ІМПЕРСЬКІ ДЕРЖАВИ

На північ від східної частини Середземного моря. Близького Сходу і Перської затоки лежать країни, які пов'язують неспокійне сьогодення цього гео­графічного світу з його імперським минулим.

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Порт Метрах (Оман), як і столиця Маскат поблизу, що лежить на межі між водою і скелями, колись розмивався ерозією, а пізніше руйнувався в результаті руху тек­тонічних плит. Через затоку можна побачити, яким обме­женим є життєвий простір Мотраха, і однією з небезпек тут є часте відламування і падіння великих шматків скель. Потрібно близько п'яти годин, щоби пройти пішки від Матраха до Моската; було надзвичайно спекотно під сонцем пустелі, але культурний ландшафт уражав. Наф­та також витягує омонську економіку, але тут ви не знай­дете тотальної трансформації, яку можна спостерігати в Кувейті або Дубаї. Міський ландшафт (як і в Матраху) зберігає арабо-ісламські риси; збудовано сучасні шо­сейні дороги, готелі й житлові квартали, але не за раху­нок старих і традиційних. Авторитарний режим Оману повільно відкриває країну зовнішньому світові після три­валої ізоляції».

РИСУНОК 7-18

Фактично межі цього регіону вже змінюються.

Отож доволі багато речей змінюється вздовж кордону між Близьким Сходом і колишніми імперськими державами, і здається, ніби тут ціл­ком інший світ. Зникла арабська мова, яку ми чули від Марокко до Оману і від Сірії до Афри­канського Рогу. Відійшов і арабський націоналізм, який так сильно впливає на політичну географію від Магрібу до Близького Сходу. Але залишаються повсюдні ознаки ісламу: не лише у культурному ландшафті, а й у способі життя, поглядах людсь­ких спільнот. А коли ми дістанемося плоскогір'їв Туреччини і гір Ірану, то виявимо, шо тут також є свої пустелі, оази, каравани і геопросторові зосе­редження населення. Ми перетнули межі регіону, але не покинули цей географічний світ.

Туреччина

Хто ж такі турки — людність, яка перетворила свій осьовий півострів на сучасну світську державу?

Історико-географи стверджують, шо китайці ше у III ст. називали Тюкю (або Тюку) розрізнених кочівників, які жили тоді у степах сибірської ок­раїни. До VI ст. ця «тюркська» спільнота створила колосальне об'єднане володіння, що простягалося від Монголії до Чорного моря. Розширюючись на захід і південь, тюрки надихалися своїми контак­тами з ісламом. Одна з тюркських народностей, огузи, вступили в Афганістан та Іран та воювали зі східною частиною Візантійської імперії — Ана- толією (сучасна Туреччина) і Грецією. У вирі­шальній битві наприкінці XI ст. вони розбили візантійську армію, відкривши шлях масовій міграції тюрків в Анатолію.

Після тюркської експансії в Азії настала мон­гольська. і багато тюрків були завойовані або пе­ребралися у віддалені місця: уйгури, казахи, кир­гизи, узбеки, туркмени та ін. їхнє тюркське поход­ження було послаблене, але тюркська культура не згасла, як і їхня відданість ісламові.

Раніше у цьому розділі ми коротко розглянули історичну географію Оттоманської імперії, періоди її експансії, домінування та розпаду. До початку XX ст. країна, котру ми знаємо як Туреччину, знаходилася у центрі цієї занепадаючої та корумпо­ваної держави, готової для революції та відроджен­ня. Це сталося у 1920-ті роки, прославивши родо- начачьника сучасної Туреччини — Мустафу Кемаля. відомого в історії як Ататюрк, що означає «батько турків».

Стародавньою столицею Туреччини був Конс­тантинополь (тепер Стамбул), розташований на Босфорі — частині стратегічної протоки, що поєднує Чорне і Середземне моря. Але боротьба за виживання Туреччини велася із глибини країни — Анатолійського плоскогір’я, і саме тут Ататюрк вирішив розмістити резиденцію свого уряду. Анка­ра, нова столиця, володіє певними перевагами: во­на нагадує туркам, що вони були і є передусім ана- толійцями; вона лежить ближче до центру країни, ніж Стамбул, і тому може слугувати сильнішим об’єднуючим чинником. Стамбул же лежить на порозі Європи, і мінарети й мечеті цього найбіль­шого турецького міста височіють над ландшафтом, шо нагадує скоріше європейський.

Хоча Ататюрк перемістив столицю на схід і всередину країни, його орієнтація була про- західною і зовнішньою. Щоб упровадити свої пла­ни модернізації Туреччини, він ініціював реформи майже у кожній сфері життя країни. Іслам, раніше державна релігія, втратив свій офіційний статус. Держава взяла шефство майже над усіма релі­гійними школами, що забезпечило контроль над освітою. Арабський алфавіт було замінено ла­тинським.

Зрозуміло, шо нововведення Ататюрка викли­кали спротив релігійних лідерів, особливо у сільській місцевості. Туреччина була і залишається переважно аграрною країною з десятками мільйо­нів селян, які живуть у віддалених районах, де існує опір будь-яким змінам. Але були й інші спірні питання. Одне з них продовжує турбувати Туреччину і сьогодні: її національні меншини. Не­забаром після початку Першої світової війни імперський режим вирішив виселити усіх вірменів, які проживали на турецькій території, переважно на північному сході. Отож майже 2 млн вірменів було брутально виселено, а 600 000 вирізано в ан- тивірменській кампанії, яку вірмени пам’ятають і

По великих містах Південно-Західної Азії

Стамбул

З обох берегів Мармурового моря на північ уздовж вузької протоки Босфор, що веде до Чорного моря, розкинулося легендарне місто Стамбул, століттями відоме як Константинополь, столиця Візантійської імперії, столиця Оттоманської імперії і, доки Ататюрк не перевів резиденцію уряду до Анкари у 1923 р., та­кож столиця сучасної республіки Туреччина.

