АНДСЬКИЙ ЗАХІД

Третя регіональна група південноамериканських країн — Андський Захід (рис. 6-11) — охоплює Перу, Еквадор та Болівію. На карті культурних сфер (рис. 6-5) показано, що регіон натурального господарства індіанців простягається вздовж Андських гір.

РИСУНОК 6-11

хвиля повстань, основними учасниками яких стали найбільш незахишені верстви тубільного населення.

Перу

Перу — країна, яка розкинулася вздовж Андського хребта більш ніж на 1600 км, є найбільшою з трьох республік цього регіону — як за територією (1,3 млн кв. км), так і за населенням (28,3 млн осіб). З огляду фізіографічного та культурного її територію можна розділити на три субрегіони: 1) пустельне узбережжя з європейсько-метиським населенням; 2) андське високогір'я, або Сьєрра, де проживає головним чином індіанське населення; 3) східні схили (Орієнте} та прилягаюча до них Ла-Монтанья — рідкозаселена внутрішня частина країни з переважанням індіансько-метиського на- селения (рис. 6-11). Характерним для культурного поділу країни є те, шо її столиця Ліма, населення якої становить більше чверті всієї людності Перу, розташована не у центрі, а у периферійній прибе­режній зоні.

Прийшовши на цю землю, іспанські завойов­ники, які уникали зіткнень з найсильнішою з усіх індіанських імперій, розташували свою штаб-квар­тиру саме в цій зоні. Для цього вони вибрали місце на відстані кількох кілометрів від зручної якірної стоянки, що в майбутньому стала сучас­ним аванпортом столиці Кальяо. З економічного погляду такий вибір виявився вдалим, оскільки прибережний субрегіон у торговельному плані став найбільш продуктивною частиною країни. Про­цвітаюча рибна промисловість, основою для якої є прохолодні багаті на рибу води Перуанського жо­лоба прибережної зони, забезпечує країні суттєві надходження від експорту морепродуктів. Зрошу­ване сільське господарство у приблизно 40 оазах, розкиданих уздовж посушливого узбережжя, дає бавовну, цукор, рис, овочі, фрукти і пшеницю, значна частина якої експортується.

Сьєрра займає приблизно третину території країни. Тут проживає більшість індіанських народ­

ностей Перу, які в основному розмовляють мова­ми групи кечуа, шо є їхньою спільною спадщиною імперії інків. Незважаючи на розміри території та населення (майже половина всіх перуанців прожи­ває саме тут), політична вага Сьєрри є незначною, як і її економічний внесок у життя країни (за ви­нятком копалень). У високогірних районах і міжгірських чашах індіанське населення зосеред­жується або в ізольованих селах, ведучи примітив­не натуральне господарство, або ж у більш удало розташованих родючих районах, де тубільці пра­цюють пеонами на гасієндах, власниками яких є білі або метиси. Більшість пеонів ніколи не отри­мує достатньої кількості щоденних калорій, оскільки їхнє харчування вкрай неповноцінне. Для прикладу, пшениця, яка вирощується поблизу Уанкайо, головним чином експортується, і її ціна у будь-якому разі була б надто високою для індіанського населення. Основними прожиткови­ми культурами тут є картопля, ячмінь та кукуруд­за, які вирощуються в зоні тьєрра фріа. У зоні тьєрра влада, розташованій вище в горах, індіанці випасають своїх лам, альпак, рогату худобу і овець (висотне зонування див.

По великих містах Південної Америки

Ліма

Хоча даний географічний світ багатий на великі міста, Ліма з населенням 7,9 млн осіб вирізняється серед них усіх. У цьому місті живе 28 % усього населення Перу, яке виробляє 70 % валового внутрішнього про­дукту, сплачує в бюджет країни 90 % усіх податків і дає країні 98 % усіх приватних інвестицій. Принаймні в економічному сенсі Лімо — це Перу.

Ліма починалося як скромна оаза у вузькій смузі прибережної пустелі, затиснутій між холодними вода­ми Тихого океану і височенними піками розташова­них поблизу Анд. Не так далеко звідси іспанські конкістадори відкрили для себе одну з найкращих природних гаваней на західному узбережжі Півден­ної Америки, де вони заснували порт Кальяо. Проте вони збудували місто но відстані 11 км углиб тери­торії, де були більші запаси води, о ґрунти — ро­дючішими. Місто назвали Лімою, і воно стало основ­ною штаб-квартирою іспанців в усіх їхніх володіннях у Південній Америці.

