ВИЗНАЧЕННЯ ГЕОГРАФІЧНОГО СВІТУ

ФІЗИЧНА ГЕОГРАФІЯ АФРИКИ

Перед дослідженням суспільної географії Афри­канської Субсахари слід звернути увагу на унікаль­ну фізичну географію цього континенту (рис. 8-Г).

Африка становить близько п’ятої частини усього земного суходолу. Північне узбережжя Тунісу віддалене аж на 7700 км (4800 миль) від південного узбережжя Південної Африки. Між прибережним Сенегалом на крайньому західному Виступі континенту і Африканським Рогом на крайньому сході Сомалі — 7200 км (4500 миль). Більша частина Африки дуже віддалена від моря. Крім того, як видно з рисунка 1-8, велика її части­на розташована в широтах, де глобальні атмос­ферні системи кругообігу формують аридні умови. Пустелі Сахара на півночі та Калахарі на півдні утворюють частину пустельної зони, шо оперізує нашу планету. Водозабезпечення є однією з най­більших проблем Африки.

Гори

Якщо розглянути карту поверхні Африки, стає очевидним, шо фізичну географію цього конти­ненту характеризує визначення «унікальний». Візьмімо, приміром, розміщення витягнутих гірсь­ких систем світу. Кожний великий континент має принаймні один гірський хребет: Південна Амери­ка — Анди, Північна Америка — Скелясті гори.

Головні географічні особливості Африканської Субсахари

/. З погляду фізичної географії Африка є континентом плоскогір'їв, без лінійного гірського хребта, із низ­кою Великих озер, несталою кількістю атмосферних опадів, переважно малородючими ґрунтами і рослинним покривом савани та степу.

2. Її розмаїте, із богатою культурою населення складають десятки націй, сотні етнічних груп і значно менших суспільних суб'єктів.

3. Головним засобом існування для більшої частини населення Африканської Субсахари є землероб­ство.

4. Стан здоров'я то харчування населення Африканської Субсахари потребує поліпшення, оскільки рівень поширення хвороб залишається високим, а харчування — незбалансовоним. Пандемія СНІДу розпочалася в Африці й стола головною проблемою здоров'я в цьому географічному світі.

5. Існуюча система кордонів Африки є колоніальним спадком; багато кордонів було нанесено без дос­татніх знань чи врахування суспільної то фізичної географії.

6. Світ Африканської Субсахари багатий сировиною, життєво необхідною для індустріальних країн, про­те більшість його населення майже не моє доступу до товарів то послуг світової економіки.

7. Характер використання сировинних матеріалів та експортні маршрути, закладені в колоніальний період, усе ще зберігаються на більшій частині Африканської Субсахари. Міжрегіональні та міжна­родні зв'язки є слабкими.

8. Через гонку озброєнь між великими державами протягом «холодної війни» збільшилася кількість конфліктів у деяких країнах Африканської Субсахари, наслідки яких відчуватиме ще не одне покоління.

9. Значна міграція населення завдає величезної шкоди багатьом країнам Африканської Субсахари — від Ліберії до Руанди. Нині тут перебуває найбільша в світі кількість біженців.

10. Неефективне управління владних органів негативно впливає на економіку багатьох країн Африкансь­кої Субсахари.

РИСУНОК 8-2

Європа — Альпи, Азія — Гімалаї. Проте Африка, яка займає одну п'яту суходолу Землі, не має нічо­го подібного. Атлаські гори віддаленої Півночі займають лише кут цієї частини світу, а Капські гори далекого Півдня не досягають континенталь­них масштабів. А там, де в Африці є справді високі гори, наприклад в Ефіопії та ПАР, то це фактично еродовані нагір’я; або ж як у Східній Африці — вкриті снігом вулкани.

Великі озера

та рифтові долини

Фізична географія Африки має ше ряд харак­терних особливостей, які ми винесли на карту (рис.

За винятком озера Вікторія, всі озера Східної Африки мають дуже витягнуту форму — від озера Ньяса (Малаві) на півдні до озера Рудолф (Турка­на) на півночі. Шо ж спричинило таку продовгу- ватість озер та їхнє «вертикальне» розташування? Ці озера займають частини глибоких западин, шо перегинають Східноафриканське плато і виходять за межі озер. На північний схід від озера Рудолф така западина розсікає Ефіопське нагір'я на дві частини, і Червоне море виглядає цілком як її продовження. По обидва боки озера Вікторія розташовані менші озера в подібних западинах; одні з них. західні, впадають в озеро Танганьїка, а східні простягаються через Кенію і Танзанію (рис. 8-2).

2 Технічним терміном для цих западин є шриф­тові долини». Вони утворюються тоді, коли в земній корі з’являються величезні паралельні тріщини чи розломи, і частини кори між ними опускаються чи витісняються. Такі долини про­стягаються від північного краю Червоного моря до Свазіленду в Південній Африці. Ширина цих рифтів у середньому становить 30—90 км (20— 60 миль), їхні стіни подекуди прямовисні, а поде­куди східчасті.

Течії річок

Наступне, шо слід зазначити, — це незвичайні річкові системи Африки (рис. 8-2). В Африці є кілька великих рік, з яких HLt та Конго належать до найбітьших у світі. Ріка Нігер бере свій початок на крайньому заході Африки, на схилах висо­когір’я Фута-Джаллон, але спершу тече вглиб кон­тиненту — в напрямі до Сахари. Потім, після утво­рення внутрішньої дельти, вона раптово виги­нається на південний схід, покидає пустелю і стрімко падає водоспадами, коли перетинає район плоскогір’їв Нігерії, формуючи ще одну велику дельту у своєму гирлі. Ріка Конго починається як річка Луалаба на кордоні між Демократичною Рес­публікою Конго та Замбією; на певному відтинку вона тече у північно-східному напрямі перед тим, як повернути на північ, далі в західному і півден­но-західному, врешті, перетинаючи Кришталеві гори, дістається океану.

Плато й уступи

На всіх континентах є низько розташовані тери­торії: приміром, рівнина узбережжя Мексикансь­кої затоки чи прирічкові низовини Євразії та Австралії. Проте, як показано на рисунку 8-1. при­бережних рівнин в Африці мало, і вони мають об­межену довжину. Насправді ж Африку можна на­звати континентом плато-, за винятком прибереж­ного Мозамбіку й Сомалі та районів уздовж північного та західного берегів майже весь конти­нент знаходиться на висоті 300 м (1000 футів) над рівнем моря, а абсолютна його половина — на ви­соті 800 м (2500 футів). Навіть басейн Конго — ве­личезна тропічна рівнина Екваторіальної Афри­ки — розташований понад 300 м над рівнем моря.

Хоча переважна частина поверхні Африки яв­ляє собою плато, ця поверхня не всюди рівна й однакова. По-перше, річки розмивали її протягом мільйонів років і дуже порозсікали. Наприклад, ширина водоспаду Вікторія на річці Замбезі стано­вить 1,6 км. а його висота перевищує 90 м. Вулка­ни та інші групи гір. частина яких є ерозійними залишками, здіймаються над ландшафтом багатьох районів. Не є винятком і Сахара, де нагір'я Axarrap і Тібесті сягають 3000 м (10 000 футів) над рівнем моря.

Вражають і краї африканських плато. На значній території континенту плато оточені усту-

РИСУНОК 8-3

памп. У Південній Африці, де така картина різко виражена. Великий Уступ (як його там називають) позначає край плато на сотні миль; тут земля стрімко знижується від 1500 м (5000 футів) над рівнем моря до вузької прибережної смуги. Від Конго до Свазіленду, майже по всій цій береговій лінії Африки уступи відмежовують внутрішню го­ристу частину континенту. Такі уступи можна ба­чити і в інших місцях світу: у Бразілії — на східних межах Бразільського плоскогір'я; в Індії — на західному краї плато Декан. Але на Африку, навіть з її розмірами, припадає непропорційно велика частка цього топографічного феномена.

Дрейф континентів і Африка

Розгадку дивовижної фізичної географії Африки запропонував на початку XX ст. географ Альфред З Вегенер. Згідно з ііого гіпотезою дрейфу континентів (див. Вступ) усі теперішні материки входили до складу одного велетенського континенту під наз­вою Пангея\ південні материки становили Гондва- ну — південну частину цього суперконтиненту (рис. 8-3). Після тривалого періоду цілісності ці величезні масиви почали дробитися більш ніж 200 млн років тому. Африка, шо займала цент­ральну частину Ґондвани, набула форми, схожої на сучасну тоді, коли Північна і Південна Амери­ки, Антарктида, Австралія та Індія здійснили свій радіальний дрейф.

Розташування Африки у центральній частині гіпотетичного суперконтиненту пояснює багато з того, шо ми бачимо в її ландшафтах сьогодні. Ве­ликий Уступ є залишком гігантських розломів, які утворилися, коли відокремлювалися прилеглі земні масиви. Рифтові долини є лише найближчи­ми до нашого часу доказами тих розтягувальних сил, які впливали на Африканську плиту. Червоне море є давньою стадією таких рифтів, і ми можемо припустити, шо Східна Африка колись відокре­миться від решти Африки, як раніше це зробила Аравія, а перед нею Мадагаскар. У прадавні часи річки Африки наповнювали водою озера в межах континенту і не досягали далекого океану. Сьо­годні, коли океани обмивають нові берегові лінії Африки, ці озера дренуються ріками, які здійсню­ють ерозію глибин континенту.

Але чому ж в Африці відсутні довгі гірські хребти? Відповідь може критися в тій же гіпотезі дрейфу континентів. Південна Америка переміс­тилася далеко в західному напрямі, і її плита зіткнулася з плитою під водами Тихого океану. Анди при цьому зіткненні зморщилися, немов міхи акордеону. Індія рухалася в північно-східно­му напрямі, вклинюючись у земний масив Азії; та­ким чином постали Гімалаї. Проте Африка пе­ремістилася порівняно мало, бо на неї більше впливали сили розтягнення, шо утворюють рифти, ніж конвергентний тиск при зіткненні плит, який спричиняє підняття гір. Отже, фізико-географічна карта безперечно виявляє щось більше, ніж просто розміщення річок, рівнин і озер.

