KAPIBCbKA ПІВНІЧ

Якшо поглянути на рисунок 6-5, країни північної частини континенту, окрім розташування на бе­резі моря, мають й інші спільні ознаки. Кожна з них має зону тропічних плантацій, шо вказує на ранній європейський період розвитку.

Із рисунка 6-9 видно, шо Венесуела і Колумбія володіють активами, які відсутні у «Гвіан». Це на­багато більші території та населення; більш різно­манітне природне довкілля, яке також охоплює і Андські гори; більші економічні можливості, ос­новою яких в обох країнах є родовища нафти, що належать до найбільших на земній кулі. Та все ж кожна з названих переваг обмежується негативни­ми чинниками, які перешкоджають їх реалізації. У фізіографічному і демографічному аспектах насе­лення в обох країнах часто зосереджується у висо­когір’ях, тоді як величезні обсяги відносно низько розташованих внутрішніх районів є напівбезлюд- ними. Якшо говорити про економіку, то Колумбія і Венесуела отримують основні прибутки від екс­порту лише невеликої кількості продуктів, які до

«Три Гвіани»

На північному узбережжі Південної Америки но схід від Венесуели лежать три не­великі країни, що межують з північними районами Бразілії (рис.

Населення жодної з цих країн не перевищує мільйона осіб. Гайано має найбільшу кількість жителів — 740 000, Сурінам — 440 000, а Французька Гвіана — лише 185 000. У культурному і просторовому планах ці території нале­жать до Карібського регіону. Більшість їхнього населення має південноазійське чи африканське походження, а білі перебувають у меншості. В Гайані азійці станов­лять трохи менше половини всього населення, темношкірі жителі та мішані афри­канці — 44 %, а інших, у тому числі європейців, зовсім небагато. У Сурінамі етнічна картино більш складна, оскільки колоністи привезли сюди для підневільної праці не тільки індійців із Південної Азії (нині їхні нащадки становлять 37 % усьо­го населення) і негрів (31 %), а й індонезійців (15 %). Решта 10 % сурінамського населення — це представники окремої категорії людності, предки яких були тем­ношкірими робами (відомими також під назвою бушу), котрим удалося втекти із прибережних плантацій і поселитися в лісах внутрішньої частини країни. Фран­цузька Гвіана є найбільш європейською з трьох країн. Приблизно три чверті її крихітного населення розмовляє французькою мовою, а етнічну більшість станов­лять креоли — мішане населення, предками якого були африканці, азійці та білі (66 %).

Французька Гвіано, яка є заморським департаментом Франції, найменш роз­винута серед трьох країн. Стартовий комплекс Європейської космічної агенції в Kypy забезпечує половину більш ніж скромної виробничої активності країни.

Сурінам досягнув набагато більшого прогресу після отримання незалежності у 1975 р., але незабаром країна вступило в період політичної нестабільності. По­над 100 000 жителів емігрували до Нідерландів, а протягом кінця 1990-х років застійна економіка країни майже збанкрутувало. Утім Сурінам не тільки залишив­ся самодостатнім у виробництві рису, а й експортує надлишки цієї основної сільськогосподарської культури розом із бананами та морськими продуктами. Го­ловним джерелом отримання прибутків були і залишаються боксити (алюмінієва руда), які добувають у районі, розташованому в середині країни. Однак першість скоро може перейти до нафти, значні родовища якої були відкриті нещодавно в офшорній зоні.

Британська Гвіана (сучасна назва якої — Гайана) стала незалежною в 1966 р. — у розпалі внутрішнього конфлікту між темношкірим та азійським насе­ленням. Етнічні проблеми продовжують переслідувати цю країну, в якій більшість люду проживає у невеликих селах поблизу узбережжя. Значну частину щорічного доходу країні приносять боксити і золото з багатої на корисні копалини західної частини Гайани, цукор, рис, креветки та меляса. Існує імовірність того, що нофта стане однією з головних статей доходу, оскільки відкриті біля берегів Сурінаму родовища простягаються до територіальних вод Гайани. Ці дві країни, однак, не можуть дійти згоди щодо їхнього морського кордону, що ще більше загострює відносини між ними.

Сьогодні всі три країни почали втягуватися у вир полеміки щодо подальшої долі тропічних лісів. У той час як економіки двох більших «Ґвіан» гостро потребу­ють капіталовкладень, лісозаготівельні компанії Південно-Східної Азії пропонують великі гроші за право експлуатації їхнього найбільш цінного природного ресур­су — обширних просторів тропічних лісів, які вкривають землю за межами засе­лених прибережних смуг. Азійці вже отримали концесії, коли у бій вступили захис­ники довкілля. Останні прекрасно усвідомлюють, що лісозаготівельниками вже було сплюндровано довкілля у багатьох місцях Південно-Східної Азії, тому вони самі намагаються придбати собі концесії для збереження якомога більшої частини лісів.

