3.1. РЕЛІГІЯ ГЕРМАНЦІВ І СКАНДИНАВІВ

Історичною батьківщиною германських народів є північна Єв­ропа. Ці народи сформувалися на півдні Скандинавії та перебува­ли там упродовж століть. У ІІ-У століттях суворий скандинавський клімат змусив племена Південної Скандинавії мігрувати.

На крайній півночі Європи розташована Скандинавія - регіон, який сьогодні охоплений Норвегією, Швецією та Данією. Цей ре­гіон зі суворим холодним кліматом споконвічно заселявся пле­мінними народами, які були мало відомі в інших частинах Європи до VIII століття. В період раннього середньовіччя, коли в Європі сформувався феодалізм, а християнство стало домінуючою євро­пейською релігією, скандинави також почали перехід від племін­ного способу життя до феодального. Саме в той час західні євро­пейці дізналися про скандинавів, щоправда не з найкращої сто­рони. В кінці VIII століття почалась епоха вікінгів. У той час в іс­торії скандинавів, які досі вели мирний спосіб життя, займаючись племінними формами сільського господарства, збіглися декілька обставин, які змусили їх заявити про себе на весь світ. Першою обставиною був початок кораблебудування, який дав можли­вість скандинавським племенам вийти за межі своїх півостровів та освоїти північні моря. Мистецтво будування кораблів давало скандинавам також величезну військову перевагу над європей­ськими народами. Іншою обставиною, яка змусила скандинавів заявити про себе, було перенаселення Скандинавії. У VIII столітті скандинавські племена розрослися настільки, що їхні півострови не могли забезпечити їх ані необхідною територією, ані продук­тами харчування. За таких обставин серед цих народів сформу­валися групи людей, які, оволодівши мистецтвом мореплавства, відрядилися в подорожі на континент і сусідні острови. Перші по­дорожі завершувались пограбуваннями нових земель, інколи на­віть дуже жорстокими, чим викликали жах населення континен­ту і островів. Пограбування і розбої були першою презентацією скандинавів у Європі. Те, що скандинави були для європейців аб­солютно новим явищем, досі їм незнайомим, засвідчується при­наймні іменем, яким вони їх називали - люди Півночі, або лати­ною нормани (Normanni). Від цього імені походить сучасна назва однієї зі скандинавських країн - Норвегія (шлях на північ).

З давніх часів скандинави вели незначну торгівлю з континен­том, однак в кінці VIII століття почались грабіжницькі напади на Європу. В 789 році вікінги напали на Дорсет (місцевість у Півден­но-Західній Англії) та пограбували його, а в 793 році вони напа­ли та розграбували монастир Святого Кутберта на англійському острові Ліндісфарн. Жорстокі вбивства незахищених монахів і пограбування монастиря принесло вікінгам славу «північної чу­ми». Після цих подій напади вікінгів і пограбування монастирів та мирних мешканців стали частим явищем. Однак напади і по­грабування не вирішували основну проблему скандинавських народів - перенаселення території. Ця проблема змусила сканди­навів переселятися на досі незаселені або малозаселені острови північних морів. У 800 році вікінги почали масову колонізацію но­вих територій. Вікінги переселялися в Британію, Ірландію та на менші острови в їхніх околицях. Поступово в Британії та Ірландії скандинави злилися з місцевими народами і культурами, зокрема зі спорідненими з ними германцями (англами, саксами і ютами), залишивши, однак, вагомий слід у місцевій культурі.

У 870 році вікінги відкрили безлюдний у той час острів, на яко­му заснували свою колонію. Цей острів, через його погодні умови, вони назвали льодяним островом, тобто Ісландією. Саги розпові­дають, що Ісландію відкрив вікінг Наддод, який збився з дороги в морі і випадково заплив на острів.

