БРАЗІЛІЯ: ГІГАНТ ПІВДЕННОЇ АМЕРИКИ

Бразілія є гігантом Південної Америки з усіх по­зицій. Вона настільки величезна, що межує з усіма іншими країнами цього світу, за винятком Еквадо­ру і Чілі (рис. 6-3). Її тропічне й субтропічне довкілля розтягнулося на велетенському просторі від екваторіальних тропічних лісів Амазонії до во­логої помірної кліматичної зони на крайньому півдні країни.

Структура населення

Населення Бразілії, яке становить 175.2 млн осіб, за своєю різноманітністю не поступається насе­ленню Сполучених Штатів. Подібно до того, як це відбувалося в інших країнах Америки, після нава­ли європейців тубільне населення було майже цілком винищене. До нашого часу дожило менше 200 000 індіанців у глибині басейну Амазонки. Аф­риканці також були завезені сюди у великих кіль­костях, і сьогодні темношкіре населення Бразілії Ha_jTinye 8,6 млн осіб. До того ж тут відбулося знач­не змішання рас, тому 70 млн бразільців мають мішаних європейських, африканських і, меншою мірою, індіанських предків. Решту 96 млн осіб (54 %) головним чином європейського походжен­ня. які є нащадками іммігрантів з Португалії, Італії, Німеччини і Східної Європи, навряд чи можна вважати більшістю. Такий склад населення був ще більше урізноманітнений прибуттям сюди ліванців і сірійнів, а з 1908 р. — японців, які нині становлять найбільшу етнічну групу за межами Японії.

Бразілія, на відміну від інших країн Америки, досягнула значного прогресу в розв’язанні расової проблеми, хоча темношкіре населення все ше пе­ребуває в найменш вигідному становищі і його громадські лідери продовжують скаржитися на дискримінацію. Але населення Бразілії являє со­бою таку мішанину етнічних груп, шо кожна з них може висунути ті чи інші претензії; тому офіційна статистика щодо «чорних» чи «європейців» утрачає будь-який сенс. Що бразільці дійсно мають, так це оригінальну національну культуру, яка знаходить своє вираження у відданості Католицькій церкві (Бра­зілія є найбільшою у світі католицькою країною), в універсальному використанні варіанту порту­гальської мови і способі життя, в якому головни­ми рисами є яскраві кольори, жива музика, зрос-

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«У районі порту в Велені можна побачити колись елегантні, а в наш час запущені вулиці колоніального міста, збудова­ного в гирлі Амазонки. Вузькі, вимощені бруківкою і обрам­лені прикрашеними плиткою і аркадами будинками, ці ву­лиці пам'ятають часи голландської то португальської геге­монії. Збираючи інформацію про види діяльності й послуги, ми зазначили величезну кількість різноманітних видів діяль­ності та послуг — від столярних майстерень до ресторанів при магазинах і від пекарень до магазинів одягу. Старенькі тротуари були заповнені покупцями, робітниками і тими, хто намагалися знайти собі роботу. Богото з них щойно прибу­ли до цього зростаючого міста з населенням 1,7 мпн осіб, приваблені можливістю отримати роботу. Розмаїття насе­лення цього й інших міст тропічної Південної Америки є відображенням різноманітності походження народів регіону і глибини внутрішніх районів країни, з яких міський магніт притягує своїх нових городян».

таюча національна свідомість і гордість за свою країну.

Однією з найбільш характерних ознак демо­графічної ситуації Бразілії є зменшення в останні роки високих темпів приросту населення. За ос­танні три десятиліття вони скоротилися майже вдвічі (до 1,5%), а середнє число дітей, народже­них однією бразільською жінкою, різко впало з 4,4 у 1980 р. до 2,4 у 2000 р. Може здатися дивним, але це сповільнення приросту населення відбулося за відсутності активної державної політики контролю народжуваності та всупереч Католицькій церкві, вплив якої останнім часом дещо зменшився. На думку демографів, воно стало результатом трьох факторів: повсюдного поширення контрацептив­них засобів; довгого періоду економічної невизна­ченості, який тривав упродовж майже всіх 1980-х і 1990-х років; і неймовірна популярність телеба­чення. яке виступає головною рушійною силою у зміні позицій і прагнень бразільського народу.

Перспективи розвитку

Бразілія дуже багата на природні ресурси, до яких належать величезні поклади залізної та алюмі­нієвої руд, значні поклади олова і марганцю та чи­малі нафтові й газові родовиша (рис. 6-8). Енерге­тика країни базується на широкому використанні гідроелектростанцій і успішній заміні бензину га- зоголем (спиртом, котрий виробляється з цукрової тростини), шо дає можливість заправляти цим де­шевим пальним більше половини всіх автомобілів. Окрім цих природних ресурсів, бразільська земля забезпечує значні обсяги сільськогосподарського виробництва, шо робить країну світовим лідером з експорту кави, соєвих бобів та концентрату апель­синового соку. Товарне сільськогосподарське ви­робництво має найвиші темпи зростання серед усіх секторів економіки, чому сприяють високий рівень механізації та освоєння нових лукопасо­вищних угідь на південному заході.