Ліма залишилася головним містом Перу і після здобуття країною незалежності. Темпи зростання на­селення Ліми були прийнятними до кінця 1970-х років, але за останні два десятиліття його розміри подвоїли­ся, що мало майже катастрофічні наслідки. Як і в інших великих містах, джерелом найбільших проблем є периферійні барачні поселення, в яких проживає до

половини населення мегалополісу. Відстань до цент­рального ділового району Ліми звідси складає цілу вічність. Околиці ЦДР забудовані п'ятизірковими готе­лями, хмарочосами офісних будівель і престижними дорогими магазинами, які почали з'являтися тут після 1990 р., коли у країну почали надходити інвестиції.

Із трьох субрегіонів Перу Орієнте (тобто Схід­ний) є найбільш ізольованим. Це район андських схилів та вкритої тропічними лісами зони Ла-Мон­танья.

ТЕРЕНОВІ НОТАТКИ

«Я прогулювався по вуличному базару в Отовало — містеч­ку, що лежить на гірській дорозі від Кіто до колумбійського кордону. Це країна інків, і на цій висоті (розташована поб­лизу гора Каямбе сягає 5800 м над рівнем моря) основною прожитковою культурою є картопля. Тут продаються також буряки і ріпо, а також багато інших продуктів, звичайних і не дуже, які вирощуються в цьому регіоні. Люди на базарі — як продавці, так і покупці — виглядають досить заможними. Для прохолодного гірського клімату вони були добре вдяг­нені, о торгівля відбувалася жваво. Порівнюючи цю сцену з тим, що я бачив у портовому місті Ґуаякіль, я краще почав розуміти причини еквадорського регіоналізму. Узбережжя, заселене метисами, і внутрішня частина країни, де перева­жає індіанське населення, є двома різними світами в межах І однієї країни».

Ікітос швидко зростав, але згодом занепав. У наші дні місто почало розвиватися знову, шо узгод­жується з планами перуанського уряду щодо ос­воєння східних територій. На захід від Ікітоса у 1970-х роках були відкриті родовища нафти, і з 1977 р. нафта почата текти по нафтопроводу, який пройшов через Анди до тихоокеанського порту Байовар. Як видно з рисунка 6-11, у субрегіоні та­кож існують великі родовища природного газу, експлуатація яких належить до пріоритетних планів розвитку Перу.

Нині Перу виходить зі стану нестабільності, шо тривав два десятиліття, протягом яких уряд був узятий в облогу добре організованими повстансь­кими угрупованнями. Найбільш небезпечними з них були загони радикально-комуністичної ор­ганізації «Сендеро Люміноса» («Сяючий шлях»), які в пік своєї діяльності досягнули рівня повстансь­кої держави.

Еквадор

Якщо подивитися на карту, то Еквадор — наймен­ша з трьох республік Андського Заходу — видаєть­ся лише окраїною Перу. Ате це помилкове вра­ження, оскільки ця країна володіє повним набо­ром регіональних контрастів (рис. 6-11). Вона має прибережний пояс; андську зону, яка хоч і є вузь­кою (лише 250 км), проте гори тут не нижчі, ніж в інших місцях; а також Орієнте — східний суб- регіон, так само мало населений і економічно відсталий, як і однойменний регіон Перу. Подібно до Перу половина населення Еквадору зосередже­на в андських міжгірських долинах і улоговинах, а найбільш продуктивним регіоном є прибережна смуга. На цьому, однак, подібності між двома країнами закінчуються.

Прибережна тихоокеанська зона Еквадору за­хоплює пояс гір, які де-не-де розриваються низин­ними районами, найважливіший з яких лежить на півдні між пагорбами та вершинами Анд і по яко­му течуть ріка Гуаяс та її притоки. Гуаякіль — найбільше місто країни, її головний порт і голов­ний торговельний центр (але не столиця) — розта­шований у центрі цього субрегіону. Прибережна зона Еквадору — не родючі тропічні долини, на які не випадає надто багато дошів. Винятком є час періодичного приходу Ель-Ніньо.

