По великих містах Східної Азії

Сеул

Сеул (9,9 млн осіб), розташований на річці Хан, іде­ально підходить для столиці усієї Кореї — і Північної, і Південної (його назва й означає «столиця»). Він і слу­гував такою від кінця XIV до середини XX ст., але зго­дом його роль змінилася.

Неконтрольоване зростання Сеула, що супро­воджується частими людськими трагедіями (пригадай­мо недавнє падіння мосту через Хан чи обвал шести­поверхового універмагу), відображає як невгамовне розширення економіки всієї Південної Кореї, ток і політичну боротьбу, що перенесла країну від авто­кратії до демократії. Центральний Сеул лежить у басейні, оточеному горбами і підвищеннями близько 330 м (1000 футів), розкинувшись в усіх напрямах. Проект розбудови міста, складений на початку 1960-х років, був далеко перевершений припливом іммігрантів.

Ще за часів японського колоніального контролю зв'язки Сеула з іншими частинами Корейського півострова поліпшилися, і ця інфраструктура відігра­ла свою роль у наступному успіхові місто. Сеул є не

лише столицею, а й провідним промисловим центром Південної Кореї, експортуючи значні кількості тексти­лю, одягу, взуття і — дедалі більше — електроніки. Південна Корея і надалі залишається економічним «тигром» Тихоокеанської окраїни, а Сеул є її серце­виною.

найбільших торговельних держав світу. Щоб цього досягти, влада багато позичала з-за кордону, конт­ролювала банки і великі галузі. Зростання Півден­ної Кореї зумовлене більше державним, ніж віль­ним підприємницьким капіталізмом, але воно да­ло вражаючі результати.

Сьогодні Південна Корея процвітає, і ми мо­жемо побачити це на карті (рис. 10-24). Столиця Сеул із населенням близько 10 млн жителів ран- жується як одне з найбільших мегаміст світу і є центром величезного індустріального комплексу з виходом до Жовтого моря посередині Корейського півострова. Сотні тисяч селянських сімей мігрува­ли до Сеула після завершення Корейської війни (сьогодні лише приблизно 20 % південнокорей- ських селян залишилося при землі). Вони також переїхали до Пусана — осередка другої за величиною промислової зони країни, розмішеного на Ко­рейській протоці навпроти західного краю Хонсю. Підтримуваний владою урбаністично-промисло­вий поступ тут продовжується. Десь 30 років тому місто Ульсан північніше Пусана було риболовець­ким селищем із 50 000 жителів; сьогодні його людність перевищує 1,4 млн, майже половина її — це родини робітників автозаводів «Хонда», а також місцевих верфей і доків.

Третя індустріальна територія, показана на рисунку 10-24. з центром у місті Кванджу, має переваги відносного положення, що сприяють її розвитку, але тут є внутрішні проблеми. Кванджу лежить у центрі району Чолла, південно-східний же район називається Кйонсаном. Понад три де­сятиліття з початку 1960-х років військові, які ке­рували Південною Кореєю, усі походили з Кйон- сану і, зрозуміло, робили все можливе для притис­нення конкуруючого району. Доходило до того, що Сеул навіть перешкоджав планам удосконален­ня залізничного сполучення між Кванджу і столи­цею. Ці регіональні чвари призводили до протестів у Чоллі та жорстоких репресій з боку військових

B?∣a∣B

ГІЄО

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Пусан, розташований у південно-східному куті Корейського півострова, є важливим портом, промисловим центром, осе­редком комерції та ядром великого сільськогосподарського запліччя.

правителів. Наслідки такої ситуації тільки-но по­чинають повільно долатися у цій частині тепер де­мократичної країни. Люди у Чоллі часто кажуть, шо вони почуваються дискримінованими у власній країні, і несправедливо, що їхній район відстає. Вони мають рацію: наприклад, група компаній «Самсунг» давно проводить політику не приймати на роботу випускників університетів Чолли.

Отож економічне зростання Південної Кореї не проходить гладко. Період диктаторського прав­ління і державного контролю вже пройдено. Південна Корея є демократичним суспільством. але загальноазійський економічний спад кінця 1990-х років продемонстрував слабкість її фінансо­вої та бізнесової структури, успадкованої від попе­реднього періоду. Величезні корпоративні конгло­мерати — чебо.іи — придушували конкуренцію, контролювали банківську систему і диктували державі економічну політику. Це, мабуть, була ультимативна версія того, шо економіко-географи називають державним капіталізмом, і вона довела 19 свою неспроможність подібно до комуністичної планової економіки. Коли Південна Корея відчула вплив подій в інших частинах Азії, система чеболів розпалася, і потрібні були величезні вливання коштів від міжнародних банків. З початком нового століття економіка Південної Кореї стабілізувала­ся й почала відроджуватися, але обставини всере­дині, а також ззовні країни дешо сповільнили її підйом по драбині, на вершині якої стоїть Японія.

