислового регіону Індії, (штати Біхар і Західна Бенгалія), де перева­жає виробництво джуту, а також функціонують ба­вовняна, хімічна промисловість і машинобудування. В районі Чота-Harnyp розвиваються вуглевидобу­вання, залізоробне і сталеплавильне виробництво.

На протилежному боці субконтиненту, у Захід­ному індустріальному регіоні, домінують дві про­мислові території: одна з центром у Мумбаї, а інша — в Ахмадабаді. Цей регіон, розташований у штатах Махараштра і Гуджарат, спеціалізується на бавовні та хімії з певною часткою машинобудуван­ня і харчової промисловості. Текстильна бавовня­на галузь віддавна була індустріальною опорою Індії, і це була одна з небагатьох галузей, з якої користала Індія від економічного панування бри­танців у XlX ст. З місцевою бавовняною сирови­ною, надлишковою та недорогою робочою силою, з енергією, яку постачають гідроелектростанції Західних Гат. галузь процвітає; сьогодні Індія за обсягами експорту текстилю перегнала саму Ве­лику Британію.

Як ми зазначатимемо у наступному параграфі. Мумбаї та штат Махараштра стали першим сучас­ним глобально пов'язаним, експортно зорієнтова­ним, підтримуваним сферою послуг економічним регіоном Індії. Його ранній старт, нагромадження капіталу, добре навчена робоча сила і вигідне роз­ташування разом спричинилися до цього розвит­ку. Мумбаї та його околиці ше не можуть змагати­ся з комплексами Тихоокеанської окраїни такого самого розміру, але вони є авангардом модерні­зації Індії.

Південний індустріальний регіон складається в основному з низки коридорів, що пов'язують міста з його центром — Ченнаї. Регіон спеціалізується на текстильному виробництві та легкому машино­будуванні. Сьогодні всі індустріальні регіони Індії збільшують обсяги виробництва готового одягу. Він став другою статтею експорту Індії за вартістю; виробництво коштовного каміння і ювелірної про­дукції посідає перше місце.

Важливі підприємства розташовані у Бангалорі та його околицях — цій «Силіконовій Долині» Індії. Тут працюють декілька сотень компаній

РИСУНОК 9-14

програмного забезпечення, третина з яких іно­земні, такі як IBM, «Texas Instruments» і «Moto­rola». їх приваблює низька вартість індійських інженерів програмного забезпечення, які вдоволь- няються лише п’ятою частиною зарплатні своїх іноземних колег. Еміграція спеціалістів із техніч­ною освітою є державною проблемою, але замішу­вати їх поки ше е ким. У цілому Бангалор слугує немовби доказом потенціалу Індії перед лицем сучасного світу.

Незважаючи на певні диспропорції та неефек­тивність, ресурсова база Індії добре забезпечена. Обмежені поклади вугілля високої якості експлуа­туються у місцевості Чота-Нагпур. У поєднанні з потужними вугільними басейнами нижчої кате­горії в інших районах сукупні обсяги випуску країни достатньо великі, шоб займати місце у де­сятці світових лідерів. Нафтові родовища в Індії розвідані мало (деякі обсяги нафти надходять з Ас­саму, Гуджарату, Пенджабу і офшорної зони Мум- баї), і країна змушена витрачати чималі кошти на імпорт палива. Значні інвестиції вкладено у гідро­електричні споруди, зокрема багатоцільові греблі, шо виробляють електрику, стимулюють іригацію і контролюють розливи рік. Поклади залізної руди, що є у штатах Біхар і Карнатака, можна віднести до найбільших у світі. Місто Джамшедпур, розта­шоване на захід від Колкати, стало центром ста­леплавильного виробництва і металообробки. І все ж Індія і далі експортує залізну руду до багатих індустріальних країн, переважно до Японії. Бідним країнам із нестачею капіталу важко поламати вкорінену практику.

Індія на сході та заході

Найчастіше регіональний поділ Індії проводять між Північчю і Півднем. Північ є серцевиною Індії, Південь виступає її доповненням; Північ розмовляє хінді як спільною мовою. Південь віддає перевагу англійській; Північ галаслива й за­пальна, Південь видається повільнішим і ста­течнішим.

