ВИЗНАЧЕННЯ ГЕОГРАФІЧНОГО СВІТУ

Доречно охарактеризувати цей географічний світ у кількох словах і наголосити на його найго­ловніших рисах. Його, наприклад, часто назива­ють «посушливим світом», що містить величезну Сахару, а також Аравійську пустелю.

Перед тим як детальніше досліджувати цей регіон, нам знову треба звернутися до рисунка 1-8 — карти світового клімату. Зважте на високий ступінь залежності між поширенням клімату В (пустелі та степи) та межами як Північноафри- канського, так і Південно-західного сегментів. У Північній Африці межі між цим географічним світом і Африканською Субсахарою майже збіга­ються з південними межами зони Bsh. У Півден­но-Західній Азії домінує клімат пустель, степів і гір. За винятком Середземноморського узбережжя — Головні географічні особливості Північної Африки/Південно- Західної Азії

/. Північна Африка і Південно-Західна Азія бу­ли колискою кількох найбільших світових стародавніх цивілізацій, розміщених у річко­вих долинах і басейнах.

2. Із культурних осередків цього світу поширю­валися ідеї, інновації та технології, які зміню­вали світ.

3. Світ Північної Африки/Південно-Західної Азії породив три світові релігії: юдаїзм, християн­ство та іслам.

4. Іслам, остання з головних релігій, яко поста­ла у цьому світі, трансформувала, об'єднала і надихнула величезну територію, що прос­тяглася від Європи до Південно-Східної Азії та від Росії до Східної Африки.

5. Недостатні опади визначають природне довкіл­ля цього світу. Геопросторові зосередження населення спостерігаються том, де запаси води відповідають мінімальним потребам.

6. Деякі країни цього світу мають величезні ро­довища нафти і природного газу, забезпечу­ючи величезні багатство меншості, але роб­лячи мало, щоб піднести життєвий рівень більшості.

7. Межі географічного світу Північної Африки/ Південно-Західної Азії — це непостійні пе­рехідні зони у кількох місцях Африки та Азії.

8. Близький Схід як регіон цього світу лежить у його серцевині, а Ізраїль розташований у центрі близькосхідного конфлікту.

9. Релігійні, етнічні та культурні суперечності часто спричиняють нестабільність і напру­ження у цьому світі.

це світ малих і надзвичайно мінливих щорічних опадів, палючої денної спеки і нічного холоду, сильних вітрів і запорошеного повітря. Грунти бідні, на гірських схилах мало рослинності. 1 всьо­му цьому вода приносить життя — не лише вздовж берегів морів і річок, але й в оазах і так званих ка­натах — тунелях, прокопаних до похилих водо­носних гірських пластів, шоб вода витікала на по­верхню. Карта населення (рис. 1-9) нагадує нам, наскільки розкидані та ізольовані тут територіаль­ні згустки населення — як наслідок необхідності.

«Арабський світ»?

Північна Африка/Південно-Західна Азія вва­жається здебільшого арабським світом. Цей термін передбачає однорідність, якої практично не існує. Назва «арабський» може стосуватися виключно тих спільнот цього регіону, які розмовляють арабською і спорідненими мовами, але найбільш прискіпливі етнологи обмежують їх до певних жи­телів Аравійського півострова — «витоків» арабів. У будь-якому випадку турки не є арабами, так са­мо як іранці чи ізраїльтяни.

«Ісламський світ»?

Ше однією назвою цього світу є світ ісламу. Про­рок Мугаммад (Магомет) народився в Аравії у 571 р. по P. Xp., і протягом століть після його смерті у 632 р. іслам поширився в Африці. Азії та Європі. Це була епоха арабської експансії. Арабські армії вторгалися у Південну Європу. їхні каравани пе­ретинали пустелі, а кораблі допливали до берегів Азії та Африки. По цих каналах вони приносили мусульманську (ісламську) віру, навертаючи до неї правлячі класи держав західно-африканської сава­ни, загрожуючи християнським твердиням на ви­сокогір’ях Ефіопії, проникаючи у пустелі внут­рішньої Азії, в Індію і навіть на віддалені острови Південно-Східної Азії. Іслам був релігією ринку, базару, каравану. Де потрібно, він насаджувався шаблею, і його прихильники прямо прагнули політичного панування у суспільстві, в яке вони вступили. Сьогодні ісламська віра, що має понад мільярд послідовників, поширена далеко поза ме­жами світу, про який ідеться (рис. 7-2). Це голов­на релігія у Північній Нігерії. Пакистані та Індо­незії; вона впливова у Східній Африці; вона ше переважає у своїх старих твердинях в Албанії, Ко­сово та Боснії у Східній Європі. Ба більше, у Південній Азії понад 120 млн мусульман мешка­ють у переважно індуїстській Індії — цій най­більшій світовій релігійній меншині.

РИСУНОК 7-2

З іншого боку, сам так званий ісламський світ також не є цілком мусульманським.

«Близький Схід»?

Зрештою, цей світ часто називають Близьким Схо­дом. Це може здаватися дивним для когось, скажімо, в Індії, де радше схиляються до назви «Середній Захід», а не «Близький Схід»! Назва, звичайно, відображає точку зору того, хто дивить­ся: отож «західний» світ убачає «Близький» Схід у Туреччині, «Середній» Схід у Єгипті, Аравії та Іра­ку, а «Далекий» Схід у Китаї та Японії. Цей підхід усталився, і його повсякденно використовують учені, журналісти, співробітники OOH тошо. З огляду на складність цього світу, його перехідних меж і обширних територіальних компонентів назву «Близький Схід» можна критикувати лише за її неточність — вона не може визначати регіон Пів­нічної Африки/Південно-Західної Азії з допомо­гою одного чинника, так само як і терміни «По­сушливий світ», «Арабський світ» чи «Ісламський світ». У цьому розділі ми використовуємо цю наз­ву, але тільки стосовно одного з регіонів, а не географічного світу в цілому.

