2.2. ЦЕРКВА І СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ

Титул «імператор» в європейській традиції був тісно пов’язаний із Римом. Зрештою, Європа не знала не-римського імператора. Допоки існувала Римська імперія, цей титул використовувався для правителів Риму і ним завойованих територій.

В останні роки існування імперії, титул імператора одночасно носили чотири особи: два авґусти і два цезарі. Це спричинило уявлення про те, що імператорів Риму може бути одночасно декілька. Після поділу Римської імперії на західну і східну частини, правителі обох частин іменували себе римськими імператорами. Східну частину імперії прийнято називати Візантійською імперією, однак ця назва є технічним терміном істориків. Мешканці Візантійської імперії називали себе римлянами, а свою країну Римською імперією. Отже, візантійські правителі, якщо вони хотіли називатися імператорами, то мусіли бути імператорами Риму, адже ж інших імператорів не було і бути не могло. Навіть російський цар Петро І, коли бажав проголосити себе імператором, то мусів вигадати легенду про «Третій Рим».

• ТИТУЛ ІМПЕРАТОРА РИМУ

На Заході титул імператора Риму, після падіння Західної Римської імперії у 476 році, декілька століть не використовувався. Коли у 800 році Папа Лев ІІІ коронував Карла Великого, Карл отримав титул «Serenissimus augustus a Deo coronatus magnus pacificus imperator Romanum imperium gubernans qui et per misericordiam dei rex Francorum atque Langobardorum» (Найми- лостивіший, августійший, коронований Богом, великий, миротворний імператор, який править Римською імперією, милістю Божою король франків і лангобардів). Для уникнення плутанини термінів в історичній науці Карла Великого і його нащадків прийнято іменувати імператорами Заходу. Однак термін «імператор Заходу» є тільки науковим окресленням; титулу з таким формулюванням ніколи не існувало. Після смерті Карла Великого його імператорський титул успадкував його син Людовік І Благочестивий, який володів цим титулом у 814-840 роках.

Після Людовіка Благочестивого титул імператора Риму успадкував його старший син Лотар І, який володів цим титулом у 840-855 роках. Після Лотара І титул імператора успадкував його син Людвіґ ІІ, король Італії і Провансу, та володів титулом у 855-875 роках. Оскільки Людвіґ ІІ помер бездітним, то титул імператора після його смерті перейшов до Карла ІІ Лисого, західно-франкського короля, сина Людовіка Благочестивого. Однак Карл ІІ володів цим титулом тільки у 875-877 роках. Після смерті Карла Лисого східно-франкський король Карл ІІІ Товстий зумів на короткий час об'єднати імперію, внаслідок чого він отримав імператорський титул, яким володів у 881-887 роках. Після смерті Карла Товстого імперія остаточно розділилась і вже ніколи не об'єднувалась. А титул імператора втратив своє ключове значення. У 891-894 роках імператорським титулом володів Ґвідо (Guido Spoletensis), герцог Сполето і король Італії, а після його смерті, у 892-898 роках ним володів його син Ламберт. Після смерті Лаберта імператорський титул повернувся до Каролінгів, і у 898-899 роках ним володів Арнульф, герцог Каринтії і східно- франкський король, який був племінником Карла Товстого. Після Арнульфа імперський титул у 901-905 роках належав Людо- віку ІІІ Сліпому, королю Нижньої Бургундії та Італії, а в 916-924 роках - Беренгару І, маркграфу Фріульському та королю Італії. Після смерті Беренгара у 924 році імператорський титул на кілька десятиліть зник із використання.

Відродження титулу відбулося у 962 році. В той час зросло політичне і військове значення герцогів Саксонії. Саксонський герцог Генріх І Птахолов (Heinrich der Vogeler)^{^[9]} отримав корону східно-франкського королівства, тобто Німеччини. З коронацією Генріха на німецькому троні опинилася Саксонська династія^{^[10]}. Син Генріха, саксонський герцог Оттон, розширюючи свої володіння, став королем Німеччини та Італії. Це дало можливість відродити імператорський титул на ґрунті німецької держави. У 962 році він став імператором під іменем Оттон І Великий, і носив цей титул до своєї смерті у 973 році.