Але існує інший — менш очевидний, зате по­тенційно важливіший поділ. На рисунку 9-14 про­ведіть умовну лінію від Лакхнау на ріці Ганг на південь аж до Мадураю. На захід від цієї лінії Індія виявляє ознаки економічного прогресу і форм економічної діяльності, які принесли країнам Тихоокеанської окраїни, таким як Таїланд та Індо­незія, нове життя. На схід Індія має більше спіль­ного з менш перспективними країнами, що також виходять до Бенгальської затоки: Бангладешем і М'янмою.

Такий поділ може викликати запитання: адже й на сході розміщена велика частка індустріальної потужності Індії. Але чого не можна побачити на карті, то це прибутковості цих галузей. Схід бага­тий на залізну руду і вугілля, але важка промис­ловість, створена державою у 1950-х роках, сьо­годні відстала, неконкурентоспроможна і занепа­дає. Запліччя Колкати — це справжній «Іржавий пояс» Індії. Уряд утримує багато галузей у робочо­му стані, але дуже дорогою ціною. Старі галузі, такі як виробництво килимів і бавовнопрядіння, продовжують використовувати дитячу працю, шоб вижити. Штат Біхар. за всієї своєї розвинутості, демонструє стагнацію, яка вражає Індію на схід від нашої лінії поділу: за кількома ознаками він нале­жить до найбідніших з усіх штатів.

Порівняйте це із Західною Індією. Штат Маха­раштра, запліччя Мумбаї, лідирує в Індії у багатьох сферах, а Мумбаї є лідером Махараштри. Тут по­стало багато менших приватних галузей, шо ви­робляють промислові товари від парасольок до супутникових антен і від іграшок до текстилю.

Через Аравійське море лежать багаті на нафту країни Аравійського півострова. Сотні тисяч робітників із Західної Індії знайшли тут роботу і відсилають гроші своїм родинам. Важливо, шо ба­гато з них використовують свої закордонні при­бутки для організації сфери послуг у себе вдома. Зовнішньо-орієнтована Західна Індія, на відміну від внутрішньо-орієнтованого Сходу, започатковує інші зв’язки із навколишнім світом. Супутниковий зв’язок дав змогу Бангалору стати центром зроста­ючого комплексу виробництва програмного забез­печення. яке сягає світових ринків. Пляжі Гоа — малого штату південніше Махараштри — приваб­люють туристичні ринки Європи. Це є класичним 15 прикладом інтервенційної можливості, оскільки вздовж узбережжя Гоа виросли престижні курорти, і європейські туристи, шо колись їхали до віддале­них Мальдівів або Сейшелів, тепер прибувають сюди. Економічний успіх Махараштри перекинув­ся до Гуджарату на північ, і навіть внутрішній штат Раджастхан переживає початок того, шо за індійськими мірками вважається бумом.

Банґопор, розміщений но межі штатів Карнатака і Тамілнод, є цент­ром того, що називається «Силіконовою Долиною» Індії. Це серцевина високотехнологічного розвитку країни, і багато кваліфікованих працівників виїжджають звідси до Європи і CLUA, де завдяки своїй майстерності заробляють більше, ніж удома. Навіть зо таких умов Банґалор є однією із місцевостей із високими доходами в Індії, як мож­на пересвідчитися з вигляду цих працівників, які завершили свою робо­чу зміну у філії міжнародного інструментального підприємства.Чому Банґопор? Місто має вигідне розташування з добрим сполученням в усіх напрямах; воно лежить на висоті понад 3000 футів (900 м) над рівнем моря, тому літо тут стерпне. Віддавна Банґалор є освітнім цент­ром і має висококваліфікованих мешканців; це місце культурних (і кон­куруючих) зустрічей представників різних дравідських народностей, які послуговуються англійською як спільною мовою. Влада всіляко заохо­чує розвиток високотехнологічного сектора, зокрема вдосконалюючи його інфраструктуру.