Як уже було сказано, Бразілія посідає сьоме місце серед промислово розвинених держав світу. Її стійкому економічному зростанню значною мірою посприяло відкриття урядом на початку 1990-х років промислових підприємств країни для міжнародної конкуренції та зарубіжних інвестицій.

Незважаючи на теперішні економічні досяг­нення, на загальному розвиткові країни позначи­лися періодичні буми з наступними депресіями ос­танніх десятиліть. Перспектива підтримки темпів економічного зростання на належному рівні поси­люється новим для континенту середовищем віль­ної торгівлі, але не слід забувати і про серйозні внутрішні проблеми соціальної та регіональної нерівності. У цьому географічному світі, відомому найрізкішим на земній кулі поділом між багат­ством та бідністю. Бразілія виділяється як країна з найширшим розривом у доходах населення.

Сьогодні 10 % найбагатших людей Бразілії во­лодіють двома третинами всієї землі й контролю­ють більше половини багатств країни. На проти­лежному боці економічного спектра бідність зрос­ла на вражаючі 50 % з 1980 р. В той час коли 20 % населення живе у найжахливіших умовах, дуже ма­ло робиться для поліпшення його житлових умов, освітнього рівня і охорони здоров’я (принаймні половина всіх бразільців страждає від хронічного недоїдання). Навіть незважаючи на значний регіо­нальний розвиток, майже вся вигода від нього йде вже й так багатим жителям країни та потужним корпораціям, поглиблюючи, таким чином, прірву між сучасною і традиційною Бразілією. Якщо ресурси країни і доступ до сприятливих можли­востей не стануть розподілятися більш рівномір­но. рух Бразілії уперед буде дедалі більше захма­рюватися.

Субрегіони Бразілії

Бразілія є федеративною республікою, яка скла­дається з 26 штатів та федерального округу сто­лиці — Бразіліа (рис.

Хоча розміри Бразілії майже дорівнюють розмірам 48 суміжних Сполучених Штатів, вона не має чіткої фізіографічної регіоналізації. Анди ви­сочать далеко за її кордонами, а у рельєфі країни в основному переважають плоскогір'я і невисокі па­горби (рис. 6-1). Навіть Амазонська низовина, яка охоплює майже 60 % країни, не є повністю рів­нинною: між притоками великої ріки розташовані невисокі, але обширні пасма. На південному сході поверхня Бразільського плоскогір'я поволі підій­мається в напрямі до Атлантичного узбережжя. Уздовж берегової лінії простягається стрімкий укіс від поверхні плато до рівня моря, через що не за­лишається майже ніякого.місця для будівництва. Маючи відносно небагато прибережних рівнинних територій. Бразілія. утім, володіє кількома відмін­ними природними гаванями. Враховуючу нечітку фізіографічну визначеність країни, слід зазначити, що шість субрегіонів. які обговорюються нижче, не мають абсолютних чи навіть загальновизнаних меж. Для більшої зручності на рисунку 6-8 ці межі збігаються з межами штатів.

Північно-Східний субрегіон

Північно-Східний субрегіон є історичним культур­ним осередком країни. Тут на ранніх етапах поча­ла розвиватися плантаційна економіка, шо при­ваблювала португальців, які незабаром завезли сюди чимало африканських рабів для роботи на полях цукрової тростини. Але клімат з рясними і передбачуваними дощами, які випадають на узбе­режжі. змінюється на менш прогнозований клімат внутрішніх районів, де проживає майже половина 50-мільйонного населення субрегіону.

На додаток до цього північний схід країни по­терпає від колосальної екологічної проблеми, якою є регулярні спустошливі посухи. Частково вони є наслідком Ель-Ніньо (періодичного ефекту 14 нагрівання поверхні океану з північно-західного боку континенту). Тривалі посушливі періоди нас­тають настільки регулярно, шо ці землі отримали назву «полігону посухи». Іронія ситуації полягає в тому, шо субрегіон багатий на підземні води, але величезне фермерське населення сертао не може собі дозволити відносно дороге свердління коло­дязів. А без іригації той сумарний тиск, який люди і худоба чинять на землю, призводить до висна­ження природної рослинності, що сприяє ариди- зації та безплідності землі. Зрозуміло, шо такі умо­ви стимулюють міграцію значної частини населен­ня не тільки до розташованих на узбережжі міст, а й за межі субрегіону — до бітьш заможних районів на півдні, які мають вихід до Атлантичного океану. Щоб якось сповільнити цей людський потік, в ос­танні роки бразільський уряд запровадив програму викупу недостатньо оброблюваних земель для роз­селення на них безземельних селян. Хоча з цієї програми скористалися десятки тисяч родин, зага­лом це було лише краплиною в морі сільської бідності Північно-Східного субрегіону.

