ПОЧАТОК СПРИЙНЯТТЯ МОНОТЕЇСТИЧНИХ РЕЛІГІЙ ТЮРКСЬКИМИ НАРОДАМИ РАННЬОСЕРЕДНЬОВІЧНОЇ СХІДНОЇ ЄВРОПИ

Уже до 634 р. від Західнотюркського кага­нату відпали всі володіння на схід і північ від Аралу і Балхашу. У Передкавказзі на нетривалий час постає Велика Булгарія, яку тут незабаром (близько 660 р.) змінює Хозарія.

з ханом Аспарухом наприкінці VIII ст., підкорила нижньоду- найських слов’ян, завдала поразки візантійцям і створила на Балканах Перше Болгарське царство. Інша, перейшовши на Середню Волгу, заклала основи майбутньої Волзької Булгарії. Значна частина булгар залишилася на місцях свого попередньо го розселення на Північно-Західному Кавказі та Східному При азов’ї, визнавши владу Хозарії.

У відповідь на хозарські напади на Закавказзя араби упро­довж 20—30-х років VIII ст. здійснили на Північний Кавказ кілька спустошувальних походів, що змусило частину місцевих аланів та булгар переселитися подалі від володінь Халіфату- на Донеччину і Харківщину. Тут вони створюють досить потуж­не ранньодержавне об’єднання, яке, очевидно, визнавало вер ховну владу хозарського кагана.

При цьому в Середньому Подунав’ї, як уже зазначалося,до початку IX ст. існувала ще одна тюркська за своєю правлячою елітою держава — Аварський каганат.

Отже, в ранньому Середньовіччі ми знаємо у Східній та Цен тральній Європі кілька ранньодержавних об’єднань, тюркських за більшістю свого населення (Велика Булгарія, Хозарія,Волзь­ка Булгарія), або принаймні таких, де тюркомовний елемент відігравав провідну роль (Аварський каганат, Дунайська Боа гарія до прийняття християнства) чи входив до складу правля­чої верхівки поряд з аланами (донецько-харківський центрсал- тівської археологічної культури). В усіх цих державних об’єд­наннях відбувалися складні процеси релігійної трансформації, спільним вектором яких було сприйняття ідей монотеїстичних релігій: іудейської, християнської та мусульманської. Проте язичницька свідомість утримувалася в них міцно, особливо в широких верствах скотарського населення.

Язичницька віра булгар, про яку можна скласти уявлення за матеріалами найдавнішого з відомих булгарських літературних творів — «Легенди про доньку Шана», — являла собою один із варіантів загальнотюркської релігійно-міфологічної свідо­мості. Верховну владу неба уособлював Тенгрі: творець світу і людей. За ним ішли бог війни Барин-бурі та його брат, госпо­дар підводного царства Тун-Бурі, громовержець Кубар, бог шляхів Мал та покровитель купців і торгівлі Ташбаш. Зустрі­чаємо тут і бога вогню Хурсу, якого неважко зіставити з дав­ньоіранським сонячно-палаючим божеством Хорсом. Останній перейшов і до давніх слов’ян лісостепової смуги.

Бог Тенгрі був головною культовою постаттю також у хо­зар, чий пантеон відповідав загальнотюркському в цілому та булгарському зокрема. Тенгрі вважався небесним батьком ка­гана, що надавало цьому земному володареві особливої хариз- ми. Але тенденція до обожнення кагана привела до поступово­го усунення його від вирішення практичних військово-політич­них питань. Реальна влада фактично зосереджувалася в руках другої особи в державі, яку мусульманські джерела іменують «маліком», тобто царем.

Життєві центри Великої Булгарії містилися на Північно-За­хідному Кавказі та у Східному Приазов’ї. Столицею цієї дер­жави певний час була Фанагорія — місто з давніми іудейськи­ми традиціями часів Боспорського царства. Маємо надійні свід­чення і щодо присутності іудеїв у ранньому Середньовіччі на Таманському півострові, в районі Фанагорії. Про це пише ві­зантійський історик Феофан, торкаючись подій 671 р. А му­сульманський географ Ібн-Хордадбех у середині X ст. називає це місто іудейським.

Свідчення писемних джерел підтверджуються археологічни­ми даними. Зокрема під Фанагорією ще в 70-х роках XIX ст. ви­явлено кілька десятків іудейських надгробків, які датуються в діапазоні IV/V—ІХ/Х ст. Цікаво, що на зворотному боці де­яких із цих плит зображені тамги — родові знаки представників кочівницької аристократії. Це свідчить про те, що не всі похо­вані під плитами з іудейською символікою та написами івритом були євреями за походженням, що серед них мали бути й ви­хідці з кочівницького, насамперед тюркського, гунсько-бул- гарсько-хозарського середовища.

