СХІДНА АФРИКА

Східніше від групи Великих озер, шо позначають східний кордон Демократичної Республіки Конго (озера Атберт, Едуард. Ківу й Танганьїка). Цент­ральна Африка набирає цілком іншого характеру.

П’ять країн, а також високогірна частина Ефіопії утворюють цей Східноафриканський регі­он — Танзанія. Кенія, Уганда, Руанда та Бурунді. Тут народи банту, які становлять більшість насе­лення, зустрілися з нілотами, що прийшли з пів­ночі, зокрема з масаями. У горах Руанди та Бурунді розвинулося розшароване суспільство, в якому меншість тутсі у своїх королівствах, де вони володіли

•Від abyss (англ.) — безодня, прірва. — Прим. перекл. худобою, домінувала над землеробами гуту. Східне узбережжя стало ареною багатьох історичних подій: прихід ісламу, прибуття флоту китайської династії Мін у 1400-х роках, работоргівля арабів, конкуренція європейських колонізаторів. Тут роз­винулася східноафриканська мова міжнаціональ­ного спілкування — суахілі.

Кенія

Кенія не є ні найбільшою, ані найгустіше заселе­ною країною Східної Африки, проте понад половину минулого століття вона була панівною країною регіону. Її столиця з хмарочосами, роз­ташована в центрі серцевинного ареалу, —

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Відвідуючи село у високогірній Кенії, де студентом-випуск- ником збирав фактичний матеріал щодо земельної рефор­ми, я вибрав довгий шлях і їхав уздовж верхньої частини східного схилу Східної рифтової долини.

По великих містах Африканської Субсахари

Найробі

Найробі є типовою колоніальною спадщиною: тут не було жодного африканського поселення аж до 1899 р., коли сюди було протягнуто залізницю, яку будували британці від порту Момбаса до берегів озера Вікторія. Але це місце мало щось важливіше — воду. Прохолодний струмок, який перетинав залізнич­ну колію, був відомий пастухам народності масаї як «Енкаре Найробі» (Холодна Вода).

Залізниця пішла вглиб країни, проте Найробі по­чало зростати. Індійські торгівці розмістили тут свої крамниці. Британці заснували адміністративне уп­равління. Коли Кенія стала незалежною в 1963 р., Найробі, зрозуміло, стало національною столицею.

Своєю першістю Нойробі завдячує урядовим функціям, які забезпечували їй переважаюче право протягом колоніального періоду і забезпечують досі, а також сприятливому розташуванню. На північ і північний захід лежить Кенійське нагір'я — провідна сільськогосподарсько область країни та історична база домінуючої нації Кенії, кікую. За межами рифто- вої долини в західному напрямі простягаються про­дуктивні землі народу луо в басейні озеро Вікторія. Східніше висота над рівнем моря у районі Найробі швидко падає від позначки 1660 м (5000 футів) так, що високогірне довкілля незабаром переходить у тропічну савану, яка у свою чергу поступається нопівпосушливому степу.

Помірний клімат, сучасний діловий центр міста, декілька великих принад для відвідувачів (у тому числі Національний парк Найробі при в'їзді до міста), о та­

кож висококласний міжнародний аеропорт сприяють зростанню популярності Найробі серед туристів, хо­ча знищення незайманої природи, проблеми безпеки й політичні умови останнім часом майже зруйнували туристичну галузь.

Найробі залишається головним комерційним, промисловим і освітнім центром країни. Але його зростання (у даний час 2,6 млн жителів) відбулося певним коштом: хмарочоси у центрі різко контрасту­ють зі злиднями халупкових поселень, що дають при­тулок незліченним мігрантам, яких притягують уже об­межені можливості столиці.

Найробі — є найбільшим містом цього регіону; її порт Момбаса є найметушливішим у регіоні пор­том. Упродовж 1950-х років народ кікую керував повстанням, яке прискорило відхід британців.

Після здобуття незалежності Кенія вибрала капіталістичний шлях розвитку, орієнтуючись на західні інтереси. Не маючи великих родовищ міне­ралів, країна залежала від експорту кави та чаю, а також від індустрії туризму, що базується на її чу­дових національних парках (рис. 8-13). Туризм був найбільшим джерелом надходження іноземної ва­люти, і Кенія процвітала, явно підтверджуючи мудрість вибору свого капіталістичного курсу.