ОСЕРЕДКИ КУЛЬТУРИ

Цей географічний світ займає «осьову» частину земної кулі: тут Євразія — колиска культур людства — межує з Африкою, яка сама є першо- витоком людства. Мільйон років тому наші предки мігрували зі Східної Африки до Північної Африки і Аравії і поширилися з одного кінця Азії до іншо­го. Сотню тисяч років тому представники Ното sapiens перетнули ці землі на шляху до Європи, Австралії і, можливо, до Америки. Десять тисяч років тому людські спільноти там, де тепер Близь­кий Схід, почали одомашнювати тварин і росли­ни, навчилися зрошувати свої поля, розбудовувати свої поселення до міст і створювати найдавніші держави.

У Вступі ми обговорювали концепт культури та його регіональне вираження у культурному ландшафті. Географія культури, як зазначалося, — 1 це широка і складна сфера, яка вивчає просторові аспекти людських культур із наголосом не лише на культурні ландшафти, а й на культурні осередки — 2 колиски цивілізацій, джерела ідей, інновацій та ідеологій, які змінювали регіони і світи. Ці ідеї та інновації поширилися вглиб і вшир через низку процесів, які загалом називаються культурною З дифузією. Через те що ми краще розуміємо ці

пронеси сьогодні, ми можемо відтворити старо­давні шляхи, якими знання і досягнення культур­них осередків поширювалися (тобто дифузували) на інші території. Ще однією проблемою географії культури, шо також відповідає контекстові світу

4 Північної Африки/Південно-Західної Азії, є куль­турне довкілля, яке створює домінуюча культура. Культура людства існує у довготривалій взаємодії зі своїм природним довкіллям, адаптуючись до нього, використовуючи можливості, які воно надає, і борючись із його крайнощами. Дослідження взає­мозв’язку між людським суспільством і природним довкіллям стало окремою сферою географії куль-

5 тури — екологією культури. Як ми побачимо далі.

світ Північної Африки/Південно-Західної Азії на­дає багато можливостей для дослідження географії культури у регіональному плані.

Месопотамія і Ніл

У басейнах найбільших рік цього світу (Tirpy і Євфрату в сучасних Туреччині, Сірії та Іраку, а та­кож HLiy в Єгипті) містяться два найдавніші куль­турні осередки всього світу (рис. 7-3). Месопо­тамія — «земля поміж ріками» — мала родючі алю­віальні грунти, багато сонячних днів, достатньо води, тварин і рослин, яких можна було одомаш­нити.

Зрошування було ключем до процвітання і влади у Месопотамії, а урбанізація була його вина­городою. Багато поселень Благодатного Півмісяця процвітали, зростали, розширювали свої запліччя, соціально і територіально диверсифікувалися; інші занепадали. Що визначало успіх? Одна з теорій, теорія водних цивілізацій, стверджує, шо міста, які 6 могли контролювати зрошуване землеробство у ве­ликих запліччях, утримували владу над іншими, використовували продовольство як зброю і процві­тали. Одне з таких міст, Вавілон на річці Євфрат, існувало понад 4000 років тому (від 4100 до P. Xp.).

Стародавні римляни трансформували північноафриканську сільську місцевість, будуючи місто, створюючи зрошувальні сис­теми і культивуючи поля, які були пасовищами для кочівницької худоби. їхні споруди — від проспектів з колонами до терасова­них амфітеатрів і від брукованих доріг до закритих акведуків — були зведені так добротно, що частино з них збереглася до сьогодні. Це залишки закритого акведука, який транспортував воду на багато миль через хвилясті землі сучасного Тунісу. Профіль «труби» над колоною видно у крайньому лівому кутку; протяжність системи виходить далеко зо межі фото. Римські інженери так спроектували акведук, щоб воду можна було відводити на поля по різні боки його пролягання. Системо не лише функціонувала: само по собі спорудо демонструвало мо­гутність імперії. Арки між колонами були відкритими для сильних середземноморських вітрів, зменшуючи небезпеку пошкоджень і руйнувань. Цей акведук пропрацював протягом багатьох століть.

Великий порт, з укріпленим і обгородженим цент­ром із замками, вежами і палацами. Вавілон пев­ний час був найбільшим містом світу.

Культурна еволюція Єгипту могла розпочатися навіть раніше, ніж у Месопотамії, і її осередок ле­жав між дельтою Нілу та першою низкою його по­рогів (рис. 7-3). Ця частина долини Нілу оточена непривітною пустелею, і на відміну від Месопо­тамії HLt створював тут природну фортецю. Старо­давні єгиптяни використали свою безпеку для прогресу. Ніл був їхнім торговельним і комуні­каційним шляхом; він також підтримував з допо­могою зрошення сільське господарство. Циклічні відпливи і течія Нілу були набагато прогнозо- ванішими від річкової системи Tirpy і Євфрату. До того часу як Єгипет остаточно впав жертвою зовнішніх завойовників (близько 1700 р. до P. Xp.). тут буяла повномасштабна урбанізована цивілі­зація. Єгипетські майстри та інженери залишили по собі дивовижні свідчення у вигляді масивних кам'яних пірамід; декотрі з них містять склепи обожнених царів, яких називали фараонами. Ці грандіозні надгробки дали археологам змогу відтворити стародавню історію цієї культурної серцевини.

Східніше від Месопотамії на більш ніж 1900 км (1200 миль) гір і пустель лежить долина Інду (рис. 7-3). За сучасними мірками ця територія лежить поза світом, який тут обговорюється, але у стародавні часи вона мала культурні та комерційні зв’язки з цивілізацією Tirpy і Євфрату. Месопо­тамські винаходи швидко досягли цього східного регіону, і його міста стали владними центрами тамтешньої цивіпізанії. яка простяглася далеко у сучасну Північну Індію.