Цукрова тростина була і залишається основ­ною сільськогосподарською культурою на північ­ному сході вздовж більш вологого узбережжя. У районах сертао переважає відгодівля худоби, при­чому на великих ранчо з кращими пасовищами вирощують велику рогату худобу, а на решті земель випасають кіз. Порівняно невеликі райони з успішним товарним сільськогосподарським ви­робництвом — бавовни в Ріо-Гранде-до-Порте. сизалю в Параїба і цукрової тростини в Перна.мбу- ко — різко контрастують з розташованими у сусід­стві незліченними ділянками, на яких практику­ється натуральне сільське господарство. Основою всього завжди є вода, і коли агробізнес або уряд можуть дозволити собі інвестувати кошти, земля стає високопродуктивною. Для прикладу, нижня частина долини річки Сан-Франсіску була за ос­танні роки трансформована в район зрошувально­го сільського господарства, шо спеціалізується на впрошуванні тропічних фруктів і має найвиші темпи зростання у Південній Америці.

Сьогодні північний схід Бразілії є територією величезних контрастів. Архітектура міст Ресіфі та Салвадора (португальської колоніальної столиці з 1549 по 1763 р.) усе ще має на собі відбиток більш ранньої доби достатку. Сюди з надією тисячами прибувають селяни, яких зганяє з землі погіршен­ня життєвих умов і які поповнюють звичні для кожного міста барачні квартали. Та все ж. окрім успішних сільськогосподарських іригаційних про­ектів, у субрегіоні існує ше декілька світлих плям.

Під кінець 1980-х років поблизу Салвадора було зведено величезний нафтохімічний комплекс. Це дало можливість створити тисячі нових робо­чих місць, залучити нові інвестиції (в тому числі іноземні) і дати поштовх промисловості субрегіону загалом. На всьому північно-східному узбережжі почав швидко розвиватися туризм. Нові курорти на березі океану приваблюють туристів з Європи (час польоту звідти — лише сім годин). У Ресіфі зародилася нова галузь промисловості з випуску програмного забезпечення для комп’ютерів. Окрім цього, місто завоювало репутацію провідного

По великих містах Південної Америки

Ріо-де-Жанейро

Скажіть «Південна Америка» — і перше, що більшості людей спаде на думку, — це гора Цукрова Голова, яка є найбільш відомим орієнтиром Ріо-де-Жанейро і яка подібно до вартового охороняє вхід до чудової бухти Ґуанабаро. Назване «казковим містом» через захоплюючі навколишні краєвиди, Pio у 1763 р. змінило Салвадор у ролі столиці Бразілії. Воно утри­мувало цю позицію впродовж майже двох століть до того часу, коли в 1960 р. федеральний уряд пе­ремістив свою штаб-квартиру до розташованого в глибині країни м. Бразіліа. Пріоритет Ріо-де-Жанейро перед тим уже зазнав удару: під кінець 1950-х років місто Сан-Паулу, розташоване на відстані 400 км на південний захід, давній суперник Pio, обігнало його за кількістю жителів і стало найбільшим містом Бразілії. З того часу розрив між двома містами постійно збільшувався. Хоча ці події призвели до еко­номічного спаду, Pio (з населенням 10,8 млн) продов­жує залишатися головним торговельним центром, вуз­лом повітряних перевезень, туристичних маршрутів і центром міжнародного бізнесу. Що стосується куль­турного життя, то Ріо-де-Жанейро і сьогодні є незапе­речним лідером, і коріокос, як жителі Pio називають себе, задають темп усій країні завдяки своїй індустрії розваг та своїм університетам, музеям та бібліотекам.

Якщо подивитися на місто з дещо непривабливо­го боку, його репутація дедалі більше плямується пог­либленням прірви між багатими і бідними мешканця­ми. Ця несправедливість набуває крайніх форм і є однією з найбільших на земній кулі. Всі великі міста мають свої проблеми, і Ріо-де-Жанейро затопили хвилі наркоманії та злочинності, що беруть початок у найбільш безнадійних нетрях, що повиростали на навколишніх пагорбах і продовжують бурхливо роз­ростатися.

Утім міські планувальники почали запроваджува­ти новий проект, відомий під назвою «Ріо-Сіті», з ме­тою поліпшити життя усіх мешканців міста. Цей амбіційний задум передбачає перепланування близь­ко двох десятків старіючих міських районів, споруд­ження ультрасучасної автостради, яка перетинатиме все місто і, що найбільш важливо, електрифікацію та каналізацію міських нетрів.

366 РОЗДІЛ 6 І ПІВДЕННА АМЕРИКА медичного центру. Найбільш багатообіцяючим є тривалий розвиток міста Форталеза і розташовано­го навколо нього штату Ceapa. Нові для цих місць галузі швейної та взуттєвої промисловості вже посприяли нанесенню міста на економічну карту світу, а соціальні програми місцевого уряду настільки поліпшили стан справ в освіті, охороні здоров’я та працевлаштуванні, що їх пропонують як модель для решти міст Бразілії.