Однак, виникли серйозні проблеми. У 1980-ті роки Кенія показала найвищі темпи зростання на­селення у світі; відповідно збільшився тиск люд­ності на сільськогосподарські угіддя та заповідні землі. Зростали випадки незаконного привласню­вання ділянок, занепав туризм. У кінці 1990-х років руйнівного удару Кенії завдала погода, спри­чинивши зсуви землі та змивання значних частин важливої магістралі Найробі — Момбаса. Наступ­ним випробуванням була сильна засуха, яка трива­ла кілька років і викликала голод у внутрішніх районах країни. Тим часом у результаті корупції у владних органах зникли інвестиційні фонди. Де­мократичні принципи були порушені, а відносини з західними союзниками напружені. Епідемія СНІДу стала ще одним етапом регресу країни, яка на початку 1970-х років очолювала економічне зростання.

Сьогодні перспективи Кенії є непевними. Гео­графічні, історичні та політичні умови визначили панівні позиції народу кікую (22 % усього насе­лення, що становить 31,6 млн осіб). Однак є ще й інші великі народності (див. рис. 8-13) і декілька менших.

Танзанія

Танзанія (назва походить від двох слів — Тан­ганьїка плюс Занзібар) є найбільшою й найгустіше заселеною східноафриканською країною (37,4 млн осіб). Її територія перевищує площу інших чоти­рьох. разом узятих держав. Танзанію кваліфікують як країну без серцевинного ареалу, оскільки її на­селені пункти та зони продуктивної діяльності розкидані здебільшого по окраїнах — на східному' узбережжі (де розмішена столиця Дар-ес-Салам), біля берегів озера Вікторія на північному заході, поблизу озера Танганьїка на крайньому заході та біля озера Ньяса на півдні внутрішньої частини. Це є різким контрастом до Кенії, яка має чітко визначену центральну серцевинну територію на Кенійському нагір’ї. Танзанія є країною багатьох народностей, але жодна з них не є достатньо чис­ленною. щоб переважати у державі. Тут співісну­ють майже 100 етнічних груп; третина населення (особливо ті, що живуть на узбережжі) є мусульма­нами.

На противагу Кенії Танзанія після здобуття не­залежності вдалася до соціалістичного шляху роз­витку, в тому числі до широкомасштабної програ­ми колективізації сільського господарства, яка нав’язувалася без належного планування. Ко­муністичний Китай допоміг Танзанії збудувати залізницю Тан-Зам від Дар-ес-Салама до Замбії, однак вона не виправдала себе. Те ж сталося зі спробою перемістити столицю з Дар-ес-Салама у місто Додома, шо у внутрішній частині (рис. 8-13). Обмежена інфраструктура туризму практично за­непадає, віддаючи Кенії більшість туристичного ринку.

Проте Танзанія досягла того, чого деякі схід- ноафриканські країни були не в змозі досягну­ти.

Уганда

Уганда являла собою найважливіший африкансь­кий політичний суб’єкт у цьому регіоні, коли сюди у 1890-ті роки прибули британці. Це було ко­ролівство Буганда (рис. 8-13), яке виходило на північний берег озера Вікторія і мало вражаючу столицю в Кампала. Королівство було стабільним, і воно ідеально підходило для ролі непрямого керівника великим запліччям. Британці заснували свою штаб-квартиру у недалекому місті Ентеббе і продовжували створювати угандійський протекто­рат відповідно до принципів непрямого правління. Баганда (народ Буганди) став домінуючим наро­дом в Уганді, і коли британці залишили країну, він відкинув складну федеральну систему, щоб зберег­ти назавжди своє панування.

Уганда як внутрішня держава, залежна від Кенії 16 у виході до океану, в часи скинення колоніального гніту (1962 р.) мала кращі економічні перспективи, ніж багато інших африканських країн. Вона була найбільшим виробником кави у Британській Співдружності. Вона також експортувала бавовну, чай, цукор та інші сільськогосподарські продукти. Мідь видобували на південному заході, а в торгівлі країни домінували азійські іммігранти (близько 75 000 осіб). Однак сталася політична катастрофа. Обурення з приводу панування баганда переросло у революційний бунт, і в 1971 р. до влади прийшов диктатор їді Амін. Він вигнав азійців, винищив своїх противників і зруйнував економіку. Зреш­тою. в 1979 р.

Руанда та Бурунді

Видається, що Руанда та Бурунді займають пів­нічно-західний кут території Танзанії. Справді, ко­лись вони були частиною великого німецького колоніального володіння, завойованого перед Першою світовою війною. Aie протягом ЦІЄЇ війни бельгійські сили напали на німців зі своїх баз у Конго, і їм віддали ці території, коли конфлікт бу­ло вичерпано в 1918 р. Бельгійці використовували їхнє населення як робочу силу для своїх рудників у Катан зі.