Сьогодні світ продовжує користуватися досяг­неннями стародавніх месопотамців і єгиптян. Во­ни вирощували зернові (пшеницю, жито, ячмінь). овочі (горох, боби), фрукти (виноград, яблука, персики) і одомашнили багато тварин (коней, сви­ней. овець). Вони також удосконалили календар, математику, астрономію, управління, інжиніринг, металургію та безліч іншого. З часом багато їхніх винаходів було впроваджено, а тоді удосконалено іншими культурами у Старому Світі та й у Новому також. Європа найбітьше виграла від цієї спадши- ни Месопотамії та стародавнього Єгипту, чиї здо­бутки склали підгрунтя «західної» цивілізації.

Занепад і розпад

Сьогодні багато з давніх культурних осередків цьо­го світу є археологічною дивиною. Подекуди на старих місцях збудовано нові міста, але визначні культурні традиції фактично занепали після ба­гатьох століть існування. Декілька зі стародавніх урбаністичних центрів були розташовані там, де тепер пустеля. Якщо ми припустимо, шо їх не бу­дували посередині цих посушливих земель, то мо­жемо висунути гіпотезу, яка є альтернативою до теорії водних цивілізацій; про зміну клімату.

Саме зміна клімату, а не монополія на зрошу- 7 вальну техніку, могла надати певним містам старо­давнього Благодатного Півмісяця перевагу над іншими; і саме вона, пов’язана зі змішенням зон довкітля після останнього відступу плейстоцено­вого льодовика, могла зруйнувати давні циві­лізації. Мабуть, перенаселення і руйнування людь­ми природної рослинності доповнили цей процес. Деякі географи культури припускають, шо інно­вації у сітьськогосподарському плануванні та зро­шувальній технології не враховували сезонні вили­ви річок і впроваджувалися мешканцями по мірі того як вони намагалися пережити зміну умов довкілля.

Такий сценарій не важко собі уявити. Оскіль­ки прилеглі території запліччя почали висихати, а угіддя псуватися, люди зосередилися в уже перена­селених річкових долинах і намагалися підвищити продуктивність землі, яку ще можна було зрошу­вати. Отож перенаселення, руйнування системи зрошування і, можливо, менші опади на тери­торіях водозборів річок стали останньою краплею. На міста наповзала пустеля, зрошувальні канали засипалися пересувними пісками. Ті, хто міг. мігру­вав на вцілілі території. Інші залишалися, і їхня кількість зменшувалася, як і можливість виживання.

По мірі розпаду старих суспільств виникали нові потуги в інших місцях. Спочатку перси, тоді греки і пізніше римляни втілювали свої імперські плани на убогих землях роз’єднаних народів Північ­ної Африки та Південно-Західної Азії. Римські майстри перетворили сільськогосподарські угіддя Північної Африки на зрошувані плантації, продукція яких морем переправлялася до римських берегів. Тисячі бранців перевозили як рабів до нових мет­рополій. Єгипет швидко колонізували, як і тери­торію. котру ми тепер називаємо Близьким Сходом. Єдиним віддаленим регіоном, шо не зазнав цих вторгнень, став Аравійський півострів, де не було значних культурних осередків або великих міст, а тільки арабські поселення та стежини кочовиків.

ПІДҐРУНТЯ ІСЛАМУ

Сьогодні іслам домінує у культурній географії цьо­го регіону, але задовго до його піднесення постали інші релігії: зороастризм на території теперішнього Ірану та юдаїзм (а пізніше християнство) на тери­торії сучасного Ізраїлю. Вчення Зороастра прижи­лося в Персії; юдаїзм був підірваний вавілонцями, а пізніше римлянами; а християнство стало чужою вірою, бо його центр перемістився до Рима. До по­чатку Vll ст. жодна з релігій, породжена у цьому світі, не була у ньому домінуючою.

Пророк Мугаммад

У віддаленій частині Аравійського півострова, де іноземні завойовники Близького Сходу не могли якось вплинути на арабське суспільство, на

РИСУНОК 7-4

Дифузійні процеси

Один із найцікавіших напрямків географії вивчає по­ширення ідей, винаходів та досвіду у просторі й часі. Новий музичний стиль, слово чи фраза, новий спосіб ведення бізнесу, ново мода в одязі тощо — все підпо-

8 рядковане процесам просторової дифузії

Розуміння процесів дифузії дає нам змогу відтво­рити поширення культурних то технологічних ідей у минулому. Воно також допомагає передбачувати такі речі, як вплив, захоплення або ймовірність того, що винахід знайде свій ринок для виправдання видатків на його виробництво. Просторова дифузія має бога­то практичних застосувань.

У 1952 р. шведський географ Торстен Геґер- странд опублікував фундаментальну працю під наз­вою «Поширення дифузійних хвиль». Головні види

9 просторової дифузії такі: експансивна дифузія, коли поширення хвиль розпочинається у сильному і тривалому джерелі на певній території та передаєть­ся назовні, впливаючи на значно більші площу і насе-

10 лення; релокаційна дифузія, коли ідея або інно­вація (обо, як у випадку зі СНІДом, вірус) переносить­ся (як правило, мігрантами) у віддалені місця і поши­рюється звідти.

Іслам, як показує рисунок 7-4, спочатку поширю­вався з допомогою швидкої експансивної дифузії з західного арабського джерело. Він зачепив практич­но кожне село, містечко і кочівницьку спільноту шля­хом цієї дифузії, сформованої місцевою близькістю; географи називають цей процес інфекційною 11 дифузією Але іслам також поширився через на­вернення у цю віру королів, знаті та інших вищих осіб, які у свою чергу поширювали його з допомогою своєї бюрократії. Це інша форма експансивної ди­фузії — ієрархічна дифузія, яка має багато 12 варіантів; її головне просторове вираження прояв­ляється у зменшувальній фільтрацій того, що поши­рюється з більшого до меншого місця всередині ур­баністичної ієрархії національного або континенталь­ного масштабу.

Карта також показує, що іслам поширився вглиб і вшир з допомогою релокаційної дифузії, зокрема у дельту Гангу і Східну Індію, де мореплавці створили нові джерела дифузії на віддалених територіях. Східної Африки іслам дістався як через експансивну, так і релокаційну дифузію. Сьогодні дифузія ісламу продовжується на багатьох територіях, включно з Північною Америкою, де він з'явився з допомогою релокаційної, а тепер поширюється шляхом експан­сивної дифузії.