Однак бум зумовлює і політичні проблеми. Штат Махараштра є не лише зростаючою еконо­мічною потугою; це також база сильного індуїстсь­кого націоналістичного руху, лідери якого запере­чують іноземне втручання та блокують головні проекти розвитку. Зокрема, вони зупинили ре­алізацію величезної індустріальної схеми «швидкої їжі», яка, на їхню думку, не співмірна з місцевою культурою. Взагалі суперечності між іноземними інтересами і вітчизняними традиціями не є чимось унікальним для Індії, але зростаюча хвиля індуїст­ського фундаменталізму має невідомі перспективи і відлякує інвесторів, для яких Індія залишається країною високого ризику.

Отож поділ Індії по лінії «схід—захід» свідчить про зростаючий контраст, який ставить захід дале­ко попереду. Є надія, що успіх Махараштри поши­риться на північ і південь уздовж узбережжя Аравійського моря, а також на схід. Але шоб так трапилося, Індія має контролювати зростання сво­го населення.

Спірні території на півночі

Соціальні проблеми Індії, її економічні диспро­порції та політичні суперечки з Пакистаном такі обтяжливі, шо інші питання часом відходять на задній план. Поміж цих питань найважливішими є два: підтримка Індією тібетців. які виступили про­ти поглинання Китаєм їхньої батьківщини; пре­тензії Китаю до територій на півночі та північному сході Індії. На межі XXI ст. Індія прихистила близько 300 000 тібетських біженців і продовжує надавати підтримку вигнаному з Китаю Далай- ламі. Це зіпсувало відносини Індії з Китаєм, але підкреслює ставлення Індії до релігійної свободи. Ми можемо побачити деякі (азе у цьому масштабі не всі) територіальні претензії Китаю на індійські землі на рисунках 9-8 і 9-9. Китайці публікують карти, на яких більша частина індійського штату Аруначал-Прадеш і кути Джамму і Кашміру пока­зані як китайські території. Північ Індії колись бу­ла колоніальним пограниччям; сьогодні вона є ру­бежем у новій іпостасі.

БАНГЛАДЕШ:

ПОСТІЙНА БІДНІСТЬ

На карті Південної Азії Бангладеш виглядає як ще один штат Індії: країна займає територію по­двійної дельти рік Гангу та Брахмапутри, й Індія майже повністю оточує її з боку суші (рис. 9-15). Але Бангладеш є незалежною країною, створеною у 1971 р. після війни за незалежність проти Пакис­тану. Сьогодні вона є однією з найбідніших і най­менш розвинутих країн Сходу з населенням 133 млн, яке щороку зростає на 1,9%.

Природні лиха

Весною 1991 р. Бангладеш був уражений ще одним із нескінченної серії природних лих — спустошли- 16 вим циклоном, який позбавив життя близько 150 000 люду. Цей тропічний шторм викинув стіну води висотою близько 20 футів на острови й рівнини дельти Гангу й Брахмапутри і змив з лиця землі більшу частину південно-східного портового міста Чіттагонг. Хвилі проклали собі дорогу на су­шу вздовж рукавів дельти, сіючи смерть і руйну­вання. Коли вода спала, безліч трупів людей і тва­рин знесло в море. Це була катастрофа неймовір­них масштабів, але все ж не найбільше нещастя, яке пережив Бангладеш. Протягом XX ст. вісім із десяти смертоносних природних лих в усьому світі стосувалося цієї однієї країни. Що ж робить Бангладеш таким вразливим до природних лих?

Погляньмо ше раз на рисунок 9-15. Землі Бан­гладешу лежать лише трохи вище рівня моря; до­лина дельти Гангу—Брахмапутри є справжнім лабіринтом. Лише на крайньому сході та південно­му сході низовини переходять у пагорби і гори. Наносні грунти дельти надзвичайно родючі, і ко­жен її клаптик засаджений якоюсь культурою: на прожиття — рисом і пшеницею, на продаж — джу­том і чаєм. Щорічні розливи рік приносять мул, відновлюючи родючість сільськогосподарських угідь; на краю дельти мул накопичується і формує острови. По мірі того як постають нові землі, лю­ди перемішуються, щоб їх загосподарювати. Цю

538 РОЗДІЛ 9 І ПІВДЕННА АЗІЯ міграцію зумовлює поява нових ротів, які потрібно годувати.

