РЕГІОНИ РОСІЙСЬКОГО СВІТУ

Російський світ — дуже великий, із різнорідною фізичною географією і багатоманітним культур­ним ландшафтом, тому розділяти його на регіони можна лише виходячи з обмежених перспектив і значних узагальнень.

СЕРЦЕВИННИЙ АРЕАЛ

ІЗ ПЕРИФЕРІЄЮ

18 Серцевинний ареал — не центр держави. Саме тут скупчується велика кількість населення, розташо­вані провідні міста і найбільші підприємства про­мисловості, зосереджені найнасиченіша мережа транспортних шляхів і найінтенсивніше культиво­вані землі, а також інші основні складові країни. Старші серцевинні ареали зазвичай чітко відобра­жають культурні та історичні впливи. У найзагаль- нішому визначенні серцевинний ареал Росій­ського світу простягається від західного кордону цього географічного світу до Уральських гір на сході (рис. 3-10). Цс Росія Москви і Санкт-Петер­бурга, Волги і промислових міст, сільськогоспо­дарських угідь і лісів. Саме тут свого часу Moc- ковія виступила як потужна держава і розпочалося формування Російської імперії — попередника тепер уже мертвого Радянського Союзу.

Центральний промисловий регіон

У центрі серцевинного ареалу Росії лежить Цент­ральний промисловий регіон (рис. 3-11). Немає чіткого визначення цього субрегіону, оскільки вчені ще не дійшли згоди щодо всіх регіональних характеристик. Деякі географи віддають перевагу назві «Московський регіон», цим наголошуючи, що в радіусі понад 400 км (250 миль) від столиці все зорієнтовано на історичний осередок держави. На рисунках 3-1 і 3-6 видно, що Москва рішуче утримує своє ueHτpa_jibHe положення: з усіх нап­рямків сюди сходяться дороги та залізниці: з півдня — з України, із заходу — з Мінська (Біло­русь) і решти Східної Європи, з північного захо­ду — із Санкт-Петербурга і Балтійського узбереж­жя, зі сходу — з Нижнього Новгорода і Уралу,

з південного сходу — з Поволжя (між Москвою- рікою і Волгою, найважливішою судноплавною рікою Росії, прокладено канал), і навіть із субарк­тичної північної периферії берегів Бареннового моря (див. вставку «Узбережжя Бареннового моря»). Сама Москва — не метрополіє, який постійно змінюється (на 2002 р. його населення становило 9,3 млн). У ландшафті міста дедалі більше стає ви­сотних житлових будинків. Хоча такі конструкції і допомагають вирішувати болючу проблему житла у столиці, Москва подібно до майже всіх міст Росії залишається перенаселеною. Більшість людей зму­шені жити в неймовірно тісних квартирах.

Москва також є центром території, на якій проживає близько 50 млн осіб (понад третини за­гального населення країни), чимало з них зосеред­жені у великих містах, таких як Нижній Новгород, виробник автомобілів; Ярославль, виробник авто­мобільних шин; Іваново, центр текстильної про­мисловості; Тула, місто шахтарів і металургів, де видобувають буре вугілля.

Санкт-Петербург (колишній Ленінград) зали­шається другим містом Росії з населенням 5.1 млн осіб. Із початку свого існування він був центром політичного і культурного життя Росії, а Моск­ва — далеким другорядним містом. Проте зараз Санкт-Петербург розміщений уже не так вигідно, як Москва, принаймні стосовно вітчизняного рин­ку.

Попри це Санкт-Петербург очолив Промисло­ву революцію в Росії, і його набутий досвід має ве­лике значення дотепер. Виробництво підприємств міста й прилеглих територій нині становить близь­ко 10 % промисловості всієї країни, значною

Узбережжя Баренцового моря

У широтах північніше Санкт-Петербурга у регіоні, який ми назвали серцевинним, з'являються риси, при­таманні Сибіру. Проте у цій віддаленій північній пери­ферії набагато більше відчутна присутність Росії, ніж у Сибіру. Аванпостами за полярним колом є два ве­ликі міста — Мурманськ І Архангельськ, до яких прокладені автомобільні та залізничні шляхи.

Мурманськ лежить на Польському півострові неподалік кордону з Фінляндією (рис. 3-6). Тут за­лягають різні корисні копалини, але передусім Мурманськ важливий як військово-морська база. Під час Другої світової війни союзницькі кораблі довозили сюди припаси — віддаленість міста вбе­регло його від німецької окупації. Після війни тут ство­рена база ядерних підводних човнів. Мурманськ та­кож функціонує як важливий риболовний порт, він же забезпечує вантажні кораблі контейнерними складами.

Архангельськ розташований біля гирла Північної Двіни, де вона впадає у Біле море (рис. 3-6). На ранніх етапах експансії Московії цар Іван Грозний сам вибрав це місце, бажаючи зробити тут цент­ральний порт на шляху до Європи. Проте біля Архан­гельська, через який здійснюють переважно морські лісоперевезення, море замерзає надавше, ніж біля Мурманська, котрий зазнає впливу теплої Північноат­лантичної течії (а при потребі допомагають криголами).

У Сибіру на схід від Уралу жодне місто не може зрівнятися з цими двома, принаймні поки що. Але са­ме їхнє існування і зростання слугують доказом того, що перешкоди, неминуче пов'язані з Сибіром, подолати цілком реально. мірою завдяки виготовленню високоякісної тех­ніки. Окрім типових галузей (металургійна, хіміч­на, текстильна, харчова), у Санкт-Петербурзі ді­ють потужні суднобудівні заводи, а також порт і військово-морська база. Хоча нього комплексу і недостатньо, щоб відвоювати дореволюційну першість у Москви, його висока продуктивність вела перед у Радянському Союзі, веде й зараз, у новій Росії.