початку VII ст. сталася подія, яка змінила історію та вплинула на долі людей у багатьох куточках світу. У місті Мекка на відстані 70 км (45 миль) від Червоного моря людина на ім’я Мугаммад у 611 р. почав отримувати об’явлення від Аллаха (Бога). Мугаммаду (571—632 рр.) тоді було трохи більше 40 років і залишилося жити близько 20 років. Після початкового вагання шодо того, чи на­справді він обраний бути пророком, Мугаммад присвятив своє життя виконанню священних настанов, які, на його переконання, він отриму­вав. Арабське суспільство перебувало у суспільно­му і культурному розладі, і Мугаммад насильно навчав його уроків Аллаха та почав трансформува­ти культуру. Його особиста влада незабаром поча­ла тривожити ворогів, і в 622 р. він утік із Мекки у безпечніше місто Медіну, де продовжував своє служіння. Ця подія — гіджра («міграція») — позна­чила початкову дату мусульманської ери — пер­ший рік на ісламському календарі. Звичайно, пізніше Мекка стала найсвятішим місцем ісламу.

Заповіді ісламу у багатьох випадках становлять ревізію або прикрашування вірувань і традицій юдаїзму та християнства. Усі ці віри мають одного Бога, який спорадично спілкується з людством че­рез пророків; іслам визнає, шо Мойсей (Муса) та Icyc (Ica) були такими пророками, але вважає, шо Мугаммад є останнім і найвищим пророком. Те, шо земне і мирське, є нечестивим; лише Аллах справжній. Воля Аллаха абсолютна; Аллах всемо­гутній і всевідаючий. Усі люди живуть у світі, який створив Аллах для їхнього блага, але лише щоб до­жити до останнього судного дня.

Іслам приніс арабському світові не лише об’єднуюче релігійне вчення, якого йому бракува­ло, а й нові цінності, новий стиль життя, нову осо­бисту і колективну гідність. Іслам зобов’язує вико­нувати п’ять заповідей: 1) постійне повторення базових символів віри; 2) щоденну молитву; 3) що­року місяць щоденного посту (Рамадан); 4) пожерт­вування; 5) щонайменше одне паломництво за життя мусульманина до Мекки. Іслам також пов­чає і зобов'язує і в інших сферах життя. Він забо­роняє алкоголь, паління, азартні ігри. Він толерує полігамію, хоча визнає переваги моногамії. Мечеті з’являються в арабських поселеннях не лише для молитви у п’ятницю, а й як місця суспільних зборів для тіснішого об’єднання спільноти. Мекка стала духовним центром розділеної, широко розсіяної людності, для якої спільний осередок був чимось новим.

Арабо-ісламська імперія

Мугаммад забезпечив такий потужний стимул, шо арабське суспільство мобілізувалося майже за одну

Процвітання ісламської культури

Навернення обширного географічного світу до ісла­му було не лише релігійним завоюванням: воно та­кож супроводжувалося вибуховим розквітом арабсь­кої культури. У науці, мистецтві, архітектурі та інших сферах арабське суспільство залишило далеко поза­ду європейське. Тоді як західноєвропейські залишки Римської імперії втрачені або пошкоджені, плоди діяльності арабів незворушно височіють.

Коли хвиля ісламської дифузії досягла Маґрібу (Північно-Західна Африка), араби побачили на іншо­му боці вузької Ґібралтарської протоки іберійський берег, готовий до завоювання. Арабо-бербери, яких називали маврами, завоювали Іспанію у 711 р. і по­чали контролювати весь півострів, крім Північної Кас­тилії та Каталонії.

Католицьким арміям потрібно було майже сім століть для відвоювання усіх іберійських володінь арабів, але до того часу мусульмани справили незво-

ротний вплив на іспанський та португальський куль­турний ландшафт. Араби принесли єдність і багдадсь­кий порядок, а їхні споруди незабаром затінили те, що створили римляни. Андалузія — цей найзахідніший аванпост ісламу — була забудована тисячами велич­них мечетей, замків, шкіл, садів і громадських будівель. Відвоювавши Іберію, християни намагалися винищити сліди ісламської культури, але це було просто неможливо. Найбільш значні мусульманські споруди вижили, в тому числі Альгамбра у Ґранаді, Ґіральда у Севільї, Велика мечеть у Кордові, які нале­жать до світових архітектурних досягнень. Отож іспанська і португальська культури стали іберійсько- ісламською культурою, оскільки мусульмани перетво­рювали завойовані міста, від Туркестану до Маґрібу, на подобу Багдада. Втрачена велич минулої епохи все ще позначається на цих містах сьогодні.

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Севілья була мусульманською столицею Іберії, і прогулянка по вули­цях старого міста є візитом до культурної та історичної географії. Ко­ли Севілья впала під натиском ісламу в 711 р., мусульмани звели вели­ку мечеть у центрі міста. Пізніше християни, які прогнали мусульман у 1248 р., зруйнували її, як і більшість мечетей, і збудували на цьому місці величезний кафедральний собор. При цьому вони зберегли ор­наментований мінарет і перетворили його на дзвіницю, назвавши її Ґіральда (зліва). Цей мінарет перевищував навіть мінарет мечеті Кутубія висотою 67 м (220 футів) у Марракеші (Марокко). Але найкрасивішою ісламською спорудою у Севільї, без сумніву, є полай Алькозар (угорі), розпочатий наприкінці Xll ст. і завершений християнами після їхньої перемоги. Його фасад, арки і витончено різьблені стіни стали пам'ят­ником мусульманським архітекторам і художником, які їх і створили».