того ж залежать від коливань цін на світовому ринку.

Венесуела

Багато з того, шо варто уваги у Венесуелі, скон­центровано в північній і західній частинах країни — там. де венесуельські височини переходять у східні відроги Північних Анд. Більшість населення Вене­суели, яке становить 25,2 млн осіб, зосереджена на цих височинах. Саме тут розташовані столиця країни Каракас, її попередниця Валенсія, а також торговельні та індустріальні центри Баркісімето і Маракайбо.

Венесуельські височини оточені низовиною Маракайбо і озером Маракайбо, розташованими на північному заході, і обширною рівниною басей­ну Оріноко, яку тут називають льянос. — із півден­ного та східного боків (рис. 6-9). Низовина Мара­кайбо. яка в минулому кишіла збудниками хвороб і була рідко заселена, в наш час є одним із провідних нафтовидобувних районів на Землі. Значна частина нафти випомповується з родовищ, які лежать безпосередньо під мілинами озера. В дійсності Маракайбо не є озером, оскільки «воно» має сполучення з океаном. Третє за величиною місто країни, Маракайбо, є центром нафтової про­мисловості. яка трансформувала економіку Вене­суели у 1970-х роках. Проте, як ми побачимо далі, нафта стала радше прокляттям, ніж благословен­ням для цієї країни.

Зона льянос (між венесуельськими височинами і Гвіанським плоскогір'ям) подібно до внутрішніх районів Бразілії перебуває на ранньому етапі роз­витку. Рівнини завширшки від 300 до 650 км поло­го опускаються від підніжжів андських відгалу­жень до ріки Оріноко. Вони вкриті травами савани

і чагарниками, де випасається худоба, проте часті повені у сезон дощів, які відбуваються у більш ро­дючих низинних районах, є основною перешко­дою для розкриття потенціалу товарного сільсько­господарського виробництва льянос.

Попри всі ці можливості починаючи з 1998 р. Венесуела перебуває у стані політичного неспо­кою, оскільки економічні та соціальні проблеми загострилися настільки, що місцевий електорат вирішив, шо необхідно розпочати нову еру ради­кальних політичних змін. Як уже зазначалося, не­зважаючи на ейфорію 1970-х років, видобуток нафти не поліпшив життя більшості венесуельців. Річ у тім, що уряд виробив нерозумну політику «проїдання» прибутків від торгівлі нафтою. В ре­зультаті Венесуела постраждала від наслідків три­валої глобальної депресії у нафтовій галузі, яка по­чалася від 1980-х років. Сьогодні країна має вели­чезний зовнішній борг, нагромаджений внаслідок отримання позик під майбутні розробки нафтових родовищ, які не матеріалізувалися достатньо швидко. В середині 1990-х років уряд був змуше­ний різко девальвувати грошову одиницю, а ре­зультатом політичної кризи, яка розпочалася після цього, стали глибока рецесія і широкомасштабні акції громадянської непокори. Дедалі більше гро­мадян Венесуели обурювало те, шо їхня багата нафтою країна підходить до межі банкрутства і що нічого не робиться для більш чесного розподілу національних багатств. Як результат, на прези­дентських виборах 1998 р. електорат різко відвер­нувся від правлячої еліти. Висловлюючи свою оги­ду до обох політичних партій, виборці віддали свої голоси Уго Чавесу — колишньому полковникові, який у 1992 р. очолив невдалий військовий пере­ворот у країні. Обравши цього незалежного канди­дата, населення довірило йому мандат жорсткого керівника держави.