Упродовж раннього Середньовіччя Фанагорія була найваж­ливішим торговельним центром Північно-Східного Причорно­мор’я й у VII ст. певний час виконувала функції столиці Вели­кої Булгарії. Іудеї, судячи з усього, відігравали в ній провідну економічну роль, реалізуючи на зовнішньому ринку продукти й вироби, які у вигляді податків та данини концентрувалися в руках булгарських ханів та їхнього оточення. Це сприяло на­верненню до іудаїзму якоїсь частини булгарської знаті, що пе­редувало (й готувало грунт) аналогічному, але масштабнішому процесові прийняття іудаїзму верхівкою Хозарського каганату.

Міцні позиції на Боспорі та в усьому Південному й Півден­но-Західному Криму в ранньому Середньовіччі зберігало і хри­стиянство візантійського обряду. Тут його сповідувало греко­мовне населення (у своїй більшості — нащадки пізньоантичних боспорян та херсонесців), а також готи й алани, державними центрами яких були, відповідно, Мангуп та Киркор (який піз­ніше, коли там стало переважати іудейське караїмське населен­ня, став називатися Чуфут-Кале).

Велика Булгарія підтримувала тісні зв’язки з суміжними володіннями Візантії на Боспорі, й тому не дивно, що якась частина представників її правлячої верхівки могла приймати хрещення. Тим більше це стосувалося тих булгарських аристок­ратів, які тривалий час перебували в Константинополі й підтри-

мували тісні зв’язки з імператорським двором. Серед таких був, зокрема, Куврат, або Кувкр, про якого автор VII ст. (сучасник описуваних подій) Іоан з Нікія повідомляє таке: «Куврат, князь гунів і небіж Орхана, в юності був хрещений та виховувався в Константинополі в надрах християнства. Він виріс при цар­ському дворі, був тісно зв’язаний дружбою з Іраклієм. Після його смерті, як осипаний царськими милостями, виявляв відда­ну вдячність його дітям та дружині Мартині. Силою святого і животворного хрещення, ним прийнятого, він перемагав усіх варварів та язичників».

Можна припускати, що такі випадки були непоодинокі, й се­ред знатних булгар, принаймні з VII ст., були прихильники не лише традиційного тюркського пантеону, а й іудейської та хри­стиянської віри.

Впливи монотеїстичних релігій, зокрема іудаїзму, надходили до Східної Європи не лише через Північне Причорномор’я, а й через Кавказ та Каспій. Поширення євреїв у Північному Ірані сягає давніх часів (не пізніше кінця VIII ст. до н. е.). Вже у ста- розаповітній книзі Товіта йдеться про поселення і комерційну діяльність ізраїльтян, які були депортовані ассирійцями до Мідії і мешкали не лише в її головному місті Екбатанах, а й у Рагах Мідійських (Реї, поблизу сучасного Тегерана).

Очевидно, що з тих часів ланцюжки торговельних зв’язків мідійських євреїв потяглися через Азербайджан до Кавказу. В останні століття до н. е. присутність євреїв добре засвідчуєть­ся у Вірменії та Грузії, а згодом і на Боспорі. Досить давніми є іудейські епіграфічні пам’ятки Прикаспійського Дагестану, зокрема виявлені в районі Дербента. Виходячи з цього, посе­лення євреїв у Дагестані відносять до часу, що передував араб­ському завоюванню. Мабуть, цього населення стосується опо­відь ранньосередньовічного автора Ельдада Гадані про гірських прикаспійських іудеїв-скотарів Кавказу. В ній зазначалося, що вони віддані законові Мойсея і володіють єврейською, персь­кою та тюркською мовами.

Вважається, що в Дагестані носії іудейського віросповідан­ня з’явилися після 530 р., коли в Ірані було придушено мазда- кітський рух (підтриманий значною частиною месопотамсько­го єврейства). Для цих євреїв-утікачів характерною була від­сутність прагнення відокремитися від чужоплемінників; вони визнавали змішані шлюби і спільні з іновірцями трапези. І ця, відносно більша, ніж у інших груп тогочасного єврейства, від­критість сприяла поширенню серед мешканців Північного Кав­казу біблійної віри.

