Націоналізм, його основні форми і різновиди

У сучасних умовах, коли незмірно зріс рівень політизації етнічності, національної самосвідомості, особливо гостро постає проблема націоналізму. Найбільший внесок у дослідження проблеми націоналізму зробили такі вчені як Е.Геллнер, Е.Сміт, У.Коннор й ін.

Таким чином, націоналізм – основний принцип державного устрою більшості країн світу, саме він зумовлює розпад імперій на багатонаціональні держави.

Однак існує й інший націоналізм – як ідеологія, для якого характерним є ряд ознак:

· пріоритет своєї національної культури перед іншими;

· пріоритет національних (етнічних) цінностей перед особистісними;

· надмірна любов до своєї нації, етносу, пов'язана з негативним ставленням до інших національностей.

Подібна ідеологія приносить конфлікти і страждання багатьом країнам і етносам. Її виняткова привабливість для масової свідомості пояснюється тим, що націоналізм – найпростіший психологічний варіант виходу зі складної економічної або соціальної кризи. Коли такий націоналізм переростає в державну ідеологію і політику, тоді він стає шовінізмом, нацизмом і расизмом. Слід зазначити, що націоналізм як козирну карту використовують у своїх цілях різні політичні сили. Стрижнем, головним об'єктом протиборства цих сил при цьому є влада.

Націоналізм – явище багатогранне і багатолике (деякі вчені-політологи на його позначення вживають образний вираз – дволикий Янус). М.А.Бердяєв поділяв націоналізм на агресивний, руйнівний, зоологічний і на націоналізм творчий, здатний вести націю по шляху незалежності й суспільного прогресу.

Таким чином, націоналізм виступає у двох формах: політичний принцип, що у своїй основі несе позитивний заряд, й ідеологія – частіше має реакційний і негативний характер і нерідко приводить до етнічних конфліктів і навіть війн.

Націоналізм як ідеологія містить у собі кілька різновидів, що проявлялися на певних етапах і побутують в різних країнах, приносячи багато лиха і страждань етнонаціональним спільнотам. Це, насамперед, шовінізм, расизм, геноцид, апартеїд і сегрегація.

Це поняття походить від імені французького унтер-офіцера Шовена, якому приписують вислів «Французи краще за всіх, усі гірші за французів». Характерною рисою шовінізму є зневажливе ставлення до інших етносів як спільнот, що, на думку шовіністів, перебувають на нижчому щаблі розвитку. Звідси - проповідування ворожнечі, насильства в міжнаціональних відносинах, політика економічного підпорядкування інших етнонаціональних спільнот, їх політичного й духовного гноблення. Одним з найбільш розповсюджених різновидів шовінізму є великодержавний шовінізм – ідеологія нації, що посідає панівне становище в державі.

Найбільшого розвитку расистські погляди набули в працях Ж.Гобіно і Х.Чемберлена. Расисти стверджують, що представники інших рас є неповноцінними; мають нижчий ступень фізичного й інтелектуального розвитку, виправдуючи цим різні форми експлуатації. У ХУІ-ХУІІІ ст. расизм сприяв збагаченню колонізаторів. У роки гітлерівської диктатури в Німеччині расизм став офіційною ідеологією. У ПАР і Південній Родезії до 1980 року расизм використовувався як теоретична база для виправдання расової дискримінації, сегрегації, апартеїду й геноциду. Прийнята 10 грудня 1948 року на Генеральній Асамблеї Загальна Декларація прав людини визначає расизм як явище, що порушує основні права людини, і проголошує неприпустимим створення будь-яких привілеїв за расовою ознакою.

Це один з крайніх проявів расової і національної дискримінації. Виділяються дві основні форми сегрегації:

-інституціональна – створення в різних сферах життя суспільства (в освіті, охороні здоров'я, транспорті і т.д.) паралельних закладів для «білих» і «кольорових» або ж у рамках одного закладу – паралельних служб, а також заборона чи обмеження змішаних шлюбів;

-територіальна – насильницьке відділення та ізоляція представників певних расових і національних груп у спеціально відведені для них території (резервації, гетто, бантустани). У ХІХ столітті резервації були створені в США і Канаді для індіанців, в Австралії – для аборигенів, у США в минулому існували негритянські гетто, а у фашистській Німеччині -єврейські. У ПАР до 1980 року «кольорове» населення проживало у так званих бантустанах, жителі яких не мали права залишати цю територію без спеціальних перепусток. ООН проголосила апартеїд злочином проти людства, порушенням принципів міжнародного права.

Термін «геноцид» запровадив у науковий обіг у 1944 році американський юрист Ф.Лемкин. В історії людської цивілізації практика геноциду існувала в різні періоди історії (татаро-монгольське ярмо, арабські й іспанські завоювання, хрестові походи, Варфоломіївська ніч тощо). Особливого розмаху геноцид досяг за колоніальної експансії в Азії, Африці та Америці. У ХХ столітті політика геноциду набула характеру широкомасштабних злочинів, що здійснювалися з використанням сили державного апарату. Яскравим прикладом геноциду стало знищення 1,5 млн. вірменів владою і фанатиками Туреччини під час Першої світової війни. Нацистська Німеччина надала геноциду статусу державної політики, знищивши на території Східної Європи близько 6 млн. слов'ян і стільки ж євреїв. Актом геноциду є також виселення (депортація) цілих народів у Радянському Союзі за часів сталінізму. Міжнародні військові трибунали в Нюрнберзі і Токіо, резолюція Генеральної Асамблеї ООН (1948 рік) кваліфікували геноцид як найтяжчий злочин проти людства. У 1968 році Генеральна Асамблея ООН прийняла Конвенцію про незастосування терміну давнини щодо злочинів проти людства, до яких віднесено і геноцид. Небезпека геноциду проте не зникла і новітня історія знає його прояви в ПАР, на Близькому Сході. У Камбоджі (Кампучії), зокрема, режим Пол Пота і Йєнг Сарі в середині 70-х років знищив більше 3 млн. кхмерів.