Руанда (7,5 млн осіб) і Бурунді (6.4 млн) у фізико-географічному плані є частиною Східної Африки, але їхня культурна географія пов’язана з північчю та заходом. Тут, як згадувалося вище, пастухи тутсі з півночі підкорили землеробів гуту, призвівши до конфлікту, що спершу був етнічним, а згодом переріс у конфлікт культур. Деякі гуту спромоглися зробити поступ у суспільстві, в якому домінували тутсі. Деякою мірою вони приймали спосіб життя тутсі, полишаючи натуральне госпо­дарство і підіймаючись угору по соціальній дра­бині. Ці так звані помірковані гуту були і є мішен­ню інших гуту, яких обурює їхнє становище в суспільстві. Тому зараз конфлікт між радикальни­ми гуту, з одного боку, і тутсі та поміркованими гуту — з іншого, став радше культурним, аніж вузькоетнічним.

Даний конфлікт має відлуння не лише в Руанді та Бурунді, а й у Демократичній Республіці Конго, Уганді, Танзанії та навіть Анголі й Республіці Конго. На початку цього століття меншість тутсі та помірковані гуту перебували під контролем уря­ду як у Руанді, так і в Бурунді, де військові з пере­важаючим впливом тутсі нанесли раптовий удар. Керівники більшості гуту, звичайно, закликають до демократії, яка забезпечить їм владу. Ця ситу­ація є однією з найважчих в Африці.

Високогірна Ефіопія

Як ілюструє рисунок 8-13, Східноафриканський регіон також охоплює високогірну територію Ефіопії разом зі столицею Аддіс-Абебою, джере­лом Голубого Нілу — озером Тана і Амгарським серцевинним ареалом, який був основою імперії, шо втратила свою незалежність лише у короткий період 1935—1941 рр. Ефіопія — своєрідна гірська фортеця христнян-коптів, які існували тут самі по собі, зрештою, сама стала колонізатором. Її війсь­ка зійшли вниз схилами нагір'їв і завоювали більшість ісламських районів Африканського Рогу, включно з сучасною Ерітреєю та районом Огаден, територією Сомалі. У географічному аспекті це є східним краєм Африканської перехідної зони.

Що ж стосується фізичної географії та культу­ри, то високогірна Ефіопія є частиною Східноаф- риканського регіону. Але через те. шо Ефіопія не була колонізована, і через те, шо вона має природ­ний вихід до Червоного моря, а не до Індійського океану, добрих взаємовідносин між колишньою британською Східною Африкою та нагірною Ефіопією ніколи не існувало. Проте народи Ефіопії амгара та оромо також є африканцями, а не арабами, і вони також не були арабізовані чи ісламізовані, як це сталося у Північному Судані та Сомалі. Незалежність та відокремлення Ерітреї в 1993 р. рішуче відрізало Ефіопію від моря, але впродовж кількох років між ними все ж існувала

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«У тіні було 108” зо Фаренгейтом (42 °С), one вузькі вулич­ки Занзібара пашіли ще більшою спекою. Я провів тут тро­хи часу в 1960-х роках, коли працював над своєю моно­графією про Дар-ес-Салом, і довго сюди не повертався. У ті часи в Танзанії гаслом був африканський соціалізм, і відтоді країно економічно занепала. Проте сьогодні бачимо озна­ки нової ери; народний банк у приміщенні колишнього уря­ду, а на вежі старого форту напис: «Ходіть поволі, думайте, як комп'ютер». Поряд на піщаному пляжі, де я відпочивав 35 років тому, були докази того, що Занзібар не уникнув спус­тошливої дії СНІДу. Тепер пляж слугував притулком для хво­рих. «Тут, пане, краще, ніж у коридорі клініки», — сказав молодий чоловік, який ледве ходив із допомогою палиці. Тут, як і в будь-якому іншому місті Африканської Субсахари, СНІД до кінця виснажив і без того обмежені медичні засоби».

співпраця, і Ефіопія користувалася ерітрейськими портами Червоного моря. Одначе суперечка від­носно кордонів у 1998 р. призвела до жахливої та марнотратної війни, і Ефіопія була змушена звер­нутися до Джібуті для виходу до моря. Імовірно, що Ефіопія, маючи з трьох боків ворогів, дедалі більше буде орієнтуватися на Східну Африку, хоч би якими слабкими виглядали сьогодні ці зв'язки.