Після Оттона І Великого імператорським титулом володіли Оттон ІІ Рижий (967983), Оттон ІІІ (996-1002) і Генріх ІІ Святий (1014-1024) - останній імператор із Саксонської династії. Після падіння Саксонської династії імператорський титул успадкувала Салічна династія, до якої належали Конрад ІІ (1027-1039), Генріх ІІІ (1046-1056), Генріх IV (1084-1105) і Генріх V (1111-1125). Наступні династії дали країні по одному-двох імператорів: Зюпплінбурзька - Лотар ІІ (1133-1137), Штавфени (перший період) - Фрідріх І Барбаросса (1155-1190) і Генріх VІ (1191-1197), Вельфи - Оттон W (1209-1215), Штавфени (другий період) - Фрідріх ІІ (1220-1250), Люксембурзька династія - Карл W (1355-1378) і Сизигмунд (1433-1437). Аж у 1452 році імператорський титул потрапив до династії Габсбургів, і залишався в цій родині аж до повалення монархії у ХХ столітті.

Коли Оттон І отримав імператорську корону, його титул звучав «[mperator Romanorum et Francorum» (Імператор Риму і франків). Оттон ІІ використовував титул «Imperator augustus Romanorum» (Августійший імператор Риму). При цьому свою країну німецькі імператори називали «Romanum Imperium» (Римська імперія). В часи правління Фрідріха Барбаросси, коли імператор вів боротьбу з Папою за інвеституру, тобто намагався встановити свою владу над Церквою, уряд, щоби підкреслити свої претензії на релігійне панування, все частіше називав імперію священною. Внаслідок цього, у 1254 році вперше прозвучала нова латинська назва - Sacrum Romanum Imperium (Священна Римська імперія). У 1512 році імператор Максиміліан офіційно використав нову німецьку назву країни - Heiliges Romisches Reich Deutscher Nation (Священна Римська імперія німецької нації). Імператорами Священної Римської імперії іменувалися 16 імператорів Габсбурзької династії. У 1806 році, внаслідок війн із Францією, Франц II був вимушений відмовитися від титулу імператора Священної Римської імперії. Це дало можливість Наполеону І Бонапарту, який у 1810 році одружився з дочкою Франца II Марією-Луїзою, коронувати себе імператором.

Хоч Наполеон і взяв титул «Empereur des Fran^ais» (імператор французів), а не «імператор Риму», все ж він не дозволив собі це зробити, допоки Франц II не зрікся імператорського титулу. Франц II, оскільки він зрікся корони під тиском Наполеона, а не добровільно, залишився переконаний, що коронування Наполеона незаконне. Ще до зречення титулу імператора Священної Римської імперії, тобто у 1804 році, він коронував себе імператором Австрії. Так, у 1804-1806 роках в Західній Європі з'явилися два імператори, жоден із яких більше не носив титул імператор Риму, однак обоє пов'язували себе з традицією Римської імперії, і претендували на її історичний спадок. У 1780 році Наполеон III Бонапарт втратив імперську корону, а вже у 1871 році завдяки дипломатичним талантам Отто фон Бісмарка була проголошена Німецька імперія (Deutsches Reich), а король Пруссії Вільгельм I став імператором, встановивши владу династії Гогенцоллєрнів (Hohenzollern). Німецька імперія проіснувала до 1918 року, коли в Німеччині була проголошена Ваймарська республіка. Однак офіційно країну й надалі називали імперією. Отже, Священна Римська імперія була першою виключно німецькою імперією, імперія Гогенцоллєрнів була другою імперією німців. Це дало підстави Адольфу Гітлеру назвати створену ним країну Drittes Reich (Третя імперія). Фактично останні імператори в Європі зникли у 1917 році (Микола ІІ в Росії) і 1918 році (Вільгельм ІІ в Німеччині та Карл І в Австрії). Напевне не просто співпадін- ням був той факт, що три імператори в Європі презентували три різні християнські конфесії: австрійський імператор був католиком, німецький - протестантом, а російський - православним.

Хоч усі імператори Риму після падіння Римської імперії не тільки не жили в Римі, а й Рим не належав до територій їх панування, все ж вони підтримували традицію Римської імперії. Це мало два наслідки для життя Церкви. З одного боку, авторитет Римської імперії підсилював авторитет Риму і Папи Римського. Це давало можливість Папі впливати на політичні процеси в Європі, і виступати арбітром у міжнародних справах.

Корис- таючись цією можливістю, Папи неодноразово рятували європейські країни від зовнішніх та внутрішніх війн, установлювали правила міжнародного спілкування і формували норми суспільного життя. Важко навіть уявити скільки життів врятували такі правила, як заборона арештів, застосування зброї і виконання карних рішень на території храмів і монастирів, заборона шкодити мирному населенню під час воїн, розроблена Церквою концепція справедливої війни та інше. Саме Церква, авторитет Папи Римського і виховна роль християнства перетворили напівдикі європейські народи на носіїв високої культури. Саме середньовічна Церква була творцем основ міжнародного права та концепції верховенства права.