ТАЙВАНЬ

Третім компонентом регіону, який ми назвали Джакотським трикутником, є Тайвань. Разом із крихітними островами у Тайванській протоці Тайвань розглядається пекінською владою як ки­тайська провінція, тимчасово непокірна й неслух­няна.

Претензії Пекіна до Тайваню мають і сильні, і слабкі сторони. Люди хань давно живуть на Тай­вані. але острів був заселений тисячі років раніше малайсько-полінезійськими групами, які ділилися на гірських і низинних жителів. Коли у XVII ст. китайці емігрували з ураженої голодом провінції Фуцзянь до Тайваню, вони швидко витіснили або асимілювали людність долин, але аборигени з гір трималися аж до японського вторгнення. Фор­мальний китайський контроль розпочався у 1683 р., коли експансіоністська династія Цін зро­била Тайвань частиною провінції Фуцзянь. Рис і цукор стали важливими експортними товарами на материк, і до 1840-х років населення Тайваню оцінювалося у 2,5 млн осіб. У 1886 р. острів був проголошений провінцією Китаю, але до цього ча­су британці заснували там два торговельні порти, французи блокували їх, а японці послали туди екс­педиції. Дев'ять років потому, у 1895 р., Китай поступився Тайванем Японії згідно з угодою після китайсько-японської війни, і він став японською колонією.

Коли остання китайська династія Цін була скинута у 1911 р.. націоналістичний уряд у 1912 р. проголосив Республіку Китай (PK) під проводом Сун Ятсена. Природно, що ця влада прагнула виг­нати усіх колоніалістів — не лише європейських, а й японських, і не тільки з материка, а і з Тайваню. Однак на Тайвані японці втрималися, використо­вуючи острів як джерело продовольства і сирови­ни, а також ринок для своєї продукції. Щоб усього цього досягти, японці запустили величезну прог­раму розвитку (будівництво шосейних доріг і залізниць, іригаційні проекти, гідроелектричні ме­режі, шахти, заводи тощо). Тоді як материковий Китай був утягнутий у конфлікт, Тайвань зали­шався під японським контролем. У 1945 р., коли Японія була розбита у Другій світовій війні. Тай­вань знову став адміністративною частиною Ки­таю. але на короткий час. Як ми зазначали раніше, націоналісти під проводом Чан Кайші тепер натрапляли на зростаючу хвилю комунізму на ма­терику, і влада PK вступила у заздалегідь програш­ну війну.

Однак на величезному материку правили ко­муністи, які називали свою країну Китайською Народною Республікою (КНР). Так постала диле­ма двох Китаїв, яка й надалі турбує міжнародну спільноту. Коли PK усунули з OOH у 1971 р., шоб уступити місце КНР. останній передавалася також і легітимність.

Цей диспут міг би вважатися суто внутрішнім за двох умов: піднесення Тайваню як економічно­го «тигра» у Тихоокеанській окраїні зі значним розширенням демократії у PK; і появи на світовій арені комуністичного Китаю після десятиліть ізо­ляції. Сьогодні економічна могутність KHP швид­ко зростає, але він залишається комуністично- авторитарним; і саме PK, а не КНР, зуміла поєд­нати економічний успіх з демократизацією.

Тайвань, як видно з рисунка 10-25, — невели­кий острів. Він менший, ніж Швейцарія, але має набагато чисельніше населення (22,6 млн осіб), більшість якого зосереджена на вигині дуги західного та північного берегів. Гори Джун’ян — територія значних підвищень (деякі з них понад 3000 м/10 000 футів), крутих схилів і густих лісів — переважають у східній половині острова. На заході вони переходять у зону горбистої поверхні, а ближче до Тайванської протоки — у прибережну рівнину. Струмки з гір добре зрошують поля, і об­сяги сільськогосподарської продукції більш ніж подвоїлися від 1950 р., навіть при тому шо сотні тисяч селян залишили землю задля роботи у нових галузях Тайваню.

Сьогодні низинний урбаністично-індустріаль­ний коридор Західного Тайваню має два центри: у столиці Тайбей на північній окраїні острова і у швидко зростаючому Гаосюні на крайньому пів­дні.