ПРИРОДНЕ ДОВКІЛЛЯ

Через Африку проходить екватор. Уся Африка південніше Сахари, окрім її найпівденнішого краю, лежить у тропіках. Тут підняття над рівнем моря незначне, а температури помірно високі. На біль­шій висоті температура знижується, але переважна частина внутрішніх плато Африки розташована далеко від океану або ж перебуває під впливом се- редньоширотних (тропічних) зон високого тиску. Це поєднання чинників зумовлює зміни погоди та часті посухи для більшої частини континенту (див. рис. 1-7 та 1-8). Слід іще пам’ятати, що високі екваторіальні температури знижують ефективність більших опадів. Сорок дюймів (приблизно 1000 мм) опадів у спекотній савані — це зовсім небагато.

Як ілюструє рисунок 1-8, кліматичні регіони Африки розподілені майже симетрично стосовно екватора, хоча більше в центрі, а не на сході мате­рика, де висота над рівнем моря змінює картину. Гарячий дощовий клімат басейну Конго поступово зникає в напрямах на північ та південь і перехо­дить у клімат з явно вираженими сухими зимами. Однак ці зими визначаються більше посухами, а не холодом. У частинах території з символом Aw (савана) у щорічному циклі є два дощові періоди, які місцеві жителі звуть «довгими дощами» і «ко­роткими дощами» і які розділені двома «зимови­ми» сухими періодами. Якщо просуватися по карті ще далі на північ і південь, сухі періоди довшають, опади зменшуються і стають дедалі менш надійни­ми. Щорічна середня кількість опадів, позначена на картах, по суті мало віповідає дійсності: місце, яке, згідно з повідомленнями, отримує приблизно 380 мм річних опадів, може досягати цього «се­реднього» показника протягом кількох років по­спіль. Більшість африканців живуть за рахунок землеробства, і така непостійність опадів може бу­ти для них катастрофічною. Порівняймо рисунки 1-8 та 1-7, щоб дістати уявлення про стрімке змен­шення опадів від більш ніж 2000 мм на екваторі у Демократичній Республіці Конго до лише 100 мм у Намібії на півдні та у Чаді на півночі.

Зрозуміло, шо клімат і природна рослинність пов’язані між собою; тому кліматичні регіони де­коли мають «рослинні назви» (наприклад, еква­торіальні тропічні ліси, або клімат Af). В Африці густі тропічні ліси все ще переважають у басейні Конго та в західних районах, але діяльність насе­лення і головне — вирубування лісів — зменшують їхні площі. З борту літака добре видно величезні розчищені просіки, де тепер висіяно сільськогос­подарські культури. Лісозаготівля теж забирає свою частку, оскільки чудова африканська дереви­на експортується в економічно багатші країни.

За межами того, шо залишається від тропічно­го лісу, де зменшуються опади і настають сухі се­зони, починається савана з відкритими луками, пасовищами й поодинокими деревами з пласкою верхівкою. Тут фермери поєднують землеробство зі скотарством, але хвороби, ендемічні для тварин незайманої природи савани, стримують збільшен­ня поголів’я худоби. Коли подорожувати далі на північ (або ж на південь), видно, що трава стає де­далі коротшою та рідшою, з’являються невеликі ділянки голої землі, а дерева поступаються чагар­никам. Згодом савану змінює степ — луки й пасо­вища з дуже рідкою рослинністю, вразливі щодо надмірного випасання худоби. Тут, на межі з пус­телею, екологія також вельми вразлива, однак пот­реби людей дедалі зростають. Там, де немає дос­татньо паші для великої рогатої худоби, блукають кози, і вони виживають протягом сухих сезонів, спричиняючи подальше опустелювання земель.

Африканські тропічні ліси й савана являють собою останній притулок для незайманої природи. Горили і шимпанзе поки ще виживають у лісах, але існує загроза для існування самих цих лісів. Мільйони травоїдних мандрують великими стада­ми по рівнинах савани, де змагаються з людьми за місце під сонцем. Європейські колонізатори, які запровадили мисливство як спорт, використовую­чи всі сучасні досягнення для масового винищен­ня тварин, а також людей в Африці, допомогли зникнути незайманій природі на величезних пло­щах і змусили деякі біологічні види опинитися на межі вимирання. Згодом вони створили за­повідники для диких звірів і виділили площі для національних парків, але останні не були дос­татньо великими чи добре сполученими між со­бою, щоб стадні тварини могли дотримуватися своїх сезонних та щорічних шляхів міграції. Не­постійність кліматичних умов, яка впливає на фермерство, впливає і на незайману природу. Ко­ли земля для випасання бідніє, дикі тварини шука­ють кращих пасовищ. Якщо їх затримує огорожа заповідників, тварини гинуть. Коли огорожі не­має, вони захоплюють сільськогосподарські землі та нищать урожай, а фермери відплачують їм за те. Після тисяч років відносної рівноваги змагання між людьми і тваринним світом в Африці набрало нових форм. Це є кінцем епохи.

Доля африканської незайманої природи пов’я­зана з приростом населення Африки. У середині XX ст. людність Африканської Субсахари зросла більше, ніж у будь-якому іншому географічному світі. Це поставило людину і дику природу на безпрецедентний шлях боротьби. Уряди Африки докладають багато зусиль, аби зберегти місцеву незайману природу, підтримуючи й навіть збіль­шуючи національні парки, борючись із бра­коньєрством, захищаючи шляхи міграції диких тварин тощо (Кенія, приміром, на деякий час за­боронила будь-яке полювання). Туризм, пов'яза­ний з живою природою, став важливим джерелом прибутків для багатьох африканських країн, дода­ючи змісту та невідкладності зусиллям, спрямова­ним на її збереження.

І все ж Африканська Субсахара, враховуючи її величезні розміри, за світовими стандартами не є густозаселеним світом. Населення всіх її країн ста­новить лише половину населення Китаю. Чому ж простір є такою проблемою? Відповідь частково лежить знову ж таки у природному довкіллі. По­мандруйте Африкою, і ви будете вражені її без­країми відкритими просторами. Але зупиніться коло дороги й уважно роздивіться червонувато- жовтий грунт. Ось вам і відповідь: земля, від якої залежить життя багатьох африканців, — неродюча. Властивості грунтів під тропічними лісами загаль­новідомі: зрубайте ділянку лісу, і сільськогоспо­дарські культури ростимуть лише один-два роки; потім фермер мусить посуватися далі й повторю­вати все спочатку. Ці грунти надмірно вимиті, а ліс виживає тільки тому, що живить себе сам, ви­користовуючи поживні речовини від власної роз­кладеної біомаси. Нелегко піддаються культиву­ванню і грунти савани, теж перенасичені залізом та алюмінієм, із незначним вмістом поживних ре­човин. Сонце нещадно випалює їх. вони стають твердими і сухими, і щоб отримати хоч якийсь урожай, селянин повинен їх поливати, удобрювати та розпушувати. Та води бракує, а добрива дорогі, тож урожай, як правило, невисокий. За останній час обсяги виробництва харчових продуктів в Аф­риканській Субсахарі знизилися, і однією з при­чин є виснаження ґрунту.

Однак в Африці є райони з родючими земля­ми, достатніми запасами води та високою продук­тивністю: вулканічні грунти в районі гори Кіліманджаро, а також навколо Західної рифтової долини, грунти Ефіопського нагір'я, зволожені землі високих широт Південної Африки і частини Західної Африки дають хороші врожаї (якщо суспільні умови не руйнують селянські общини). Проте такі території губляться у безмежних прос­торах Субсахари. У цьому географічному світі не­має нічого, що можна було б порівняти з величез­ними алювіальними басейнами Індії та Китаю, навіть із долиною та дельтою Нілу, де відносно незначні площі родючої зрошуваної землі годують десятки мільйонів людей. За винятком невеликих (у деяких випадках експериментальних) ділянок під рисом та пшеницею Африка є землею кукуруд­зи. проса та коренеплодів, неспроможною забез­печити високу врожайність. Природне довкілля тут робить грізний виклик мільйонам людей, які залежать безпосередньо від нього.

ДОВКІЛЛЯ ТА ЗДОРОВ’Я

Природне довкілля Африки створює й інші труд­нощі. Високі температури та зволоженість у ба­гатьох районах сприяють розмноженню організмів, які переносять хвороби. Хвороби можуть переда­вати москіти, мухи, блохи, хробаки й навіть сли­маки. Від самого народження африканці (зокрема ті, що живуть у кліматі А) ризикують захворіти ба­гатьма небезпечними хворобами. Протягом століть вони потерпали від періодичних спалахів смер­тельної чуми, деякі види якої були спричинені не­займаною природою.

Медична географія вивчає здоров’я людей у 4 просторовому контексті. Медико-географи вико­ристовують методи просторового аналізу для вияв­лення спалахів хвороб, передбачення їх поширен­ня, визначення їхніх причин, переносників і збуд­ників тощо. Задля цього нині впроваджено гео­графічні інформаційні системи (ГІС) та інші су­часні новації, і союз лікарів та географів уже приніс вагомі результати. Лікарі знають, як хворо­ба руйнує людський організм. Географи знають, як кліматичні умови, скажімо напрям вітру чи

відхилення течії рік, можуть впливати на поши­рення хвороб. Така співпраця допомагає захистити населення.

Тропічна Африка, джерело багатьох небезпеч­них захворювань, є центром уваги медичної гео­графії. Тут відіграють свою роль не лише перенос­ники інфекційних хвороб, а й культурні традиції, які сприяють їх передаванню, наприклад, сексуальна практика, вибір харчових продуктів та їх приготу­вання, особиста гігієна: усе це можна нанести на карту. Порівняння медичних, культурних карт і карт довкілля може привести до вирішальних пе­редбачень, які допомагають переборювати лихо.

Сьогодні сотні мільйонів людей в Африці пе­реносять одну або більше недуг, часто навіть не знаючи достеменно, шо їх турбує. Захворювання, яке інфікує багатьох людей (так званих господарів паразитуючих організмів), не спричиняючи їм

5 швидку смерть, називається ендемічним для насе­лення в цілому. В уражених ним людей здоров’я поступово погіршується, енергетичні ресурси ви­черпуються. У Тропічній Африці до цієї категорії належать гепатит, венеричні хвороби та нематода.