Тепер розглянемо перевернуту догори лійку Бенгальської затоки (рис. 9-І). Тропічні циклони часто формуються над її теплою водою та вологим довкіллям (на відміну від Аравійського моря з йо­го сухим повітрям і пустельними берегами у західній частині Індії). Циклони вільно рухаються на північ уздовж вигнутого направо шляху. Коли це відбувається, стіна води, яка нагромаджується попереду штормового вітру, знаходить собі вихід там, де затока звужується і мілкішає. Так час від часу колосальні хвилі накочуються у дельту, зми­ваючи геть усе. Після стихання шторму вода, яка повертається, спричиняє додаткові руйнування, оскітьки рукави дельти, зазвичай сумирні, стають бурхливими потоками.

На відміну від багатих голландців жителі Бангладешу не можуть боротися зі своїм природ­ним ворогом, будуючи величезні дамби і шлюзи. Захисні системи від розливів і штормів неефек­тивні, планування шляхів утечі також. Нешодавно розпочалося спорудження сховів на палях, і вони врятували небагато людей, коли вирував циклон 1991 р. Але навіть такі витрати Бангладешу не під силу.

Спільний Ганг

Бангладеш потерпає від надлишку і... дефіциту во­ди. Коли повноводний Ганг піднімається під час вологого мусону, небезпекою є його розлив. Але коли приходить сухий сезон, виникає ризик посу­хи, бо притоки Гангу міліють. Ось чому Бангладеш виступав проти будівництва Фараккської греблі через Ганг якраз перед тим місцем, де ріка покидає Індію. Наслідками цього бар'єру було зменшення

обсягів зрошувальної та питної води у районі Кхулни, інтрузія солоної води з Бенгальської зато­ки, втрата сільськогосподарських угідь і лісів, а та­кож масова нелегальна міграція місцевих селян до Індії. У 1997 р. Бангладеш та Індія підписали уго­ду, яка регламентує події вод Гангу, послаблюючи довготривале напруження в регіоні.

Проблеми

Східного регіону Південної Азії

Економічне становише Бангладешу відображене у показнику ВНП на одну особу (сума 350 дол. США ставить країну поміж економік світу з най­нижчими прибутками), у дуже низьких рівнях ур­банізації (20 %) та індустріалізації. Це земля фер­мерів з натуральним господарством та одним із найвищих рівнів фізіологічної густоти у цілому світі (1399 осіб на кв. км /3623 особи на кв. милю). Але високоурожайні сорти рису і впрошування пшениці в умовах сівозмін, де дозволяє клімат, де­що покращили харчування і підвищили продо­вольчу безпеку. Втім харчування залишається не­достатнім, а його режим — незбалансованим.

Столиця Дакка, розташована у центрі, і пів­денно-східний порт Чіттагонг — єдині важливі міські осередки у переважно сііьському бангла- деському суспііьстві. Інфраструктура слабка: лише одна автомагістраль і одна залізниця перетинають через міст ріку Ганг на заході біїїя індійського кор­дону. Другий залізничний міст — через ріку Брах­мапутра (Джамуна). який пов'яже Рангпур з Ми- менсінгхом і сходом країни, у 2001 р. ще будував­ся. Якщо ви ідете з Дакки до будь-якого більш- менш віддаленого міста, ви повинні бути готові до повільного руху і поромних переправ, які забира­ють дуже багато часу. Справді, до бііьшої частини країни можна добратися лише човном, тисячі яких загачують водні шляхи.

Хоча приріст населення є головною пробле­мою Бангладешу, ми не повинні оминути її гло­бального контексту. Наприклад, дитина, народже­на у Бангладеш!, споживає протягом однакової тривалості життя лише трохи більше 3 % того, шо дитина, народжена у США, споживає у їжі, енер­гії, корисних копалинах та інших природних ре­сурсах. Іншими словами, одна американська дити­на споживає стільки, скіїьки 33 дитини Бангладе­шу. Виходить, шо ця густонаселена країна набага­то менше зловживає світовими ресурсами, ніж ба­гата держава таких самих розмірів.