При цьому не виключено, що окремі групи іудеїв, які тікали від переслідувань іранськими шахами династії Сасанідів, зокре­ма за правління Йєздегерда II (438—454) та Фіруза (459—484), 232 могли потрапити на Північний Кавказ ще в середині V ст. Тут, зокрема на теренах сучасного Дагестану та в басейні р.

Питання про те, коли і чому правляча верхівка Хозарсько­го каганату прийняла іудаїзм, трактувалося по-різному. Най- обґрунтованішою можна вважати думку М. Артамонова. У своїй фундаментальній праці «Історія хозар» він дійшов вис­новку про те, що хозари почали залучатися до іудейської віри спочатку в Дагестані, де містилися їхні найважливіші життєві центри до 30-х років VIII ст. Саме в цьому районі єврейство мало значний вплив, принаймні з середини VI ст.

Джерела одностайні відносно того, що серед хозар іудаїзм спочатку прийняли не каган зі своїм двором, а один із місце­вих князів, якого звали Булан. Відбулося це десь у 30-х роках утому ж Дагестані. Після остаточного розгрому хозарських військ арабським полководцем аль-Мерваном у 737 р. та по­дальшим переміщенням центру Хозарії з басейну Терека на Нижню Волгу (де зводиться її нова столиця Ітіль), кагани з тюркського дому Ашіна втрачають реальну владу й перетворю­ються на сакральних, але суто номінальних володарів. Поруч з ними як фактичні правителі з’являються «царі» (так їх назива­ють арабські та єврейські джерела) з роду Булана — адепти іудаїзму.

З цього часу, тобто приблизно з середини VIII ст., хозарська влада проводить політику покровительства іудеям, які не лише прибрали до своїх рук зовнішню торгівлю каганату, а зміцнили свої позиції в адміністрації Хозарії. За даними Д. Хвольсона, в ті часи чимало освічених іудеїв перебралося до Хозарії з різних куточків мусульманського світу. Шукали тут порятунку від утисків та переслідувань державою й візантійські євреї. Нага­даємо, що з другої половини VII ст. влада хозар поширювалась іна більшу частину Криму (за винятком Херсонеса-Херсона) та приазовсько-донецьких степів.

Один із нащадків Булана, цар Обадія, у 799—809 рр. здійснив Україні глибокі політичні перетворення, унаслідок яких іудаїзм став офіційною державною релігією.

Але загалом хозарські правителі демонстрували широку віротерпимість, не боролися з народним тюркським язичницт­вом і не забороняли пропаганду мусульманства та християн- 233

ства. У столиці Хозарії Ітілі, як, очевидно, і в більшості інших міст (Баланджарі північніше Дербенту, Самандері поблизу сучас­ної Махачкали, в пониззі Тереку, Саркелі на Дону, неподалік місця його найбільшого наближення до Волги, Самкерці наТа- манському півострові тощо), поруч із іудеями мешкали також мусульмани (здебільшого вихідці зі Східного Закавказзя, Ірану та Середньої Азії) і християни (переважно за походженням - алани). Тут були мечеті й церкви. А Кирило (Костянтин Філо­соф) під час своєї місії до Хозарії у 860—861 рр. домігся пев­них пільг для поширення християнства на теренах Хозарії.

Але хозарські царі та їхнє оточення залишалися на позиці­ях іудейства, маючи достатнє уявлення і про християнство та іслам. Це пояснювалося складним міжнародним становищем Хозарії після її поразки у війні з арабами в середині 30-х років VIII ст., коли розбитий і загнаний за Волгу каган змушений був прийняти іслам, якого зрікся відразу ж після відходу арабських військ у Закавказзя. Хозарія вміло користувалася суперницт­вом між Халіфатом і Візантією. Прийняття нею мусульманства чи християнства прив’язало б її до одного з цих силових центрів тогочасного світу, тоді як сповідування іудаїзму забезпечува­ло їй суверенітет у релігійно-політичному відношенні. Варто нагадати, що народи, які прагнули вийти з-під впливу Хозарії, обирали або християнство (як Київська Русь і алани) або іслам (як Волзька Булгарія).

Процес прилучення до християнства булгаро-алано-хозар- ського населення, носіїв ранньосередньовічної салтівськоїар­хеологічної культури, був особливо помітним у Криму, де на той час існувало вже п’ять православних єпархій: Боспорська, Сугдейська, Фульська, Готська та Херсонська. Найбільш яс­кравим виявом такої тенденції І. Баранов уважає появу похо­вань, здійснених за салтівським обрядом у склепах з написа­ми християнського змісту, а також початок у салтівському, переважно тюркомовному, середовищі будівництва христи­янських храмів. Майже всі вони споруджувалися на руїнах візантійських храмів VIII ст., знищених під час хозарського завоювання Тавріки.