Коли ж спалах хвороби набуває локальних чи

6 регіональних масштабів, її звуть епідемічною. Вона може вразити тисячі, навіть десятки тисяч життів, але залишається обмеженою для певної території, визначеної, можливо, радіусом дії її переносника. У Тропічній Африці трипаносомоз, відомий як сонна хвороба, шо переноситься мухою цеце, на-

був регіональних розмірів. Великі стада диких звірів савани являють собою вмістище цієї хворо­би. яку муха цеце передає домашній худобі та лю­дям. Ця хвороба є ендемічною для живої природи, але вона вбиває худобу, тому африканські пастухи намагаються тримати свої стада у місцевостях, де мухи цеце немає. Сонна хвороба з’явилася у За­хідній Африці у XV ст. і згодом поширилася по всій Тропічній Африці (рис. 8-4). Її епідемічні масштаби були обмежені мухою цеце: там, де не­має мухи, немає і сонної хвороби. Муха цеце біль­ше, ніж шо-небудь інше, позбавила савани Афри­канської Субсахари домашньої худоби і відкрила їх для диких звірів. Якби був віднайдений засіб за­хисту. свійська худоба замінила б на пасовищах і луках величезні стада диких звірів.

Коли хвороба поширюється по всьому світові, вона визначається як пандемічна. Такою сьогодні є 7 малярія. Щороку вона вбиває мільйон дітей. Чи є малярія суто африканською хворобою — невідомо, однак вона є давнім лихом. У своїх творах її згаду­вав ще Гіппократ, грецький лікар V ст. до P. Xp. Від цієї недуги страждають також мавпи та декіль­ка інших біологічних видів. Її симптомами є прис­тупи лихоманки, анемія та збільшення селезінки. Малярія поширена по цілому світові і переважає у районах не лише з тропічним, а й з помірним кліматом. Кампанії з винищення переносника інфекції — малярійного комара — мали певний успіх, але завжди він повертався з відновленою си­лою. Сьогодні щороку реєструють 300 млн ураже­них малярією, але справжнє число, очевидно, є значно вищим, оскільки малярія переважної час­тини Тропічної Африки є просто частиною спосо­бу життя. Середня тривалість життя мешканців Тропічної Африки представлена у таблиці 1-2.

Ще одним пандемічним захворюванням афри­канського походження є жовта гарячка, збудник якої теж переноситься комарами. Вмістищем цієї хвороби, нині вже поширеної по всьому світу, є африканські мавпи. Із місця свого походження — Західної Африки — жовта гарячка не тільки досяг­ла Південної Америки, а й захопила Центральну Америку і навіть Сполучені Штати; перемога над нею у Панамі приблизно півстоліття тому дала змогу збудувати Панамський канал. В Африці ця недуга залишається чималою загрозою: у 1960-ті роки вона спалахнула в Сенегалі, забравши 20 000 життів.

Упродовж 1970-х років Африка була вражена ще однією хворобою, яка, очевидно, вперше з’я­вилася в екваторіальних лісах, стала епідемічною і переросла в пандемічну: це СНІД (див. вставку «СНІД в Африканській Субсахарі»), Можливо, мавпи активізували цю хворобу в людях, але хоч би яким було її походження, Африку вона вразила найважче. За попередніми підрахунками, у 2000 р.

СНІД в Африканській Субсахорі

СНІД — синдром набутого імунодефіциту — поширив­ся в Африці протягом 1970—1980-х років і став пан­демічною хворобою протягом 1990-х. Його дія в Аф­риці просто спустошлива.

Особи, інфіковані ВІЛом (вірус імунодефіциту лю­дини) не одразу і навіть не згодом виявляють симпто­ми СНІДу. На ранніх стадіях лише аналіз крові пока­же інфекцію, і тільки тоді організм мобілізує антитіла для боротьби з ВІЛ. Люди можуть роками носити цей вірус, не знаючи про це, і в цей період можуть незу- мисно передавати його іншим. З цієї причини офіційна статистика захворювань на СНІД значно відстає у визначенні фактичного числа інфікованих осіб, зокрема у країнах, де населення не може прой­ти поголівне тестування.

З початком XXI ст. понад 32 млн людей у світі стали інфікованими, з них близько 27 млн проживали у 34 тропічних африканських країнах. На початку 1990-х років найбільш ураженими були країни Еква­торіальної Африки, яку з тих пір стали називати «поя­сом СНІДу». До кінця 1990-х років вогнище хвороби перенеслося до Південної Африки. У Зімбабве та Ботсвані понад 25 % усіх осіб віком від 15 до 49 років були ВІЛ-інфікованими, у Замбії — майже 20 %, а у Південноафриканській Республіці, найгустіше за­селеній країні, — близько 13 %. Ці дані є офіційними, а згідно з даними медико-географів, у кількох тропічних африканських країнах інфіковано від 20 до 25 % усього населення.

Із зростанням смертності від СНІДу демо­графічна статистика африканських країн демонструє невтішні наслідки. У Ботсвані середня тривалість жит­тя у 1994 р. становила 60 років, у 1999 р. вона зни­зилася до 39, і спеціалісти OOH прогнозують, що ця цифра зменшуватиметься й далі. У Зімбабве приріст населення на початку 1990-х років становив 3,3 %, тепер він дорівнює 1,0 %. Ще в одному звіті OOH стверджується, що за 1990—1998 рр. в Африці від СНІДу померло понад 10 млн осіб.

Географ Пітер Ґоулд у своїй книзі «.Повільно чу­мак назвав Африку «континентом катастрофи», вка­зуючи на те, що офіційні доні, на яких ґрунтуються такі гнітючі звіти, применшують масштаби цього лиха. Африканські уряди, як зазначив Гоулд, приховують справжні розміри цієї трагедії з різних причин: почут­тя сорому, занепокоєння, що справжні цифри відвер­татимуть інвесторів то відлякуватимуть туристів, а невігластво військових урядів, як правило, заперечує реальність. Він додав, що багато лікарів в Африці стверджують, що фактичні дані щодо СНІДу занижені на 80-90 %.

СНІД не оминув жодної частини Тропічної Афри­ки. Судячи зі звітів країн Західної Африки, там теж збільшується кількість хворих на цю недугу. Кот-д'Іву- ар подав, можливо, найвірогідніші дані, повідомляю­чи, що там понад 10 % дорослих осіб є інфікованими. У Нігерії рівень поширення СНІДу перевищує 4 % на­селення (для цієї густонаселеної країни це означає, що хворіє більш ніж 5 млн осіб).

Страждання, які несе це пандемічне захворюван­ня, — безмежні, а його вплив на економіку є без­сумнівним. Робітники працюють, будучи хворими, оскільки робочих місць обмаль; медично допомого відсутня або ж недосяжна для багатьох, тому люди залишаються но роботі, доки не впадуть. В Африці з її високим безробіттям нові робітники одразу запов­нюють вакансії, але вони теж нездорові. Корпорації звітують про швидке зростання витрат, пов'язаних зі СНІДом. У Ботсвані, де економіка процвітала завдяки виробництву алмазів, висококваліфіковані сортуваль­ники алмазів стали жертвами СНІДу, а підготовка заміни знижує прибутки. Витрати на медичні послуги, збільшення страхової допомоги у зв'язку зі смертю, похоронні видатки і затрати но набір робочої сили та її тренінг зменшують прибутки корпорацій — від цукрових плантацій Кенії до золотих копалень ПАР. Таким чином, СНІД істотно впливає на економічну статистику цього континенту. Структура економіки, зокрема та, що стосується Африки, представлена на рисунку I-Ili значною мірою завдячує СНІДу.

У країнах глобальної серцевини досягнуто прог­ресу в стримуванні цієї хвороби й подовженні життя уражених нею. Ці успіхи доли змогу не вважати СНІД центральною медичною проблемою, але це не сто­сується Африки. Вартість лікування СНІДу надзвичай­но висока, і приватні фармацевтичні компанії не про­даватимуть свою продукцію зо цінами, прийнятними для африканських пацієнтів. Коли колишній президент Клінтон під час свого візиту до Нігерії у 2000 р, за­пропонував 1 млрд доларів США для боротьби зі СНІДом, африканці відповіли, що остання річ, яко потрібна Африці, — це збільшення боргів. Отже, найкращою короткотерміновою стратегією для афри­канських урядів є спроба змінити ставлення до проб­леми то поведінку громадськості, особливо збільшую­чи доступність і безплатність презервативів. В Уґанді, що колись була однією з найбільш уражених країн Тропічної Африки, вдалося сповільнити темпи поши­рення СНІДу такими методами, а також завдяки рішучій рекламній кампанії.

Але навіть за всіх цих заходів офіційний показник інфікованих дорослих у 2000 р. все ще становив 9,5 %. Згідно з передбаченнями медико-геогрофів та інших учених, найбільш уражені країни Африки мо­жуть зазнати зменшення населення до 10—20 %. Це катастрофа, яку можна порівняти лише з бубонною чумою в Європі XIV ст. або зі знищенням корінних американців віспою, занесеною їм європейськими за­гарбниками в XVI ст. І знову об'єдналися природні, історичні та культурні чинники, щоб завдавати страж­дань народам Африканської Субсахари.

у світі було 32 млн хворих на CH ІД. із них понад 27 млн африканців. Ці офіційні дані, мабуть, при­ховують ще більшу кризу, результатом якої е те, що рівень народжуваності у багатьох африканських країнах сьогодні знижується. Середня тривалість життя також падає до небачених раніше рівнів.

Величезний інкубатор хвороб, інфекційних та неінфекційних, у гумідній Екваторіальній Африці продовжує загрожувати місцевому населенню. Несподівані спалахи лихоманки ебола в Судані впродовж 1970-х, у Демократичній Республіці Конго впродовж 1990-х і в Уганді у 2000—2001 рр. показали всьому світові ризик, з яким живуть ба­гато африканців. Але африканські негаразди швидко забуваються. Увага світу мобілізується ли­ше тоді, коли якесь епідемічне африканське захво­рювання може перерости в пандемічне. Африканці ведуть боротьбу з найнесприятливішим довкіллям планети, причому вони найменше здатні впорати­ся з ним через свої надзвичайно обмежені ресурси.

Навіть якщо робитимуться спроби допомогти Африці на міжнародному рівні, результати можуть бути непередбачуваними. Наприклад, серед афри­канських ендемічних хвороб є шистосоматоз. Пе­реносять його збудника слимаки: їхні паразити проникають через пори у людське тіло при ку­панні у водоймах зі стоячою водою, де розмножу­ються слимаки (швидкі водні потоки є відносно безпечними). Коли, згідно з проектами розвитку, що мали на меті допомогти селянам Африки, загачувалися річки і вода спрямовувалася в іри­гаційні канали, сільськогосподарське виробництво зросло, але збільшились і ареали захворювання, яке викликає внутрішню кровотечу і втому, хоча рідко призводить до фатальних наслідків. Карти медико-географів зафіксували поширення шисто- соматозу у місцях, де є греблі, і невдовзі причина стала зрозумілою: сповільнивши течію води, греблі створили ідеальне середовище для розмноження зловісного слимака.

