МАҐРІБ ТА ЙОГО СУСІДИ

Країни Північно-Західної Африки вкупі назива­ють Магрібом, але повна арабська назва цієї місцини звучить як Джезіра-аль-Магріб, тобто Західний Острів, — на визнання великого Атлась- кого гірського масиву, шо піднімається, як веле­тенський острів, від Середземного моря до піща­них долин Сахари.

Країнами Магрібу є Марокко — останнє з північноафриканських королівств; Алжир — світська республіка з релігійно-політичними проб­лемами, про які йшлося раніше; і Туніс — наймен­ша і найбільш вестернізована країна з усьх трьох (рис. 7-11). Лівія з виходом до Середземного моря між Магрібом та Єгиптом не схожа на типову північноафриканську державу: це багата нафтою пустельна країна, населення якої майже повністю зосереджене вздовж узбережжя.

Якщо Єгипет є дарунком Нілу, то Атлаські го­ри формують ядро заселеного Магрібу. Ці високі гірські пасма затримують достатню кількість опадів для підтримки життя у долинах, де родючі грунти створюють умови для продуктивного сіль­ського господарства. Вздовж узбережжя від Алжиру

до Тунісу середньорічні опади становлять понад 75 см: це втричі більше, ніж в Александра у дельті Нілу. Навіть на 240 км (150 миль) углиб континен­ту схили Атласу ще отримують понад 25 см дощів. Наслідки такої топографії можна бачити на карті світових опадів (рис. 1-7): там, де закінчуються ви­сочини Атласу, одразу починається пустеля.

Атлаські гори є продовженням Альпійської системи, що формує орогенічні дуги Європи. У Північно-Західній Африці ці гори спрямовані з південного заходу на північний схід і починаються у Марокко як Високий Атлас з найвищим піком понад 4000 м (13 000 футів). На схід два великі пасма домінують у ландшафті Алжиру: Телль-Ат- лас на півночі з виходом до Середземного моря і Сахарський Атлас на півдні, що височіє над вели­чезною пустелею.

Упродовж колоніальної ери, яка розпочалася в Аіжирі у 1830 р. і тривала до початку 1960-х років, близько мільйона європейців приїхали на поселен­ня у Північну Африку — більшість із них францу­зи, які склали значну меншину в Алжирі. Ці іммігранти незабаром почали домінувати у ко­мерційному житті й стимулювали зростання міст регіону; Касабланка. Алжир. Оран і Туніс стали урбаністичними центрами колонізованих тери­торій. Хоча європейці вели торгівлю і комерцію, та пов'язуючи північноафриканські країни з Франці­єю та європейським середземноморським світом, вони не обмежували свою діяльність лише містами і містечками. Вони відкрили сільськогосподарські можливості цієї сприятливої території (нижніх схилів Телль-Атласу і вузьких прибережних долин) і заснували тут процвітаюче сільське господарство. Не дивно, що воно є типово середземноморським. Аіжир швидко став відомим своїми виноградом і винами, цитрусовими і фініками; Туніс давно був одним із провідних експортерів оливкової олії у світі; а марокканські апельсини продаються на ба­гатьох європейських ринках.

Нафта й емігранти

Долі держав Marpioy після здобуття незалежності 40 років тому є різними. Марокко втягнене у тери­торіальний конфлікт із Західною Сахарою на півдні — колишнім іспанським володінням. Не­численні, але енергійні жителі Західної Сахари опиралися марокканському захопленню цієї пус­тельної території, і їх підтримували Алжир і Маврітанія. Це загострило відносини між Марок­ко та його сусідами, але в самому Марокко кам­панія справила об'єднавчий ефект у час, коли ко­роль зустрівся з антимонархічними настроями.

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Побочивши Ґіральду в іспонській Севільї, мені було піко­во подивитися но вежу мечеті Кугубія у Моррокеші, токож зведеної у Xll ст. і дуже схожої но ондолузьку. Цей міно- рет висотою 67 м (220 футів) споруджено іспонськими ро­бами, і він є пам'яткою розквіту ісламської культури того часу. Я швидко виявив, що не так легко, як здається на перший погляд, чітко роздивитися вежу, і хлопець, що зап­ропонував свою допомогу, провів мене навколо неї. Він був добре обізнаний з історією будівлі то свого рідного міста. За його словами, неправильна європейська вимова назви міста Марракеш призвела до спотвореної назви всієї країни. Марракеш, казав хлопець, довго був столи­цею Марокко, і так буде далі. 'А як щодо мечеті, — запи­тав я, — то що означають ці знаки?" Він посміхнувся: "Ви повинні трохи вивчити арабську — хоча б так, як ми знаємо французьку". Ось вам і справжній вчитель, поду­мав я».

Гассана Il до його сина — короля Мугаммада VI. Країна має економічні проблеми: вона не само­достатня у продовольстві, тут не було значних енергетичних ресурсів аж до недавнього відкриття у Талзінті нафтового родовища; статтями експорту є специфічна сільськогосподарська продукція, не- оброблені мінерали й руди. Серцевинний ареал Марокко лежить на півночі, де розташовані чоти­ри більших міста; Марракеш є фокусом країни і значним туристичним центром.