Ше одним викликом для Бангладешу є його відносини з Індією, і не тільки з приводу Гангу. Індія підтримувала Бангладеш протягом його війни за незалежність із Пакистаном у 1971 р., але Бангладеш залишається переважно мусульмансь­кою країною зі значною (понад 10 %) індуїстською меншиною. Рисунок 9-9 свідчить, шо Бангладеш прилягає до індійського штату Західна Бенгалія вздовж усієї протяжності його західного кордону, і Західна Бенгалія ділить із Бангладешем дельту Гангу (фактично Бангла бангладеською означає Бенгалія). Бангладеш та Індія мали чвари шодо постачання води і шодо міграцій через кордон, але це ше не все. Як видно з карти, територія Бангла­дешу залишає вузький коридор між штатами північно-східної Індії, в тому числі Ассамом, і рештою країни. Найлегший шлях між Індією та її північно-східним краєм лежить через Бангладеш, але Дакка відмовилася дозволити Індії такий тран­зит. Це у свою чергу зробило залізничне сполучен­ня Індії, яке йде в обхід Північного Бангладешу, вразливим для тероризму, і це ше одна проблема у цьому неспокійному регіоні. Коли Індія погодила­ся з договором 1997 р. стосовно вод Гангу, Дакка захотіла винагородити її, дозволяючи транзит індійських автомобілів, але опозиційні партії за­блокували цю ініціативу.

Сам Бангладеш потерпає від соціальної та політичної нестабільності, яка взагалі характерна для Східного регіону Південної Азії. Впродовж ба­гатьох років рух за відокремлення триває у гірсь­кому районі — вкритому лісами запліччі Чітта- гонгу.

Перспективи Бангладешу похмурі. Усі пробле­ми глобальної периферії є нагальними для цієї густонаселеної безпомічної країни, де виживання є головним заняттям, а все інше — розкішшю.

ГІРСЬКА ПІВНІЧ

Південна Азія, як зазначалося, є найбільш чітко визначеним географічним світом — як у фізико- географічному. так і в культурному плані. Стіна гір височить між Індією та Китаєм, і вона протистоїть вторгненню навіть на сучасному етапі розвитку автострад. Ці гори є чимось більшим, ніж пере­шкодою: великі, життєво важливі ріки Південної Азії народжуються тут і, поповнюючись водами та­лого снігу, забезпечують сотні мільйонів людей у далеких долинах і рівнинах. Контроль над цими джерелами зумовив вікові конфлікти, шо й відоб­ражено на політичній карті. На додаток до супере­чок щодо кордонів між Індією та Китаєм про Кашмір та Аруначал-Прадеш предметом спорів є кілька менших високогірних територій уздовж індійсько-китайського кордону між Кашміром і Непалом.

РИСУНОК 9-16

Як видно з рисунка 9-І, сполучна ланка закри­тих країн і територій пролягає через цю гірську північну зону. Від Афганістану на заході через Джамму і Кашмір та від Непалу до Бутану на сході ці ізольовані, віддалені та незахищені об’єкти є продуктами довгої та складної прикордонної історії. Тяжка доля одного з них, Афганістану, і зник­нення як суверенної країни іншого, Сіккіму, і далі послабило цю ланку (у 1975 р. Індія поглинула Сіккім, затиснутий між Непалом і Бутаном, і зро­била його одним зі своїх штатів). Однак королів­ства Непал і Бутан зберегли свою незалежність.

Непал і Бутан

Непал, який лежить прямо на північний схід від індуїстської серцевини Індії, має населення 25,1 млн. Його територія складається з трьох гео­графічних зон (рис. 9-16): південна субтропічна родюча низовина, яка називається Тераї; цент­ральний пояс гімалайських передгір’їв зі швидки­ми потоками і глибокими долинами; і власне Гімалаї (з найвищою горою світу Джомолунгмою, або Еверестом) на півночі. Столиця Катманду ле­жить у східно-центральній частині країни на відкритій долині гористої зони.

Непал матеріально бідний, але багатий куль­турно. Непальці — це люди різного походження, включно з Індією, Тібетом і Внутрішньою Азією; понад 90 % — індуїсти, тому індуїзм є офіційною релігією країни, але непальський індуїзм — це унікальна суміш індуїстських та буддійських іде­алів. Тисячі храмів і пагод, від простих до орна­ментованих. прикрашають культурний ландшафт, особливо у долині Катманду — серцевинному аре­алі країни. Хоча непальці розмовляють дюжиною мов, 90 % людності також послуговується не­пальською, яка близька до хінді.