Бідність є могутньою перешкодою для поліп­шення здоров'я, а значне втручання у природне середовище разом із вигодами приносить утрати. Африка гостро потребує вдосконалення медичних послуг, ефективніших програм шеплення дітей, пе­ресувних шпиталів для віддалених місцевостей та інших подібних засобів. Оскільки 71 % її населен­ня проживає у сільських районах, природне довкіл­ля і далі шкідливо впливатиме на його здоров’я.

ЗЕМЛЯ І ЗЕМЛЕРОБСТВО

У своїй грунтовній книзі «Географія Африканської Субсахари» видавець Семюел Аріїтей-Атто та його колеги зосереджують увагу на землеволодінні — вирішальній проблемі Африки, оскільки більшість африканців є землеробами. Землеволодіння сто- 8 сується способів, із допомогою яких люди при­власнюють, займають і використовують землю. Африканські традиції землеволодіння відмінні від тих. які маємо в Європі чи Америці. У переважній частині Африканської Субсахари зазвичай общи­ни, а не окремі особи, є власниками землі. Орен­дарі мають тимчасові права на землю без дозволу продавати її. Землею можуть володіти великі (з кількох поколінь) сім’ї, сільські общини або навіть традиційні вожді — хазяї землі, дорученої їм людь­ми. їхні піддані можуть жити на ній. обробляти її. дте при цьому повинні дотримуватися правил, ви­сунутих власником.

Коли європейські колонізатори перебрали контроль над більшою частиною Африканської Субсахари. їхній порядок володіння землею кар­динально розходився із заведеним в Африці. Аф­риканці вірили, що земля належить їхнім предкам, їм самим, а також тим. хто ше не народився; євро­пейці ж бачили перед собою лише простір, на який ніхто відкрито не претендував, і знаходили виправдання своїм претензіям на нього. Те, що згодом було названо відчуженням землі, тобто її 9 експропріацію європейцями, змінило тип землево­лодіння в Африці. До того часу, коли європейці пішли геть, приватне землеволодіння було настіль­ки поширеним, що не могло бути анульованим. Держави постколоніальної Африки намагалися розпорядитися таким спадком через націо­налізацію всієї землі, повертаючись теоретично до

Підсічне землеробство у зоні тропічних лісів Африки все ще залишається основним джерелом доходу для мільйонів лю­дей. Тут, у північно-східному куті Демократичної Республіки Конґо ліси були повалені, земля розчищена, а поміж пнями і стовбурами, що гниють, селяни садять маніок, ямс і банани. Цей ґрунт живитиме їх протягом кількох років, але потім уро­жаї зменшаться, і люди покинуть цю землю, щоб розчистити іншу ділянку. Традиційним землеробством в Африці займають­ся жінки; ці три жінки проривають рослини на полі, а двоє ма­лих хлопців спостерігають за ними.

«Зелена революція» і Африка

10 Зелена революція» — виведення продуктивніших, з вищою урожайністю сортів зерна — звузила розрив між кількістю населення світу і виробництвом продо­вольства. Там, де люди споживають головно рис і пшеницю як основні продукти харчування, «зелена революція» відвернула примару голоду. Проте в Аф­риканській Субсахорі її вплив був меншим. Частково це пояснюється високими темпами зростання ту­тешнього населення (значно вищим, ніж в Індії чи Ки­таї). Інша причина в тому, що рис і пшеницю спожи­ває лише невелика частина населення цього гео­графічного світу. Кукурудзою, сорго, просом та інши­ми злаками харчується набагато більше людей. У во­логих районах більшість калорій постачають коре­неплоди, такі як ямс і маніок, о також один із різно­видів бонано. Ці культури не були пріоритетними в дослідженнях, що сприяли «зеленій революції».

Останнім часом з'явилося кілька променів надії. Коли голодні роки настали в кількох частинах Африки водночас і люди страждали від недоїдання в таких да­леких одно від одної країнах, як Мозамбік і Малі, на­уковці працювали у двох напрямках: по-перше, роз­робити сорти кукурудзи, які б були значно стійкішими до хвороб африканських культур, І по-друге — підви­щити продуктивність таких сортів. Але їхні зусилля натрапили на певні перешкоди. Річ у тім, що один акр (0,4 га) африканської землі в середньому дає ли­ше півтонни кукурудзи, тоді як середній світовий по­казник становить 1,3 т. Згодом було виведено стійкий до вірусів сорт кукурудзи, який до того ж дає більші врожаї, і його було впроваджено в усій Африканській Субсахорі. В Нігерії, де він був поширений першим, значною мірою зросло врожайність, що викликало майже подвоєння сільськогосподарського виробницт­ва в цій країні від 1980 р. Завдяки новим сортам зросли також урожаї коренеплодів.

Але Африці потрібно щось більше, аби повністю ліквідувати нестачу харчів. «Зелена революція» тут не є панацеєю: найбідніші фермери, яким найбільше потрібна допомога, неспроможні купити краще насіння, о також необхідні пестициди. Згідно з підра­хунками, річне виробництво продовольство в Африці зменшилося на 1 %, тоді як населення збільшилося на 3 %. Причин тут чимало: відсутність капіталів, не­ефективні методи ведення сільського господарства, недостатня кількість техніки, виснаження землі, нищівні посухи тощо. Гадається, що й нескінченне число громадянських конфліктів (Уґанда, Демократич­на Республіко Конґо, Ліберія, Анголо, Руанда) також призвело до зменшення обсягів харчування. «Зелена революція» може звузити розрив між виробництвом і попитом, але битва за достатню кількість харчових продуктів в Африці ще не скоро буде виграна.

попередньої ролі традиційних вождів. Але така політика спрацювала не дуже добре. Для сільських районів уряд у столиці є далекою владою і часто, на їхній погляд, не співчуває становищу селян. Уряди, як правило, встановлюють низькі ціни на міських ринках, задобрюючи своїх прибічників і розорюючи фермерів. Великі землеволодіння, які колись належали європейцям, тепер зазвичай зай­мають урядові чиновники та інші впливові вер­стви. Отож володіння землею є для Африки вели­чезною соціальною проблемою.

Швидке зростання населення ускладнює цю проблему. Традиційні системи землеволодіння найкраще діють тоді, коли населення є достатньо стабільним. Землю потрібно залишати під паром, щоб вона відновлювалася після обробітку, а пасо­вища звільняти від худоби, щоб відновлювалася трава. Демографічний вибух, якого зазнала Афри­ка в середині XX ст., зруйнував цю рівновагу. Зем­ля не встигає відпочити, а пасовища надмірно вис­нажуються худобою. Як наслідок — значне падіння врожайності.

Такою є ситуація на більшій території Афри­канської Субсахари, де понад 70 % людності живуть за рахунок землі. Цей відсоток, повільно знижуючись, усе ж залишається найвищим для периферії будь-якого географічного світу. Дехто вважає, що Африка є скарбницею величезних підземних багатств, але дійсно ключем до її еко­номіки є землеробство. 1 не просто землеробство як засіб для існування: експорт сільськогоспо­дарської продукції приносить прибутки в іно­земній валюті, необхідні для купівлі важливих імпортних товарів. Європейські колонізатори зна­ходили сприятливе довкілля і розбивали плантації, щоб вирощувати какао, каву, чай та інші культури для ринків світової серцевини. Іригаційні системи сприяли вирощуванню на експорт бавовника, зем­ляного горіха, кунжутового насіння тощо. Сьо­годні національні уряди та деякі приватні власни­ки продовжують цю справу.

Проте переважна кількість африканських се­лян обробляє землю для власного виживання, ви­рощуючи зернові культури (кукурудзу, просо, сор­го) у посушливіших районах, а коренеплоди (ямс. маніок, солодку картоплю) там, де вологи дос­татньо. У віддалених районах Демократичної Республіки Конґо та прилеглих частинах Еква­торіальної Африки все ще проводять підсічне культивування землі, але ця практика занепадає зі зменшенням площ лісів. Інші африканці є пасту­хами, які женуть свою велику рогату худобу та кіз у пошуках води й пасовищ, інколи вступаючи у сутички з фермерами, чиї землі вони захоплюють. Та хоч би чим займалися африканські селяни, усі вони відчувають на собі наслідки зростання насе­лення і повинні долати скрутні обставини обмеже­ного простору та зруйнованої екології. За допомо­гою ущільнення культур, тобто висаджування декількох видів на одному розчищеному полі, зем­лероби, що практикують сівозміну, збільшують тривалість використання своїх земельних ділянок. У комбінованому землеробстві (як правило, поблизу торговельних центрів) фермери поєднують вико­ристання відходів як добрив при вирощуванні овочів, фруктів та коренеплодів із розведенням ку­рей для споживання у містах. Інші фермери засто­совують диверсифікацію, поєднуючи землеробство з нефермерською діяльністю.

Але попри всі ці пристосування виробництво сільськогосподарської продукції в Африці змен­шується з багатьох причин, до яких належать та­кож погане управління і корумпованість урядів. Коли Нігерія стала незалежною в I960 р., її уряд почав здійснювати дорогу індустріалізацію, а сільському господарству не приділялося належної уваги. В тому році Нігерія була найбільшим світо­вим виробником і провідним експортером пальмо­вої олії. Сьогодні ж Нігерія довозить пальмову олію, щоб задовольнити внутрішній попит. Невід­повідна сільська інфраструктура є ще однією про­блемою. Дороги від сільських районів до торго­вельних центрів у поганому стані; вони непрохідні в період тропічних дощів або ж потріскані у посу­ху. Неефективні зв'язки між виробниками і спо­живачами призводять до економічних збитків. Складські приміщення в селах, як правило, не відповідають вимогам, тому незліченні обсяги зер­на, коренеплодів і овочів втрачаються через гнит­тя, шкідників та крадіжки. Електропостачання в сьтьських районах теж вимагає покращання: без електричної енергії насоси не можуть подавати во­ду. а переробка продукції не може бути механізо­вана. Фермери не мають достатнього доступу до кредитів: банки радше дадуть позику міським жи­телям, аніж селянам. Особливо це стосується

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ «Того дня я прокинувся вдосвіта, сподіваючись бути першим відвідувачем руїн Великого Зімбабве — місцини, яку я хотів побачити, відколи дізнався про неї з курсу історичної географії. Я вибрався нагору і побачив, як над величезним овальним «хромом» встає сонце. Потім вивчав лабіринти так званих фортифікаційних укріплень на вершині гори. Після цього майже півтори години я був один-однісінький у внутрішніх стінах хра­му. Які події споглядало це місце? Можливо, воно було заселене задовго до першого закладеного тут каме­ню близько 750 р. по P. Xp., і від Xl до XV ст. воно могло бути церемоніально-релігійним центром величез­ної імперії, жителі якої виплавляли золото й мідь і вивозили їх через порти Індійського океану, обмінюючи на товари з Південної Азії та навіть Китаю. У будівництві не було використано жодного розчину: ці стіни зведе­но з каменів, щільно припасованих один до одного, а мури здіймаються но висоту близько 10 м (ЗО футів). Які ще таємниці приховує Великий Зімбабве — де його плани, знаряддя, каменярі? Залишки складної систе­ми водопостачання навіюють думку про практичне призначення цього центру, проте оздоблена конічно ве­жа і прилегла платформо натякають на його релігійну роль. Та хоч би як том було, історія великою мірою тяжіє над цією африканською місциною».