Детальніше вивчення рисунка 7-11 виявляє, шо Іспанія і досі володіє двома ексклавами марок­канського узбережжя: Сеутою і Мелільєю — спад­щиною минулого від часу, коли вона контролюва­ла частину країни. Сьогодні для Іспанії ці ма­ленькі прибережні містечка є справжнім головним болем.

Відстань від Марокко до Іспанії через Гібрал­тарську протоку становить лише 13 км (8 миль), і не лише марокканці, а й мігранти з Африканської Субсахари перетинають її, часом ризикуючи жит­тям. У Марокко високе безробіття, небагато мож­ливостей, а контроль жорсткий, тому країни Євро­пейського Союзу ваблять до себе, і на цьому шля­ху Іспанія є порогом.

«Якщо ви пройдетеся по моррокеській медіні (давній частині міста), то помітите, що коли медіни більшості інших ісламсь­ких міст переважно білі, то ця рудувата. Я довідався, що тут її називають «червоним містом» — за кольором тутешньої глини. *В інших місцях будинки білять, — сказов мій арабсь­кий співрозмовник, — але нам більше подобається такий відтінок'. Медіна — це лабіринт вузеньких вулиць і завулків із сотнями крамниць І яток, де продають геть усе — від свічок до килимів і від сандалів до спецій. Більшість покупців місцеві, але Моррокеш став принадою для туристів, і бізнес викинувся но площі».

Політична і економічна географія Алжиру зать­марена подіями початку 1990-х років, коли на пер­ших вільних виборах після здобуття незалежності у 1962 р. Ісламський фронт порятунку, який боров­ся за перетворення Алжиру на ісламську рес­публіку, отримав переважну кількість голосів у провінціях. Втрутилася армія, другий тур виборів було відкладено, президента зміщено, і почалася громадянська війна, яка забрала десятки тисяч людських життів.

Алжир є столицею і найбільшим містом країни, розташованим посеред Середземноморсь­кого узбережжя; це домівка для 2 млн із 33 млн мешканців держави. Разом із тим це головний осе­редок політичних чвар, що поглинули країну. Конфлікт перекинувся навіть у Францію, де жи­вуть понад 3 млн північноафриканців, більшість із яких — алжирці.

Як свідчить таблиця 1-2. найбільший BHП на одну особу у Магрібі характерний для Тунісу — найменшої з північноафриканських країн за пло­щею, але з великим, 10-мільйонним, населенням. Сильна влада жорстоко репресувала мусульмансь­ких радикалів, а відносна стабільність сприяє роз­виткові певною мірою диверсифікованої еко­номіки — від виробництва текстилю і сільськогос­подарських продуктів до видобутку мінералів і ту­ризму. Туніс — історична столиця на північно- східному узбережжі — домінує у цій найбільш ур- банізованій з магрібських держав.

Пустельне узбережжя

Між східною межею Атлаських гір у Тунісі та дель­тою Нілу в Єгипті Сахара виходить до Середзем­ного моря. Тут знаходиться Лівія — мала за насе­ленням (5,4 млн осіб), велика за площею та багата на нафту.

Майже прямокутна за формою, Лівія є країною, чотири сторони якої однаково важливі (рис. 7-11). Обмежені аграрні можливості існують на північному заході — у Тріполітанії з центром у столиці Тріполі, а також на північному сході — у Кіренаїці з Бенгазі як урбанізованим осередком. Між цими двома прибережними геопросторовими зосередженнями, ЯКІ Є ДОМІВКОЮ ДЛЯ 90 % ЛІВІЙЦІВ, лежить Сідра — глибока середземноморська зато­ка. Лівія висунула претензії на цю затоку як свої власні води, але інші країни не прийняли їх. Дво­ма південними кутами Лівії є пустеля Феззан — гориста місцевість поблизу південно-західного кордону з Алжиром і Нігерією — і рідко заселена оаза Куфра — на південному сході. Незважаючи на свої величезні розміри, Лівія претендує на час­тину території свого південного сусіда — Чаду (рис. 7-11).

Довго утримуючи владу, правитель Лівії Муам­мар Кадафі використав величезні надходження від нафтових родовищ на північному сході країни, по- перше, для будівництва мегапроектів, у тому числі 950-кілометрового трубопроводу, який несе воду з підземних пластів Сахари до спекотливих провінцій Кіренаїки і Тріполітанії; по-друге, для підтримки революційної арабо-ісламської справи за кордоном; і, по-третє, для підтримки панафри- канізму. Пересічні лівійці мають користь від наф­тового багатства, але набагато меншу, ніж меш­канці Аравійського півострова. Але й надалі сотні тисяч жителів Нігерії, Гани та інших африкансь­ких країн приїздять до Лівії працювати за плату, значно вишу, ніж вони можуть заробити вдома. Восени 2000 р. економічний спад спровокував ма­сові антиафриканські атаки, наслідком яких були сотні загиблих і десятки тисяч висланих із країни. Цей арабо-африканський, мусульмано-христи- янський конфлікт був мало помічений у світі, але він поставив крапку на панафриканській кампанії Кадафі.