Субрегіон еквадорського узбережжя набагато менш європеїзований, ніж обернені до Тихого океану низини Перу, оскільки компонент білого населення країни становить лише IO % від 13,1 млн її жителів. Значний відсоток білих пра­цює на адміністративних посадах і володіє гасієндами у центральній андській зоні. В цій зоні живе також більшість із 25 % індіанського насе­лення країни, тому не дивно, шо земельна рефор­ма залишається тут гострою проблемою. Метиси, у багатьох з яких індіанські корені є дуже глибоки­ми, становлять 55 % населення, решта 10 % — це темношкірі та мулати. Протилежні інтереси при­бережних рівнин, де домінує Гуаякіль, та андсько- го високогірного субрегіону з центром у СТОЛИЦІ Кіто завжди були причиною значних регіональних розбіжностей. Розрив між двома регіонами особ­ливо поглибився після того як провінція Гуаяс, в якій розташоване місто Гуаякіль, відверто заявила, шо податки, які надсилаються до Кіто найбагат- шими районами країни, розтринькуються урядо­вими бюрократами. Законодавчі збори провінції пішли настільки далеко, шо організували референ­дум щодо автономії, на якому місцеві жителі од­нозначно висловилися за неї. Цей референдум став іше одним свідченням деволюційних про­цесів, шо призводять до ослаблення національних держав в усьому світі.

У джунглях субрегіону Орієнте виробництво нафтопродуктів досягло достатньо високого рівня за останню чверть століття, і нафта вийшла на пер­ше місце в переліку експортних товарів країни. У 1972 р. був відкритий трансандський нафтопровід, який з’єднав багаті нафтою внутрішні райони з портом Есмеральдас. Однак результатом недоско­налого менеджменту стало постійне забруднення довкілля через виливи нафти та скиди токсичних відходів уздовж 480-кілометрового нафтопроводу, шо обернулося справжньою бідою для країни. Незважаючи на всі зусилля з усунення забруднен­ня, воно залишається найбільшою екологічною катастрофою на континенті, наслідки якої ще дов­го відчуватимуться.

Стимулювання економічного розвитку внут­рішніх районів країни залишається головним прі­оритетом уряду Еквадору. Ця політика отримала свій подальший розвиток у 1998 р. після роз­в'язання довготривалої суперечки з Перу щодо південно-східного кордону Еквадору. Принаймні у трьох випадках після 1980 р. конфронтація між двома державами переростала у збройні конфлік­ти, ескалація яких могла вилитися у повномасш- табну війну. Хоча Еквадор і не домігся спірної те­риторії, перуанці пішли на поступки, які сприяли розвиткові прикордонної торгівлі та економічній інтеграції двох держав. Найбільш важливою з них було надання Еквадору навігаційних прав на Ама­зонці та її північних перуанських притоках, а та­кож спеціального доступу для будівництва двох торговельних портів у зоні цієї річкової мережі.

Проте, незважаючи на ці та інші можливості, економічний розвиток майже в усіх галузях Еква­дору призупинився, оскільки країна поринула у вир соціального руху тубільного населення, шо охопив обширні території та загрожує дестабілізу­вати весь Андський Захід. Від кінця 1990-х років цей рух породив декілька повстань, причиною яких було постійне невиконання урядових обіця­нок шодо поліпшення становиша індіанців. До того ж тубільне населення дедалі частіше пересе­ляється до міст і на власні очі бачить, шо його другорядність і неосвіченість є перешкодою на шляху до кваліфікованого ринку праці. Рух про­тесту очолюється Конфедерацією тубільних національностей Еквадору (CONAIE), яка має широку підтримку індіанського населення країни. Ця організація ставить вимогу проголошення бага­тонаціональної держави, в якій індіанці були б повноправними громадянами і отримали більший доступ як до землі, так і до політики. Вона також вимагає покласти край нехтуванню урядом проблем освіти й інфраструктури в індіанських громадах.

Болівія

Від Еквадору на південь через Перу Анди розши­рюються, поки у Болівії не досягнуть ширини 720 км. Висоти, які перевищують 6000 м над рівнем моря, зафіксовані як у Східній, так і в Західній андських Кордільєрах (хребтах). Між ци­ми двома хребтами, власне, і лежить головна зона Альтіплано (рис. 6-11; як зазначалося раніше, альтіпланос — це назва довгастих високогірних улоговин). Кордон між Перу і Болівією перетинає прісноводне озеро Тітікака — найвище озеро на земній кулі, розташоване на висоті 3700 м над рівнем моря. Тут, на заході, — серце сучасної Болівії. Тут же — один із центрів інкської цивілізації, а також доінкських культур. Столиця Болівії Ла-Пас також розташована на Альтіплано на висоті 3570 м над рівнем моря і є одним із най­вищих міст на Землі.

Озеро Тітікака робить Альтіплано придатним для життя, оскільки ця велика маса води пом'як­шує холодний клімат навкруги, де лінія снігу по­чинається безпосередньо над поверхнею плато. Дивовижно, але зернові культури впрошувалися у басейні озера Тітікака на землях, придатних дтя обробітку, століттями, до висоти 3850 м над рівнем моря. До цього часу цей район Перу і Болівії насе­ляє одна з найбільших груп індіанських селян, які ведуть нетоварне господарство.