жінок, які, згідно з останніми даними, виробляють 75 % харчів у Субсахарі.

Уздовж річок і на берегах Великих озер насе­лення вдається до рибальства, проте риболовна промисловість розвинута недостатньо і її частка в сукупному обсязі продовольства дуже скромна. Протягом постколоніального періоду людність Африканської Субсахари більш ніж подвоїлася, а виробництво продовольства зменшилося. Експорт сільськогосподарської продукції також скоротив­ся. але імпорт продуктів харчування зріс надзви­чайно швидко. Ситуація стає особливо очевидною в показниках виробництва на одну особу: в 1999 р. воно було на 10 % нижчим, ніж у 1989 р. Навіть поступ у біотехнології, який скоротив розрив між виробництвом продовольства і попитом на нього, здебільшого оминув Африку (див. вставку «Зелена революція» і Африка»),

ІСТОРИЧНА ГЕОГРАФІЯ АФРИКИ

Африка є колискою людства. Археологічні дослі­дження визначили 7 млн років переходу від австралопітеків до гомінідів, а потім до Homo sapi­ens. Річ у тім, шо ми порівняно мало знаємо про Африканську Субсахару у період від 5000 до 500 років тому, тобто до початку європейського ко­лоніалізму. Протягом колоніальної епохи афри­канська історія була забута, багато решток ма­теріальної культури знищено, натомість укоріни- лися численні хибні уявлення про африканські традиції. Це є також результатом відсутності пи­семної історії на більшій частині Африки південніше Сахари до XVl ст„ а подекуди й знач­но пізніше. Найкращі історичні пам'ятки походять із поясу савани, де зв’язки з північноафрикансь- кими народами були тіснішими і куди найбільше проникла мусульманська релігія.

Відсутність писемної історії не означає відсут­ності історії, шо передувала ісламові та християн­ству. як стверджують деякі вчені. Це також не оз­начає. шо не існувало правил суспільної по­ведінки. правових кодексів чи організованої еко­номіки. Сучасні історики, заохочені глибокою зацікавленістю африканців, намагаються рекон­струювати минуле Африки не лише з небагатьох письмових пам’яток, а також із фольклору, поезії, мистецтва та інших джерел. Та все ж чимало втра­чено назавжди. Майже нічого не відомо про зем­леробські народності, які спорудили добре спроек­товані тераси на схилах гір північно-східної части­ни Нігерії та у Східній Африці, про спільноти, які проклали зрошувальні канали і збудували камінні колодязі у Кенії, про людей, які, можливо, тисячу років тому звели великі мури у Зімбабве. Тут і в інших місцях Африки знайдено порцеляну та мо­нети з Китаю, намисто з Індії та інші товари з да­леких земель. Але торговельні шляхи всередині са­мої Африки, не кажучи вже про речі, які перехо­дили від рук до рук, а також про людей, які розпо­ряджалися ними, — все це залишається предметом здогадок.

Генеза Африки

На зорі колоніалізму Африка була континентом перехідного періоду. Впродовж кількох століть природне довкілля всередині і навкруги однієї з найбільш продуктивних в культурному та еко­номічному сенсі зон континенту — Західної Афри­ки — змінювалося. Дві або й більше тисяч років поспіль Африка сама запроваджувала нове та сприймала ідеї ззовні. У Західній Африці міста розвивалися вражаючими масштабами. У Цент­ральній і Південній Африці народи переміщували­ся та реорганізовувалися, а інколи й воювали один з одним за території. Римляни вторглися у півден­ну частину Судану, північноафриканські народи торгували із західними африканцями, а арабські човни плавали вздовж східних берегів, привозячи азійські товари в обмін на золото, мідь та порівня­но невелику кількість рабів.

Розгляньмо ситуацію з природним довкіллям у Західній Африці відносно минулого. Як показано на рисунках 1-7 та 1-8, регіони природного довкілля в цій частині континенту виявляють не­заперечну східно-західну орієнтацію. Ізогієти (лінії однакових показників опадів) пролягають пара­лельно до південного узбережжя (рис. 1-7); кліма­тичні райони сьогодні мають дещо відмінне розміщення, ніж два тисячоліття тому, однак до­тримуються вказаної орієнтації (рис. 1-8). Структу­ра рослинності також відображає цю ситуацію: по­яс прибережних лісів переходить у савану (високі трави з поодинокими деревами на півдні та нижчі трави на півночі), яка в свою чергу змінюється степом і пустелею.

Відомо, шо африканські культури виникли в цих природних умовах тисячі літ тому. Одна з них, культура Нок, панувала впродовж восьми століть у районі плато Бенуе (північніше місця злиття річок Нігер та Бенуе у теперішній Нігерії) приблизно від 500 р. перед P. Xp. до IH ст. по P. Xp. Народність нок виготовляла як камінні, так і залізні знаряддя та залишила по собі витвори мистецтва у вигляді глиняних фігурок людей і тварин. У нас немає свідчень того, шо ці люди торгували з далекими народами. Можливості, створені природним дов­кіллям і технологіями, все ше були попереду.

Рання торгівля

Західна Африка протяжністю в кілька сотень миль із півночі на південь демонструвала величезний контраст природного довкілля, економічних мож­ливостей, способів життя і виробництва. Народи тропічних лісів виробляли продукти і потребували товарів, які відрізнялися від продуктів і потреб на­родів посушливої півночі. Приміром, сіль дуже цінується у лісах, де волога перешкоджає її утво­ренню, але її надзвичайно багато в пустелі й степу. Це давало можливість жителям пустелі продавати сіль жителям лісів в обмін на слонову кістку, пря- ноші, сухі продукти. Таким чином, виник певний ступінь регіональної комплементарності між наро­дами лісів і народами посушливих земель. А наро­ди савани — ті, шо мешкали між ними — опини­лися у становищі, яке давало змогу спрямовувати торгівлю і керувати нею (що завжди економічно вигідно).

Ринки, на яких обмінювалися ці товари, процвітали, і в поясі саван Західної Африки поста­ли міста. Одне з таких старих міст тепер є уособ­ленням ізоляції, а колись воно було центром торгівлі й науки; не Тімбукту (Томбукту). Багато попередників, а також наступників Тімбукту зане­пало, деякі з них зовсім пішли в небуття. Інші ж міста савани, такі як Кано у північній частині Нігерії, не втратили свого значення.

Ранні держави

Сильні й довговічні держави виникли у західноаф- риканському осередку культури (див. рис. 7-3). Найстарішою державою, про яку нам нічого не відомо, є Гана. Стародавня Гана розмішувалася на північному заході сучасної Гани. Вона охоплювала частини території теперішніх Малі, Маврітанії та прилеглі землі, в тому числі верхню течію ріки Нігер разом із багатими на золото струмками, шо течуть із плато Фута-Джаллон, де Нігер бере свій початок. За тисячу років, а може й більше, старо­житній Гані вдалося об'єднати різноманітні спіль­ноти у стійку державу. В ній було велике столичне місто зі всіма його характерними особливостя­ми — ринками, передмістями для іноземних купців, релігійними святинями тошо, а за декілька миль від центру існувало укріплене сховише для королівської родини. З підданих стягувалися по­датки, а на периферії Гани від поневолених на­родів збирали данину; на товари, які довозилися в країну, накладалося мито, а армія здійснювала повсюдний контроль. Мусульмани з північних посушливих районів вторглися в Гану близько 1062 р., коли вона, мабуть, уже занепадала. І все ж столицю захищали протягом 14 років. Тим часом завойовники понищили сільськогосподарські землі та зруйнували торговельні зв’язки з пів­ніччю. Гана не могла вціліти і зрештою розпалася на дрібніші частини.

У наступних століттях центр політико-тери- торіальної організації у західноафриканському осередку культури перемішувався на схід — спер­шу до наступника стародавньої Гани — держави Малі з центром у Тімбукту, а згодом до держави Сонгаї, столицею якої було Ґао — місто на річці Нігер, яке збереглося до наших днів. Цей східний напрям міг бути результатом зростаючого впливу ісламу. Стародавня Гана ще жила традиційними віруваннями, проте Малі та її наступники висила­ли прочан до Мекки через теперішні Хартум та Каїр. Із тих десятків тисяч, які брали участь у та­ких прошах, дехто осідав по дорозі. З тих пір бага­то суданців простежують своє походження від ко­ролівств Західної Африки.

Західноафриканський регіон савани не один був свідком важливих періодів культурного, технічного та економічного розвитку. Ранні дер­жави постали також у нинішніх Судані, Ерітреї та Ефіопії. Перебуваючи під впливом нововведень єгипетського осередка культури, ці королівства бу­ли міцними й довгочасними: найдавніше. Куш, існувало 23 століття (рис. 8-5). Кушити будували складні іригаційні системи, кували залізні знаряд­дя й зводили вражаючі споруди, про шо свідчать руїни їхнього столичного міста й промислового центру Mepoe. Нубія, розташована на південний схід від Кушу, була християнською країною, доки хвиля ісламу не затопила її у VIIl ст. Аксум був найбагатшим ринком у Північно-Східній Африці, могутнім християнським королівством, шо здійснювало контроль над торгівлею в районі Чер­воного моря та проіснувало шість століть. Прави­телі Аксуму стримали наступ ісламу й дали поча­ток християнській династії, яка зрештою сформу­вала сучасну Ефіопію.

Процес формування держав поширився по 11 всій Африці і все ше тривав, коли були встанов­лені перші зв’язки з Європою наприкінці XV ст. Великі й потужні держави розвинулися на ек­ваторіальному західному узбережжі (зокрема Конго) та на південних плато від сучасної Демок­ратичної Республіки Конго до Зімбабве. У Східній Африці розвинулося кілька міст-держав, у тому числі Могадішо, Кілва, Момбаса та Софала (рис. 8-5).