Поволжя

Ще один регіон у межах серцевинного ареалу — Поволжя, тобто рівнини й низовини вздовж Вол­га. Ця найбільша ріка Росії е життєво необхідною водною артерією, на берегах якої розташовано більшість міст регіону (рис. 3-11). У 50-х роках XX сг. було завершено будівництво каналу між Нижньою Волгою та Доном (відповідно Чорним морем).

У старій Росії Волга була важливим історич­ним шляхом, але впродовж тривалого часу на пер­шому плані були сусідні регіони. У промисловості та сільському господарстві всіх випереджували Московський регіон і Україна. Промислова рево­люція, яка наприкінці XIX ст. захопила Московсь­кий регіон, майже не вплинула на Поволжя. Його головною функцією залишалося транспортування продуктів харчування та сировини.

Транспортування й надалі залишається важли­вою «професією» регіону, але Поволжя змінилося. По-перше, стрімкий розвиток принесла Друга світова війна, бо Волга була далеко від німецької армії, яка наступала з заходу. По-друге, у по­воєнний період виявилося, що у Волго-Уральсько- му регіоні залягають великі запаси нафти і при­родного газу. Від Волгограда на південному заході до Пермі на Північно-Східному Уралі тягнеться пасмо великих нафтових родовищ (рис. 3-12). Тоді вважалося, що це найпотужніші запаси Радянсь­кого Союзу, але пізніше, як видно на карті, було відкрито ще більші родовища у Західному Сибіру. Та все ж завдяки своєму розташуванню і масшта­бам запаси викопного палива у Поволжі зберіга­ють своє значення.

По-третє, істотно розвинулася транспорт­на система. Волго-Донський канал проклав пря­мий водний шлях від Волги до Чорного моря; Московським каналом судноплавна річкова сис­тема Півночі поширюється на Центральний про­мисловий регіон; Маріїнські канали забезпечу­ють доступ до Балтійського моря. Нині населення Поволжя перевищує 25 млн осіб, а в містах

По великих містах Російського світу

Москва

На тлі обширної території Росії бачимо, що столиця Федерації, Москва, лежить далеко від географічного центру, близько до західних кордонів. Проте з огляду на інші чинники немає міста цент- ральнішого за Москву. Вона розташована в самому центрі історич­но серцевинного ареолу Росії, і все обертається навколо неї.

По берегах звивистої Москви-ріки, над вкритою лісом Східноєвропейською рівниною здіймаються бані церков і сучасні бу­динки — велетенсько оаза у зеленому обрамленні. Археологи зна­ходять тут дуже давні поселення, але перші літописні згадки про Москву датуються серединою Xll ст. Ліс і ріка слугували захистом від нападів татар, а після перемоги над татарами наприкінці XIV ст. Московія остаточно встановила свою першість. Для безпеки міста був зведений Кремль — грандіозні цегляні мури з численними баш­тами. Звідси Іван Грозний розширив межі панування Московії та заклав велику Російську імперію.

Перед однією зі сторін трикутника Кремля розкинулася широ­ченна Красна площа, поруч височить храм Василів Блаженного, не­подалік протікає Москва-ріка. Тут — історичне ядро старої Москви і центр сучасного міста. Звідси до Садового кільця і далі розходять­ся проспекти і вулиці. У 70-х роках XX ст. об'їзна трасо лежала да­леко від забудованої території Москви, тепер же місто розрослося за її межі. До речі, у Москві немає центру за світовим зразком (ви­сотні нежитлові споруди). Радянська політика передбачала створен­ня «соціалістичного міста», тобто житлові та адміністративні будин­ки, школи, лікарні, магазини тощо зосереджувалися в окремих районах, щоби людям не треба було довго добиратися до центру.

Москва загалом не дуже вирізняється архітектурою, але в місті є помітні історичні пам'ятки і сучасні споруди, наприклад, храм Архангела Говриїла та вежі Московського державного університету.

По великих містах Російського світу

Санкт-Петербург

Цар Петро І зі своїми архітекторами перетворив острови дельти Неви, що виходить до Фінської затоки, на північну Венецію. Палаци, собори, будинки на набережних, мости, пам'ятники — все це нада­вало Санкт-Петербургові європейського вигляду, якого на той час не моло жодне місто Росії. У 1703 р., витіснивши шведів, Петро І заклав на берегах повноводої Неви Петропавлівську фортецю, а 1712 р. місто було проголошене столицею Росії.

Петрове «вікно в Європу», Санкт-Петербурґ (названий на честь святого, а не царя), мав стати столицею рангу Парижа, Рима чи Лондона. Упродовж XVIII ст. чудовий краєвид міста збагачувався високими тонкими шпилями і розкішними куполами, облагороджу­вався барокковою та класичною архітектурою. Серед розмаїття вцілілих архітектурних скарбів у центрі міста виділяються імпера­торський Зимовий палац і мистецький музей Ермітаж.

Революція і війна змінили долю Санкт-Петербурга. 1917 р. у місті (його тоді називали Петроґрадом) почалася російська революція, а з перемогою комуністів воно втратило і статус столиці, яку перенес­ли до Москви, і назву, ставши Ленінградом. Під час Другої світової війни місто пережило 872-денну фашистську облогу, героїчно вит­римало нескінченні бомбардування і голод.

За комуністичних часів занедбувалися та нищилися найгарніші церкви Ленінграда, на вулиці та площі вторгалися грубі пам'ятники то бліді будинки-коробки, прискорювалися індустріалізація і зростання міста (нині населення становить 5,1 млн осіб). Одразу ж після розпаду Радянського Союзу місто відновило початкову назву. Відродилася Російська православна церква, активізувалися рестав­раційні роботи, пожвавився туризм. Проте перехід до капіталістич­ного устрою супроводжується численними соціальними проблемами.