• БОРОТЬБА ЗА ІНВЕСТИТУРУ В НІМЕЧЧИНІ

Однак попри всі позитиви ідеї Римської імперії, існували й численні проблеми. Коли європейський монарх отримував титул імператора, то він часто не втримувався від спокуси піднести свій статус до рівня імператорів античного Риму. Оскільки римські імператори були не тільки політичними, а й релігійними лідерами країни, то й середньовічні імператори часто уявляли себе також і правителями Церкви. Такі тенденції помітні вже у Карла Великого, але імператор франків зумів скерувати ці імпульси у правильне русло: Карл сприймав себе захисником християнства та сприяв проповіді Церкви. Натомість, у подальші періоди європейської історії складалися й інші ситуації. На зорі царювання Саксонської династії папство переживало непрості часи: італійська аристократія намагалася встановити контроль над Папою. Щоби вберегтися від цих впливів, Папа Іван ХІІ звернувся за підтримкою до Оттона І. Однак, як тільки Оттон І звільнив папство від впливів аристократії, відразу ж уявив себе правителем Церкви, а його тиск на Папу був настільки сильним, що Папа був вимушений заручатися підтримкою аристократії проти імператора. Врешті і сам Оттон І і його наступники зі Саксонської династії зрозуміли, що підтримка авторитету Папи забезпечує стабільність їхньої країни.

Під час володіння імператорською короною наступною (Салічною) династією ситуація церковно-державних відносин особливо загострилась.

Середньовіччя було часом формування Європи, і всіх її традицій. Традиції регулювання внутрішніх церковних відносин також ще не були повністю сформовані. Зрештою, правове регулювання, зазвичай, є реакцією на проблеми, і з’являється після того, як виникають проблеми. За умов відсутності чіткого церковного законодавства ще не існувало чітких приписів щодо вибору Пап та призначень єпископів. Цим намагались скористатися світські правителі, які шукали можливості включити вибір Пап та особливо призначення єпископів до сфери своєї компетентності. Протистояння Пап та імператорів за право призначення єпископів отримало назву боротьба за інвеституру^{^[11]}. Ця боротьба мала багато передумов. Папа розумів, що надмірний вплив світських правителів на церковні справи недопустимий, і мусів захистити Церкву від державних посягань. З іншого боку, світські правителі також розуміли, наскільки великим є вплив церковних лідерів на народи їхніх країн, а тому не могли не цікавитись тим, хто стає на чолі єпархій у межах їхніх володінь. До цих факторів додавалося також питання єпископських феодів. Єпископи отримували від світських монархів земельні посілості. Володіючи землями і поселеннями, єпископи, як і інші феодали, в питаннях управління цими зем- лями підпорядковувалися світським монархам, а в церковних питаннях - Папі. Чітко провести межу між компетенцією Папи та імператора й завжди її дотримуватись було нелегко. В часи правління Салічної династії імператори намагалися відстояти право самостійно призначати єпископів. Це й викликало загострення у відносинах між Папою та імператором. Імператор Генріх IV перейшов межу дозволеного, і самостійно призначив кількох єпископів. Папа Григорій VII у 1075 році звільнив єпископів, призначених імператором, та висловив йому свій протест. У відповідь на ці дії Папи, Генріх IV скликав зібрання духовенства і аристократії у Вормсі, на якому було заявлено про звільнення Папи. Григорій VII, у відповідь на ці неправосильні дії імператора, відлучив його від Церкви. Для аристократії відлучення імператора від Церкви означало, що присяга вірності, яку аристократи складали імператору, а також коронація, яка відбувалась з волі Церкви, стають неправосильними. Відразу ж з'явилися нові претенденти на імператорську корону і низка військових заворушень. Будучи неспроможним справитись із тиском аристократії, Генріх IV був вимушений просити прощення у Папи. Він із своїм найближчим оточенням у 1077 році відправився у Каносси, де в той час перебував Папа, зняв перед папським замком всі символи своєї влади, та три дні чекав під воротами, допоки Папа погодиться його прийняти. Врешті, Папа простив Генріха IV. Однак, німецькі аристократи за той час обрали швабського герцога Рудольфа новим претендентом на імператорський трон. Після повернення імператор Генріх ще декілька років боровся проти опозиції. Примирення імператора з Папою не було щирим, а посягання імператора на владу над Церквою продовжувалось. В результаті у 1080 році Папа знову виключив Генріха з Церкви. Смерть швабського герцога Рудольфа укріпили військову міць Генріха, і він відправився до Риму, але цього разу з армією. [мпе- ратор завоював Рим, а Папа був вимушений тікати з Риму. Генріх призначив антипапу^{^[12]} Климента III. Розкол Церкви і боротьба за інвеституру тривала аж до 1122 року. В тому році між Папою Ка- лікстом II та імператором Генріхом V був підписаний Вормський конкордат (Pax Wormatiensis cum Calixto II), відповідно до якого єпископів призначав Папа, а імператор надавав єпископам на території Священної Римської імперії світські привілеї. Однак рішення щодо вибору єпископа ухвалював виключно Папа. Це суттєво укріпило владу Папи Римського та обмежило свавілля світських правителів. Фактично, Папа через контроль над єпископами міг виступати захисником норм міжнародного права та народних вольностей перед тиранією монархів. У 1123 році постулати Вормського конкордату затвердив Перший Латеран- ський Собор.