Та ось вирішальна подія вразила по суті всю Екваторіальну, Західну та Південну Африку — ве­лика міграція народів банту із сучасних Нігерії та Камеруну в південному та східному напрямах че­рез увесь континент. Вона відбувалася хвилями,

РИСУНОК 8-5

заселяючи територію Великих озер і проникаючи у сучасну Південноафриканську Республіку, де зу­мовила становлення могутньої імперії Зулу в XIX ст. (рис. 8-5).

Усе це доводить, шо перед початком євро­пейської колонізації Африка була світом багатих і розмаїтих культур, іншого способу життя, техно­логічного прогресу та зовнішньої торгівлі. Однак європейська інтервенція мала назавжди змінити становлення її політичної карти.

Колоніальні перетворення

Проникнення європейців в Африканську Субсаха­ру почалося у XV ст. Воно перервало природний розвиток Африки і незворотно змінило усю куль­турну, економічну, політичну та суспільну струк­туру цього континенту. Спочатку це була несміли­ва поява португальських кораблів у районі західно­го узбережжя та навколо мису Доброї Надії. їх­ньою метою було знайти морські шляхи для здобу­вання скарбів та прянощів Сходу. Незабаром інші країни теж вислали свої кораблі до африканських берегів, де утворилася ціла низка стоянок та фортів. У Західній Африці — найближчій до євро­пейських сфер у Центральній та Південній Аме­риці — початковий вплив був найсильнішим. У своїх берегових контрольних пунктах європейці купували рабів для роботи на плантаціях Нового Світу, а також золото, слонову кістку та прянощі.

Отож виявилося, що центри активності пере­неслися від міст савани до чужинських стоянок

РИСУНОК 8-6

Атлантичного узбережжя. Тоді як внутрішні части­ни континенту занепадали, народи, шо проживали вздовж узбережжя, почали процвітати. Маленькі держави, розташовані в лісистих районах, нажили величезні багатства, доставляючи і продаючи рабів, захоплених силою у глибині континенту, для європейських торгівців. Дагомея (тепер Бенін) і Бенін (тепер частина прилеглої Нігерії) — це дер­жави. шо постали завдяки торгівлі рабами. Коли рабство врешті-решт почали критикувати в Європі, ті, хто успадкував на його базі владу та ба­гатство. завзято виступали проти його скасування на обох континентах.

Хоча рабство не являло собою щось нове для Західної Африки, проте європейський спосіб по­лювання на рабів та їх продажу був. безперечно, новим. У савані королі, вожді та видатні родини за традицією тримали кілька рабів, але їхнє станови­ще докорінно відрізнялося від того, що чекало на рабів, яких перевозили через Атлантичний океан. Фактично работоргівлю у великих масштабах було запроваджено у Східній Африці задовго до того як європейці ввели її у Західній Африці. Місцеві по­середники здійснювали облави на міцних, здоро­вих чоловіків та жінок і вели їх у кайданах на рабські ринки узбережжя (відомим таким ринком був Занзібар). Там. на переповнених човнах їх відвозили в Аравію. Персію та Індію. Проте коли работоргівлю у Західній Африці розпочали євро­пейці, її обсяги стали значно більшими. Євро­пейці, араби та африканці, що з ними співпрацю­вали, просто спустошили континент, силою перет­ворюючи на рабів майже ЗО млн люду далеко від їхніх домівок (рис. 8-6). Руйнувалися цілі села та навіть культури, а ті. хто вижив у рабському по­лоні, зазнали незмірних страждань.

Присутність європейців на Західноафрикансь- кому узбережжі повністю змінила торговельні шляхи, оскільки ініціювала занепад держав савани всередині континенту і зміцнила приморські дер­жави. Крім того, невситимий попит європейців на рабів майже знелюднив внутрішні райони. Та все ж він не привів до якогось значного просування європейців углиб континенту або до швидкого ут­ворення колоній. Африканські посередники були сильні та добре організовані, і вони стримували своїх європейських партнерів цілими століттями. Хоча в Західній Африці європейці вперше з’явили­ся у XV ст., шлях через неї вони проклали лише близько 400 років потому, а в деяких районах аж після 1900 р.

Єдине місце в усій Африканській Субсахарі. де проникнення європейців було раннім і значним, знаходилося на її крайньому півдні, на мисі Доб­рої Надії. Там голландці заснували Кейптаун — проміжний пункт на шляху до своєї розквітаючої імперії в Ост-Індії. Вони осіли у запліччі міста і мігрували далеко вглиб континенту. Сюди вони привезли тисячі рабів із Південно-Східної Азії, і шлюб між людьми різних рас став звичним яви­щем. Сьогодні переважну частину населення Кейптауна складають люди змішаного походжен­ня. Згодом британці перебрали контроль не лише над Капською провінцією, а й над розширенням межі просування, і ввезли десятки тисяч жителів Південної Азії для роботи на своїх плантаціях. Мультирасова Південноафриканська Республіка переживала тоді процес становлення.

В інших місцях Африканської Субсахари при­сутність європейців залишилася майже цілком об­меженою прибережними торговельними пункта­ми, економічний вплив яких був доволі значним. Окремим мандрівникам, місіонерам, дослідникам та торгівцям удавалося просунутись у глиб конти­ненту, але ніде у Субсахарі не відбулося такого ма­сового вторгнення білих (і жовтих) поселенців, як на крайньому півдні.

Колонізація

У другій половині XIX ст.. після більш як чотирьох­сот років контактів, європейські держави врешті- решт висунули претензії фактично на всю Африку. Частини континенту вже були «досліджені», а сфе­ри впливу — встановлені, однак останні почали витісняти одна одну. Конкуренція ставала дедалі гострішою. Назрів час для переговорів, і наприкінці 1884 р. в Берліні відбулася конференція, шо мала на меті вирішити цю проблему. Конференція зак­лала основи добре знайомої нам тепер політико- географічної карти Африки (див. вставку «Берлінська конференція»).

Рисунок 8-7 ілюструє результат. Французи за­володіли більшою частиною Західної Африки, а британці — Східною і Південною. Бельгія здобула величезну територію, яка стала нині Демократич­ною Республікою Конго. Німеччина отримала чо­тири колонії, по одній у кожному регіоні Афри­канської Субсахари. Португалія здобула одну неве­лику колонію в Західній Африці та дві великі у Південній (див. карту, датовану 1910 р.).

У європейських колоніальних держав була одна спільна мета — експлуатація. Але у методах керування підлеглими країнами вони виявляли відмінності. Деякі з колоніальних держав були демократичними (Велика Британія, Франція),

Берлінська конференція

У листопаді 1884 р. канцлер та архітектор Німецької імперії Otto фон Бісмарк скликав конференцію представників 14 держав (разом зі Сполученими Штатами) для вирішення питання політичного поділу Африки. Бісмарк хотів не лише розширити сфери впливу Німеччини в Африці, а й нацькувати один на одного колоніальних суперників Німеччини но її ко­ристь. Головними конкурентами колонізації Африки були: 1) британці, які мали вигідні території уздовж західного, південного та східного африканського уз­бережжя; 2) французи, чиєю головною сферою діяль­ності були район ріки Сенегал і північна частина ба­сейну Конґо; 3) португальці, що хотіли розширити свої прибережні стоянки в Анголі та Мозамбіку вглиб континенту; 4) король Бельгії Леопольд II, який нагро­маджував особистий маєток у басейні Конґо, і 5) са­ма Німеччина, котра була активною в зонах, де пла­ни інших колоніальних сил могли би стати їй на пе­решкоді, як, приміром, у Тоґо (об'єкті британських інтересів), Камеруні (но який зазіхали французи), Південно-Західній Африці (яку Німеччина забрала з-під носа британців швидким стратегічним ходом) і Східній Африці (де німецька Танганьїка розладнала плани Британії на добрячий «коридор» від Кепської провінції аж до Каїра).

На час проведення конференції понад 80 % Аф­рики залишалося під традиційним африканським правлінням. І все ж токи представники колоніальних держав накреслили по всій карті лінії своїх кордонів. Ці лінії були проведені як через відомі, так і через невідомі регіони. Стосовно деяких земель велися су­перечки, кордони стиралися та перекреслювалися, африканські народи розділялися, суцільні території роз'єднувалися, ворогуючі спільноти збивалися доку­пи, запліччя розривалися, а шляхи міграцій руйнува­лися. Не все проявилося одразу, але це були лише деякі з наслідків того, що колоніальні держави почали консолідувати свої набуті володіння і кордони на па­пері стали бар'єрами на африканському ландшафті (рис. 8-7)

Берлінська конференція стала причиною занепа­ду Африки у багатьох аспектах. Головне те, що коли Африка знову здобула незалежність наприкінці 1950-х років, цей географічний світ отримав у спадок по­літичну роздробленість, яку не можна було ні усунути, ані належним чином розв'язати. Тому політико-гео- графічна карта Африки є постійною проблемою, що виникла після трьох берлінських місяців жадібної корисливості, коли пошуки Європою мінеральних ресурсів та ринків стали вкрай невгамовними.

інші — диктаторськими (Португалія, Іспанія). Британія встановила систему непрямого правління більшістю своїх володінь, зберігаючи африканські владні структури і зробивши місцевих правителів представниками Британської корони. Про таке не було й гадки у португальських колоніях, шо управ­лялися за допомогою прямої жорсткої влади. Французи намагалися створити місцеву культурну еліту, яка представляла б у колоніях французькі ідеали. Однак у бельгійському Конго король Лео­польд Il вдавався до немилосердної експлуатації. Його підлеглі мобілізували майже все населення Конго для збирання каучуку, масово нищили слонів заради слонової кістки та організовували виснажливі громадські роботи. Якщо виробни­ча норма не виконувалася, знищувалися цілі спільноти. Вбивства і калічення людей стали бу­денним явищем, а жах — постійним відчуттям. Після удару, якого завдала Африці работоргівля, правління Леопольда стало для неї справжнім де­мографічним лихом: унаслідок королівського те­рору було винищено 10 млн конголезців! У 1908 р. владу перебрав бельгійський уряд, і Конго почало поступово віддзеркалювати вибір самої Бельгії: корпорації, урядові адміністратори та Католицька церква дбали про свої, інколи конкуруючі, інтере­си. Але ніхто не подумав змінити назву столиці цієї колонії: вона залишалася Леопольдвілем до часів, коли бельгійське Конго здобуло неза­лежність.