РИСУНОК 3-12

Самара. Волгоград, Казань і Саратов проживає від І до 1,3 млн. Углиб Волзького басейну по­ширилась також промисловість, передусім спе­ціалізовані галузі. Для прикладу, одним із найбіль­ших автомобілебудівних заводів у світі є завод у Тольятті, заснований італійським концерном «Фіат».

Уральський регіон

Уральські гори утворюють східну межу серцевин­ного ареалу Росії. Вони не дуже високі; на півночі це одинарний хребет, який на півдні розширюєть­ся і переходить у гористу місцевість. Ці гори ніде не створюють перешкод для переходу через них. Завдяки величезним запасам рудних копалин Урал природно став територією промислового розвитку. Зараз Уральський регіон охоплює землі від міст Серова на півночі до Орська на півдні (рис. 3-11) і має добре налагоджені зв'язки з Поволжям і Цент­ральним промисловим регіоном.

Уральський регіон набув ваги під час Другої світової війни та у повоєнний період. Німецькі за­гарбники були далеко, тож заводи тут могли пра­цювати для потреб фронту, не відчуваючи загрози знищення. Вугілля треба було імпортувати, але відкриття нафтових родовиш на території між Ура­лом і Поволжям (рис. 3-12) полегшило проблему енергопостачання. Згодом розпочався видобуток нафти і газу з родовищ на північний схід від Ура­лу, шо значно прискорило розвиток регіону.

Центральний промисловий регіон, Поволжя та Урал — це стрижні серцевинного ареалу Росії. З роками вони територіально розширюються, наб­лижаючись один до одного, та встановлюючи тісніші контакти. Ця територія серцевинного ареа­лу постає різким контрастом із порівняно менш розвинутою, вкритою лісом арктичною Північчю чи віддаленим нагір’ям на півдні між Чорним і Каспійським морями. Тож навіть у межах серце­винного ареалу окраїни все ше чекають на свій час розвитку і процвітання.

Внутрішня південна периферія

Ми вже згадували про республіки етнічних мен­шин. розташовані на північних схилах Кавказу майже на всій території між Каспійським і Чорним морями (рис. 3-13). З цим регіоном пов'язаний ряд найскладніших політико-географічних проблем Росії, передусім із непокірною Чечнею. Внутрішня

240 РОЗДІЛ З І РОСІЙСЬКИЙ СВІТ південна периферія Росії — не зона політичної нестабільності, соціальної напруженості та еко­номічного застою. Гориста місцевість створює всі умови для повстанців і ускладнює боротьбу з ними.

Причиною проблем, на які Москва наражаєть­ся у цій периферійній зоні, є сукупність гео­графічних факторів. Тут царським генералам, а потім і радянській владі, довелося мати справу з наступом ісламістів, і вони його зупинили. В усій Федерації немає такої етнокультурної багато­манітності, як тут: скажімо, у Дагестані, най- південнішій республіці, шо виходить до Каспійсь­кого моря, проживає 2 млн населення, яке складає ЗО етнічних груп і спілкується 80-ма мовами. Крім того, Росії та, зокрема, її каспійським володінням належать родовища нафти і природного газу цього величезного басейну, багатого на паливні ресурси. На захід від Дагестану лежить Чечня, а її столиця, Грозний, за радянських часів була важливим цент­ром нафтопереробної промисловості, обслуговува­ла трубопровідний вузол, а також діяла як сервісний центр.

У Чечні мешкає численне мусульманське насе­лення. У XlX ст. чечени вели запеклу боротьбу за незалежність і використовували гірські схованки, щоб чинити опір російській колонізації. Після Другої світової війни Чечню звинуватили у кола­бораціонізмі з фашистами, і за наказом Сталіна все її населення було вивезено до Центральної Азії, де багато людей загинуло. У 50-х роках Хру­щов їх реабілітував і дозволив повернутися. Чече­ни скористалися нагодою і 1991 р. після розпаду Радянського Союзу розпочали безкомпромісну бо­ротьбу з Росією. Проте Москва так і не надала Чечні незалежності (чверть 1,2-мільйонного насе­лення країни — росіяни), зберігалася невизначена ситуація. Тим часом чечени й далі вели парти­занську війну в сусідніх республіках, і 1999 р. ви­бухнули бомби у трьох житлових будинках Моск­ви, загинуло 230 людей. Керівництво Росії звину­ватило в усьому чеченських терористів і віддало наказ про повномасштабний напад на Чечню. Грозний, який сильно постраждав ще у попе­редньому конфлікті, тепер був зруйнований ущент, повстанців відтіснили в гори, але російські збройні сили, зазнаючи тяжких утрат, так і не змогли встановити повний контроль над всією те­риторією республіки.

Те, наскільки дорого обійшовся Росії чеченсь­кий конфлікт, демонструє загальні неспокійні настрої внутрішньої південної периферії — від буддистської Калмикії до мусульманської Інгу- шетії. Ше багато років тут розвиватиметься і ви­пробовуватиметься система федеративного устрою.

Зовнішня південна периферія

За пасмом внутрішніх республік лежить ще одна периферія, яка юридично перебуває поза сферою впливу Росії, але, втім, залишається з нею пов'яза­на. Йдеться про Закавказзя — історичне поле бо­ротьби християн і мусульман, росіян і турків, вірменів і персів. Нині це — субрегіон, до якого входять три колишні радянські республіки: сухо­дільна Вірменія, Грузія на Чорноморському узбе­режжі та Азербайджан на Каспійському морі, яке не має виходу до океану. Ці зри країни сьогодні незалежні, проте й надалі так тісно пов’язані з Росією, шо функціонально складають частину Російського географічного світу (рис. 3-13).