РИСУНОК 7-5

ніч. Пророк помер у 632 р.. але його віровчення і слава поширилися як полум'я. Арабська армія, сформована під прапором ісламу, захоплювала, за­гарбувала і навертала до ісламу всюди, де з’являла­ся. Як свідчить рисунок 7-4, до 700 р. іслам досяг­нув аж Північної Африки. Закавказзя і більшої частини Південно-Західної Азії. У наступні століття він проник до Південної та Східної Євро­пи, Туркестану у Центратьній Азії. Західної Афри­ки. Східної Африки. Південної та Південно- Східної Азії, а до 1000 р. навіть досяг Китаю.

У серцевині цього релігійного світу простяга­лась Арабська імперія. Першою її столицею була Медіна в Аравії, але по мірі розширення імперії її центр перемістився спочатку до Дамаска у Сірії, а пізніше — до Багдада на річці Tirp. Тим часом іслам поширювався далі караванами верблюдів і проча­нами. мореплавцями, вченими і султанами, яскра­во демонструючи процес просторової дифузії (див. вставку «Дифузійні пронеси»). У міру розширення ісламу Арабська імперія, яка лежала в його основі, розвивалася і процвітала. В архітектурі, матема­тиці, природничих науках араби перевершили своїх європейських сучасників. Вони заснували заклади вишої освіти у багатьох містах, у тому числі Багдаді, Каїрі й Толедо, і специфічно арабсь­кий культурний ландшафт об’єднував усі їхні во­лодіння (див. вставку «Процвітання ісламської культури»), Неарабські суспільства на шляху про­ходження мусульман були не лише ісламізовані, а й арабізовані, впровадивши в себе чимало арабсь­ких традицій. Отож іслам створював культуру; він і сьогодні є серцевиною цієї культури.

Як зазначалось, експансія ісламу заторкнула Європу, Росію та багато інших місць. Карта, шо показує території під мусульманським правлінням у Євразії та Африці, виявляє величезні масштаби ісламізації (рис. 7-5). Іслам продовжував поширю- 13 ватися — тепер переважно з допомогою рело- каційної дифузії. Ісламські спільноти є у таких віддалених одне від одного містах, як Відень, Сінгапур і Кейптаун; іслам також швидко зростає у США. З більш ніж мільярдом сучасних послідов­ників іслам є могутньою і перспективною культур­ною силою світового значення.

ПОДІЛЕНИЙ ІСЛАМ

Незважаючи на всю свою могутність та успіхи, іслам поділився на секти. Перший і найваж­ливіший поділ відбувся після смерті Мугаммада. Хто ж мав стати його наступником? Дехто стверд­жував, що лише кревний родич пророка може наслідувати його як лідер ісламу. Переважна більшість вважала, що це може бути будь-який правовірний. Отож першим обраним наступником став батько дружини Мугаммада (тобто не крев­ний родич). Це не задовольняло тих, хто хотів би бачити на місці каліфа (спадкоємця) людину на ім'я Алі — кузена Мугаммада. Коли прийшла чер­га Алі, його послідовники, шиїти, проголосили, що нарешті Мугаммад має правонаступника. Це обурило суннітів — тих, хто не вбачав у кревній спорідненості необхідної умови для наступництва. Від початку цієї незгоди чисельність мусульман, які взяли бік суннітів, набагато перевершила тих, хто вважав себе шиїтами (послідовниками Алі). Значне поширення ісламу здебільшого забезпечу­вали сунніти; шиїти вижили як невеликі менши­ни, розкидані по цьому географічному світові. Сьогодні майже 85 % мусульман є суннітами.

Але шиїти велично проголосили свою версію вчення. На початку XVI ст. їхня праця дала плоди: королівський двір Персії (сучасний Іран) зробив шиїтизм єдиною легальною релігією по всій своїй обширній імперії. Ці володіння простяглися від Персії та Нижньої Месопотамії через Азербайджан та Західний Афганістан аж до Пакистану. Як свідчить карта релігій (рис. 7-2), це створило 14 шиїтизмові великий культурний регіон і дуже зміцнило це віровчення. Іран залишився сьогодні бастіоном шиїтизму в цьому світі, і заклики до шиїтизму продовжують лунати звідти до сусідніх країн і навіть далі.

Відмінності між версіями ісламу суннітів та шиїтів глибоко вразили цей світ. Мусульмани- сунніти вірять у силу родини і громади у роз­в’язанні життєвих проблем: натомість шиїти вва­жають непогрішимих імамів (служителів мечетей, які керують молитвами своїх парафіян) єдиним джерелом правдивих знань. Сунніти порівняно відлюдні й стримані; шиїти часто нестримані та емоційні. Наприклад, смерть сина Алі, Гусейна, котрий мав бути каліфом і був убитий суннітами, щорічно відзначається процесіями, під час яких правовірні б’ють себе ланцюгами і ріжуть гостри­ми металевими предметами. Для багатьох суннітів така поведінка є неприйнятною та непристойною.

Наприкінці XX ст. шиїтизм голосно заявив про себе на весь географічний світ. У його серцевині, Ірані, шах намагався секуляризувати країну і об­межити владу імамів; він спровокував революцію. яка коштувала йому трону і перетворила Іран на ісламську (по суті шиїтську) республіку. Перед тим тривалий час Іран був у стані війни з сусіднім сунніто-домінуючим Іраком, а шиїтські партії та громади в інших місцях підтримувалися новоздо- бутою владою шиїзму. Від Аравії до північно- західного кута Африки переважно суннітські країни тривожно спостерігали за своїми шиїтськи­ми меншинами з їхнім новим релігійним запалом. Мекка — священне місце як для суннітів, так і для шиїтів — стала ареною битви протягом тижневого щорічного паломництва, коли (суннітська) влада Саудівської Аравії заборонила в’їзд для шиїтських прочан. Останнім часом цей розкол дешо втихо­мирився, але внутрішньоісламські сектантські су­перечності поглибилися.

Менші ісламські секти пізніше урізноманітни­ли релігійний ландшафт цього регіону. Як ми по­бачимо далі, деякі з цих сект відігравали непро­порційно велику роль у суспільствах і країнах, час­тинами яких вони були.