Перше організоване скандинавське поселення - Рейк'явік, яке й до сьогодні є столицею Ісландії - заснував Інґольф Арнер- сон у 874 році. Колонізація Ісландії мала й свої причини серед

політичних обставин у Скандинавії. В кінці ІХ століття конунг (князь) Вестфольда, тобто одного з ранніх державних утворень на Скандинавському півострові, Гарольд І Прекрасноволосий почав війну проти сусідніх конунгів. Наслідком цієї війни було об’єднання західної частини Скандинавського півострова під владою Гарольда І. Сам Гарольд проголосив себе королем нор­манів. Так виникла країна норманів - Норвегія. Ті конунги, які зазнали поразки у війні, але залишились живими, були змушені покинути Скандинавський півострів і шукати нові землі. Іслан­дія стала для них новою батьківщиною. Оселившись в Ісландії, вікінги намагались зберегти давні скандинавські традиції, по­рушені в Норвегії Гарольдом І. Якщо в Норвегії була встановлена феодальна монархія, то ісландці намагалися зберегти республі­ку. В кожній провінції для управління громадськими справами скликалися збори знатних людей - тінґ. А щороку, на початку літа, скликалися загальні збори всіх знатних ісландців - альтінґ, який став найстаршим із сьогодні діючих парламентів світу. Іс­торія Ісландії завжди була тісно пов’язаною з іншими сканди­навськими країнами. В 1262 році був укладений «Старий дого­вір», за яким Ісландія визнавала формальну зверхність Норвегії, але зберігала автономні права. У 1397 році, внаслідок підписан­ня Кальмарської унії, відбулось об’єднання Норвегії, Швеції і Данії під владою датських королів. Оскільки Ісландія в той час була частиною Норвегії, то вона потрапила під владу датської корони. Після ліквідації Кальмарської унії в 1814 році Ісландія, як і Гренландія, залишилась під владою Данії. З 1830 року по­чався національний рух ісландців за незалежність. У 1845 році був відновлений альтінґ, а в 1874 році датський король Крісті- ан ІХ дарував Ісландії Конституцію, відповідно до якої альтінґ отримував офіційний статус законодавчої влади.

Найдальшою колонією вікінгів став найбільший острів світу Гренландія. Цей острів був відкритий біженцем з Ісландії Еріком Рауді (Рижим) у 980 році. Як розповідають саги, Ерік Рауді був засуджений на трилітнє вигнання з Ісландії. Скитаючись цей час по світі, Ерік заплив на малозаселений острів, на якому він за­снував власну колонію. Щоби заагітувати ісландців переселяти­ся на острів, він назвав його зеленою землею (Гренландія), хоч насправді 84% території острова покриті льодом. В час Еріка льодовики були не настільки великі, але більша частина остро­ва все ж була покрита льодом. Після об’єднання Ісландії з Норве­гією, Гренландія стала частиною Норвегії, а після Кальмарської унії - Данії, в складі якої залишається й до сьогодні. Іншим на­прямком міграції скандинавів (варягів) була Східна Європа. Нес- торів літопис «Повість временних літ» розповідає про численні переселення варягів до Русі та про те, як новгородська община прикликала варягів правити ними. Так у Новгороді була вста­новлена династія Рюрика, яка перенеслась і до Києва. Втім дале­ко не всі вчені погоджуються з норманською теорією походжен­ня руської державності. Існують також історичні згадки про те, що варяги з воєнними походами доходили до Візантії, а також і про те, що вони служили в армії візантійського імператора.

Контакти скандинавів з Європою принесли їм не тільки збага­чення та можливість розселення на нових землях, а передовсім нову релігію - християнство. У 995 році після складних політич­них баталій норвезьким конунгом став Олаф І Трюґґвасон, який християнізував Норвегію. В Ісландію християнство проникало поступово. В 1000 році ісландський альтінґ проголосив хрис­тиянство офіційною релігією Ісландії.

Якщо в Ісландії та Гренландії християнство стало домінуючою релігією незадовго після колонізації цих островів вікінгами, а в Русі варяги прийняли християнство разом зі слов’янами також через короткий час після їхнього тут поселення, то в Скандина­вії між формуванням цього народу і його християнізацією ми­нув тривалий час, якого було достатньо для виникнення релігії з розвиненим віровченням та обрядовістю. Деякі відомості про скандинавську релігію до епохи вікінгів може дати тільки архео­логія. Проте з початку епохи вікінгів відомостей є достатньо. Про їхню релігійну культуру розповідають багаті археологічні розкопки цього періоду, скандинавські саги, описи мандрівни­ків і літописи інших народів. Ці дані дають можливість рекон­струювати картину давньої германсько-скандинавської релігії.

• ГЕРМАНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Рання історія германців і скандинавів невідома, однак безпе­речним є факт, що вони жили племенами, а отже в кожному пле­мені формувалися свої релігійні звичаї. Германці і скандинави належать до індогерманських народів, які в давнину кочували Євразією, внаслідок чого їхні культури перепліталася з традиція­ми найрізноманітніших народів. У релігії германців і скандина­вів відобразилися типові для індоєвропейських народів релігій­ні уявлення й міфологічні мотиви. Злиття і переплетення гер­манських і скандинавських племен призвели до злиття культів різних племен в одну релігійну систему, яка включила в себе все, що надбало кожне з цих племен. Багата германська міфологія добре збереглася завдяки літературній спадщині скандинав­ської культури. Основними текстами, які служать джерелами для вивчення германської і скандинавської міфології є:

«Старша Едда» - збірник древньої ісландської поезії, укладе­ний невідомим редактором ХІІІ століття,

«Молодша Едда» - збірник поезії, укладений ісландським письменником Сноррі Стурлусоном у 1222-1225 роках з ціл­лю сформувати посібник для навчання молоді,

«Діяння датчан» - літопис, укладений датським істориком Саксоном Граматиком на межі ХІІ-ХІІІ століть, та інші. Гер­манська і скандинавська міфологія дуже багата на образи і персонажі. Вона увібрала в себе численні сюжети з міфологій найрізноманітніших народів. У ній зустрічаються елементи, співзвучні з індійською, перською, грецькою та багатьма ін­шими міфологічними системами. До цього додаються також власні витвори германської релігійної інтуїції.

• КОСМОЛОГІЯ

Космологія германців і скандинавів починається з розпові­дей про первісний хаос. До виникнення світу існувала безодня хаосу Ґіннунґаґап (Ginnungagap), а з обох його боків знаходились два царства - царство льоду і туману Ніфльгаймр (Niflheimr) та царство вогню Муспельгайм (Muspelheim). У царстві льоду текло джерело, вода з якого відразу ж замерзала. Лід, утворений з води Ніфльгаймра, єднався з полум'ям вогню Муспельгайма. Внаслі­док цього злиття з'явилися дві перші істоти - велетень Імір (Ymir) або Аурґельмір (Aurgelmir) і корова Аудгумбля (Audhumbla). В цій розповіді присутні дві ключові міфологеми: виникнення світу з хаосу під дією двох протилежних начал і виникнення на зорі існу­вання світу пралюдської і пратваринної істот. В Іміра народилися діти - грімтурсени (hrimthurs) або туманні велетні. Корова Ауд­гумбля годувала Іміра своїм молоком, а щоби мати молоко, вона лизала солоне каміння. Від розігрівання каміння язиком корови народився син Бурі (Buri). У Бурі народився син Борр (Borr) або Бурр (Burr). Він одружився з онукою Іміра Бестлою (Bestla), і в них народилися три аси (божества) - Одін (OSinn), Вілі (Vili) та Ве (Ve). Аси вбили Іміра, а з його тіла створили Мібґардр (MiSgarSr) - світ, серединну землю. З м'яса Іміра створили землю, з костей - гори, з волосся - рослини, з мозку - хмари, з черепа - небосхил, а по чотирьох кутах світу поставили чотири вітри. Образ вбивства старшого божества, задля створення світу, присутній в багатьох міфологіях. Таке вбивство сприймалося не як злочин, а як при­несення божества в жертву, адже ж без жертви нічого не може виникнути. Три брати-аси вирішили населити землю людьми. Щоби створити людину, аси знайшли два дерева - ясен і віль­ху. З ясена аси створили чоловіка на ім'я Аск (Askr), що означає «ясен», а з вільхи - жінку на ім'я Ембла (Embla), що означає «віль­ха». Одін дав їм душу і життя, Вілі - розум, а Ве - кров. Коли аси вбивали Іміра, вони вбили також його синів. Єдиним сином Імі­ра, який вижив, був Берґельмір (Bergelmir). У нього народились свої діти. Щоби розмістити цих велетнів подалі від світу людей, аси створили ще один світ - Йотунгаймр (Jotunheimr), в якому кам'яні гори та залізний ліс, а царем у ньому став Трюм (brymr). Аси постійно розмножувались. Врешті, їх стало так багато, що во­ни не поміщались у Мібґардрі. Для себе вони створили ще один світ - Асґардр (Asgaror). На захід від Мібґардра розташувалось ще царство - Ванагаймр (Vanaheimr), в якому жили вани (Vanir), тоб­то духи, нижчі за рангом від асів. Між асами і ванами відносини складалися по-різному: інколи вони між собою воювали, а поза тим жили мирно.