Вірменія

На рисунку 3-1 видно, шо суходільна Вірменія займає частину найнепрохіднішої та найгорис- тішої місцевості сейсмоактивного Закавказзя. Вірмени — народ, який прийняв християнство ше у Ill ст. і впродовж тисячоліття намагався утверди­ти свою стародавню батьківщину на краю мусуль­манського світу. Під час Першої світової війни Оттоманська імперія винищила багатьох вірменів- християн, а ті, хто вижив, були вивезені зі Східної Анатолії і теперішнього Іраку до Закавказзя. На­прикінці війни, у 1918 р. постала незалежна Вір­менія, але незалежність тривала лише два роки. 1920 року Вірменію зайняли комуністи, і у 1936 р. вона стала однією з 15 республік Радянського Со­юзу. Падіння радянської імперії повернуло Вірменії колишнє її надбання — незалежність.

Принаймні так здавалося. Незабаром почалася війна між Вірменією та сусіднім Азербайджаном за долю 150 тис. вірмен, які проживають у Нагірно- Карабахській автономній області, оточеній Азер­байджаном. Таку від’єднану територію називають ексклавом. Він виник унаслідок соціополітичної забаганки радянських ідеологів, які хоча усвідом­лювали культурну (християнську) окремішність цієї групи вірмен, усе ж, незважаючи на це, віднес­ли її до юрисдикції мусульманського Азербайджану.

За умов тоталітарного Союзу це не було особ­ливою проблемою, але одного дня він розпався, і вірмени-християни, оточені зусібіч мусульмансь­ким Азербайджаном, почали відчувати небезпеку і звернулися по допомогу до Вірменії. Виник кон­флікт, у якому війська Вірменії увійшли на тери­торію Азербайджану і зайняли ексклав, витіснив­ши азербайджанців навіть із зони між основною

частиною Вірменії та Нагірним Карабахом (рис. 3-13). Проте міжнародна спільнота не визна­ла дій Вірменії, і зараз офіційно Карабах належить Азербайджану. У новому тисячолітті ця точка регіону й надалі залишається «гарячою».

Під впливом війни вірменська громадська дум­ка прихилилася до Москви. Через Азербайджан пролягають трубопроводи, якими з Каспійського узбережжя вірменським споживачам постачалися нафта і природний газ; наслідком війни стала кри­за економіки Вірменії, і це нагадало країні, що, знаходячись у віддаленому закутку між історичним (Туреччина) і сучасним (Азербайджан) мусуль­манськими ворогами, вона дуже вразлива.

Звернутися до Москви Вірменію схиляв ще один фактор — досвід радянських часів. Автора цієї книги під час першого теренового спостере­ження у Закавказзі 1964 р. вразило, що тут панува­ла відносна свобода суспільного життя. Здавалося, що йому притаманні енергія та барвистість, які не­можливо зустріти в Росії чи навіть у сусідній Грузії. На факультеті вірменської мови Єревансь­кого університету можна було почути щедру кри­тику в бік Москви, але при цьому визнавалася зас­луга Союзу, який запевнив безпеку вірменським землям у такому неспокійному регіоні. Продовжу­вала діяти Вірменська апостольська церква, а не­великі ринки і приватні ферми були звичайним явищем. Тут, здається, зовсім не було репресив­ної атмосфери, яка панувала в Росії, Білорусі та Україні.

Територія Вірменії — найменша з усіх нових держав Закавказзя, а населення — всього 3.8 млн осіб, тому країна потребує підтримки, ба навіть охорони Росії. Відродження християнських храмів у Росії та Вірменії допомагає встановити нові зв'язки, які розірвалися з розпадом Радянського Союзу.

Багаті корисні копалини, розмаїття суб­тропічних фруктів, які достигають у щедро зрошу­ваних долинах, створюють потужний економічний потенціал Вірменії, і до цього ще додається інтен­сивне виробництво гідроелектроенергії на ще ра­дянському обладнанні. У 1998 р. Вірменія і Росія підписали договір, яким Росія зобов’язалася пос­тачати Вірменії природний газ, а Вірменія — нада­ти свою територію дія прокладення трубопроводу для експорту газу з Росії до Туреччини. Тим часом політичному угрупуванню. яке підтримує ідею офіційного союзу з Росією, на кшталт білорусько­го. вдалося зібрати понад мільйон підписів на під­тримку такого об’єднання, що свідчить про збере­ження привабливого образу Москви у цій колишній колонії.

Грузія

Із трьох колишніх радянських республік Закавказ­зя лише Грузія має вихід до Чорного моря і через нього — до широкого світу. За площею Грузія майже така, як Азербайджан, і охоплює місцевість високих гір і родючих долин. Це країна зі склад­ною подітико-географічною картиною. Населення числом 5.5 млн осіб на 70 % складається із гру­зинів. а також включає вірмен (8 %), росіян (6 %), осетинів (3 %) і абхазів (2%). У релігійному житті домінує Грузинська православна церква, але близько 10 % населення сповідують іслам.

На відміну від Вірменії та Азербайджану у Грузії немає ексклавів, але, повторюємо, політич­на географія країни досить складна (рис. 3-13). До складу Грузії входять три автономні регіони, виділені на основі етнічних меншин: Абхазька та Аджарська автономні республіки і Південноосе- тинська автономна область.

Сакартвело (так називають свою країну самі грузини) мала довгу і буремну історію. Упродовж 15 століть столицею було місто Тбілісі, яке на межі Xlll ст. лежало в серці країни, але татаро-мон- гольська навала завершила той період. Згодом війна між мусульманами — турками і персами — втягнула і християн-грузинів. Країна звернулася по допомогу до північного сусіда, внаслідок чого у 1800 р. Росія анексувала її у пошуках тепловодих портів. Як і інші підкорені царатом народи, грузи­ни скористалися російською революцією, щоб відновити незалежність, але 1921 р. комуністи зно­ву захопили Грузію і 1936 р. проголосили її ра­дянською соціалістичною республікою. Йосиф Сталін, комуністичний диктатор, який прийшов на зміну Леніну, за походженням — грузин (справ­жнє прізвище Джугашвілі).