Місцеположення і розміщення Стамбула особли­ві. Розмістившись там, де Європа зустрічається з Азією і де Чорне море з'єднується з Середземним, місто лежить на обов'язкових «семи горбах» (як нас­тупник Рима), виступаючи над глибокою гаванню, що входить у Босфор від заходу, — славнозвісного Золо­того Рогу. Послідовна зміна імперій і релігій заповни­ла місто архітектурними пам'ятками, які надають йо­му при підступах з води майже сюрреалістичний виг­ляд; і те, що ми бачимо сьогодні, — це лише залишки нашарувань історії, котрі вистояли після стількох зем­летрусів, пожеж і битв.

Політично столиця Туреччини перейшла до Анка­ри, але Стамбул залишився її культурним і ко­мерційним центром.

халупні квартали ростуть так швидко, що населення Стамбула подвоюється кожні 13 років, досягнувши 10 млн у 2002 р. Інфраструктура міста просто роз­валюється під цим безпрецедентним і некерованим приростом, тому культурна спадщина двох тисячоліть перебуває під загрозою.

Поділений Кіпр

У північно-східному куті Середземного моря, лише зо 80 км (50 миль) від Туреччини, але за 440 км (275 миль) від найближчої грецької території, лежить острів Кіпр. Грецький зі стародавніх часів, він був завойова­ний оттоманами у 1571 р. Теперішнє населення Кіпру — до 900 000 осіб, із яких греки становлять 80 %. Протягом британського колоніального періоду (1878—1960 рр.) греки і турки жили впереміж по всьому острову, але після здобуття незалежності їхні відносини погіршилися, і у 1974 р. громадянсько війна завершилася поділом. Північні 40 % Кіпру стали майже виключно турецькою власністю, а південь за­лишився грецьким. У 1983 р. турецька громада про­голосила себе Турецькою республікою Північного Кіпру (ТРПК).

Міжнародна спільнота продовжує визнавати вла­ду грецької сторони Кіпру як єдину легітимну. При цьому грецький південь набагато економічно розви­нутіший. Бідніша північ дуже залежить від турецьких субсидій, і відмінності між двома секторами поглиб­люються. Подорож по Кіпру не залишить сумніву, що межа географічних світів лежить саме тут: процвітаю­чий, комунікабельний, відкритий для туризму Півден­ний Кіпр являє собою разючий контраст до ізольова­ної та стаґнуючої ТРПК. На мусульманській півночі грецькі православні церкви зруйновані, а на христи­янському півдні мечеті або використовуються не за призначенням, або покинуті руйнуватися.

За допомогою світової громадськості поки не вдалося змусити кіпріотських греків і турків до реінте­грації, хоча опитування показують, що багато людей з обох боків розподільної «зеленої лінії» прагнуть цього. Але час лише ускладнює, а не пом'якшує відмінності між північчю і півднем.

досі. Багато вірмен втекли до Росії, де пізніше ко­муністичний режим заснував Вірменську рес­публіку. Сьогодні це незалежна держава — христи­янський сусід Туреччини.

У сучасних умовах Туреччина стикнулася зі ше однією етнічною проблемою — її великим і регіонально сконцентрованим курдським населен­ням (рис. 7-13). Понад п’яту' частину людності Ту­реччини із сукупних 67,3 млн осіб CTaHOB_jTHTb кур­ди, і загалом успішна влада ніяк не може дати собі раду з цією нацією. Намагаючись побороти неве­лику. але жорстоку екстремістську групу поміж курдами, турки порушують людські права всієї меншини. Ця проблема не лише дратує національ­ну політику, а й впливає на місце Туреччини у спільноті націй. Турецькі намагання приєднатися до Європейського Союзу стримуються питаннями прав людини, які стосуються курдів.

Туреччина є гірською країною загалом помір­но пересіченого рельєфу і, як показує рисунок 1-8, великого розмаїття довкілля — від степів до висо­когір’їв. На посушливому Анатолійському плос­когір’ї селяни, шо ведуть натуральне господарство, вирощують злаки і відгодовують худобу. Прибе­режні долини невеликі, але продуктивні та густо- заселені. Текстиль (із власної бавовни) і сільсько­господарська продукція переважають в експорті. Туреччина має значні мінеральні ресурси, трохи нафти на південному сході, потужні греблі на ріках Tirp і Євфрат, а також невелику за обсягом сталеп­лавильну промисловість на основі вітчизняної си­ровини. Достатньо самозабезпечена предметами широкого вжитку, Туреччина, як видається, має бути впевнена у своєму майбутньому.

Ате на початку століття Туреччина стоїть перед досить серйозними викликами. Потенційно най- небезпечнішим є піднесення ісламського фунда- менталізму як частковий результат курдської проб­леми. У злиденних містечках навколо Стамбула і Анкари кілька мільйонів переселенців-курдів ста­ли просто знахідкою для фундаменталістів. які рекрутують їх на свої антисвітські, антизахідні виступи. Надаючи бездомним і безробітним місь­ким курдам хліб і якесь житло, політична партія, що називала себе Партією добробуту, виграла місцеві вибори у Стамбулі й Анкарі, закликаючи до ліквідації емансипації жінок, відновлення поділу за статтю в освіті та навіть у громадському транспорті. Військові, які завжди представляють силу в турецькій політиці, розглядаючи себе як провідників політики Ататюрка, почали вимагати заборони Партії добробуту, і у 1998 р. ця партія бу­ла проголошена незаконною. Правочинність цього акту оспорювалася: зокрема вона була поставлена під сумнів в ісламському світі, а також у Європі.

Ще одне болюче питання у сучасній Туреччині стосується однієї з багатьох ісламських сект — у даному випадку секти алевітів. Більшість турець­ких мусульман є суннітами, і деякі з них ортодок­сальні й непоступливі. Щодо алевітів, яких аж по­над 15 млн (близько 20 % населення), то вони є шиїтами, причому сповідують досить байдужу версію віри. Тоді як ортодоксальні сунніти молять­ся у мечетях, живуть за ісламськими правилами і постять під час Рамадану, алевіти майже усього цього не роблять. Конфлікти між ортодоксами й сектантами іноді дуже серйозні — включно з убив­ствами і підпалами, історичний центр алевітів Ту­реччини знаходиться у Сівасі — на північний захід від курдської зони. Подібно до курдів багато алевітів під тиском суннітів полишили свою куль­турну базу і перебралися до більш космополітич­них міст.