Назагал, у германсько-скандинавській міфології виділяли дев'ять країн-світів:

Асґардр, де жили аси;

Ванагаймр, де жили вани;

Йотунгаймр, де жили велетні;

Мібґардр, де живуть люди;

Льюсальфгайм (Ljusalfheim) або Альфгаймр (Alfheimr), де жи­вуть альфри (alfr) або ельфи (elf), тобто схожі до людей істо­ти, які ніколи не старіють і завжди залишаються красивими та здоровими, і які створені першими асами з хробаків, які за­велись у м'ясі вбитого асами Іміра;

Ніфльгаймр - царство льоду і туману;

Муспельгайм - царство вогню;

Свартальфгайм (Svartalfheim) - підземне царство, в якому мешкають темні ельфи, які також створені асами з хробаків, які завелись у м'ясі Іміра, і яких латиняни назвали гномами (genomos, підземний мешканець), древні скандинави - двер- ґрами (dvergr) або ніфлюґарами (Niflungar, діти туману), нім­ці - цверґами (Zwerge) або нібелунгами (Nibelungen), а англій­ці - дворфами (dwarfs);

Гельгайм (Helheim) - темний світ, куди потрапляють душі по­мерлих, окрім героїв, і який знаходиться на найнижчому рівні світобудови, омивається рікою Ґьйолль (Gjoll), а володіє цим світом богиня Гель (Hel). Окрім цих дев'яти світів, міфи зга­дують також про Утґардар (Utgaroar), тобто трансцендентний світ, характеристики якого досить незрозумілі.

Світи розташовуються у відповідному географічному поряд­ку: в центрі світобудови знаходиться Мібґардр, над ним Лью- сальфгайм, а ще вище - Асґардр, під Мібґардром знаходиться Свартальфгайм, а ще нижче - Гельгайм, на північ від Мібґардру знаходиться Ніфльгаймр, на південь - Муспельгайм, на захід - Ванагаймр і на схід - Йотунгаймр. Дев'ять світів разом творять світове дерево Іґґдрасілльс (Yggdrasills).

Германсько-скандинавський пантеон налічував безліч істот: аси - божества найвищого рангу, які живуть в Асґардрі;

вани - божества нижчого від асів рангу, які живуть у Вана- гаймрі;

грімтурсени або велетні - діти Іміра, які живуть у Йотунгайм- рі;

ельфи або альври - карлики, створені першими асами з хро­баків, які завелись у м'ясі вбитого асами Іміра, які ніколи не старіють і живуть у Льюсальфгаймі або Альфгаймрі;

темні ельфи, гноми, цверґи або нібелунги, які живуть у Свар- тальфгаймі; люди, які живуть у Мібґардрі;

душі померлих, які перебувають у Гельгаймі;

норни - три богині-чарівниці, які визначають долі людей і бо­гів: Урд (минуле), Верданді (теперішнє) та Скульд (майбутнє); валькірії - богині, які на полі бою збирають загиблих воїнів і проводять їх до їхньої вічної обителі.