Південно-Східний субрегіон

Штат Баїя є перехідним між північчю і півднем. Прибережний укіс стає ше більш стрімким, пла­то — вищим, а місцевість — більш різноманітною. Кількість річних опадів зростає і стає більш залеж­ною від пори року. Південно-Східний субрегіон, з його великими містами і найбільшою концент­рацією населення, є сучасною серцевиною Бра­зілії. Тисячі колоністів були приваблені сюди зо­лотом. Інші корисні копалини також відіграли свою роль у припливі нових поселенців. Кінцевою станцією «золотої стежки» стало саме місто Ріо-де- Жанейро. Та все ж стабільність і економічне зрос­тання цьому субрегіонові забезпечило сільське господарство. Мешканці гірничих поселень потре­бували продовольства, а ціни на продукти харчу­вання були високими. Це стимулювало розвиток сільського господарства, тому багато фермерів (ра­зом зі своїми рабами) переїхали до штату Мінас- Гераїс обробляти землю. Врешті-решт сільське господарство стало тут домінуючою галуззю, і на луках почали випасатися великі стада худоби.

Брозілія є лідером з вирощування цитрусових. На сьогодні во­на забезпечує 25 % світового обсягу Tx виробництва і значно випереджає у цьому свого найближчого конкурента — Сполу­чені Штати (15 %). Істотний внесок у цю справу робить процвітаюча у Бразілії галузь із виробництво концентрату апельсинового соку, яка зосереджується у штаті Сан-Паулу. Показаний на фото ультрасучасний переробний завод розта­шований у самому серці «цитрусового поясу» штату — непо­далік від Матао. Місто Матао лежить на відстані 400 км на північний захід від Сантуса — великого аванпорту Сан-Паулу, що є воротами у Глобальну мережу морських перевезень, і має з ним залізничне сполучення.

У третій чверті XX ст. розпочалася ще одна ера видобування корисних копалин у цьому суб- регіоні, пов’язана вже не з золотом чи алмазами, а з розробками залізної руди навколо Лафайєт, а та­кож із поставками марганцю та вапняку до стале­ливарного комплексу у Волта-Редонда (рис. 6-8). Видобуток заліза незабаром вийшов у число про­відних галузей економіки Бразілії, і починаючи з 1990 р. країна стала одним із основних виробників і експортерів цього металу на земній кулі. Штат Мінас-Гераїс (що перекладається як «Головні ко­пальні») видобуває близько 75 % залізної руди і виробляє майже 50 % усієї сталі в Бразілії. Маючи таку базу, промисловість південно-західного суб- регіону почала швидко прогресувати. В авангарді розвитку знаходився металургійний комплекс у Белу-Орізонті. Це місто, яке бурхливо розвиваєть­ся, є кінцевим пунктом промислового коридору, шо простягнувся на 500 км у південно-західному напрямі аж до мегалополісу Сан-Паулу. Впродовж майже всіх 1990-х років темпи економічного зрос­тання цього субрегіону були порівнянними з тем­пами зростання у Тихоокеанському регіоні Південно-Східної Азії. В той же час, маючи еко­номічний потенціал, порівнянний з економікою Чілі під кінець 1990-х років, Мінас-Гераїс випере­див штат Ріо-де-Жанейро і став другим за випус­ком промислової продукції штатом Бразілії.

Сан-Паулу

Провідним промисловим виробником Бразілії є штат Сан-Паулу, який знаходиться в епіцентрі розвитку країни. На частку цього економічного і географічного центру припадає майже половина валового внутрішнього продукту країни і більше третини її виробничих потужностей. Маючи еко­номіку, яка за своїми розмірами дорівнює еко­номіці Аргентини, розквітаючий штат Сан-Паулу як магнітом притягує мігрантів, особливо з північного сходу. Тому феноменальні темпи зрос­тання цього штату, людність якого вже й так ста­новить 20 % загального населення Бразілії, не по­винні видаватися дивними.

Багатство штату Сан-Паулу було побудоване на плантаціях кави, відомих під назвою фазенд.

По великих містах Південної Америки

Сан-Паулу

Місто Сан-Паулу, розташоване на відстані 50 км уг­либ країни від атлантичного порту Сантус, не має жодних видимих географічних переваг. Утім саме тут ми знаходимо третій за розмірами мегалополіс на Землі, населення якого зростало настільки неконт- рольовано, що за останню чверть століття Сан-Пау­лу виросло більш ніж удвічі (з 11 до 23 млн).

Засноване у 1554 р. як єзуїтська місія, сучасне місто Сан-Паулу розвинулося завдяки кавовому буму XIX ст. З того часу воно постійно зростало і як сільсь­когосподарський центр (окрім переробки кави, місто займається виробництвом соєвих бобів, концентрату апельсинового соку і цукру), і як виробничий комп­лекс, на який припадає приблизно половина всіх ро­бочих місць у промисловості Бразілії. Місто також стало головним фокусом торговельної та фінансової діяльності країни. В наші дні ЦДР Сан-Паулу є симво­лом урбанізації Південної Америки, який приваблює найбільший обсяг зарубіжних інвестицій на конти­ненті. Тут кипить торговельна діяльність, яка цілком відповідає іміджу міста як ділової столиці Меркосуру.