Проблемами Непалу є нерозвиненість і відцен­трові політичні сили. Обмежений життєвий про­стір і велике та зростаюче населення спричинили деградацію довкілля. Особливо жорстоким є виру­бування лісів — понад третину високогірних лісів вирубано з 1960-х років. Селян, які вели натураль­не господарство, змусили переселитися у висо­когірні необжиті зони для розширення сільсько­господарських площ і забезпечення дровами на паливо, яке покриває більшу частину енергетич­них потреб Непалу. Але якість грунтів із висотою погіршується, і після кількох сезонів нові ферми ліквідовують внаслідок зниження продуктивності грунту. Більше того, стрімкі схили і руйнівна сила дощів вологого мусону спричиняють жахливу ерозію грунтів на безлісих територіях, тому з Гімалаїв ви­носиться так багато мулу. З майже половиною по­кинутих сільськогосподарських угідь і з 95 % насе­лення, зайнятого у натуральному сільському гос­подарстві (рис, кукурудза, пшениця і просо), Не­пал сьогодні стоїть перед серйозною екологічною кризою.

Маючи такі принади, як гімалайські піки, Не­пал розвинув індустрію туризму. Але витрати ту­ристів у Непалі порівняно скромні; більше при­бутків отримують туроператори поза країною. 17 Крім того, туризм знищує довкілля: спеціальні експедиції мають прибирати тонни сміття, зали­шеного після себе мандрівниками та альпіністами.

Як свідчать дані таблиці 1-2, Непал є дуже не- розвиненою країною: показник його BH П на одну особу (210 дол. США) найнижчий у Південній Азії. Інфраструктура країни слабка, а регіоналізм сильний. З огляду політичної географії підтримка старої монархії у визначальних сферах не була дос­татньою, щоб запобігти вимогам демократії у за­гальнонаціональному масштабі. Наприкінці 1980-х років стався розкол. У 1991 р. демократичні вибо­ри сповістили про прихід нової ери. Хоча сьогодні Непал є конституційною монархією, відміна абсо­лютної монархії не розв'язала його економічних проблем. Державі вкрай потрібні інтеграція та вдосконалені комунікації. Південна зона Tepai зі своїми низовинами, наближеними до тропічних, які нагадують сусідню Індію, є цілком іншим світом, відмінним від гористої місцевості цент­ральної зони. Походження і традиції мешканців заходу країни відрізняються від тих, шо на сході. Непал наляканий домінуванням гіганта на півдні, але навіть відносини з близьким Бутаном є проб­лематичними. особливо через те, шо Непал тепер має репрезентативний уряд, а Бутан практично за­лишився абсолютною монархією. Замкнутий, регіонально поділений, економічно занепалий і культурно розщеплений. Непал дивиться у май­бутнє з багатьма борговими зобов’язаннями та незначними активами. Виживання як єдиної дер­жави є його найбільшим викликом.

Як зазначалося раніше, до 1975 р. східний сусід Непалу, Сіккім, був незалежною країною. Але у тому році переважна більшість його населен­ня проголосувала за приєднання до Індії. Та гірсь­кий Бутан, затиснутий між Індією та китайським Тібетом. так і залишився буферною державою.

У замкненому, подібному до фортеці Бутані здається, шо час зупинився. Офіційно Бутан є конституційною монархією, але його король пра­вить країною практично в умовах абсолютної вла­ди; економічна самодостатність і політична відданість є нормами життя для більшої частини населення, що становить близько мільйона осіб. Столиця Тхімпху має понад 50 000 мешканців. Символи буддизму як державної релігії домінують у культурному ландшафті. Соціальне напруження виходить від великої, але пригніченої меншини непалезів — переважно індуїстів, яких переслідує корінне населення — бутіа. У 1990-х роках прип­лив непалезьких біженців із Бутану спричинив тертя між Катманду і Тхімпху.

Лісове господарство, гідроелектрика і туризм мають у Бутані великий потенціал; до того ж у країні залягають значні запаси корисних копалин. Але ізоляція і неприступність сприяють збережен­ню традиційного способу життя у цій гірській бу­ферній державі.