• ПАНТЕОН

Отож, найвищий щабель надприродних істот - це аси, яких налічували кілька десятків. На чолі пантеону стояв Одін (Во­тан) - божество війни. Невідомо, з якого часу Одін займав про­відне місце в пантеоні. Однак в епоху вікінгів, коли скандина­ви вели численні війни, войовничі атрибути Одіна виносились на перший план, а він сам найкраще підходив на роль провід­ника пантеону. Перейнявши від римлян семиденний тиждень, скандинави присвятили кожен день іншому божеству. Днем Одіна стала середа, яка в римському календарі посвячувалась Марсу - божеству війни. Досі середа скандинавськими мовами зветься Onsdag, що показує її зв'язок із культом Одіна. Англій­ське Wednesday, або староанглійське Wednesday, також похо­дить від імені Вотана. З військовою характеристикою Одіна пов'язувались його риси - запальний, жорстокий, рішучий, буй­ний тощо. Ще однією характеристикою Одіна була магічна муд­рість. Його культ окутаний таємничістю і загадковістю. Міфи описують, що Одін прагнув абсолютної мудрості та знань. Щоби їх отримати, він приніс себе в жертву. Оскільки Одін - верховне божество, то він приніс себе в жертву самому собі. Це жертво­приношення полягало у важких фізичних стражданнях, піком яких стало повішання. Одін дев'ять днів провисів на дереві, як жертва заради мудрості. Врешті він її досягнув. Згодом цей міф виразився у культі. В релігії скандинавів були людські жертви. В жертву Одіну приносили людей, яких вішали на деревах. Під час особливо великих святкувань вішали кілька десятків людей. Єв­ропейські мандрівники писали, що бачили ліси, завішані трупа­ми жертв-повішеників. Інші міфи описують, що Одін, шукаючи мудрості, прагнув випити воду з джерела мудрості, яке охороняв велетень Міміру. Щоби велетень пропустив Одіна до джерела, він віддав велетню своє око. Тому Одіна зазвичай зображали без ока. Отримавши мудрість, Одін відкрив людям руни (древ­ній скандинавсько-германський шрифт). Скандинави вважали, що Одін з'являвся людям у вигляді старця з посохом, у плащі й полотняному капелюсі, і обов'язково тільки з одним оком, поза- як інше він віддав Міміру. Під кінець світу, коли добрі і злі духи зійдуться на останню битву, Одіна вб'є потворний вовк Фанріро.

В Одіна було багато синів; усі вони вважалися асами (боже­ствами). Найвідомішим і найбільш шанованим із Одінових си­нів був Тор (Thor). Його матір'ю вважалася богиня Землі Йорд (Фьйорґюн). Тор також був войовничим асом, яким захищав асів та людей від велетнів і чудовиськ. Сферою його вираження були грім і буря. Саме ім'я «Тор» і означає грім. У різних європейських мовах грім означується словом, співзвучним з іменем Тора: прагерманською - thunaraz, німецькою - Donner, давньоанглій- ською - hunor, шведською - tordon, датською - donder, норвезь­кою - torden. Як ас грому, Тор ототожнювався з римським Юпі­тером. Оскільки Юпітер мав свій культовий день - четвер, то й Тору також посвячувався четвер, назва якого і донині в герман­ських мовах містить ім'я Тора: англійською - thursday, німець­кою - Donnerstag. Для виконання своєї основної функції - оборо­на асів і людей - Тор користувався зброєю - молотом мьйолльнір (Mjollnir). Цей молот став охоронним символом-амулетом скан­динавів. Під час археологічних розкопок було знайдено багато амулетів у формі молота, які скандинави носили на грудях для захисту від злих сил. Символ молота тісно пов'язаний із уявлен­ням про Тора як громовержця: удар молота спричинює гучний звук та іскри, що пригадувало скандинавам звук грому та блис­кавку. Міфи розповідають про боротьбу Тора з велетнями. При кінці світу Тор, як і Одін, загине в останній боротьбі. Окрім Одіна і Тора, які займали центральне місце у скандинавському пантео­ні, до нього належали також багато інших асів, кожен із яких від­повідав за власну сферу впливу, а також залишив свій слід у са­гах та легендах. Злим образом у міфології північноєвропейських народів був Локі (Loki) - хитрий і підступний велетень, якому аси дозволили мешкати в Асґарді через його мудрість.