Разом із тим навіть найбільший промисловий ме­галополіс Південної півкулі відчуває на собі вплив глобальної хвилі постіндустріалізації і змушений прис­тосовуватися до нових умов. Щоб місто не повтори­ло долі Детройта, зона старіючого автомобілебуду­вання на південних окраїнах міста почала залучати нові галузі промисловості. Особливо багато сюди ри­нуло Інтернет-компаній, які вже утворили найбільший у країні осередок електронної комерції, багато хто почав називати цей район Силіконовим селищем.

Додаткові можливості вишукуються і в інших об- ширних передмістях Сан-Паулу, які розрослися на відстань до 100 км від ЦДР. У зовнішньому північно- східному секторі почали виростати нові дослідні уста­нови і заводи з виробництва комп'ютерів і телеко­мунікаційного обладнання. А на захід від центральної частини Сан-Паулу, облямовуючи кільцеву дорогу, розкинувся найбільший у Південній Америці офісний комплекс із численними ультрасучасними висотними будинками.

Високі темпи зростання цього мегаміста, звісно, супроводжуються проблемами перенаселення, заб­руднення довкілля та перенавантаженості вуличного руху. Затори на вулицях Сан-Паулу, мабуть, є найгіршими на земній кулі, причому автомобілів з заг­лухлими моторами тут у будь-який день удвічі більше, ніж у Мангеттені. Однією з найсерйозніших проблем є приголомшлива бідність, яка не менша, ніж у Мехіко. Кільце барачних поселень навколо мегалополісу постійно розширюється, що справляє чималий тиск на місто. Оскільки надзвичайно високі темпи зрос­тання населення наприкінці XX ст., згідно з прогноза­ми, не будуть зменшуватися і в передбачуваному майбутньому, перспектива того, що населення Сан- Паулу менш ніж за 25 років виросте до неймовірної цифри 50 млн, зовсім не виглядає нереальною.

Лише одне покоління тому кава складала при­наймні половину всього експорту Бразілії. Хоча вона й надалі залишається важливою культурою, а Бразілія — провідним її виробником у глобально­му масштабі, в наші дні кава становить лише 5 % експорту країни, оскільки її обійшли інші сільсь­когосподарські товари. Одним із таких є концент­рат апельсинового соку, з випуску якого Бразілія також є глобальним лідером. Річний обсяг вироб­ництва концентрату в одному лише штаті Сан-Па­улу вдвічі перевищує його річне виробництво шта­том Флоріда. Це стало можливим завдяки місцево­му клімату, де нема зимових заморозків, наявності ультрасучасних переробних заводів і цілому фло­тові спеціальних танкерів, які доставляють готову продукцію на ринки Сполучених Штатів, а також у 50 інших країн світу від Японії до Росії, іншою провідною культурою є соя. З виробництва соєвих бобів Бразілія займає друге місце у світі. Цент­ральні та західні райони штату Сан-Паулу отриму­ють найбільшу вигоду від цієї сільськогосподарсь­кої експансії, яка також охоплює впрошування цукрової тростини (для виробництва газоголу), ба­вовни та каучукових дерев.

Промисловість штату досягла не менших успіхів, ніж сільське господарство. Прибутки, от­римані від плантацій кави, забезпечили не­обхідний інвестиційний капітал; руди з Мінас- Гераїс дали основні сировинні матеріали; гідроеле­ктростанції, розташовані на прибережних схилах, виробляють необхідну енергію; розташований поблизу порт Сантус зробив можливим вихід до океану, а еміграція з Європи, Японії, а також інших районів Бразілії задовольнила зростаючу потребу у кваліфікованій робочій силі. У міру зростання обсягів внутрішнього ринку переваги центрального розташування і агломерації забезпе­чили штату Сан-Паулу першість — становише, яке згодом укріпилося завдяки розширенню міжна­родної торгівлі. Як результат, мегалополіс Сан-Па­улу став провідним індустріальним комплексом і найбільшим містом не лише у Бразілії, а й в усій Південній Америці. Цю позицію штат і місто пере­несли у XXI ст., але, як стає зрозуміло із вставки «Сан-Паулу», на них чекають нові випробування і нові можливості, оскільки на промислові центри всієї земної кулі починають істотно впливати си­ли, вивільнені постіндустріальним суспільством (див. розділ 4).