Пов’язані з небажанням Європи зробити пер­ші кроки шодо прийому Туреччини до Європейсь­кого Союзу, ці проблеми покривають зловісною завісою майбутнє країни і, у ширшому плані, май­бутнє ареалу, в якому вона знаходиться. Туреччина дала зрозуміти своє прагнення вступити до ЄЄ, але, як зазначалося, питання прав людини і запе­речення Греції погіршують її перспективи. Однак потенційні переваги членства Туреччини у євро­пейській економічній системі можуть переверши­ти ці перешкоди; по-перше, вступ Туреччини до­веде, що Європа не є виключно «християнським клубом». Ісламські фундаменталісти в Туреччині сподіваються, що процедура вступу буде достатньо тривалою, щоб вони встигли перебрати владу в Анкарі. У будь-якому випадку відволікання, на їхню думку, лише доведуть, шо Європа є ан- тиісламською. Якшо Європа зачинить двері перед Туреччиною, то ісламські екстремісти тільки виг­рають. Якшо Туреччина повторить досвід сусід­нього Ірану 1970-х років і пізніше Алжиру, на­слідки будуть катастрофічними.

Порівняно з цими проблемами інші негаразди Туреччини видаються незначними: питання Кіпру (див. вставку «Поділений Кіпр»); відносини з Іра­ком і Сірією шодо будівництва греблі та нафто­проводів; спірний кордон з Сірією і суперечки з Грецією стосовно морських кордонів на західному узбережжі. Відносне положення Туреччини надає їй набагато більші переваги, ніж її розміри, кількість населення, економіка чи суспільна структура. Тут неспокійна Східна Європа зустрі­чається зі світом ісламу; тут Чорне море сполу­чається із Середземним; звідси витікають річки, які є «дорогами життя» сусідів; зрештою, країна є брамою до Транскавказзя і Туркестану. У цьому світі етнічної та культурної напруженості Туреччи­на розташована на найважливіших перехрестях.

Іран

Іран, сусід Туреччини на сході, також має історію імперських загарбань. У 1971 р. правлячий тоді шах і його родина святкували 2500-ту річницю перської монархії з небаченою пишнотою. Але до 1979 р. революція поглинула Іран, і шиїтські фун­даменталісти скинули шаха з трону. Монархію замінила ісламська республіка: настав жахливий час розплати.

Як свідчить рисунок 7-18, Іран також займає важливу територію у цьому турбулентному світі. Він контролює весь коридор між Каспійським мо­рем і Перською затокою. На заході він межує з Ту­реччиною та Іраком; обидві країни є його історич­ними ворогами. На півночі (західніше Каспійсько­го моря) Іран має кордон з Азербайджаном і Вірменією, де мусульмани конфронтують із хрис­тиянами. На сході Іран є сусідом Пакистану і Афганістану, а на схід від Каспійського моря ле­жить неспокійний Туркменістан.

У багатьох місцях Іран ніби присутній на тери­торії своїх сусідів — це сліди його експансіоністсь­кого минулого. Як видно з карти, Азербайджан є назвою іранської провінції, а також незалежної держави, яка була б частиною Ірану сьогодні, якби не російсько-радянська анексія. Подібно до цього існують іранський Белуджистан і пакистанський Белуджистан: кордон позначає іранський відступ під натиском британців, коли вони правили Індією і територією нинішнього Пакистану. Війна 1980 р. з Іраком розпочалася як територіальний конфлікт щодо доступу Іраку до Перської затоки.

Іран, як демонструє рисунок 7-18, є країною гір і пустель. Серцевина країни знаходиться на підвищенні, Іранському нагір’ї, яке оточене ше вищими горами, в тому числі Загросом на заході, Ельбурсом на півночі і горами Хорасан (Копетдаг) на північному сході. Іранське нагір’я фактично є величезним високогірним басейном із засоляною поверхнею та обширними піщаними і скелястими просторами. Височини затримують певну кількість вологи з повітря, але в інших місцях лише оази порушують пустельну монотонність. Ці оази бага­то століть були зупинками на караванних шляхах.

У Східному Ірані та сусідніх Пакистані й Афганістані люди і сьогодні рухаються зі своїми верблюдами, козами та іншими тваринами по до­рогах, що майже такі ж старі, як і суспільна історія цього світу. Як правило, вони дотримуються се­зонних і річних циклів, відвідуючи одні й ті ж па- совиша рік за роком і розкладаючи свої намети біля тих самих струмків. Такий кочовий стиль життя особливо асоціюється з ним географічним світом, і він має назву номадизм. В Ірані та інших 20 місцях кочівники (номади) не є безцільними ман­дрівниками через безмежні рівнини. Вони деталь­но знають свої терени і дбайливо пильнують, на який час зупинятися і коли знову вирушати, вико­ристовуючи багатовіковий досвід своїх предків. Кочівники також не є простими скотарями. Нома- дична спільнота має свій поділ праці, за якого хтось вправний у ремеслах виробляє шкіряні або металічні предмети для продажу чи обміну; інші є пастухами; а ще інші — рільниками, які можуть вирощувати врожаї, коли група зупиняється на­довго влітку у сприятливому місці. Каравани все ше подорожують по стежинах Південно-Західної Азії та Північної Африки, але їх стає дедалі менше. Сьогодні землі кочівників пронизуються дорога­ми; кордони, які вони перетинали вільно, тепер стали перешкодами, а довкілля змінюється внаслідок опустелювання степу.