Грузія славиться живописною красою, теплим і здоровим кліматом, сільськогосподарськими про­дуктами (особливо чаєм), лісоматеріалами, марган­цем та ін. Широким попитом користуються гру­зинські вина, тютюн і цитрусові. Багатоманітна еко­номіка здатна забезпечувати життєздатну державу.

На жаль, у політичній географії Грузії доміну­ють відцентрові сили. Перший після проголошен­ня незалежності 1991 р. обраний народом уряд розпався через міжфракційні чвари. Але гірше бу­ло попереду. На кордоні з внутрішньою рес­публікою Росії — Північною Осетією, в авто­номній Південноосетинській області розгорівся конфлікт щодо місцевого самовизначення: чимало грузинських осетинів вважали за краще об’єднати­ся з російськими осетинами, ніж мати статус мен­шини у незалежній Грузії. Під час цієї суперечки

242 РОЗДІЛ З І РОСІЙСЬКИЙ СВІТ одна з двох внутрішніх республік — Абхазія (на північному заході країни) — проголосила неза­лежність, усунула грузинів і встановила сепара­тистський режим.

Із часом спротив Абхазії міг мати непередбачу- вані наслідки для Грузії. Спершу військове керівництво Росії підтримало сепаратистський рух не так зі стратегічних міркувань, як із вигоди і неприязні: вигоди, бо абхазьке узбережжя Чорного моря здавна було улюбленим місцем відпочинку московської еліти, а непризні, бо Росія все ше тримала зуб на лідера Грузії Едуарда Шеварднадзе, колишнього міністра закордонних справ CPCP. якого звинувачували в тому, шо він спричинив­ся до розпаду радянської імперії. З російською допомогою абхази — меншина у своїй власній республіці — виселили з рідних домівок 250 тис. грузинів.

Згодом Росія змінила політику, встановивши за це високу ціну. На території Грузії мали роз­міститися постійні військові бази Росії, за це Москва припиняла підтримку абхазів і навіть роз­починала блокаду спільного кордону з Абхазією. Лідери абхазьких повстанців не піддалися, тож у результаті Грузія програла двічі: не могла віднови­ти контроль над Абхазією і фактично втратила су­веренітет, оскільки в її межах розташувалися російські військові.

Водночас зазнала тяжких утрат і перспективна економіка Грузії, занепадав туризм, спорожніти відомі субтропічні курорти. Єдиною позитивною рисою політичної географії Грузії було те, шо її південно-західна республіка Аджарія не робила спроб від’єднатися. Понад 80 % населення Ад­жарії — грузини. 10 % — росіяни і 5 % — вірмени.

Взимку 1991 р. Грузія вплуталася у російсько- чеченський конфлікт. Через важкопрохідні гори на кордоні Чечні та Грузії чеченські повстанці шука­ли притулку на території останньої; захопившись переслідуванням, росіяни порушували кордони Грузії, а Москва звинувачувала її у переховуванні бойовиків-ісламістів. Уряд Грузії попередив Росію, щоб на її території не велися воєнні дії проти Чечні.

Тим часом лідери Грузії виношують надію приєднатися до Євросоюзу. Але беручи до уваги нестабільність, корумпованість і жорсткість політики, складні стосунки з Росією, внутрішню розрізненість, проєвропейські сподівання Грузії навряд чи реалізуються у близькому майбутньому. Наприкінці 2003 р. внаслідок «оксамитової рево­люції» до влади в країні прийшли прозахідні сили на чолі з президентом Михаїлом Саакашвілі.

Азербайджан

Азербайджаном називаються незалежна країна і провінція (остана) в сусідньому Ірані. Азербай­джанці з обох боків кордону походять від спільних предків — турків, розділених між російською і перською імперіями згідно з договором 1828 р. До того часу тут поширилося шиїтське мусульман­ство, і коли комуністи почали втілювати в життя ідею CPCP, азербайджанців виділили в окрему ра­дянську' республіку. На сьогоднішній день вона є незалежною державою Азербайджан із населенням 7,8 млн осіб, а на півдні, в іранській провінції про­живає ше 10 млн.

Упродовж нетривалого перехідного періоду до незалежності та у пік війни з вірменами азербай­джанці (переважно мусульманського віросповідан­ня) схилялися до переорієнтації на південь, до Іра­ну. Проте географічні реалії диктують прак­тичнішу скерованість. Азербайджан володіє коло­сальними запасами нафти і природного газу; за радянських часів тут було головне джерело цих па­ливних ресурсів Союзу. Центром нафтової проми- ловості є Баку, столиця країни на берегах Кас­пійського моря, яке у принципі не є морем, а лиш озером. Шоб експортувати нафту. Азербайджану потрібні трубопроводи. Між Баку і російським терміналом на Чорному морі в Новоросійську за радянських часів було прокладено нафтопровід. У середині 90-х років лідери Азербайджану оголо­сили наміри країни прокласти нові трубопроводи через Грузію або Іран. Росія одразу виступила з про­тестом і навіть почала втручатися в політику Азербай­джану, щоб не допустити реалізації таких планів.

На рисунку 3-13 зображено можливості Азер­байджану. Трубопровід можна прокласти з Баку через Грузію до узбережжя Чорного моря поблизу Батумі, цілком оминаючи територію Росії. Ще один шлях може проходити через Грузію і Туреч­чину до середземноморського терміналу у Джей- хані. Існує і третя можливість: прокласти трубо­провід через Іран до терміналу' в Перській затоці. Москва виступає проти таких альтернатив, але Азербайджан заручився підтримкою потужних со­юзників. На азербайджанських шельфових родо- вишах Каспійського моря працюють амери­канські, французькі, британські та японські наф­товидобувні компанії, а уряд США схиляється до турецького маршруту.