Південний субрегіон

Три штати, загальне населення яких щойно пере­вищило 25 хьпн, утворюють найпівденніший бра- зільський субрегіон. Цими штатами є Парана, Санта-Катаріна і Ріо-Гранде-до-Сул. Внесок не­давніх емігрантів із Європи у сільськогосподарсь­кий розвиток південної частини Бразілії, як і сусідніх Уругваю та Аргентини, є суттєвим. Багато з них приїхали не до країни кави, якою є штат Сан-Паулу, але на вільні землі, розташовані пів­денніше. Саме тут, у декількох районах, новопри­булі запровадили свої передові методи господа­рювання. Португальські фермери, які займалися впрошуванням рису, зосередилися у долинах шта­ту Ріо-Гранде-до-Сул. Німецькі колоністи — спеціалісти з вирощування зернових і розведення худоби — розселилися у північніших районах цьо­го штату та у штаті Санта-Катаріна. Що ж сто­сується італійців, то вони зайняли найвищі пагор­би, де заклали чудові виноградники. Всі ці землі виявилися високопродуктивними, а завдяки зрос­танню ринків у великих урбанізованих районах на півночі ці три штати стали найбільш заможною частиною Бразілії. Починаючи з 1990 р. процві­танню Півдня сприяло розширення європейських та інших зарубіжних ринків, особливо ринку тютюнових виробів. Сьогодні не менше половини всіх плош Ріо-Гранде-до-Сул, відведених під вирощування тютюну, засаджуються надзвичайно популярним тютюном з високим вмістом нікоти­ну. Це — генетично змінений різновид рослини тютюну, спеціально створений на прохання ви­робників сигарет у Сполучених Штатах. Він був завезений до Бразілії нелегально, але тепер допо­магає країні утримувати її становище глобального лідера з експорту тютюну.

Європейський рівень життя у субрегіоні відповідає розмаїттю європейської спадщини як у містах, так і в сільській місцевості, де німецька та італійська мови вживаються нарівні з португальсь­кою. В деяких районах завзяте відстоювання куль­турних цінностей Старого Світу виливається у не­доброзичливе ставлення до бразільців неєвро- пейського походження. У багатьох громадах актив­но знеохочують переселення бідних мігрантів з півночі, які прибувають сюди у пошуках роботи, їм пропонують безплатний проїзд на автобусі на­зад додому, а транспорт тих, хто приїжджає сюди своїм ходом, можуть блокувати разом з усіма по­житками. Більше того, кілька екстремістськії на­лаштованих груп відкрито висловлюються за відокремлення Півдня країни від Бразілії. Най­новіша з них груп, яка називає себе «Південь — моя країна», домагається створення «Республіки Пампа» і навіть демонструє свій власний прапор. Засуджуючи сепаратистський рух з його расистсь­кими гаслами, уряди штатів уживають заходів, спрямованих на недопущення такого розвитку подій. На думку місцевих урядів, центральним пи­танням є економічне, оскільки Південь отримує лише 60 % коштів, які він сплачує центральному урядові. Але оскільки, згідно з опитуваннями, принаймні третина всіх жителів субрегіону висту­пає за відокремлення, офіційна влада може отри­мати набагато серйознішу проблему. Боротьба з дореволюційними силами у Південній Бразілії, подібними до тих, що послаблюють національні держави по всій земній кулі, може видатися доволі тривалою.

Економічний розвиток Півдня не обмежується сільськогосподарським сектором. Вугілля, яке відвантажувалося зі штатів Санта-Катаріна і Pio- Ґранде-до-Сул на північ сталеплавильним заводам у Мінас-Гераїс, було визначальним елементом бразільської індустріалізації. Розвивається також і місцеве виробництво, особливо в Порту-Алегрі, де розташований один із найбільших у Південній Америці сталеплавильних комплексів. Протягом 1990-х років промисловий центр комп’ютерного програмного забезпечення міжнародного значення був збудований у Флоріанополісі — острівному місті й столиці штату Санта-Катаріна. Ставку було зроблено на вдале розташування, кваліфіковану робочу силу, відмінне авіасполучення та глобальні комунікаційні зв’язки міста. Його розвиткові та­кож сприяє стимулювання як урядом, так і при­ватним сектором нових компаній. Лише слабоза- селені внутрішні райони Півдня продовжують відставати від решти субрегіону, навіть незважаю­чи на пуск в експлуатацію потужної греблі Ітайпу у штаті Парана. Завдяки цій греблі Сан-Паулу та прилеглі до нього райони отримують величезну кількість електричної енергії, проте одна ця спору­да не може стимулювати розвиток цілого суб­регіону. Однак це з надлишком компенсується пробудженням внутрішніх районів Бразілії, розта­шованих далі на північ.

Внутрішній субрегіон

Субрегіон Внутрішньої Бразілії, який складається з трьох штатів — Гоііяс. Мату-Гросу і Мату-Гросу- до-Сул, відомий також як Центральний Захід. Це територія, яку бразільські плановики давно збира­лися зробити частиною продуктивного осередка країни, і в 1950-х роках нова столиця, місто Бразіліа, була свідомо зведена на його кордоні (рис. 6-8). Розташувавши нову столицю серед не­займаного лісу на відстані 650 км углиб континен­ту від її попередника, Ріо-де-Жанейро, лідери нації сигналізували про відкриття нової ери в роз­витку Бразілії — початок освоєння внутрішніх західних районів.

Столиця Бразіліа варта особливої уваги, оскільки вона представляє те, що політико-гео- 15 графи називають передовою столицею. Держава інколи переносить свою столицю до чутливого району, як, наприклад, у периферійну зону, котра є предметом суперечки з недружелюбною країною- сусідом. Частково це робиться для того, щоб зая­вити про свій намір не здавати позицій у спірній зоні. Прикладом може бути рішення Пакистану в 1960-х роках перенести свою столицю з прибереж­ного Карачі далеко на північ до Ісламабада — ближче до спірної території Кашміру, яка знахо­диться у прикордонній зоні Індії. Столиця Бразіліа не розташована в якійсь «гарячій точці», проте во­на межує з внутрішніми регіонами країни, які мо­лодій нації треба освоїти. Опинившись в авангарді цієї кампанії, нова столиця зайняла явно передову позицію.