У стародавні часи Персеполіс у Південному Ірані (біля сучасного міста Шіраз) був фокусом потужного перського королівства. Місто сильно залежало від канатів — підземних водогінних ту­нелів, шо пролягали від вологих гірських схилів до посушливих рівнинних місцевостей на багато миль. Сьогодні населення Ірану, яке сягнуло 69,4 млн осіб, на 63 % міське, а столиця Тегеран лежить далеко на півночі, на схилах Ельбурсу. Ха­рактерно, шо цей швидко зростаючий метрополіє із 7,4 млн жителів та водночас центр сучасного серцевинного ареалу і нині частково залежить від таких самих канатів, які підтримували Персеполіс понад 2000 років тому. Так Тегеран символізує внутрішні суперечності Ірану — країни, у якій мо­дернізація взяла гору в містах, але мало шо зміни­ла в обширній сільській місцевості, де мулли за­кликали своїх послідовників до революції, яка скине монархію і впровадить теократію.

Останній шах Ірану, Мухаммед Реза Пехлеві, на якого покладали надії як на Ататюрка своєї країни, був новатором і реформатором, котрий ви­користовував величезні прибутки від нафти для прискорення індустріалізації, поновлення аграр­ного сектора, вдосконалення системи охорони здоров'я, емансипації жінок і створення величез­ного апарату безпеки. Та. зрештою, Пехлеві не був Ататюрком. Його політика суперечила ісламським традиціям більшості громадян. Поміж мусуль­манськими лідерами, які йому опонували, був виг­нанець аятолла Хомейні. З часом ця фанатична фігура стала символом ісламської революції, яка вибухнула після його повернення до Ірану в 1979 р., і продовжувала панувати в Ірані до його смерті IO років потому.

Як ілюструє рисунок 7-8, Іран має величезну частку покладів нафти у цій частині світу. На наф­ту й нафтопродукти припадає понад 90 % надход­жень країни. Родовиша лежать у зоні вздовж південно-західної периферії Ірану, і Абадан поб­лизу верхів'їв Перської затоки став його «нафто­вою столицею». Але Іран є надто великою і густо- заселеною країною, і багатство від нафти не може трансформувати її шляхом, наміченим останнім шахом. Якби така трансформація відбулася, вона змела б іранську революцію. Модернізація присут­ня. але косметична: у селах, віддалених від Тегера­на з його забрудненим повітрям, святі люди про­довжують визначати життя звичайних іранців. Як і будь-де у мусульманському світі, городяни, селяни і кочівники залишаються заплутаними у павутинні спекуляції, кріпацтва й заборгованості, які завжди характеризували традиційне суспільство. Рево­люція ліквідувала монархію, але ніяк не поліпши­ла долі мільйонів. Спустошуюча війна з Іраком (1980—1990 роки), у яку Іран безжалісно кинув сотні тисяч молодих людей, послабила як казну, так і енергію держави. Із цієї війни Іран вийшов біднішим, слабшим, позбавленим цілі; його рево­люція виявилася непродуктивним зусиллям.

У 1990-ті роки нові виклики зустріли Іран. Усередині країни ісламські консервативні фракції, які контролювали національні справи після рево­люції, зазнали кілька електоральних невдач. Іранці вимагали ліберальнішої політики і обрали прогре­сивного Мухаммеда Хатамі на президентську по­саду в 1997 р. У Тегерані та інших містах налашто- ваність на суспільні зміни була очевидною. Ате до кінця 2000 р. стало зрозуміло, шо консервативні ісламісти не допустять жодних реформ: прогре­сивні журналісти були заарештовані, газети зак­риті, молодіжні лідери ув’язнені, «небезпечні» книжки конфісковані. Іранське суспільство знову визріло для громадських заворушень.

Зовні Іран також опинився перед низкою проблем. Невідповідне ставлення Іраку до своїх шиїтських громад викликає напруження і спогади про війну 1980-х років. У районі Каспійського мо­ря Іран має інтереси не лише щодо нафти, а й конкурує з Туреччиною, Грузією, Азербайджаном і Росією за розташування планованих експортних трубопроводів. А на сході лежить неспокійний Афганістан, де наприкінці 1990-х років установив свій контроль фундаменталістський суннітський ісламський рух («Талібан»), порівняно з яким теге­ранський режим виглядає досить-таки лібераль­ним. Події в Афганістані вигнали тисячі біженців до Ірану, а самі іранці підтримували сили, опо­зиційні афганському фундаменталізму. Ніде біль­ше шиїзм чи суннізм не є таким крайнім, як на східних межах цього географічного світу — вздовж кордону між Іраном і Афганістаном.

Революційний Іран відрікся від своїх імперсь­ких амбіцій, але це не означає, шо його націо­нальні інтереси звузилися до внутрішніх. Тегеран і далі має регіональні цілі та навіть глобальні уст­ремління — від анулювання держави Ізраїль до всесвітньої пропаганди ісламу. Він купує і робить ракети і підозрюється у виробництві зброї масово­го знищення. Іран залишається потенційною си­лою у своєму світі і поза ним; його революція зуміла покласти кінець монархії, але не змогла знищити усіх зв'язків з імперським минулим.

ТУРКЕСТАН

Століттями тюрки панували на величезний цент- ральноазійській території, яка простягалася від Монголії та Сибіру до Чорного моря. Підтриму­вані приростом населення і підживлені енергією ісламу, вони вторглися в Персією, розбили Візантійську імперію і колонізували значну части­ну Східної Європи. їхня влада підупала тоді, коли монголи, китайці та росіяни захопили їхні твер­дині. Але вони не змогли стерти тюрків з лиця землі, як доводять назви на сучасній карті (рис. 7-19). Найпізніші володарі більшої частини Туркеста­ну — комуністичні спадкоємці російських царів — створили радянські соціалістичні республіки, наз­вані за більшістю людності в їхніх межах. Так каза­хи, туркмени, киргизи та інші тюркські народності отримали певну географічну ідентичність на тери­торії радянської Центральної Азії.

Туркестан є регіоном, що змінюється від місця до місця. У деяких районах культурні ландшафти сусідніх світів вклинюються у нього, наприклад у Північному Казахстані. На інших територіях Тур­кестан простягається в сусідні світи, — скажімо, у Західний Китай. Деякі землі колись були захоплені тюркськими народами, але вони більше не пану­ють у них, наприклад в Афганістані. І частина лю­дей, які проживають тепер у Туркестан!, не мають тюркського походження, зокрема таджики.