Релігійний фундаменталізм

Ще однією причиною внутрішньоісламського конфлікту є відродження релігійного фундамен- 15 талізму. або. як називають його самі мусульмани. релігійного відродження. У шиїтському Ірані імами прагнули не допустити намагань шаха лібералізу­вати і секуляризувати суспільство: вони хотіли розбудувати його у традиційний фундаменталіст- ський спосіб, і зробили не. Аятолла (дослівно: висвячений Аллахом) Хомейні змістив шаха у 1979 р.; були інституйовані ісламські закони і по­карання. Міські жінки, багато з яких були еманси- повані та освічені за шахського режиму, поверну­лися до своїх традиційних обов'язків. Ознаки вес- тернізаиії, заохочувані шахом, зникли. Війна про­ти Іраку (1980—1990 рр.) розпочалася як конфлікт за територію, але стала «священною війною», що коштувала понад мічьйон життів.

Ісламський фундаменталізм постав в Ірані не сам по собі і стосувався не лише шиїтських гро­мад. Багато мусульман (як суннітів, так і шиїтів) в усіх частинах цього географічного світу засуджува­ли відмирання традиційних ісламських цінностей, корупцію суспільства європейськими колонізато­рами, а пізніше західними модернізаторами, і зменшення ролі релігії у світському суспільстві. Поки економічний розвиток тієї чи іншої країни був прийнятним, таке невдоволення залишалося прихованим. Але коли почалося безробіття, а при­бутки зменшилися, повернення до ісламських підвалин стало принаднішим.

Це зумовило протистояння між мусульманами в усіх регіонах цього світу. Фундаменталісти запа­лили віру новою войовничістю, встановлюючи sta­tus quo від Афганістану до Алжиру. Активісти зму­шували свою владу палити «богохульні» книжки, розділяти дітей за статтю у школах, запроваджува­ти традиційний одяг, легалізувати релігійно- політичні партії та враховувати побажання мулл (учителів ісламських звичаїв). Мусульмани-війсь- кові проголосили, шо демократія, успадкована від колоніалістів і впроваджена арабськими націо­налістами, несумісна з правилами Корану.

В Алжирі зростаючий вплив фундаменталізму призвів до політичної кризи. У 1991 р. під час де­мократичних виборів Ісламський фронт порятунку (1ФП) дістав велику підтримку. Було очевидно, шо 1ФП переможе у другому турі голосування, який було призначено через кілька тижнів; лідери 1ФП стверджували, шо перетворять Алжир на ісламську республіку. Тоді втрутилася армія, змусила чинну владу піти у відставку, і контроль у країні перебра­ли військові. Алжир був утягнутий у тривалу кризу конфронтації та жорстокості, яка знищувала його суспільну систему, економіку, вбиваючи десятки тисяч людей, і перекинулася аж до Франції — ко­лишньої метрополії Алжиру і домівки для значної алжирської меншини.

Сьогодні Судан, Афганістан і, звичайно, Іран офіційно ε ісламськими республіками. Для бага­тьох ортодоксальних суннітів. які вважають за кра­ше відділити мечеть від держави, те, що трапилось у Судані, є недопустимим. Там у 1989 р. демокра­тично обраний уряд був повалений під час міліта­ристського путчу. Армія дозволила лідерам Націо­нального ісламського фронту інституювати іслам­ські закони; суспільство було очищене від «не­вірних» і було впроваджено шаріатськии кри­мінальний кодекс (він узаконює тілесні покаран­ня, ампутації, побиття камінням і шмагання як за більші, так і менші провини). У міру наближення до виборів в Алжирі фундаменталісти часто звер­талися до Судану як взірця, оскільки той довів, що ісламська держава може бути створена і в сунніто- домінуючій країні. Примара режиму суданського зразка в Алжирі й зумовила кризу, яка розпочала­ся у 1991 р.

Розкол між ліберальнішими мусульманами та фундаменталістами становить головний виклик на майбутнє цього світу. Войовничі мусульмани кон­фронтували з владою у Єгипті. Йорданії, Тунісі й навіть Туреччині. їхні владні органи реагували по- різному (в Єгипті поєднанням умиротворення і

стримування; у Тунісі й Алжирі — репресіями; у Йорданії — кооптацією). Інші країни, такі як Ма­рокко і Саудівська Аравія, значно вразливіші. Отож досягнення рівноваги є майбутнім цього гео­графічного світу.

Фундаменталізм і релігійна войовничість не є виключно ісламським феноменом. Вони також уражають християнське, юдейське, індуїстське та буддійське суспільства. Однак ніде ця течія не де­монструвала такої інтенсивності та енергії, як в ісламському світі.

Іслам та інші релігії

Дві інші головні віри походять із Леванту (тери­торії, шо простягається від Греції на схід уздовж середземноморського узбережжя до Північного Єгипту), і обидві старші від ісламу. Піднесення ісламу поглинуло багато дрібніших юдейських спільнот, і християни, а не юдеї, витримували століття священної війни проти мусульман, нама­гаючись з допомогою Хрестових походів не лише прогнати їх, а й насадити християнські спільноти там, де вони домінували до ісламської експансії. Наслідки цієї кампанії позначаються на культур­ному ландшафті світу й до сьогодні. Значна хрис­тиянська меншина (близько чверті населення) зберігається у Лівані, чималі християнські спіль­ноти також вижили в Ізраїлі, Сірії, Єгипті, Йор­данії. Напружені відносини між колись доміную­чою християнською меншиною у Лівані та мусуль­манською більшістю (що сама поділена на п’ять сект) вилились у збройну боротьбу, яка поглинула цю країну в 1970—1980-х роках.

Але найінтенсивніший конфлікт у новітні часи спіткав єврейську державу — Ізраїль — та її ісламських сусідів з усіх боків. Створення Ізраїлю під егідою OOH у 1948 р. спричинило понад півстоліття нестихаючої боротьби і спроб посеред­ництва; воно також зумовило поділ між ісламськи­ми державами у регіоні. Єрусалим — священне місто для юдаїзму, християнства та ісламу — опинився у самому вирі цієї конфронтації.