Незважаючи на поступове зростання міста Бразіліа після 1960 р. від нуля до 2,1 млн жителів, які столиця має сьогодні, внутрішні райони трьох штатів змогли інтегруватися в економіку країни лише після 1990 р. Каталізатором стало освоєння обширних серрадо — родючих саван, які вкрива­ють центрально-західну частину країни і роблять її однією з найбільш обіцяючих сільськогосподарсь­ких зон на земній кулі (принаймні дві третини всіх її орних земель поки залишаються цілинними). Як і у випадку' Великих рівнин у США, рівнинність серрадо є однією з найсуттєвіших їхніх переваг, оскільки вона робить можливою великомасштабну механізацію з використанням мінімальної робочої сили. Іншою перевагою є дощі, які є тут більш рясні, ніж на Великих рівнинах чи в аргентинській Пампі (див. рис. 1-7). Провідною культурою тут є соєві боби, врожайність яких переважає вро­жайність навіть Зернового поясу у Сполучених Штатах. Інші продовольчі культури і бавовна та­кож стають більш поширеними у цьому субрегіоні, але сучасні темпи регіонального розвитку сповіль­нюються його труднодоступністю — проблемою, яка лише останнім часом почала знаходити своє вирішення. На відміну віл Великих рівнин і Пам­пи початок освоєння бразільських цілинних зе­мель не супроводжувався розвитком ефективної транспортної системи. Як результат, продукція цих внутрішніх районів має подорожувати погани­ми шляхами і другорядними залізницями, аж поки досягне ринків і портів Атлантичного узбережжя. Розроблено кілька проектів усунення цього не­доліку. Найбільш важливим з них є проект будів­ництва приватної залізниці Ферронорте, що отри­мала назву «Соєвої дороги», яка з’єднає Сан-Пау­лу і Сантус із найпівденнішими закутками штату Мату-Гросу. Планується також спорудження пів­нічно-західної гілки цієї залізниці до столиці Ма­ту-Гросу, міста Куяба, звідки колись вона може бути продовжена до центральних районів басейну Амазонки (рис. 6-8).

Північний субрегіон

Цей субрегіон є територіально найбільшим у країні, і розвиток його йде найшвидшими темпа­ми. Починаючи з 1980 р. населення семи штатів басейну Амазонки виросло більш ніж удвічі і сьо­годні становить 13,5 млн осіб. Північний є також найбільш віддаленим від серцевинних районів Бразілії субрегіоном (рис. 6-8). Саме він був аре­ною великого каучукового буму століття тому, ко­ли дикі каучукові дерева в сельві (тропічних лісах) давали величезні прибутки, а місто Манаус у цент­ральній частині Амазонки насолоджувалося корот­ким періодом багатства і слави. Проте каучуковий бум ущух у 1910 ρ.. коли плантації в інших части­нах земної кулі (особливо у Південно-Східній Азії) почали більш ефективно продукувати дешевший каучук. Упродовж наступних семи десятиліть Ама- зонія була застійним районом у глибині країни,

Ось як виглядає екваторіальний тро­пічний ліс Амазонки з орбітального су­путника після руйнівної діяльності люди­ни, яка розчистило землю для поселень. На фото темно-зелений колір уцілілого лісу контрастує з блідо-зеленими і роже­вими ділянками вирубаних лісів. Пояснен­ня лінійного характеру вирубування лісу тут, у коридорі автостради BR-364 штату Рондонія, представлено в тексті. Мало­ймовірно, що сільське господарство буде успішним у цьому районі тривалий час. Більшість розчищених земель, скоріше за все, будуть незабаром покинуті. Після цього винищення лісів продовжиться на нових ділянках, і вся екосистема підійде ще ближче до межі повного зникнення.

але такий стан справ різко змінився у 1980-ті роки. Нині цей субрегіон. пробуджений від сну, щороку приваблює понад 200 000 поселенців, шо на сьо­годні є найбільшою міграцією населення на земній кулі. Більшість людей селиться на південь від великої ріки — на плоскогір’ях між основними водними шляхами, а також по краях її обширного басейну.

Особливо слід зазначити дві актуальні програ­ми, оскільки вони є квінтесенцією того, що відбу­вається тут у даний час. Першою з них є «Ґранде Kapaxaco у штаті Пара. Це величезний багатогран­ний проект, основою якого є найбільші у сьому світі поклади залізної руди, шо її видобувають у горах навколо Kapaxaca (рис. 6-8). На доповнення до величезного гірничого комплексу тут споруд­жується гребля на річці Токантінс та прокладаєть­ся 850-кілометрова залізнична колія до атлантич­ного порту Сан-Луїс. Акцент у цьому амбіційному проекті робиться на подальшій експлуатації за­пасів корисних копалин (у тому числі бокситів, марганцю та міді), відгодівлі худоби, вирощуванні сільськогосподарських культур та лісівництві. Тут 16 на практиці застосовується концепт полюсу зрос­тання. Термін цей майже не потребує довгого по­яснення. Полюс зростання — це концентрація промислових об'єктів, які після введення їх у дію починають розвиватися і спричиняють ефект роз­витку в навколишніх районах. Призначенням під­приємств «Гранде Карахас» якраз і є стимулюван­ня глибинних районів країни. Якщо цей проект буде успішним, подальшого розвитку дістане шос­та частина всієї Амазонії.