Базова культурно-географічна причина цих невідповідностей лежить не лише у Туркестан!, а й у сусідніх регіонах Південно-Західної та Південної Азії. Це ілюструє рисунок 7-20. Детальна карта ет- нолінгвістичних груп практично є узагальненням навіть більш складної мозаїки етносів та культур. Кожний культурний район на карті також містить меншини, які не можуть бути нанесені на карту у цьому масштабі; люди різних віросповідань, мов і способів життя трапляються всюди. Часто це веде до незгод, а часом такі чвари переростають в етнічний конфлікт.

Як ми вже зазначали, Туркестан охоплює зага­лом шість держав: 1) Казахстан — територіально більший, ніж усі решта разом узяті, і частково розміщений в етнічній перехідній зоні; 2) Турк- меністан — з важливим виходом до Каспійського моря і спільними кордонами з Іраном і Афганіста­ном; 3) Узбекистан — найбільш густо заселену державу, розташовану в серцевині регіону; 4) Кир­гизстан, що балансує між впливовими сусідами і хронічно нестабільний; 5) Таджикистан — регіо­нально і культурно поділений, а також розшмато­ваний чварами; 6) Афганістан, майже постійно втягнутий у війну після вторгнення радянських військ у 1979 р.

У часи своєї гегемонії у Центральній Азії ра­дянські комуністи намагалися придушити іслам і встановили там світські режими, але сьогодні відродження ісламу є однією з визначальних рис цього регіону. Повсюдно відновлюються мечеті, а ісламський одяг знову став частиною культурного ландшафту. В усякому разі Туркестан є типовим для свого географічного світу: посушливе довкіл­ля, скупчене населення, струмки, що течуть із гір, зрошуючи сади й поля, сектантські конфлікти, еко­номіка на основі нафти... Це також регіон, у якому демократична влада була й залишається ілюзією.

Казахстан

Територіальний лідер регіону — Казахстан — має п'ятьох сусідів, два з яких є гігантами за площею: Китай і Росія (рис. 7-19). На сході казахи живуть через кордон із західним регіоном Китаю — Сіньцзяном. На півночі близько 5 млн росіян на­селяють широку перехідну зону в межах рес­публіки. Культурний контраст між русифікованою північчю і туркестанським півднем є важливим викликом для майбутнього Казахстану.

Під час комуністичного панування столицею Казахстану була Алмати (тоді Алма-Ата). Її розмі­щення на крайньому південному сході давало змо­гу радянській адміністрації бути присутньою у самій серцевині казахського сектора. Але із здо­буттям незалежності ситуація змінилася. Казахські лідери стали побоюватися, що північ країни може відділитися від Казахстану і приєднатися до Росії. Аби попередити такий потенційний сепаратизм, столицю було перенесено саме на цю територію. У 1998 р. Астана (раніше Акмола чи навіть русифіко­ваний Акмолінськ) стала столицею Казахстану — після поспішного створення там необхідних умов. На відміну від історичної та мальовничої Алмати Астана лежить на рівнині, що продувається вітра­ми, де літо спекотне, а зима сувора, і де бліда архітектура комуністичної епохи аж ніяк не піднімає настрій. Астана з населенням 390 000 осіб на 70 % російська і на 30 % казахська, і казахська влада сьогодні перебуває просто посередині ру­сифікованої зони країни.

Але цього може виявитися недостатньо. У лис­топаді 1999 р. в Оскемені (колишньому Усть-Ка­меногорську) казахська влада заарештувала 22 ет­нічних росіян, звинувативши їх у змові з метою встановлення там незалежної російської рес­публіки. У Східноказахстанській області, центром якої є Оскемен, мешкають близько 80 % росіян. Козаки з Сибіру вперше оселилися тут понад 200 років тому, і до середини 1930-х років ця те­риторія вважалася частиною східної сибірської

РИСУНОК 7-19

окраїни. Тоді комуністичний режим зробив її час­тиною республіки Казахстан. Сьогодні це все ще пе­реважно російська громада під казахською владою.

Північ Казахстану має кращі наземні кому­нікації, більші міста і більшу кількість галузей промисловості ще з часів радянського режиму, який практично перетворив цю зону на частину Східного пограниччя Росії (див. рис. 3-6, 3-Ю). Тут навіть існували радянські космічні установки та заводи з виробництва ракет; космічні програми виконувалися за угодою з Росією і після здобуття Казахстаном незалежності. Але визначатиме еко­номічне майбутнє країни її захід, що виходить до Каспійського моря. За деякими оцінками нафтові

РИСУНОК 7-20

запаси Тенгізького басейну у північно-східному кінці Каспію мають світове значення. Володіючи великою ділянкою узбережжя, Казахстан може пред’явити претензії на будь-які нафтові резерви, знайдені на його боці моря, включно з особливо перспективним Кашганським родовищем (рис. 7-19). У цих місцях ще радянська влада збудувала великі нафтоочисні заводи, а біля Атирау — атомну станцію. Роль цієї віддаленої частини Казахстану, за всіма ознаками, дедалі зростатиме.

Відносне розміщення Казахстану є вигідним. Як показує карта, Казахстан формує коридор між каспійськими нафтовими резервами і Китаєм, який може стати одним із споживачів цієї нафти у наступні десятиліття. Трубопроводи через Казах­стан можуть скоротити або й зовсім скасувати залежність Китаю від нафти, що довозиться танке­рами по довгих морських шляхах. Казахстан уже надав Китаєві виключні права розвідки та експлу­атації Узенського родовища (на південь від Тен­гізького). Це забезпечить Казахстанові вирішальне становище у Центральній Азії.

Політичне і соціальне майбутнє Казахстану та­кож є важливим питанням. Казахи становлять ли­ше 45 % із 15-мільйонного населення; на російсь­ку меншину припадає понад 31 %, і вона скоро­чується. Там. де казахи у більшості, на півдні, во­ни діляться своєю землею з багатьма етнічними меншинами. Останній перепис нарахував близько 100 меншин — включно з українцями, німцями, узбеками, татарами і уйгурами. До 50 % людності належить до суннітського ісламу, а Російська пра­вославна церква є впливовою на півночі.