Саме таким лідером і виявився Чавес, який, прийшовши до влади у 1999 р., розпустив Конг­рес. Верховний суд. обидві політичні партії та домігся переписання конституції Венесуели на свій лад. Ще більше зміцнивши свою владу після перевиборів, на яких за нього проголосувала пере­важна більшість, і отримавши право керувати країною до 2006 р., Чавес проголосив себе лідером «мирної лівої революції», яка мала трансформува­ти країну. Хоча Чавес і надалі просторікує про «зв'язки з народом» і про соціальну рівність, він не вагаючись провів поділ суспільства за расовою ознакою, активно сприяючи метисам (67 % насе­лення) і дискримінуючи венесуельців європейсь­кого походження (20 %). Підносячи соціальну роль вояччини та критикуючи всі еліти країни — від корпоративної спільноти до Римської церкви. Чавес недвозначно заявив про свою роль військо­вого диктатора «класичного типу», якого багато хто з розгублених південноамериканців вже не думав будь-коли побачити. На міжнародній арені Чавес на кожному кроці провокує конфронтації. Він роздратував уряд сусідньої Колумбії, заявивши про свою нейтральність у її війні з повстанськими силами, які займаються кокаїновим бізнесом. Чавес засмутив іншого свого сусіду, Гайану, в агресивній формі поновивши територіальні претензії століт­ньої давнини на західну частину цієї країни, яка становить дві третини її території (заштрихована зона на рис. 6-9). Він затаврував капіталізм і пото­варишував з кубинським диктатором Фіделем Кастро. Нарешті, він роздратував Сполучені Шта­ти Америки (які імпортують із Венесуели більше нафти, ніж з будь-якої іншої країни), домагаючись від нафтового картелю ОПЕК установлення вищих цін на це паливо і улещуючи таких одіозних лідерів, як президент Іраку Саддам Гуссейн і лівійський керівник Муаммар Кадафі. Незважаю­чи на всю цю риторику і позування, новий режим так і не відучив уряд від звички «проїдати» нафтові прибутки. Переживши погіршення економічної ситуації у 1999—2001 рр.. жителі країни вже ледве терплять правління Чавеса, «революція» якого не пішла далі обіцянок кращого життя для всіх венесуельців.

Колумбія

Уявіть собі країну, вдвічі більшу за розмірами від Франції, з не дуже численним населенням і фізич­ною географією настільки різноманітною, шо вона може впрошувати сільськогосподарські культури від помірного до тропічного поясу; країну, яка во­лодіє одними з найбільших родовищ нафти і при­родного газу на земній кулі і до того ж має вихід як до Атлантичного, так і до Тихого океану (загаль­на протяжність узбережжя — 2000 миль/3700 км). Розташована у північно-західній частині Півден­ної Америки, ближче до ринків Півночі, ніж будь- який з її сусідів, з єдиною мовою і однією панівною релігією, ця країна мала б процвітати в умовах економічної географії Західної півкулі. На жаль, це далеко не так. У наш час Колумбія про­довжує залишатися такою ж неспокійною, як і решта країн цього географічного світу. Вона роз­колота громадянською війною. її економіка пере­буває у надзвичайно тяжкому стані. її політична ситуація дестабілізована, а її майбутнє — під вели­чезним знаком запитання. Культурна однорідність Колумбії не стала запорукою соціальної хтагоди. А фізична географія, яка робить її довкілля таким різноманітним, водночас розділяє її населення на окремі й дуже розрізнені групи. Близькість Ко­лумбії до ринків США є для неї як благословен­ням, так і прокляттям: корінь усіх сучасних проб­лем країни полягає у тій ролі, яку вона відіграє у міжнародній торгівлі наркотиками.

Сьогоднішнє безладдя в Колумбії не виникло раптово. В минулому громадянська війна між кон­серваторами і лібералами через релігійні питання розвинулася у протистояння багатих і бідних, еліти проти робітників. Вона розпочалася у 1948 р. і тривала ціле десятиліття, протягом якого загину­ло 200 000 люду. Коли під кінець 1950-х років обидві сторони встановили мир і погодилися щодо конституційних реформ з метою запобігання подібних конфліктів. Колумбія нарешті, здається, усвідомила свій економічний потенціал. Експорт кави, якою країна завжди славилася, стрімко злетів угору. Видобуток нафти з родовищ, розта­шованих у північній частині країни, зріс. Корисні κoπa_jτnHH, фрукти і свіжі квіти заполонили за­рубіжні ринки, при чому половина експорту йшла до Сполучених Штатів, а чверть — до Європи.

Але в 1970-х роках сталося нещастя. У віддале­них районах країни угруповання, невдоволені поділом влади між політичними партіями, розпо­чали кампанію терору, руйнуючи створену інфра­структуру і впевненість у майбутньому. Одночасно ринок наркотиків у США почав швидко розвива­тися, і багато колумбійців було втягнуто у нарко- торгівлю. В головних містах країни, таких як Me- дельїн і Калі, сформувалися потужні й багаті нар- кокартелі, мережа яких оплутала всі верстви насе­лення Колумбії — від селян до політиків. Структу­ра колумбійського суспільства почала розпадатися.