12 Колоніалізм істотно змінив Африку, проте у своєму постберлінському вигляді вона залишалася недовго. Приміром, у Гані королівство Ашанті все ще воювало з британцями у перші роки XX ст., а у 1957 р. Гана повернула собі незалежність. За кіль­ка років більша частина Африканської Субсахари стає незалежною, а колоніалізм — радше проміж­ним, ніж основним, періодом у новітній історії Африки.

Спадщина

Та все ж деякі сліди колоніальної спадщини зали­шилися на карті і перейдуть у майбутні століття. Структура кордонів змінилася у кількох місцях, але за політико-географічною аксіомою кордони, встановлені одного разу, як правило, стають непо­рушними. Транспортні системи були прокладені головно для перемішення сировини із внутрішніх районів до прибережних виходів на ринки збуту. Внутрішній зв’язок був лише другорядною метою, і більшість африканських країн до сьогодні не сполучені одна з одною. Крім того, колонізатори заснували у Субсахарі чимало великих міст або збудували їх на місці маленьких містечок чи сіл.

У багатьох країнах еліта, яка здобула переваги й визнання впродовж колоніального періоду, збе­регла своє становише. Це, зокрема, призвело до авторитаризму в одних постколоніальних державах і до насильства та громадянських конфліктів в інших. Військові перевороти і зміни урядів є побічним продуктом деколонізації, і надії на де­мократію в боротьбі проти колоніалізму часто не справджувалися. Та все ж дедалі більше афри­канських країн, у тому числі Гана, Танзанія, Ботс­вана, ПАР, а недавно й Нігерія, подолали полі­тичні незгоди і добилися рівноважного представ­ництва у своїх урядах.

Слід згадати також про вплив на країни Афри­ки «холодної війни» (1945—1990 рр.), хоч він не є колоніальним спадком. У трьох країнах — Ефіопії, Сомалі та Анголі — змагання великих держав у постачанні зброї, делегуванні військових радників тощо спричиняли громадянські війни, яких, імо­вірно, можна було уникнути. В інших країнах ідео­логічна відданість іноземним догмам призвела до політичних і суспільних експериментів (наприк­лад, однопартійні марксистські режими і колек­тивізація селянських господарств), які коштували Африці дуже дорого. Нині виснаженій боргами Африці знову наказують, шо вона повинна роби­ти: цього разу впроваджувати іноземні фінансові установи. Період злиднів, шо настав після ко­лоніалізму, постійно вимагає високої ціни від аф­риканського суспільства. Щодо перспектив роз­витку, то невигідне периферійне положення про­довжує перешкоджати Африканській Субсахарі.

СТРУКТУРА КУЛЬТУРИ

Ми можемо думати про Африку як про континент з екзотичними країнами і славними містами, про проблеми, пов'язані з її політикою, проте самі аф­риканці мають інший погляд. У колоніальний період утворилися держави і столиці, було запро­ваджено іноземні мови як мови міжнаціонального спілкування, побудовано залізниці й дороги. Ко­лонізатори стимулювали міграції робітників до відкритих ними копалень, і це зруйнувало інші міграції, шо були усталені протягом багатьох століть. Але європейці так і не змінили способу життя більшості людей. Понад 70 % населення Африканської Субсахари все ще живе і працює в сотнях тисяч сіл. І вони розмовляють, як і раніше, тисяччю національних мов. Турботи селян украй обмежені: це засоби до існування, здоров'я та без­пека. їх тривожать можливі політичні чи ідео­логічні конфлікти, які вже поглинули мільйони людей у Ліберії, Сьєрра-Леоне, Ефіопії, Руанді, Демократичній Республіці Конго, Мозамбіку й Анголі починаючи від 1970-х років. Найчис-

ленніші народи Африки — це йоруба в Нігерії та зулу в ПАР. Малих же народів налічується декіль­ка тисяч. Отож Африканська Субсахара має найскладнішу культурну мозаїку на Землі.

Африканські мови

Лінгвістична географія Африки є суттєвим компо­нентом цієї культурної складності. Переважна час­тина більш ніж 1000 мов не має письмової пере­дачі, що утруднює класифікацію та картографію. Вчені зробили спробу з'ясувати межі мовної карти Африки, і рисунок 8-8 являє собою результат їхніх зусиль. Усі мовні карти Субсахари визначає одна спільна риса: цей географічний світ починається приблизно там, де закінчується афроазійська мов­на сім'я, хоча кореляція є чіткішою в Західній Аф­риці, ніж на сході.

В Африканській Субсахарі переважаючою мов­ною сім’єю є нігеро-кордофанська. Вона скла­дається з двох підсімей — незначної кордофансь- кої концентрації у Північно-Східному Судані та більшої нігеро-конголезької підсім’ї, шо поши­рюється через більшу частину Субсахари від Західної до Східної та Південної Африки. Мова банту утворює найбільшу гілку в цій підсім’ї, од­нак такими нігеро-конголезькими мовами, як йору­ба та акан. теж розмовляють мільйони людей. Ще однією важливою мовною сім’єю є ніло-сахарська, яка поширюється від народності масаї у Кенії в північно-західному напрямі до народності теда в Чаді. Інші мовні сім’ї мають менше значення: кой- санська сім’я, дуже давнього походження, тепер виживає серед народів пустелі Калахарі кой (гот­тентотів) та сан (бушменів), які мають тенденцію до зменшення. Невеличка кількість білого насе­лення у ПАР розмовляє індоєвропейськими мова­ми, а малайсько-полінезійські мови переважають на Мадагаскарі, який заселили вихідці з Південно- Східної Азії перед тим як туди прибули африканці.

Ви бачите покірне стояння навколішки під час молитов у п'ятницю біля мечеті в Кано, но півночі Нігерії. Збереження Нігерії як єдиної держави ε прикладом африканського успіху. Нігерійці побороли потужні відцентрові сили у багатоетнічній країні, яка е переважно мусуль­манською но півночі та християнською но півдні. У 1990-ті роки деякі мусульманські ду­ховні особи почали гучно вимагати встановлен­ня ісламської республіки в Нігерії, і після смерті диктатора Абачі та обрання немусульманско­го президента наступ ісламу посилився. Цілий ряд північних штатів запровадили закон шаріату, що викликало сутички між мусульманською більшістю та християнською меншістю, яка відчуло себе під загрозою. У північному місті Кадуна майже розгорілася громадянська війна: було вбито сотні людей, спалено церкви та ме­четі й спустошено цілі райони. Наприкінці 2000 р. уряд штату Кадуна змінив політику і призупинив дію закону шаріату, проте інші штати вперто продовжували його дотримувати­ся, незважаючи на громадські заворушення. Чи зможе Нігерія уникнути долі Судану?

Майже сорока африканськими мовами роз­мовляє понад мільйон людей, півдюжиною — близько десяти мільйонів; мовою хауса — 50 млн, йоруба — 23 млн; поширеними мовами є ібо, суахілі, лінгала та зулу. Хоча англійська та фран­цузька стіш и мовами міжнаціонального спілкуван­ня в багатомовних країнах, наприклад, у Нігерії чи Кот-д’Івуарі, африканські мови теж слугують та­ким цілям. У савані Західної Африки звичайно ко­ристуються мовою хауса; суахілі широко вживаєть­ся у Східній Африці. Так звані піджін — суміші африканських та європейських мов — поширені вздовж Західноафриканського узбережжя. Мільйо­ни людей у Нігерії та Гані розмовляють «суржико- вою» англійською (її звуть вес-кос).

Мультилінгвізм може бути могутньою відцент­ровою силою в суспільстві, і африканські уряди з перемінним успіхом намагалися ввести поряд із місцевими мовами «національну». Нігерія, ска­жімо, зробила англійську своєю офіційною мовою, оскільки жодна з її 250 мов, навіть хауса, не мала достатнього внутрішньорегіонального викори­стання. Проте вживання колоніальної мови як офіційного посередника викликає опір, і Нігерія залишається поділеною щодо цього спірного пи­тання. З іншого боку, якщо офіційною мовою зро­бити основну місцеву мову, це викличе негативну реакцію етнічних меншин. Таким чином, у куль­турному житті Африки мова відіграє неабияку роль.

Релігії в Африці

В африканців були свої власні релігійні системи задовго до того як сюди прибули християни та му­сульмани, щоб навернути їх у свою віру. Незважа­ючи на всю строкатість культури, африканці мали чітке уявлення про своє місце серед природи. Ду­ховні сили, згідно з африканською традицією, ви­являють себе у природному довкіллі повсюдно, а не у вигляді якогось верховного божества, ЩО існує десь далеко. Тому вони впливають на щоден­не життя людей, будучи свідками кожного їхнього руху, нагороджуючи праведних та караючи гріш­ників (приміром, тілесними ушкодженнями чи неврожаєм). Духи предків можуть заподіяти шкоду живим, вони є всюди — у лісах, річках, горах тощо.

Монотеїстичне християнство спочатку досягло Африки на північному сході, коли навернулися Нубія та Аксум, а Ефіопія стала твердинею копт­ського християнства ше з IV ст. Ajie справжня на­вала християнських церков відбулася лише за пер­шого натиску колоніалізму — на початку XVI ст. Різні християнські віросповідання здійснювали вторгнення на різні території: римо-католицизм у більшу частину Екваторіальної Африки, головно через бельгійців, англіканська церква — у бри­танські колонії, а пресвітеріанська та решта — в інші місця. Однак майже всюди проникнення но­вої релігії вело до змішування традиційних афри­канських і християнських вірувань; таким чином переважна більшість Африканської Субсахари лише номінально є християнською. Підіть до церкви у Габоні, Уганді чи Замбії, і замість дзвонів ви почуєте звук барабанів і скоріше народну музику, ніж гімни, а поруч зі звичними християнськими статуями побачите африканські різьбярські вироби.