Сучасна Болівія є продуктом європейського впливу, який не торкнувся більшості груп інді­анського населення в інших країнах. Тубільні болівійці втратили свої землі так само, як і їхні од­ноплемінники в Перу і Еквадорі. Проте найза- можніших європейців у Болівії зробили багатими не землі, а корисні копалини. Місто Потосі у Східній Кордільєрі стало легендарним завдяки ве­личезним покладам срібла, зосередженим навколо нього. Тут були відкриті також олово, цинк, мідь і декілька феросплавів. Протягом більшої частини минулого століття поклади олова у Болівії, які на­лежать до найбагатших на земній кулі, приносили країні значний щорічний дохід. Проте починаючи з 1980 р. виснаження запасів олова і падіння світових цін на нього призвели до закриття вели­кої кількості підприємств цієї галузі. Сьогодні замість олова провідним експортним металом став цинк; постійно зростає частка валютних надход­жень від продажу природного газу і нафти. Ос­таннім часом, ставши асоційованим членом торго­вельного блоку «Меркосур». Болівія почала екс­портувати значні обсяги газу через новий газо­провід до Бразілії та Аргентини. Зі свого боку, Бразілія допомагає у розвитку південно-східних низинних районів Болівії, де товарне сільськогос­подарське виробництво (особливо це стосується соєвих бобів, які є основною експортною культу­рою) постійно розширюється на родючих землях савани навколо Санта-Kpyc-де-ла-Сьєрра — дру­гого за людністю міста в країні.

Болівія мала бурхливу історію. Окрім нескін­ченної внутрішньої боротьби за владу, країна поз­булася багатьох своїх територій. Спочатку, у 1880-ті роки, вона втратила коридор, який виво­див її до Тихого океану, що було наслідком катаст­рофічного для неї конфлікту з Чілі. Потім, у 1903 р., вона втратила свою північну територію Акрі, яку захопила Бразілія під час каучукового буму в басейні Амазонки. Нарешті, Парагвай відібрав у Болівії 140 000 кв. км південно-східної території Гран-Чако у 1930-х роках. Найбільш відчутною з усіх територіальних утрат залишається вихід до моря. Цю територію Болівія ше може по­вернути назад, якщо тривалі переговори з Чілі закінчаться для неї успішно.

Хоча Болівія має залізничне сполучення з чілійськими портами Аріка та Антофагаста, вона залишається у надзвичайно невигідному стано- виші через відсутність виходу до моря. Оскільки андські хребти й улоговини утворюють на заході країни своєрідний бар'єр, можна було б очікувати, що її зона орієнте буде дещо краще розвиненою, ніж східні терени Перу та Еквадору. Але. як зазна­чалося раніше, внутрішні території континенту тільки нещодавно почали пробуджуватися від сну, їхня слабка інфраструктура все ше обмежує еко­номічну діяльність і зростання населення, за ви­нятком кількох районів. Найбільш густо населені райони Болівії, загальна людність якої становить 8,6 млн, лежать у долинах та гірських улоговинах Східної Кордільєри, де умови для сільського гос­подарства більш сприятливі, ніж у відгородженому від решти країни Альтіплано.

Регіональний розвиток цієї другої найбіднішої країни Південної Америки (тільки маленька Гайа­на має нижчий BHП на одну особу) є дуже повіль­ним, тому що 70 % болівійців усе ше проживають в умовах бідності. Переважна більшість бідного населення — це занедбані індіанські народи, яких почали визнавати часткою болівійського су­спільства лише в 1990-х роках, коли в країні роз­почалися половинчасті реформи. Оскільки іспан­ська мова є рідною для майже половини всіх болівійців, у школах були запроваджені двомовні навчальні програми. Недостатність урядових ре­форм. а також занадто оптимістичні надії щодо поліпшення ситуації сьогодні є очевидними, оскітьки у Болівії розвинувся сильний соціальний рух, характерний для всього Андського регіону. Після багатьох локальних конфронтацій під кінець 1990-х років уся гіркота почуттів тубільного на­селення вилилася назовні. На початку 2000 р. індіанці блокували головні дороги, і протягом цілого тижня життя всієї країни було зупинене. Уряд у Ла-Пасі ухвалив не реагувати дуже жорстко на ці відчайдушні акції протесту і за декілька днів капітулював, так нічого не зробивши для усунення соціальної нерівності.