Не дивно, що в цю частину Амазонського ба­сейну в останні роки кинулися десятки тисяч но­вих поселенців. В авангарді йшли ті люди, які шу­кали тут можливостей для бізнесу. За ними ринули маси низькооплачуваних некваліфікованих робіт­ників і селян, котрі прагнули роботи і землі, яку вони могли б зробити своєю власністю. Початко­вий етап цієї колосальної ініціативи стимулював розвиток багатьох міст. Особливо слід зазначити дивовижне відродження Манауса. У зоні вільної торгівлі, яка прилягає до цього міста, виріс цілий промисловий комплекс, що спеціалізується на ви­робництві телевізорів, відеомагнігофонів та безлічі інших товарів радіоелектроніки. Виробників при­ваблюють сюди дешева робоча сила, відмінне функціонування ультрасучасного аеропорту, а та­кож центральне розташування зони стосовно всієї північної частини Південної Америки. До цих пе­реваг можна додати завершення будівництва у 1990-х роках всепогодно)’ автостради, яка простя­гається на північ до столиці Венесуели Каракаса.

Багато проблем виникло тоді, коли по Ама­зонії прокотилася хвиля золотошукачів. Ніхто не постраждав від нього більше, ніж яномамі — одна з останніх у Західній півкулі тубільних народностей, яка за своєю культурою була на рівні кам’яного віку. Після того як у 1987 р. в їхній землі на північ від Манауса було відкрито поклади золота, цю місцину заполонили тисячі претендентів на зе­мельні ділянки, що призвело до жорстоких конф­ронтацій. Уряд втрутився не одразу, а коли він на­решті почав діяти, шоб зупинити кровопролиття, вельми вразливий уклад життя яномамі був уже назавжди порушений. Вони стали жертвами нових для них хвороб (особливо туберкульозу) і немину­чої модернізації життя.

Другий важливий проект розвитку, під назвою «Полонороесте», втілюється у приблизно 800 км на південний захід від Kapaxaca в коридорі автостра­ди BR-364 довжиною 1500 миль, яка проходить паралельно болівійському кордону і з'єднує західнобразільські міста Куяба. Порту-Велью і Piy- Бранку (рис. 6-8). Хоча уряд планував проникнен­ня у західну частину Амазонії через трансама- зонську автостраду, що пролягає зі сходу на захід, мігранти 1980-х і 1990-х років надали перевагу ав­тостраді BR-364 і селилися в межах південно- західної прикордонної зони, головним чином у штаті Рондонія. Сільське господарство було тут основним заняттям, що приваблювало заможних фермерів з Півдня, плантаційних робітників зі штатів Сан-Паулу і Парана, які втратили роботу через запровадження механізації, та бідних сільсь­когосподарських робітників з усієї країни. Спіль­ним знаменником був пошук вільних земель. По мірі того як бразільський уряд намагається обе­режно запроваджувати земельну реформу, між се­лянами і землевласниками вибухають запеклі конфлікти.

Типовою схемою розселення в цій частині Північної Бразілії може бути така. Через ліс про­кладаються головна та бічні дороги; слідом ідуть поселенці, спокушені можливістю дешево придба­ти землю, які розчищають місце під сільськогос­подарські роботи. Вони засівають зернові культу­ри, звичайно кукурудзу або рис. але протягом нас­тупних трьох років сильні зливи екваторіальної зо­ни вимивають із грунту поживні речовини і прис­корюють його ерозію. В міру того як родючість ґрунтів виснажується, починають засівати кормові трави, і земля незабаром продається фермерам, то розводять худобу. Більшість із них пов’язані з аг- робізнесовими корпораціями в Pio чи Сан-Паулу. Тим часом фермери проникають у нові райони, звільняють наступні ділянки землі для землероб­ства, і цикл повторюється. Допоки залишається можливість освоєння нових земель, це є вигідною справою для всіх учасників цього процесу. Але оскільки для сільськогосподарських робіт вико­ристовуються неякісні землі, більшість прибутків урешті-решт зосередиться в руках багатих земле­власників. Дана процедура також вимагає випалю­вання і розчищення величезних площ тропічних лісів. Що стосується минулого десятиліття, то в Амазонії щорічно винищувалося 57 000 кв. км тропічних лісів. Більше того, знищення лісів ба­сейну Амазонки має набагато далекосяжніші наслід­ки, оскільки вирубані й випалені тут ліси станов­лять половину усіх знищених тропічних лісів, шо є довкільною кризою глобального масштабу.