Як видно з рисунка 6-9, Західна Колумбія має гористу' місцевість, тоді як східна її частина лежить у басейні річок Оріноко і Амазонки. Більшість із 41,6 млн жителів країни (найбільшої групи іспано­мовного населення у Південній Америці) прожи­ває у західних та північних районах. Фізіографія сприяла утворенню більш ніж десяти окремих груп, розкиданих по всій країні. Деякі з них меш­кають у низинах, шо межують з Карібським мо­рем; інші сконцентровані в долинах між паралель­ними хребтами Андських гір (саме тут розташовані Медельїн і Калі); ше інші можна знайти у чашах поміж самими горами, при чому найбільш важли­вою з них є група навколо столиці країни Санта- Фе-де-Богота, яка лежить на висоті 2700 м над рівнем моря. Колумбійська кава, обсяги вироб­ництва якої (не лише на континенті, а й в усьому світі) поступаються лише обсягам Бразілії, впро­шується в численних зонах темплада на схилах Андських гір. Але менш заселені східні та південні райони стали зонами впрошування коки, яка жи­вить нелегальну індустрію наркотиків у країні.

Пояс родовищ нафти і газу Колумбії оперізує кордон із Венесуелою від озера Маракайбо і далі на південь до нафтових родовиш Кано-Лімон, потім проходить далі вздовж Андських гір. через найбільші в країні родовиша нафти в Кузіана- Kyniarya і закінчується в районі недавно відкрито­го родовища Ґуандо у верхній частині долини Маг­далена, на південний захід від столиці (рис. 6-9). Нафтові родовиша сполучаються нафтопроводами з карібськими портами Картахена, Барранкілья, Санта-Марта і Ковеньяс. Під цією прибережною низиною Колумбія також має значні запаси кам’яного вугілля, шо є одним з головних про­дуктів експорту. Зі своїми енергоносіями, корис­ними копалинами та продуктивним сільським гос­подарством Колумбія могла б бути однією з найбільш розвинутих країн Південної Америки. Але розвиток індустрії наркотиків у поєднанні з воєнною спадщиною виявився для країни надзви­чайно згубним.

Сьогодні Колумбія теж фактично перебуває у стані війни. У містах наркотерористи вдаються до численних актів насильства — від захоплення Вер­ховного суду до збиття заповненого пасажирами авіалайнера. В сільській місцевості фінансовані наркобаронами армії «лівого» політичного крила запекло борються з не менш жорстокими напів­військовими «правими» формуваннями. Повстанці руйнують трубопроводи, а нафтові компанії най­

мають і озброюють охорону для їх захисту. У пе­рехресному вогні всіх цих ворогуючих формувань гинуть тисячі цивільних, а ше більша їх кількість змушена покидати свої домівки.

Частина території Колумбії перебуває поза контролем уряду та національних військових сил і по суті управляється заколотниками, які «захища­ють» місцевих громадян від зусиль центру віднови­ти тут законну владу. В декількох районах Ко­лумбії повстанці створили власні «республіки», а правителі деяких з них навіть розпочали перегово­ри з центральним урядом щодо їхнього статусу. В Колумбії розпочався процес, який вже віддавна цікавить політологів. Він має три етапи: 1) ворож­неча — період початкового повстання того типу, який характеризував громадянську війну 1948— 1958 рр.; 2) рівновага — коли повстанці добивають­ся ефективного контролю над частиною території країни, як це трапилося в деяких частинах Ко­лумбії; 3) контрнаступ — коли уряд і заколотники, часто після невдалих переговорів, вступають у фа­зу збройного конфлікту, який має вирішити по­дальшу долю країни.

Географ Роберт МакКолл перевів цю послі­довність у просторовий вимір, висунувши теорію. згідно з якою етап рівноваги насправді є нічим іншим, як виникненням повстанської держави. 17 Формування такої держави є центральним етапом даного процесу, оскільки воно передбачає існуван­ня неформальної території, в центрі якої знахо­диться захоплене місто. На даній території запро­ваджується паралельний уряд, формується своя адміністрація і надаються деякі соціальні послуги, до яких належать школи і медичні заклади, які можуть заміняти ті. що фінансувалися централь­ним урядом. МакКолл указав на Кубу і Південний В’єтнам як країни, де свого часу сформувалися повстанські держави перед фінальним етапом рішучого контрнаступу.

Важливо зазначити, шо формування не всіх повстанських держав є успішним. Успішними во­ни були на Кубі та В’єтнамі, але не в Перу чи Нігерії. В деяких випадках процес не виходить за межі початкового етапу ворожнечі. У розділі 9 ми дослідимо ситуацію у південноазійській країні Шрі-Ланка, де повстанська держава існує протя­гом аж двох десятиліть, контрнаступ триває теж чимало років, але ситуація зайшла у безвихідь.