Всі ці альтернативні шляхи — справа май­бутнього. а сьогодні азербайджанська нафта транс­портується територією Росії, і Азербайджан виму­шений співпрацювати з Москвою. З огляду на му­сульманство і місцерозташування Азербайджану

може статися так, що він відійде до мусульмансь­кого світу. Проте зараз країна мінно пов'язана з закавказькими і північним сусідами.

СХІДНЕ ПОГРАНИЧЧЯ

Між східними схилами Уральських гір і верхів’ям Амуру, між широтою Тюмені й північною части­ною сусіднього Казахстану простяглося обширне пограниччя Росії, — наслідок колосального експе­рименту зі східним поширенням серцевинного ареалу (рис. 3-10). На картах міст і доріг видно, що західна частина Східного пограниччя населена густіше і розвинутіша, ніж східна. На широті Бай­калу групи поселень зосереджені вздовж заліз­ниць. які пролягають зі сходу на захід. Тут виділя­ються два субрегіони: Кузнецький басейн на заході та Прибайкалля на сході.

Кузнецький басейн (Кузбас)

На відстані 1450 км (900 миль) східніше Уралу ле­жить іще один провідний регіон важкої промисло­вості Росії — Кузнецький басейн, або Кузбас (рис. 3-11). Як і інші, він виник унаслідок держав­ного планування доби комунізму. У 30-х роках йо­го зробили постачальником сировини, особливо вугілля, на Урал, але ця функція відійшла на задній план із розвоєм місцевої промисловості. Спочатку планувалося, шо звідси вугілля транс­портуватиметься на захід Уральських гір, а на зво­ротному шляху поїзди мали везти металічну руду на схід від кам’яновугільного басейну. Проте з ча­сом родовища високоякісної руди відкрили безпо­середньо біля Кузбасу. Із зростанням нової про­мисловості, яка використовувала мінеральні ре­сурси, розвивалися й урбаністичні центри. Голов­не місто — Новосибірськ — лежить неподалік, по­за межами регіону. Тут ріку Об перетинає Транс­сибірська магістраль — символ підприємливих дій царської Росії на обширних східних територіях. На північному сході знаходиться Томськ — одне з найстарших міст Росії в усьому Сибіру (засноване в XVII ст.). Нині він бере активну участь у розвит­ку Кузбасу. На південному сході від Новосибір­ська розмістився Новокузнецьк — виробник сталі для потреб машинобудівних і металооброб­них заводів та виробів з алюмінію з уральських бокситів.

Кузбас може вражати неймовірним зосеред­женням ресурсів, та все ж своїм промисловим та урбаністичним розвитком він завдячує передусім комуністичному ладові й системі державного пла­нування, які заохочували таке розширення кош­том непомірних капіталовкладень. Не знаючи фінансових обмежень, державні мужі Союзу штов­хали країну до індустріалізації, плекаючи надію, що певні території досягнуть «стартового» рівня. Коли це станеться, ці території вже не потребува­тимуть стільки прямих інвестицій, оскільки їхній розвиток буде незворотним. Наприклад, Кузбас мав стати одним із провідних промислових центрів країни з власним потужним ринком, корисним якщо не для Уралу та західних територій, то, при­наймні, для далекосхідних ринків, що розвивалися.

Прибайкалля

На схід від Кузбасу центри розвитку стають замк- ненішими, а відстані створюють серйозні пере­шкоди. На північ від Республіки Тива і на схід від Байкалу, вздовж двох залізничних магістралей, які біжать до Тихого океану, скупчилися великі й малі поселення (рис. 3-11). На захід від озера ці заліз­ничні коридори пролягають через верхів’я Єнісею та його приток. Міста в долині Ангари, особливо Братськ, забезпечуються численними гідроелект­ричними спорудами. Тут розвиваються вуглевидо­бувна галузь, деревообробна і певного мірою сільськогосподарська, та все ж домінує ізоляція. Іркутськ на півдні Байкалу — це головний сер­вісний центр у широченному Сибірському регіоні на півночі та на території, де простягається Південно-Східна Росія.

За Байкалом Східне пограниччя цілком відповідає своїй назві: це найгористіша, найвідда- леніша окраїна Росії. Поселення трапляються рідко, інколи вони схожі просто на табори. Части­ною цієї зони є Республіка Бурятія (рис. 3-7); сусідню територію на сході царі відібрали в Китаю, і дотепер вона є проблемною. Там, де російсько- китайський кордон повертає на південь вздовж Амуру, закінчується територія Східного пограниччя і починається Далекий Схід.

СИБІР

Перед тим як говорити про потенціал тихооке­анської окраїни ми щойно розглянули пасма посе­лень, які простягаються по південному периметру велетенської країни, не зачіпаючи при цьому простори Сибіру на півночі (рис. 3-10).

Сибір пролягає від Уралу до Камчатки — це обширна, бліда, холодна, неприємна земля. Пло­щею Сибір більший за США, але тут проживає ли­ше близько 15 млн людей. Цей регіон став типо­вим символом складних природних умов Росії: чи­малі відстані, низькі температури, які ше тяжче витримувати через сильні арктичні вітри, пере­січена територія, неродючі грунти, обмежені мож­ливості для виживання.

Та і в Сибіру є ресурси. Від того дня, коли тут з’явилися російські першовідкривачі — козаки, сибірські багатства манили до себе. Були відкриті золото і металічні руди (в тому числі залізо та бок­сити). Ще пізніше виявилося, що в надрах Сибіру залягають грандіозні родовища нафти і природно­го газу (рис. 3-12), які стали важливим джерелом енергопостачання Росії.