Людська смерть є головною проблемою, яка займає централь­не місце у віровченні чи не всіх релігій світу. Германці і скандина­ви тут не виняток. Вони уявляли загробне життя сірим і сумним: душі померлих потрапляли до Гельгайму - темного світу, яким володіє богиня Гель, і яке є найнижчим рівнем світового дерева Іґґдрасілльса. Винятком є тільки герої. Слово «герой» - грецьке (рршф), але його зазвичай використовують як аналог сканди­навського слова Helt чи німецького Held. Первісно, Helt - це воїн, який загинув на полі битви, виявивши хоробрість і безстраш­ність. Вони, після смерті на полі бою, потрапляли у чудовий палац Вальгьолль (Valholl, палац упалих), який знаходився в Асґардрі, і там разом із асами насолоджувались радістю небожителів. Віра в таку посмертну долю героїв давала відвагу і мужність вікінгам на полі бою. Загинути в бою, як герой, - це єдина можливість отримати щастя після смерті. Скандинавська віра в посмертну долю героя вплинула на формування громадського культу героя в культурі як Східної, так і Західної Європи. Останнім обрядом, який виконували над людиною, був похорон. Археологічні роз­копки показують, що скандинави не мали єдиної форми похо­вань, а в кожній місцевості і кожній епосі покійників хоронили по-різному. Зафіксовані випадки, коли померлих хоронили в зем­лі, або відправляли в човні в море. Були й випадки спалювання. Описи мандрівників розповідають, що варяги в Північній Русі спалювали своїх вождів у кораблях, які витягували на суходіл та наповнювали найрізноманітнішими речами, які могли би покій­нику знадобитися в потойбіччі. Під час спалювання видатних по­кійників його корабель наповнювали не тільки матеріальними речами, а й людською жертвою. Під час такого обряду вбивали молоду дівчину, тіло якої також спалювали з покійником. Зре­штою, людські жертви у скандинавів не були рідкістю.

• ЕСХАТОЛОГІЯ

Есхатологічні уявлення германців і скандинавів вражають своєю яскравістю. Вони вірили, що в кінці світу відбудеться остання битва асів із чудовиськами. Коли аси створювали світ, вони ув'язнили велетенських чудовиськ, які презентували хаос і темряву світу: змія Мідґардсормра (Miogarosormr) або Йор- мунґандра (Jormungandr), велетенського вовка Фенріра (Fenrir) та інших. Однак при кінці світу вони звільняться і разом із ве­летнями та іншими нечистими істотами почнуть війну проти асів. Цю війну називали Раґнарьок (Ragnarok), що означає «за­гибель богів». Війна велетнів та асів призведе до того, що оби­дві групи істот винищать себе взаємно. Велетень Суртр (Surtr), володар царства вогню Муспельгайма, зрубає космічне дерево Іґґдрасілльс, чим спричинить кінець усього всесвіту. Після цієї космічної трагедії виживуть деякі боги, зокрема сини Одіна Ві- дарр (Vi'oarr) і Валі (Vali), сини Тора Маґні (Magni) і Моді (Modi), які успадкують Торів молот мьйолльнір, а також Бальдр (Baldr) і Гьодр (Hoor). Ці аси візьмуться за відновлення світу. Окрім асів, живими залишиться тільки одна пара людей - жінка Ліф (Lif, життя) і чоловік Ліфтрасір (LifTrasir, той, хто пише життям), які відродять людський рід. Кінець світу в скандинавській есхато­логії - це відверто негативне явище, яке викликає страх та при­несе трагедію. Таке есхатологічне трактування зустрічається не часто; в більшості релігій світу παρουσία, тобто повнота часів, сприймається як торжество Бога і повне єднання людства з Бо­гом, а не як знищення богів і демонів.

Отже, германсько-скандинавська релігія - це величезний комплекс вірувань, який увібрав у себе численні елементи з найрізноманітніших культур, сформував власні сегменти релі­гійного світогляду і зумів органічно їх поєднати. В цій релігій­ній системі зуміли поєднатися найбільш контрарні елементи: від героїзму та безстрашності героїв-вікінгів до жаху людських жертвоприношень, від вміння радіти природою до песимізму кінця світу, від поклоніння грізним асам до віри в романтич­них ельфів. Зникнувши з культури скандинавських народів, їхні вірування залишили вагомий вплив на всій європейській цивілізації.