Іслам в Африці мав іншу долю. Він наступав з Аравії через пустелю і просувався вниз уздовж східного узбережжя. Мусульманське духовенство навернуло правителів африканських держав і на­казало їм навернути своїх підданих. Араби зробили ісламськими держави савани і проникли в північну частину сучасної Нігерії, Гану та Кот- д'Івуар. Вони оточили та ізолювали коптських християн Ефіопії, ісламізували народи Сомалі на Африканському Розі. Вони встановили свої осе­редки на узбережжі Кенії та захопили Занзібар. Недарма Африканська перехідна зона визначаєть­ся як ісламський фронт (рис. 7-12). Арабський іслам та європейське християнство боролися за серця африканців, й іслам виявився значно біль­шою силою. Від Сенегалу до Сомалі африканське населення є стовідсотково мусульманським, і за­кони ісламу неподільно панують у його шоденно- му житті. Суннітські мулли ніколи не дозволять шлюб між представниками різних вірувань, хоча протилежне можна побачити у більшій частині ко­лишньої колоніальної Африки. Ця основна супе­речність між ісламським радикалізмом та христи­янським примиренням створює потенціал для конфліктів у країнах, де обидві релігії мають своїх прихильників.

СУЧАСНА КАРТА

І ТРАДИЦІЙНЕ СУСПІЛЬСТВО

Політична географія Африки є продуктом ко­лоніального суперництва з відносно незначним відсотком розв'язаних суперечок упродовж ко­лоніального періоду. Колись установлені політичні кордони тепер, як правило, закріплюються. Ко­лоніальний проміжний період був коротким, але, повторимо, він залишив по собі спадщину.

Те, шо європейці нанесли на карту Субсахари свої кордони, показало невисоку зацікавленість самої Африки у розвитку власної політичної структури. Кажуть, що європейці не звертали жод­ної уваги на африканську культурну мозаїку, але це не зовсім так. Імперські кордони були в основ­ному результатом міжнародного суперництва, але внутрішній поділ, який європейці організували у своїх колоніях, інколи пристосовувався до афри­канських традицій. Та хоч би як там було, євро­пейська структура кордонів часто зіштовхувала во­рогуючі африканські народи або ж розділяла ті, що мали багатовікові культурні зв’язки.

Результатом стала структура, шо привела до незалежності 45 африканських держав — від густо- населеної Нігерії (131 млн осіб) до малолюдних Сан-Томе і Прінсіпі (175 000 осіб) та від обширної Демократичної Республіки Конго (2 265 000 кв. км І 000 кв. миль) до крихітних Сейшельських Островів (455 кв. км / 177 кв. миль). Економічні перспективи багатьох із них країн невтішні, і не останньою причиною є те, що в Африці більше внутрішньоконтинентальних держав, аніж будь-де у світі. Як ілюструє таблиця 1-2, соціальні умови у переважній більшості африканських країн є жа­люгідними. Зокрема, у Субсахарі смертність дітей і немовлят, а також рівень поширення хвороб дуже високі, а тривалість життя дуже коротка. Тоді як у решті світу розрив між потребами в харчових про­дуктах та їх наявністю практично ліквідовано, найбідніші країни Африки все ще страждають від недостатнього та незбалансованого харчування.

Усі ці ситуації викликані низкою чинників, де­які з яких спільні для периферії планети, а деякі специфічні для Африканської Субсахари. Звичай­но, етнічне напруження є наслідком колоніальної політичної структури, проте навіть якби карта була спланована більш розважно, конфлікт між тра­диційними африканськими політичними система­ми та колоніальними (й ісламськими), які намага­лися встановити, однаково виник би. Державам Африки, які стали незалежними, потрібна була ло­яльність своїх громадян, натомість вони зіткнули­ся з розколом та обмеженістю власних позицій. Постколоніальні умови дали можливість історично придушеним, але потенціально могутнім афри­канським спільнотам знову заявити про себе: кікую в Кенії, ашанті в Гані, ібо в Нігерії, шона в Зімбабве, зулу в ПАР та ін. Інтереси цих спільнот часто суперечили інтересам урядів держав, що здо­були незалежність. Скажімо, ашанті вважають себе спершу підлеглими свого короля, а вже потім жи­телями Гани. Ібо пішли ще далі: вони розпочали громадянську війну, щоб забезпечити незалеж­ність від нігерійської держави, частиною якої вони були. Фактично всі постколоніальні африканські суспільства є плюралістичними, такими, що лише певною мірою можуть протистояти відцентровим силам; політичні системи, встановлені чужинця­ми, також не розв’язали цю проблему. Європейці йшли шляхом демократії та федералізму; деякі ісламські країни випробовували закон шаріату і політику підкорення силою. Жодне не спрацюва­ло — лише викликало зайві незгоди.

Тому на політичній карті Африканскої Субса­хари є 45 країн, але немає національних держав (окрім деяких мікро- та мінідержав на островах і на півдні). Відцентрові сили є доволі потужними, а зовнішні інтервенції впродовж «холодної війни», коли комуністичні та антикомуністичні іноземні війська ставали по різні боки в місцевих грома­дянських війнах, тільки поглиблювали конфлікти всередині африканських держав.

Економічна колоніальна спадщина була не на­багато кращою. Наприклад, транспортні системи планувалися з метою максимізації прибутку і по­легшення експлуатації мінеральних ресурсів та зе­мель; колоніальна мозаїка перешкоджала встанов­ленню внутрішньорегіональних засобів зв'язку, крім тих випадків, коли кооперація підвищувала ефективність. Приміром, колоніальні країни Пів­нічна і Південна Родезії (нині Замбія й Зімбабве) були внутрішньоконтинентальними, і вони потре­бували виходу назовні, тому було збудовано залізниці до портів, якими володіли португальці. Проте подібні зв’язки майже не сприяли створен­ню внутрішньоафриканських комунікацій. На су­часній карті ми бачимо результати цього: ви може­те їздити від узбережжя до внутрішньої частини прибережних територій залізницями чи добрими шосе, але не існує жодної пристойної дороги, яка з'єднувала би сусідні країни вздовж узбережжя.

Для подолання таких проблем потрібна регіональна співпраця африканських держав. Важ­ливий крок був зроблений у 1990-ті роки, коли 12 країн об'єдналися у Співтовариство розвитку Південної Африки (СРПА). Хоча ресурси СРПА обмежені, його цілі доволі конструктивні. Співто­вариство працює над зниженням тарифних бар'є­рів між південноафриканськими країнами, заохо­чуючи регіональну торгівлю. Воно також коорди­нує і підтримує інфраструктури! проекти, як-от будівництво автострад для сполучення країн-учас- ниць або спорудження гідроелектростанцій для поліпшення енергопостачання в сільських райо­нах. У кінні 1990-х років організація добилася успіху в певних сферах, головно економічній, од­нак виявилася неспроможною в інших справах, особливо в намаганнях побороти політичний не­спокій. І все ж СРПА означає важливий крок у політико-географічному розвитку Африканської Субсахари.

Населення і урбанізація

Африканська Субсахара залишається найменш ур- банізованим географічним світом, але вона водно­час входить до числа світів з найвищими темпами урбанізації на Землі. У 2002 р. 29 % усіх афри­канців проживало в міських районах, а десятиліття тому ця цифра становила 24 %. Продовжує зроста­ти міграція «село—місто» — від Конакрі аж до Кейптауна.

Ми вже згадували, що в Субсахарі вже були ур­баністичні традиції, допоки араби і європейці не запровадили свої. У Західній Африці і меншою мірою у прибережній Східній Африці частини цих корінних міст збереглися, наприклад у Іфе та Ойо (Нігерія). Разом із тим європейські колонізатори заклали чи модернізували більшість міст, які нині є провідними, і сучасна урбаністична система Аф­рики є, здебільшого, ще одним колоніальним спадком. Упродовж колоніального періоду міста і містечка мали схильність до відокремлення, і внутрішня міграція певною мірою контролювала­ся. Однак після здобуття незалежності нові уряди не змогли йти проти течії (деякі намагалися висе­ляти бездомних новоприбулих і забороняти торгівлю на тротуарах). Багато африканських міст зараз дуже перенаселені, і їх оточують одні з най- жахливіших нетрів у світі.

29 % населення Африканської Субсахари тепер проживає у містах і містечках: це 188 млн осіб. Де­сятки мільйонів цих людей залишили свої села і вирушіпи просто до найближчих міст; їх зігнали з землі неврожаї, борги чи привабили більші мож­ливості в містах. Після прибуття туди вони, звісно, шукали свої етнічні групи, утворюючи ур­баністичні передмістя, які нагадували культурну мозаїку сільської місцевості. Приміром у Момбасі (Кенія) є квартали нетрів, де скупчені луо. камба, кікую та інші етнічні групи. Згідно з африканськи­ми звичаями колективної взаємодопомоги ново­прибулим дають притулок, поки ті намагаються знайти роботу.

Упродовж колоніального періоду африканські міста часто ставали центрами невеликих серцевин­них районів і, звичайно, вони були також місцем перебування владних органів. Цей офіційний сек­тор міста, як правило, ставав головним: у ньому здійснювали державний контроль та регулювання з питань громадських служб, бізнесу, промисло­вості та зайнятості. Однак сьогодні африканські міста виглядають інакше. На відстані обриси їхніх центрів виглядають досить сучасно. Але на тротуа­рах. прямо під вітринами магазинів сидять вуличні торгівці, продавці ювелірних виробів, виробники плетених кошиків, одягу, різьбярі по дереву — це друга економіка, більша частина якої перебуває поза державним контролем. Такий неофіційний сектор тепер домінує у багатьох африканських містах. Його наповнюють сільські іммігранти, які працюють домашньою обслугою, підмайстрами, будівельними робітниками та на багатьох інших непрестижних роботах.

Однак мільйони сільських іммігрантів не мо­жуть знайти жодної роботи — місяцями чи навіть роками. Вони живуть у жалюгідних умовах, у без­надійних злиднях, і уряди не можуть їм допомогти. Околиці багатьох африканських міст — це небез­печні, шкідливі для здоров'я нетрі без відповідного

прихистку, водопостачання чи елементарної санітарії. Закидані сміттям, переповнені комахами в дощовий період і задушливі та смердючі в сухий, вони стали справжніми інкубаторами хвороб. І все ж небагато їхніх жителів повертаються у свої села, сподіваючись на хоча би щось краще.

При розгляді регіонів ми зосередимо увагу на деяких містах Африканської Субсахари, які всі, хоч і різною мірою, перебувають під тиском по­стійного припливу населення. Незважаючи на ста­новище міської бідноти й злидні CLTbCbKIix райо­нів, деякі столиці Африки залишаються твердиня­ми привілейованої еліти, яка не може й не бажає розв’язувати проблеми інших соціальних груп. Дискримінаційна політика та штучно занижені ціни на харчові продукти знеохочують фермерів і створю­ють ще більшу прірву між містом і селом, ніж та, що була в колоніальний період. Та сьогодні перспек­тива демократії несе надію на те, шо про сільську більшість Африки почують і задумаються у столицях.