На фізичній карті (рис. 3-2) виділяються го­ловні ріки — Об, Єнісей і Лена, які спокійно пли­вуть на північ через Сибір і полярну низовину до Північного Льодовитого океану. На гідроелектро­станціях у басейнах цих рік виробляється електро­енергія. яка йде на видобуток і переробку' місцевої руди, а також на деревопереробку, базовану на безмежних лісах Сибіру. На радянському держав­ному рівні навіть розглядалися фантастичні проек­ти відвернення сибірських рік, аби забезпечити водою пересохлі орні землі на південному заході регіону.

Суспільна географія Сибіру характеризується фрагментарністю, і значна частина регіону зали­шається незаселеною (рис. 3-4). Існують цілі пас­ма етнічно російських поселень: наприклад, на Єнісеї на північ від Красноярська, у долині верхів’їв Лени. Проте між цими двома пасмами, а також іншими заселеними острівцями простяга­ються сотні миль безлюдної території. Упродовж ЗО—40-х років, коли сталінський режим лютував найбільше (та, зрештою, і тривалий час по тому), тисячі дисидентів і «злочинців» засилали на сибірські копальні й лісоповали. Вони там тяжко працювали у найсуворіших умовах, багато хто так і не повернувся.

Політична географія Східного Сибіру помічена дедалі більшим самоствердженням Республіки Са­ха (Якутія). Тут відкривають нові родовища (в то­му числі нафтові й газові), тому республіка зі сто­лицею в місті Якутськ набирає впливу.

Величезний «холодильник» Росії набитий уся­ким добром, яке може стати основою майбутнього державного розвитку. Вже зараз економіку Росії підтримує видобуток сибірських дорогоцінних ме­талів і викопного палива. З часом ресурси регіону можуть набувати дедалі більшого значення і для економічного розвитку Східного пограниччя і Да­лекого Сходу Росії. У 80-х роках було зроблено перший крок у цьому напрямку — будівництво Байкало-Амурської магістралі. Цей шлях, пара­лельний до Транссибірської залізниці, тільки пів­нічніший, має довжину 3540 км (2200 миль) і простягається на схід від Тайшета (поблизу важли­вого центру — міста Красноярськ) аж до дале­косхідного Комсомольська (рис. 3-6). У постра­дянський період з БАМом пов’язуються численні поломки обладнання і страйки робітників. Утім. БАМ продовжує відігравати значну роль в інфра­структурі, що сприятиме економічному зростанню Східного пограниччя.

ДАЛЕКИЙ СХІД

Уявіть собі країну, якій належать 8000 км (5000 миль) Тихоокеанського узбережжя, два порти, го­ловні внутрішні міста неподалік, величезні запаси корисних копалин — від мінералів до палива, і все це поруч з однією з найпотужніших економік світу! Тож хіба не будуть у такій країні процвітати міста, напружено працювати гавані, зростати про­мисловість, розвиватися торгівля?

Стосовно Далекого Сходу Росії (рис. 3-10) відповідь буде, на жаль, негативною. Порт Вла­дивосток дихає на ладан порівняно з тим, що було за радянських часів, коли тут була головна тихо­океанська військово-морська база. Робота сусід­нього терміналу Находка постійно переривається через аварії та нерентабельність. Звідси до Західної Росії залізницею транспортується лише мала час­тина того, що складало торговий оборот 70—80-х років. Торгівля з Китаєм зведена до мінімуму. Торговельні стосунки з Японією непослідовні. Брудні та неохайні міста регіону ледь животіють. Годинами не надаються комунальні послуги через нестачу палива або аварії. Застарілі заводи не пра­цюють, робітників поскорочували. Політичні сто­сунки з Москвою погані. Наявний потенціал регіону майже не реалізується.

Як окремий регіон Далекий Схід складається з двох частин: континентальна територія від Владивостока до Станового хребта та острів Са­халін (рис. 3-1; 3-14). Це холодний край: узимку порти Владивосток і Находка можуть працювати лише завдяки криголамам. Зима тут довга з міцни­ми морозами, а літо коротке і прохолодне. Хоча

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«У центрі Владивостока можна побачити деякі залишки радянського періоду: зліва — голуба вивіска всю­дисущого колись найпоширенішого універмагу ГУМу, справа — серп і молот на доху недіючого готелю. Проте видно і відбитки вже нового часу: значно яскравіший, ніж колись, одяг людей і значно більше, ніж колись, приватних авто но вулицях. Раніше Владивосток був закритий для іноземців, о зараз тут повно відвідувачів, місто стало головним пунктом прийому контрабандного товару».

населення й невелике (близько 7 млн), продукти харчування необхідно імпортувати, оскільки май­же ніщо не росте. Більшість території вкрито важ- копрохідним глухим лісом. Єдиними містами вза­галі є Владивосток, Хабаровськ і Комсомольськ. Находка і пізніше збудований залізничний тер­мінал Ваніно — невеликі містечка. Населення ост­рова Сахалін (співрозмірного з Кубою, де прожи­ває 15,4 млн осіб) становить усього 700 тис. Шель­фові зони добре пристосовані для риболовлі, і російські флотилії ловлять лососів, оселедців, тріску і макрель біля Владивостока і північніше. Рибу заморожують або консервують і відправляють на місцеві або дальші ринки.