Такий поділ спричиняє проблеми, особливо у періоди економічних труднощів, і Казахстан зали­шається країною, де потенціал переважає ре­альність. За радянського недбалого управління системи зрошення зруйнували природні дренажні лінії, а пестициди забруднили підземні води, які підживлювали врожаї бавовнику. Тоді ж почалося еконологічне лихо на Аральському морі (див. фо­то). Москва брутально розкрадала MiHepa_jTbHi ре­сурси Казахстану, зокрема у Караганди — місті, збудованому для розвідки вугільних басейнів. За роки незалежності країна пережила низку спадів, і її населення не можна назвати вдоволеним. Але якщо Казахстан уникне сепаратного поділу, то йо­го майбутнє може бути набагато кращим.

Туркменистан

На південному заході регіону лежить пустельна країна Туркменістан (лише 5,4 млн жителів). Простягаючись на схід від берегів Каспійського моря до Афганістану і маючи кордон з Іраном дов­жиною понад 1100 км (700 миль), ця територія бу­ла частиною старого мусульманського Туркестану перед тим як стала радянською республікою у 1925 р. Обширний за площею. Туркменістан був скупченням багатьох кочових народів, коли розпо­чалися радянські спроби модернізувати цей ареал. Сьогодні 76 % жителів республіки є туркменами, але багато внутріетнічних меж розділяють її пере­важно мусульманське населення. Є також росіяни (7 %. переважно у містах), узбеки (10 %), казахи, українці, татари і вірмени.

Радянські плани щодо стабілізації населення Турменістану втілилися у широкомасштабному проекті: у 1950-х роках Каракумський канал почав переносити воду з гір на сході у серцевину пустелі. Систему каналу довжиною понад 1100 км (700 миль) забезпечує понад 3 млн акрів культиво­ваних земель. Але, відводячи воду від ріки Аму­дар'я (рис. 7-19), тодішні планувальники спричи­нили висушування Аральського моря.

На зрошуваних землях селяни впрошують ба­вовник, зернові, овочі та фрукти, але багато турк­менів і надалі займаються розведенням овець і продають каракуль (зі шкур молодих ягнят) на експорт. Однак справжня надія Туркменістану — це його сектор Каспійського басейну, багатий на нафту і природний газ. Вони вже посіли перше місце у структурі експорту країни за вартістю, а іноземні компанії ведуть нові розвідки. Ключовою проблемою є транспортування продукції на закор­донні ринки. Іран, завжди зацікавлений у поши­ренні свого впливу в Туркестан!, запропонував до­помогу у спорудженні трубопроводу із Західного Туркменістану до його порту Абадан у Перській затоці. Інші варіанти передбачають відправку наф­ти на кораблях із туркменістанського порту Турк- менбаші до Баку в Азербайджані, а звідти трубо­проводами через Кавказький регіон і Туреччину до середземноморського порту Джейхан або через Росію до чорноморського порту Новоросійськ, або через Грузію морем до української Одеси, а звідти трубопроводом на Броди — Ґданськ.

Узбекистан

Густозаселений Узбекистан (25,7 млн осіб) займає серцевину Туркестану, межуючи з кожною держа­вою у регіоні. Ділячи басейн Аральського моря (разом із його екологічною катастрофою), Узбе­кистан пережив навіть більше забруднень грунтів і підземних вод і пов'язаний з цим високий рівень дитячої смертності та захворювань на рак, ніж Казахстан.

Аральське море — це солоне озеро на кордоні між Казахстаном і Узбекистаном. Зо радянського правління дві ріки, що впадали в озеро, — Амудар'я і Сирдар'я, були відведені для іригації земель, унаслідок чого відбулося надзвичайне обміління, показане на цих двох зображеннях. Фото зліва було зняте у 1960-х роках, коли Аральське море покривало територію близько 68 000 кв. км. ЗО років потому озеро скоротилося вдвоє, його рівень опустився на 15 м, і великий острів у теперішньому «Великому морі» (на відміну від «Ма­лого моря» на півночі) загрожує стати ще одним сухопутним мостом. Доля Аральського моря є яскравим прикладом безрозсудного екологічного менеджменту заради підвищення сільськогосподарської продуктив­ності. Сьогодні казахська та узбецька влада за допомогою міжнародних агенцій прагнуть відновити течії двох живильних річок, але сумнівно, що Арал удасться врятувати остаточно.

Прямолінійні кордони через пустелю характе­ризують Західний Узбекистан, але східний кор­дон — це зовсім інша картина. Тут розташовані столиця Ташкент і декілька інших міст, створю­ючи граничний серцевинний ареал, майже взятий у кільце Киргизстаном і Таджикистаном. Перена­селена Ферганська долина формує важливу частину узбецького серцевинного ареалу, але далі вона за­ходить у Таджикистан на півдні та у Киргизстан на півночі. Узбекистан впрошує фрукти, овочі, а також бавовник (ще одна радянська спадщина); тут роз­робляють родовища вугілля, ртуті, сурми, газу й нафти.

Кордони на карті регіону не відповідають ре­альному етнокультурному поділові. Понад 75 % населення Узбекистану — узбецьке з російською, таджицькою, киргизькою та іншими меншинами, але справжньою проблемою є узбеки за кордонами батьківщини. Близько 25 % населення Таджикис­тану, 14 % Киргизстану і 10 % Туркменістану є уз­бецьким. Ба більше, 6 % населення Афганістану також становлять узбеки. Ташкентська влада часто натякає на «більший Узбекистан» у майбутньому, а коли узбекам щось загрожує у сусідніх країнах, як в Афганістані, з'являються ірредентистські почуття.

Ше однією регіональною проблемою є вах- хабізм — особливо небезпечна форма суннітського фундаменталізму, яка присутня у колишніх ра­дянських республіках Центральної Азії. Ваххабісти походять із пуританського руху XVIll ст., започат­кованого арабським теологом Ajib-Ваххабом. Він вимагав педантичної віри в Коран і наполягав на створенні суто мусульманських держав на основі ісламського закону. Загалом ваххабісти, можливо, й зникли б із поля зору, якби королівська родина Саудівської Аравії не запровадила їхнє віро­сповідання. Коли у 1930-х роках було створене ко­ролівство Саудівська Аравія, ваххабізм став її релігійним підгрунтям.