З менш ніж однією п’ятдесятою населення ма­терикового Китаю Тайвань у кінці 1990-х років був попереду свого велетенського сусіда як торговель­на держава. Значна частина обсягу цієї торгівлі припадає на Китайську Народну Республіку; не­зважаючи на понад півстоліття ворожнечі, зв’язки між острівними та материковими жителями зали­шалися міцними. Статус Гонконгу (Сянгану) як британської колонії інтенсифікував цю торгівлю, оскільки через Гонконг вона могла здійснюватись як непряма.

Заснування у Китаї спеціальних економічних зон пройшло довгий шлях обходу політичних нез­год між Китаєм і Тайванем. У майже вільному се­редовищі СЕЗ тайванським бізнесменам дозволи­ли будувати або купувати підприємства, як і «справжнім» іноземцям, і СЕЗ Сяминь розмісти­лася прямо навпроти Тайваню якраз із цією метою. У результаті тисячі тайванських компаній тепер оперують у Китаї, хоча політичне напружен­ня ше триває.

Поява Тайваню як економічного «тигра» Тихо­океанської окраїни була навіть яскравішою, ніж Японії. Справді, Тайвань отримав значну західну допомогу, але вийшов із боргів швидше, ніж мож­на було сподіватися. Сьогодні прибуток на одну особу перевищує тут 10 000 дол. США — це біль­ше, ніж у багатьох європейських країнах. Торго­вельний надлишок Тайваню становить десятки мільярдів доларів у резервах і використовується для власного розвитку та інвестицій за океаном. Наприклад, Тайвань є одним із найбільших іно­земних інвесторів у відбудові В’єтнаму. І, на відміну від Японії та Південної Кореї, Тайвань витримав економічні збурення кінця 1990-х років без кризи.

Найбільшою проблемою Тайваню є політична, а не економічна. Націоналісти, які зробили острів своєю базою у 1949 р., заснували Республіку Ки­тай, яка спочатку була авторитарною, а потім роз­винулася у демократичну державу. Це був непрос­тий процес, іше коли демократичний рух Тайваню сягнув кульмінації у 1991 р., це спричинило не різанину, а вільні вибори нового парламенту. Ліде­ри Тайваню проголосили, що прямі та всенародні вибори президента у 1996 р. були першими такими виборами не лише в PK. а й у чотиритисячолітній історії китайської держави. Таким чином, Тайвань представляє себе як альтернативу КНР, якою управляють комуністи, доводячи світові, шо де­мократія співмірна з китайською культурою і тра­диціями. Утім міжнародна спільнота не визнала Тайвань як незалежну державу, а значна частина тайванського електорату сама протистоїть будь- якому рухові у напрямі цілковитої суверенності. Пекін наполягає на тому, щоб Тайвань був недо­ступний для державних урядовців США. У 1995 р., коли США дозволили президентові PK відвідати американський університет, випускником якого він був, відносини між Вашингтоном і Пекіном погіршилися. У 2000 р., коли тайваниі обрали пре­зидента, який під час виборчої кампанії проголо­сив рівність Тайваню з материковим Китаєм. Пекін улаштував військові маневри у Тайванській протоці.

Тому політична географія Тайваню не відпо­відає економічній географії. PK вистояла проти комунізму в 1960—1970-х роках, але її багаторіч­ний союзник — США — був змушений публічно мати справу лише з одним Китаєм — комуністич­ним гігантом КНР. Хоча товари й капітал пе­ремішуються між Тайванем і материком, Пекін брязкає зброєю кожного разу, коли демократія в PK робить ще один крок уперед.

Сьогодні політичний вибір Тайваню настільки обмежений, наскільки безмежні його економічні горизонти. Комуністичний Китай дає чітко зро­зуміти, що рух у напрямі незалежності зрештою призведе до інтервенції. Хоча у військовому плані

РИСУНОК 10-25

Тайвань добре підготовлений, йому невигідно утримувати величезні військові сіьти. У будь-якому випадку незалежність Тайваню представляє філо­софську невигоду для лідерів PK, оскільки це зменшить їхні шанси на легітимність як альтерна­тивної моделі возз'єднаного Китаю. На практиці конфлікт у Тихоокеанській окраїні стане руйнів­ним для обох сторін, хоч би яким він був.

Тож майбутнє Тайваню як непокірної про­вінції з національними прагненнями і квазідержа- ви з глобальними зв’язками висить на волосині. Це тест на спроможність Китаю до компромісу та примирення. У теперішні деволюційні часи доля Тайваню буде провісником світового порядку XXI ст.