За радянських часів людям, які бажали сюди переїхати, надавалися житло і субсидії. Спочатку царі, а потім комуністи добре усвідомлювати вагу цього регіону (назва «Владивосток» означає «той, що володіє Сходом») і вживати всіх можли­вих заходів, щоб його розвивати і тісніше пов'язу­вати з далеким серцевинним ареатом Росії. Для прикладу, плата за транспортування вантажів Транссибірською магістратлю становила близько 10 % його реатьної вартості; в обох напрямках потяги завжди їздили перевантажені. Владивос­ток був військово-морською базою, містом, закри­тим для іноземців, і Москва інтенсивно вкладала кошти у розвиток його інфраструктури. У Ком­сомольську на півночі та у Хабаровську поблизу центру регіону започаткувати велике промислове виробництво на місцевих ресурсах: залізна руда з Комсомольська, нафта з Сахатіну, дерево з навколишніх обширних лісів. Вироби сталеливар­ної. хімічної та меблевої промисловості йшли потягами на захід, натомість із серцевинного ареа­лу отримували харчові продукти та інші споживчі товари.

Є кілька причин, чому пострадянський пе­рехідний період особливо важкий тут, на Датекому Сході. Новий економічний лад скасував привілеї регіону, які той мав за Союзу: Транссибірська магістрать тепер вимагає оплату повної вартості

246 РОЗДІЛ З І РОСІЙСЬКИЙ СВІТ перевезення товарів зі Східного прикордоння до серцевинного ареалу. Припинилися дотації дер­жавним підприємствам, і вони тепер мусять вит­римувати конкуренцію на ринкових умовах. Зане­пад BMC Росії завдав Владивостоку тяжкого удару. В порту іржавіють кораблі; сервісні підприємства втратили свої військові ринки збуту; корабле­будівна промисловість не має урядових контрактів. Шахтарі, які працюють у долині річки Бурея (при­тока Амуру), місяцями не отримують зарплатню і страйкують; електростанції, які працюють на вугіллі, не отримують палива, в результаті в містах і містечках панує темрява.

Місцеве населення звинувачує Москву в усіх проблемах регіону, і небезпідставно. На рисунку 3-7 зображено, шо Далекий Схід поділяється аж на п’ять регіонів: Приморський край, Хабаровський край, Амурська область, Сахалінська область і Єврейська автономна область. Та політичний вплив регіону від цього не посилюється: Далекий Схід не отримує від столиці належної допомоги для реалізації свого потенціалу. Один із негараздів пов’язаний з Японією: Радянський Союз і Японія так і не підписали мирного договору по закінченні Другої світової війни, і зараз Москва і Токіо не можуть дійти згоди щодо кількох острівців, які під час війни CPCP окупував і вже не відступав звідси. Японці хочуть повернути собі ті острови, які вхо­дять до Курильського пасма на північний схід від Хоккайдо (рис. 3-14).

На початку 90-х років радянський президент Горбачов, а за ним російський президент Єльцин намагалися розв’язати конфлікт, але безуспішно. Економіка Японії тоді була на висоті, тож країна запропонувала угоду щодо островів на 26 млрд до­ларів США. Пропозиція передбачала геологічну

Камчатський півострів — це одно з геологічно найактивніших зон тихоокеанської окраїни. Зі 125 вулканів Камчатки діє понад 20. Раптові мо- сові виверження можуть становити загрозу авіарейсам на маршруті між Північною Амери­кою та Східною Азією. Найбільше місто регіону — Пєтропавловськ-Камчатський — ле­жить біля підніжжя Коряцької Сопки заввишки 3456 м (11 400 футів), що на узбережжі Півден­но-Східної Камчатки. Місто було засноване як риболовний порт під час експансії Росії XVIII ст., а зороз у бляклому краєвиді переважають жит­лові будинки радянської доби. Слід зауважити, що, попри той самий клімат Dfc, ландшафт тут зеленіший (листяні та соснові ліси), ніж на Півночі чи у глибині Сибіру.

розвідку корисних копалин на Далекому Сході та у Східному Сибіру, придбання сировини і допомогу в розбудові інфраструктури регіону. Президент Єльцин заявив, що й «квадратного метра» російсь­кої території не віддасть японцям, і угода провали­лася. Таким чином Далекий Схід утратив свою найбільшу тихоокеанську перспективу.

Від початку нашого століття великі сподівання покладаються на Сахалін. Можливо, тут почнеться нова ера, оскільки на острові відкрито багатющі родовища нафти і природного газу. В їх експлуа­тацію гроші вкладають зарубіжні компанії та російські партнери. Вплив європейських, амери­канських і японських інвестицій відчувається навіть поза межами острова: понад 1000 робітників складають у Комсомольську спеціальні фундамен­ти, які потім встановлюються під велетенські бу­рові установки на шельфі біля Сахаліна. Особли­вий інтерес у цьому має Японія, оскільки вона залежить від значно дальшого постачання нафти і газу.

Якщо родовищам Сахаліну судилося започат­кувати новий період для Далекого Сходу, то Москві доведеться співпрацювати з ним. Але тоді значна частина прибутків мала б іти у місцевий бюджет, а не загальнодержавний. Саме з цим може виникнути проблема. Регіони Далекого Сходу, особливо нескорений Приморський край, поки що не мають у столиці великої шани.

Далекий Схід Росії інколи порівнюють з аме­риканським «Диким Заходом» свого часу. Зло­дійство, контрабанда крадених автомобілів, ко­рупція. протегування — все це робить регіон не­сприятливим для бізнесу, проте деякі компанії все ж готові до ризику, бо добре розуміють потенціал цієї території.

Утім, має сплисти час, щоб регіон став процвітаючою тихоокеанською окраїною. Як по­казує досвід, неправильне керівництво та неком­петентність можуть нанівець перекреслити гео­графічні переваги відносного місцерозташування і багатства надр.

Хоч би як складався світовий устрій майбут­нього, багато що залежить від стосунків Росії та численних її сусідів. Жодні з тих стосунків не ва­житимуть стільки, скільки з Китаєм, і вони знач­ною мірою залежатимуть від того, що відбувати­меться на східних кордонах Росії.