Коли у пострадянській Центральній Азії відро­дився іслам, декілька ісламських сект суперничали між собою. Отож нова влада з колишніми ко­муністичними босами на чолі сформувала готові завдання для ваххабістських опонентів, і вони на­магалися обмежити ісламських активістів усіх гатунків. Пам’ять про атеїстичне минуле, еко­номічні провали, повсюдна корупція і обмеження свободи слова зробили Туркестан сприятливим грунтом для ваххабізму. Цей виклик супроводжу­ватиме Туркестан і в майбутні роки.

Киргизстан

У Південно-Східному Туркестан! рельєф і полі­тична географія створюють ситуацію, що нагадує Кавказ. Східний край території Узбекистану ле­жить впереміжку з Киргизстаном і Таджикиста­ном. Таджицькі ексклави знаходяться всередині Киргизстану. Культурна географія також складна і фрагментована. Кордони розділяють людей одного етнічного походження і об'єднують групи, які ма­ють мало спільного. Гірські пасма ізолюють спіль­ноти, які живуть у віддалених одна від одної доли­нах. За таких умов розбудова держави є непростою справою.

Великі гірські масиви Тянь-Шаню височіють у центрі Киргизстану. Радянські політики створили цю одиницю як соціалістичну республіку, але сьо­годні місцеві жителі — тюркська людність, відома як киргизи — становлять майже 60 % населення із сукупних 5 млн. Росіяни, кількість яких скоро­чується. становлять близько 15 %, узбеки — 14 %. Численні дрібніші меншини формують заплутану культурну географію. Десь 70 % людей сповідують іслам, і ваххабізм завоював тут міцний плацдарм. Місто Ош вважається базою цього руху в усьому Туркестан!.

Киргизстан обтяжений економічними пробле­мами, політичними невдачами (тут панує один із найавторитарніших режимів регіону) і суспільни­ми негараздами. Столиця Бішкек лежить на північному схилі Тянь-Шаню біля кордону з Ка­захстаном. Наземні комунікації між Північним Киргизстаном, Казахстаном і Узбекистаном кра­щі, ніж у самому Киргизстані.

Більшість населення займається тваринницт­вом; крім овець і великої рогатої худоби киргизи розводять яків на м’ясо і молоко на високогірних пасовищах, непридатних для іншої худоби. На зрошуваних долинах і низинах збирають пшени­цю. фрукти і овочі. Розвинені головно переробна та пакувальна промисловість для місцевої текс­тильної продукції та продовольства. Економіка є типовою для низькодохідної периферійної країни. Ось якою може бути неправдива статистика: у кінці 1990-х років Киргизстан звітував про най­більший відсоток приросту промислового вироб­ництва між державами колишньої радянської орбіти. Причиною могла бути продукція золото- очисного заводу — спільного канадсько-киргизь­кого підприємства. Але його вплив на загальний рівень життя людей був мінімальним.

На початку нового століття Киргизстан зі­штовхнувся з проблемою, пов'язаною з його відносним розміщенням: нелегальні наркоділки почали використовувати його як сполучну ланку між джерелами в Афганістані й Таджикистані та споживачами у Європі.

Таджикистан

На півдні й на сході Таджикистан межує відпо­відно з Афганістаном і Китаєм. Гігантський Памір домінує на східних просторах, де високі, покриті льодом гори формують джерело зрошувальної во­ди для сусідніх пустельних районів Узбекистану і Туркменістану. Два найвищі піки у цій гряді, обидва вищі 7000 м (23 000 футів), височіють над одним із найзахоплюючіших високогірних пей­зажів у світі.

Таджики є відособленим народом у регіоні: во­ни мають перське, а не тюркське, походження і розмовляють перською (тобто індоєвропейською) мовою. На них припадає 62 % із сукупного 6,6-мільйонного населення, але багато таджиків живуть у сусідніх Афганістані та Китаї. Таджики ділять свою землю з узбеками на заході й північно­му заході (25 %), росіянами (7 %. шо невпинно зменшуються), вірменами та іншими меншинами. Більшість таджиків, незважаючи на свою перську спорідненість, є мусульманами-суннітами, а не шиїтами.

Столиця Душанбе лежить на крайньому заході країни. Коли у 1929 р. була заснована Таджицька соціалістична республіка, це була територія напів­кочового тваринництва і ремісничих галузей. Ра­дянське правління і планування економіки забез­печило появу великих промислових підприємств, шахт і зрошувального землеробства, але більшість таджиків залишилися землеробами і пастухами.

Після здобуття незалежності колишні ко­муністичні керівники утримали за собою владу, але відвернулися від Москви. Незабаром Таджи­кистан був утягнутий у громадянську війну, коли ісламські групи атакували державні установи та військові бази. Конфлікт мав переважно регіо­нальний вимір: BjiaaHi органи у Душанбе були не в ладах із північним регіоном країни — розсадником не лише ісламського фундаменталізму. а й анти- таджицьких, проузбецьких настроїв. Наприкінці 1990-х років влада нарешті домовилася про пере­мир'я з Об’єднаною таджицькою опозицією, шо репрезентувала головні ісламські групи, але багато менших груп і озброєних загонів залишилися поза грою і продовжували свою кампанію жорстокості проти будь-якої державної структури і всієї влади загалом. Тим часом економіка і суспільний устрій Таджикистану фактично розпалися, і майбутнє країни є доволі туманним.

Афганістан

Найпівденніша країна у цьому регіоні стала б час­тиною радянської Центральної Азії, якби вторг­нення Москви у 1979 р. було успішним. Але ця експансія започаткувала низку конфліктів, шо спричинили тяжкі матеріальні та людські втрати у цій континентальній замкнутій державі.