Оттоманські наслідки

Тільки викрутасом географічної долі можна назва­ти те, що останній великий наступ ісламу на Євро­пу спричинив європейську окупацію самої іслам­ської серцевини. Оттомани (турки, названі так на честь свого лідера Османа І), родом звідти, де сьо­годні Туреччина, завоювали Константинополь (те­пер Стамбул) у 1453 р. і ринули у Східну Європу. Незабаром оттоманські сили були на підступах до Відня; вони також окупували Персію. Месопо­тамію і Північну Африку (рис. 7-6). Оттоманська імперія під Сулейманом Пишним, який правив у 1522—1560 рр., була наймогутнішою державою у Західній Євразії.

Оттоманська імперія проіснувала понад чоти­ри століття, але з часом утрачала території — спер­шу на користь угорців, тоді росіян, а пізніше греків і сербів, — аж поки після Першої світової війни європейські держави захопили її провінції та зробили їх колоніями, які ми знаємо під назвами Сірія, Ірак, Ліван і Ємен (рис. 7-7). Як свідчить карта, французи і британці отримали найбільші володіння; навіть італійці анексували частину от­аманських земель.

Система кордонів, яку колоніальні держави створили для делімітації своїх володінь, не була за­довільною. Як нагадує нам рисунок 1-9. населення цього світу (понад 500 млн осіб) сильно фрагмен- товане й розмішене у річкових долинах, на узбе­режжях чи у перенаселених оазах. Колоніальні ж держави проклали деякі кордони майже під лінійку через необжиті території; вони не бачили потреби якось пристосувати ці межі до культурних або природних рис ландшафту. Інші кордони, нав­паки. були нечіткими і ніколи не позначалися на поверхні. Пізніше, коли колонії стали незалежни­ми державами, це не раз призводило до суперечок і навіть збройних конфліктів між братами по вірі.

ВЛАДА І НЕБЕЗПЕКА НАФТИ

Подорожуючи по містах і містечках Північної Аф­рики і Південно-Західної Азії, поговоріть зі сту­дентами, власниками крамниць, водіями таксі чи мігрантами, і ви почуєте одне і те ж: «Дайте нам спокій, дозвольте нам робити все традиційно. Наші проблеми — чи одного з одним, чи з усім світом — спричиняються лише вашим втручанням. Сильніші країни користуються нашою слабістю і перебільшують наші суперечності. Ми хочемо од­не — шоб нас залишили у спокої».

Це бажання мало б більше шансів справдити­ся. якби не дві порівняно недавні події: створення держави Ізраїль і виявлення одних із найбільших нафтових запасів світу. Заснування Ізраїлю ми об­говоримо нижче, а наразі зосередимося на пробле­мах, пов’язаних із нафтою.

Часом стверджується, шо нафта є найцін­нішим ресурсом цього географічного світу. Однак це не зовсім точно. Більшість людей усе ж залиша­ються землеробами, тому найважливішими ресур­сами тут є все-таки вода і оброблювана земля. Нафта справді користується великим попитом на всій планеті, але мусульманський світ існував за­довго до того, як добули перший барель «чорного

РИСУНОК 7-7

золота», і у цьому світі є десятки мільйонів людей, чиє життя лише непрямо пов'язане або зовсім не пов’язане з прибутками від нафти. Наприклад, Сірія та Йорданія змушені імпортувати нафту, Ма­рокко майже нічого не видобуває, і Туреччина та­кож дуже залежить від її імпорту.

Розміщення розвіданих запасів

Загалом нафта (і супутний природний газ) залягає у цьому світі у трьох майже неперервних зонах (рис. 7-8). Найпродуктивніша з них простягається від південної та південно-східної частин Аравійсь­кого півострова на північний захід навколо ок­раїни Перської затоки, досягаючи Ірану і продов­жуючись на північ до Іраку, Сірії та Південно- Східної Туреччини, де вона вичерпується. Друга зона лежить у Північній Африці — від Північно-Цент­рального Алжиру через Північну Лівію до Сінайсь- кого півострова Єгипту. Третя зона починається на межі цього світу — у Східному Азербайджані, продовжується на схід по дну Каспійського моря у Туркменістан і Казахстан, а звідти досягає Узбе­кистану, Таджикистану. Киргизстану і Афганістану.

Розвідка нафти у цьому світі, як і в багатьох інших регіонах Землі, триває, і оцінка запасів цьо­го світу змінюється з появою нових родовиш. На сьогодні стверджується, що понад 65 % розвіданих нафтових запасів усього світу залягає у Північній Африці/Південно-Західній Азії.

Стосовно видобутку, то Саудівська Аравія три­валий час була серед світових лідерів, вона також є безперечним топ-експортером. Дві країни, які конкурують із Саудівською Аравією як виробники. США і Росія, споживають більшу частину власно­го видобутку. Фактично США виступає провідним світовим імпортером. Тому видобуток нафти у Південно-Західній Азії та Північній Африці є вирішальним для решти світу. Як показує рисунок І-ll, нафтове багатство піднесло декілька країн цього світу до категорій з доходами вище середніх і високими. Прибутки від нафти також залучили ці ісламські суспільства до загальносвітових справ, отже загроза стабільності у багатих нафтою країнах пов'язана з ризиком іноземної інтервенції.

Коли колоніальні держави встановлювали кор­дони, шо поділили цей світ поміж ними, ніхто не знав про багатства, які лежали під землею. У 1908 р. в Ірані було зроблено декілька свердловин

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Ефект нафтового богатства ніде краще не проілюстрова­ний, ніж у Дубаї (Об'єднані Арабські Емірати). Ми зупини­лися на мосту, який пов'язує два райони Дубаї, щоб розди­витися старі однощоглові арабські судно (більшість цих де­рев'яних суден тепер мають двигуни із тристороннім рухом), пришвартовані до причалів, над якими височіють не тра­диційні арабські будівлі, о сучасні хмародери. Нафта може трансформувати економіку цілої країни, але вона не в змозі «списати» старі судна, на яких і далі здійснюються торгівля і контрабанда. Ми піднялися на палубу одного з них і запитали хазяїна, що він возить. ‘Джинси і касети до Ірану, — відповів він, — а ікру і килими — з Ірану. Це вигідний бізнес'. Отже, традиційно роль суден зберігається навіть в епоху нафти».