У X ст. в середовищі східноєвропейських тюрків значного поширення набуває іслам. У 900 р. Ізмаїл Самані об’єднав Се­редню Азію і започаткував потужну державу Саманідів, яка проіснувала до кінця X ст. Його воєнні успіхи сприяли прий­няттю ісламу північними сусідами — кочовиками-тюрками су­часних Киргизстану і Казахстану. В перших роках X ст. цю ре­лігію прийняли племена гігаль і ягма, що мешкали в горах Тянь- Шаню. Вони заклали підвалини держави Караханідів. Потім іслам прийняли гузи Нижньої Сирдар’ї та Східного Приарал- ля. Гузи виступили союзниками Саманідів і перемогли карлуків,

які після цього також перейшли в іслам. Таким чином, уже в першій третині X ст. значна кількість тюркомовних кочовиків степів Казахстану була навернена до ісламу.

Паралельно зусилля щодо ісламізації тюркських народів здійснює безпосередньо й Халіфат. Мусульманство було дея­кою мірою поширене серед частини волзьких булгар уже в перші роки X ст., коли Булгарія перебувала в залежності від Хозарії. Прагнучи позбутися хозарської зверхності, хан Алмас зав’язує прямі стосунки з Багдадом, звідки до Великого Бул­гара в 922 р. відбуло посольство Сусана ар-Расі, описане Ібн- Фалданом. Воно мало успіх. Волзькі булгари прийняли іслам як державну релігію, номінально визнавши над собою владу араб­ського халіфа (який вважався провідником усіх правовірних). Вони прагнули поширити свою нову віру на сусідні народи, зок­рема на печенігів. У тому ж напрямі діяли й середньоазійські держави, зокрема Хорезм, який у той час, зберігаючи власну династію, залежав від Саманідів. Булгари намагалися і Русь перетворити в ісламську державу.

Свого часу С. Толстов висловив цікаву думку про те, що русько-печенізька війна 988—997 рр. почалася саме внаслідок прийняття Руссю християнства і була інспірована Хорезмом, який до того сподівався на її ісламізацію. На той час серед пе­ченігів мусульманство вже було досить поширеним. Але через історичні перипетії печеніги так і не стали цілком мусульман­ським народом, а їхні нечисленні нащадки, предки сучасних га­гаузів півдня Молдови та суміжних районів Одеської області, врешті-решт прийняли православ’я.

Складнішою була конфесійна ситуація в половців, які у другій половині XI ст. стають панівною силою у східноєвро­пейських степах. З одного боку, вони вже на теренах Казахста­ну були добре знайомі з ісламом, і певна частина їх сповідува­ла цю релігію. Проте, опинившись у північнопричорноморсько- приазовських степах, між православними на той час південно- руськими князівствами, Болгарією та християнами Криму й Північного Кавказу (візантійцями, русичами Тмутаракані, ала­нами), вони зазнають істотного релігійного впливу з їхнього боку. Нагадаємо, що князеві Ігорю Святославичу з полону до­поміг утекти саме хрещений половчанин. До того ж половецькі хани були тісно пов’язані з південноруськими, особливо черні­гівськими та новгород-сіверськими князями шлюбними стосун­ками, що також сприяло поширенню православ’я в їхньому се­редовищі.

Проте ні іслам, ні християнство не стали панівною релігією в половецькому середовищі. Більшість половців на час мон­гольської навали залишалися язичниками і ставили над курга­нами кам’яних ідолів (половецьких баб) на честь прародительок. 235 своїх родів. За часів Золотої Орди їхні нащадки, вже власне татари, прийняли іслам.

Отже, поширення у тюркомовному середовищі півдня Східної Європи монотеїстичних релігій було явищем законо­мірним. Але складність цього процесу полягала в тому, що в цьому регіоні у ранньому Середньовіччі були наявні всі три монотеїстичні релігії авраамітського кореня. Тому різні тюрк­ські та тюрко-аланські групи за різних обставин обирали або іудаїзм, або християнство, або іслам. Позиції першого були міцнішими в Передкавказзі та на Нижній Волзі, другого — у Причорномор’ї, третього — у Прикаспії та на Середній Волзі. До того ж наплив у IX—XI ст. нових хвиль язичників-номадів зі Сходу (угрів, печенігів, торків, половців) гальмував завершен­ня переходу степового та передгірського населення до релігій монотеїстичного типу.