Держава Афганістан постала завдяки тому, що британці й росіяни, змагаючись за гегемонію на цій території упродовж XIX ст., погодилися визна- 22 чати її як проміжну чи. іншими словами, буферну державу, між їхніми володіннями. Таким чином Афганістан отримав вузьке продовження своєї ос­новної території на схід до китайського кордону — Ваханський коридор (рис. 7-19). У результаті де­лімітації країни колоністами Афганістан також от­римав землі туркменів, узбеків і таджиків на півночі, Персії (теперішній Іран) на заході та західний край британської Індії (теперішній Па­кистан) на сході.

Географія та історія ніби змовилися поділити Афганістан. Як видно з рисунка 7-1, дуга висотно­го Гіндукушу домінує у центрі країни, створюючи три широкі зони: відносно добре зрошувані й ро­дючі північні рівнини та басейни; пересічені цент­ральні високогір'я, небезпечні щодо землетрусів; і переважно пустельні південні плоскогір’я. Столи­ця Кабул лежить на південно-східних схилах Гіндукушу і пов’язується вузькими переходами з північними рівнинами, а також Хайберським пе­реходом із Пакистаном.

Через цей різноманітний ландшафт переходи­ли незліченні народи: греки, турки, араби, монго­ли та інші. Деякі тут оселилися. їхні нащадки сьо­годні розмовляють перською, тюркською та інши­ми мовами. Деякі залишили по собі археологічні знахідки або й зовсім нічого. Теперішнє населення Афганістану (28,1 млн плюс 4 млн біженців, шо проживають за межами країни) не має етнічної більшості. Це країна меншин, у якій пуштуни на сході є найчисленнішими (близько 40 %). Друга за величиною меншина — це таджики, зосереджені за Гіндукушем, біля кордону з Таджикистаном. Хазарейці з центральних високогір'їв і півдня, уз­беки й туркмени з північних прикордонних тери­торій, белуджі з південних пустель та інші групи, розсіяні по країні, створюють одну з найсклад­ніших етнокультурних мозаїк у світі (рис. 7-20. 7-21).

Загалом конфлікти знаменували всю історію Афганістану, але жоден із них не був таким згуб­ним, як його втягнення до «холодної війни». Під час радянської окупації у 1979 р. США підтримали мусульманську опозицію — моджахедів («борців») — сучасною зброєю і грішми, і «обмежений контин­гент воїнів-інтернаніоналістів» був змушений відступити. Незабаром фракції, які об'єдналися під час антирадянської кампанії, почали кон­фліктувати між собою, затягуючи повернення мільйонів біженців, які втекли до Пакистану та Ірану. Ситуація нагадувала дорадянське минуле: типово феодальна країна зі слабкою та неефектив­ною владою в Кабулі.

У 1994 р. на політичній арені з'явилася ше од­на фракція: так званий «Талібан» — «Учні релігії» з ісламських шкіл у Пакистані. їхньою метою було покінчити з хронічною фракційністю Афганістану, впровадивши суворий ісламський закон. Народна підтримка у змореній війною країні, особливо се­ред пуштунів. привела до низки успіхів, і до 1996 р. «Талібан» захопив Кабул. Географічні умови Афганістану і північна опозиція дешо сповільнили дії «Талібану», але у 1998 р. ці сили прорвалися до узбецьких і таджицьких твердинь і захопили Ma- зарі-Шаріф — важливе північне місто.

Насаджування «Талібаном» ісламських законів було таким жорстоким, шо навіть мусульманські країни почали протестувати. Обмеження на діяль­ність жінок поклали край їхній освіті, зайнятості та свободі пересування, а також мали негативні наслідки для дітей. Але афганське суспільство своєю пасивністю дозволяє впроваджувати кодекс «Талібану». Пакистан, джерело цього руху, проте­гує новий сунітський режим у Кабулі, проте Іран підтримує шиїтську хазарейську меншину і персь- комовних таджиків на півночі.

Агентства новин часто відносять Афганістан до найвідсталіших країн у світі — з найнижчими до­ходами, надзвичайно серйозними суспільними не­гараздами, високим рівнем дитячої смертності та короткою тривалістю життя. Такими є реальності у цій колись колоніальній, а тепер украй заідео­логізованій ісламській окраїні.

РИСУНОК 7-2 1

Коли до республік Туркестану прийшла неза­лежність, вона віталася практично усіма: колиш­німи керівниками, які надіялися встановити тепер уже єдиний контроль у своїх перспективних країнах; ісламськими групами, які сподівалися, шо отримають право сповідувати свою віру; етнічни­ми меншинами, котрих тривалий час пригноблю­вали; інтелектуалами, шо мріяли про демократію і свободу. Але ці очікування не завжди давали бажа­ний ефект. Москва придушувала міжрегіональне суперництво та етнічні незгоди, і її відхід розв'язав руки конфліктуючим силам. До того ж кінець ра­дянського правління спричинив міграції та пов'язану з ними нестабільність. Люди, яких було вислано до центральноазійських республік ко­муністичним режимом, використали свій шанс повернутися додому. Інші, налякані або непевні стосовно майбутнього нового Туркестану, поїхали в Україну. Німеччину або в інших напрямах.

Шо ж до іноземців, то здобуття незалежності країнами Туркестану відкрило їм нові перспекти­ви; для західних нафтових компаній — пошуку спільних підприємств; для гірничих фірм — екс­плуатації відомих і поки невідомих родовиш; для промислових корпорацій — використання дешевої робочої сили. Далі були ті, хто надіявся розшири­ти вплив своєї держави, віри чи економіки: пред­ставники світської влади з Туреччини, ісламські вербувальники з Ірану, торгівці з Пакистану, ме­неджери з Індії.

Але десятиліття потому рівень усіх цих очіку­вань суттєво знизився. Владний авторитаризм ра­дянсько-азійського типу продовжує панувати; ко­рупція, неефективність і придушення дисидентів спричиняють побоювання нестабільності; ісламсь­кий фундаменталізм у формі ваххабітського чи талібанського руху затьмарює інвестиційний клі­мат. Тому Туркестан є ще одним компонентом у цьому географічному світі, який переживає етнічні та культурні збурення, вібрацію кордонів і поділ людності. Він цілком підтверджує головний прин­цип регіональної географії: структури — тимча­сові, а зміни — постійні.