У XXl століття Колумбія увійшла, маючи не один, а декітька анклавів, які набули ознак пов-

станських держав (рис. 6-10). Це відбувається то­му, шо уряд Колумбії воює не з однією, а з кілько­ма повстанськими арміями, кожна з яких діє у певному районі країни. Рух M-19 зосередив свою діяльність у районі Ураба на півночі, поблизу па­намського кордону. Народна визвольна армія роз­ташована в долині Каука. Національна визвольна армія (ELN) діє в районі Араука на кордоні з Ве­несуелою, де здійснює напади на нафтовидобувні підприємства, а також у центральній частині доли­ни Магдалена. А Революційні військові сили Ко­лумбії (FARC) — найбільш потужна повстанська група — останнім часом сконцентрували свої зу­силля в центральній частині південного району і на сході.

У 1999 р. FARC домоглася від центрального уряду згоди на демілітаризацію великої зони на південь від столиці (яку тепер у народі назива­ють Фаркландія). Фактично повстанці стали конт­ролювати плошу країни, шо за величиною до­рівнює Швейцарії (заштрихована червоним зона на рис. 6-10). Важливою також була одночасна ініціатива FARC відмовитися від контролю над розташованим на сході країни містом Міту та його околицями — районом, віддаленість якого робила особливо важким відновлення законної влади для колумбійської армії. І хоча повстанці заявляли, шо вони стримували виробництво наркотиків у зонах свого контролю, факти свідчили про протилежне. Згідно з останніми офіційними оцінками та аеро- фотозйомкою. виробництво коки у повстанській державі FARC стрімко пішло вгору.

Два найбільші лиха Колумбії — наркотики і повстанці — відкинули країну у її розвитку далеко назад і являють собою колосальну загрозу для її майбутнього як єдиної держави. У розділі 1 обго­ворювалися відцентрові сили, шо певною мірою впливають на всі країни, а також доцентрові сили, які повинні перекривати їх, щоб країна могла функціонувати. У Колумбії роз'єднавчі сили ста­ють дедалі значнішими, а майбутнє держави — де­далі непевнішим. Повстанські рухи, які контролю­ють обширні райони Колумбії, вже більше не обгрунтовують свої дії політичною філософією: вони пройшли шлях від «лівацьких», «марксистсь­ких» чи радикальних релігійних груп до суто кримінальних угруповань, шо спеціалізуються на терорі, викраданні людей та рекеті. Вони відляку­ють іноземних інвесторів і нищать устаткування, примушують селян вирощувати коку і обкладають їх примусовими зборами, контролюють аеродроми і збирають з літаків данину за зльоти й приземлен­ня, мають у своєму розпорядженні складні ко­мунікаційні мережі та контролюють сотні міст і навіть цілі провінції. Як наслідок, більше мільйона колумбійських селян були змушені залишити свої землі й тікати до міст, а ще один мільйон горо­дян — головним чином представників середнього ісіасу — переселилися до сусідніх країн та Сполу­чених Штатів. Конфісковані землі та нерухомість повстанці використали для створення власних ранчо, лабораторій із виготовлення наркотиків та командних постів. Готівка, що надходить від про­дажу наркотиків і за викуплених осіб (для FARC її кількість щороку становить до 500 млн доларів США) використовується для купівлі сучасної зброї, яка дає змогу успішно протидіяти на­ціональній армії.

По мірі того як влада повстанців у захоплених районах міцніє, місцеві уряди (якщо їм дозволя­ють залишатися у своїх кріслах), компанії та ок­ремі громадяни примушуються платити за «охоро­ну», перераховуючи гроші безпосередньо на банківські рахунки, контрольовані повстанцями. Ці кошти використовуються, серед іншого, на придбання такої легальної власності, як готелі, ресторани та магазини. Таким чином, нарко- торгівля прямо чи опосередковано заражає усе те, шо залишилося від колумбійського суспільства.

Особливо занепокоюють географічні виміри активності відцентрових сил. Як видно з рисун­ка 6-10. сфера діяльності повстанського руху охоплює обширні території країни поза досяж­ністю органів правопорядку. Міжнародні кордони Колумбії визначені хіба шо на картах, оскільки ре­альність є зовсім іншою. Коли будь-яка країна зіштовхується з руйнівними силами, які виводять частини національної території з-під урядового контролю, це загрожує самим основам держави.