і розпочався видобуток нафти; те саме сталося і у 1913 р. на Сінайському півострові в Єгипті. Але найбільші знахідки відбулися пізніше — у деяких випадках після того як колоніальні держави уже залишили цей географічний світ. Одні з нових не­залежних країн, такі як Ліван, Ірак і Кувейт, опи­нилися з несподіваним багатством, коли розпалася Оттоманська імперія. Іншим, як свідчить рисунок 7-8, пощастило менше. Декілька країн мали (і до­нині мають) певний потенціал. Менші, слабші емірати і володіння шейхів на Аравійському півострові завжди боялися, шо потужні сусіди на­магатимуться анексувати їх (Кувейт зіштовхнувся з такою перспективою у 1990 р., коли Ірак вторгся туди). Таким чином, нафтове багатство створило ше одне джерело поділу й недовіри між ісламськи­ми сусідами.

Іноземне втручання

Багаті нафтою країни цього географічного світу мали бажані енергетичні джерела, але їм бракувало устаткування та кваліфікації для їх експлуатації. Це мало надійти із зовнішнього світу, однак бага­то традиційно зорієнтованих мусульман більш за все боялися неминучої навали вульгарних, на їхній погляд, західних звичаїв. У своїй книжці «Близький Схід» географ Вільям Фішер стверджував, що Са­удівська Аравія мала два головні культурні чинни­ки: іслам та «Арамко» (арабсько-американська нафтова компанія). Отож, запозичивши деякі західні ідеї та досвід, ісламське суспільство все ж виявляло опір іноземним культурним впливам. Наприклад, більшість шкіл залишилися розділенії- ми за статтю; стосовно ролі жінок у суспільстві, то вона дещо відрізнялася по країнах. Тоді як жінки у Туреччині користуються значною свободою і можливостями, афганки змушені підкорятися правилам найжорсткішої ісламської ортодоксаль­ності.

У географічному вимірі вплив нафти, її видо­бутку і продажу в країнах-експортерах цього світу можна підсумувати таким чином.

1. Високі прибутки. Коли ціни на нафту на міжна­родних ринках були високими, декілька країн цього світу ранжувалися як суспільства з висо­кими прибутками. Навіть коли ціни на нафту знизилися, практично всі країни — експортери нафти залишилися у категорії прибутків вище середніх (рис. 1-11).

2. Модернізація. Величезні прибутки від нафти трансформували культурний ландшафт усього цього географічного світу, створюючи фасад модернізації передусім у портах і столицях. Блискучі офісні будівлі височіють над мечетя­ми; супермагістралі перетинають стародавні верблюжі стежки; високотехнологічне портове обладнання завантажує нафту і нафтопродукти на продаж.

3. Індустріалізація. Далекоглядні владні органи країн, багатих на нафту, усвідомлюючи, що її запаси вичерпні, інвестують певну частину своїх прибутків у промислові підприємства, які продовжуватимуть нафтову еру. Це нафто­хімічні галузі, виробництво пластмас, виробни­цтво устаткування для боротьби з засоленням грунтів тощо.

4. Міграція всередині світу. Нафтове багатство принаджує мільйони робітників із бідніших частин цього світу для роботи на нафтових ро­довищах, у портах та у багатьох інших сферах переважно як обслуговуючий персонал. Отож чимало шиїтів прибули до країн Східної Аравії, так само як і сотні тисяч палестинців. У Са­удівській Аравії з населенням 23 млн осіб аж 5 млн іноземних робітників.

5. Міграція з інших географічних світів. Згода ба­гатьох робітників із таких країн, як Пакистан, Індія і Шрі-Ланка, працювати за платню, ниж­чу від тої, яку отримують у нафтовій галузі, зу­мовила значний потік тимчасових іммігрантів із-поза меж цього географічного світу. Ці люди служать здебільшого як домашня обслуга, садівники, прибиральники тощо.

6. PerioHCLibHi відмінності. Нафтове багатство і його прояви у культурному ландшафті зумовлюють глибокі контрасти з тими територіями, які пря­мо не мають з ним нічого спільного. Ультрамо­дерне східне узбережжя Саудівської Аравії — це світ, украй відмінний від великих обширів її внутрішньої частини — землі пустель, оаз, верблюдів, величезних відстаней, повільних змін та ізольованих поселень. Певною мірою цей феномен характерний для всіх нафтових країн.

7. Закордонні інвестиції. Уряди та ділові кола наф­тових країн інвестують за кордон свої прибутки від нафти. Ці інвестиції створили міжнародну мережу, шо пов’язує ці держави не лише з іно­земними економіками, а й зі зростаючими арабськими (читай: ісламськими) спільнотами по всій планеті.

Рисунок 7-8 містить застереження, яке справ­дилося для нафтових країн (не лише у цьому гео­графічному світі, а й будь-де) у 1980-х роках, коли після періоду високих цін на нафту і величезних прибутків вони різко впали. Навіть могутність ОПЕК (Організації країн—експортерів нафти) — картелю з 11 країн-учасниць — не змогла віднови­ти втрачену перевагу. Рисунок демонструє систему нафтових та газових трубопроводів, яка дуже нага­дує її попередницю — залізничну мережу від внутрішньої частини колонії, багатої на корисні копалини, до узбережжя. Така схема означає неви­году для експортера — чи то колонії, чи то неза­лежної країни. У міжнародній торгівлі домінують не експортери сировини, а ринки. Нафта втягнула сировинників у зв’язки із зовнішнім світом шляха­ми, не передбачуваними століття тому. Вона збага­тила і дала владу одним, але не дуже ощасливила й навіть піддала небезпеці інших. Це був справжній двосічний меч.