• БОРОТЬБА ЗА ІНВЕСТИТУРУ В АНГЛІЇ

У той сам час критична ситуація, пов'язана з інвеститурою, склалася і в Англії. У 1066 році норманський герцог Вільгельм Завойовник завоював Англію та став її королем. Оскільки Віль- гельм продовжував залишатися нормандським герцогом, то герцогство Нормандія на півночі Франції залишалось його володінням. Оскільки офіційно герцогство Нормандія знаходилося під владою французької корони, то Вільгельм зберігав статус французького дворянина, підпорядкованого королю Франції. Однак це підпорядкування було тільки офіційним. Як король Англії, Вільгельм був рівним королю Франції. А оскільки він володів і Англією, і Нормандією, то він і його наступники були одними із найбагатших та найвпливовіших монархів Європи. Якщо Вільгельм Завойовник займався утвердженням своєї влади в Англії та боротьбою проти короля Франції і графа Анжуйського, володіння якого межувало з Нормандією, і в нього не залишалося часу та сил на церковну політику, то його наступники вирішили втрутитися у справи Церкви.

Король Вільгельм Руфус^{^[13]}, який у 1087 році успадкував володіння свого батька Вільгельма Завойовника, обрав інші методи правління. Допоки жив архиєпископ Кентерберійський Лафранк, допомогою якого скористався Вільгельм Руфус при отриманні трону, король у справи Церкви не втручався. Але Лафранк помер у 1089 році. Короля найбільше цікавили гроші. Він вимагав величезні хабарі за погодження інвеститури єпископів. А коли не знаходилось бажаючих платити, то катедри довгими роками були необсадженими. За відсутності єпископа у єпархії, король привласнював прибутки єпархії. З цієї причини він не допускав призначення нового архиепископа Кентерберійського після смерті Лафранка. У 1093 році король важко захворів, і розцінив свою хворобу як кару за гріхи. Щоби звільнитися від гріха, він дозволив призначення нового архиепископа Кентерберій- ського, і ним став Анзельм, відомий середньовічний богослов і філософ. Анзельм був вірним прихильником григоріанських реформ, і повного відмежування Церкви від впливів світських правителів. Король, натомість, прагнув встановити свою владу над Церквою. Коли король одужав, він вимагав від Анзельма повного підпорядкування, і навіть забороняв англійським епископам спілкуватися з Папою. Анзельм рішуче виступив проти такого свавілля короля. Це настільки розізлило Вільгельма, що він вимагав від Папи звільнення Анзельма, а для того, щоби Папа за- довільнив його вимогу, він навіть підтримував Папу у боротьбі проти імператора. Однак Папа відмовив королю, а Анзельм був вимушений покинути Англію та перечекати в Римі аж до смерті Вільгельма.

У 1100 році королем Англії став Генріх І Буклер (Henry I Beauclerc). Він особисто запросив Анзельма повернутися до Англії. А коли архиепископ приїхав, то король запропонував йому отримати інвеституру з його рук. Архиепископ відмовився, і це дало поштовх для нової хвилі боротьби. У 1103 році Анзельм знову покинув Англію. Декілька англійських єпископів все ж у 1105 році прийняли інвеституру від короля. Папа Пасхалій ІІ розцінив їхні дії як зраду, і заборонив їм священнодіяти, а Ан- зельм погрозив відлученням від Церкви Генріху І. Ці кроки зупинили короля, і в 1107 році було досягнуто порозуміння, яке виразилося у Лондонському конкордаті. Відповідно до цього документу, Папа повернув до служіння відлучених єпископів, король не втручався у вибори єпископів, але залишав за собою право вимагати від них омаж. Лондонський конкордат був важливою перемогою Церкви. Він послужив взірцем для Вормського конкордату 1122 року.

• ФРІДРІХ БАРБАРОССА

Новий виток протистояння між Церквою та імперією розгорнувся у ХІІ столітті. Після падіння Салічної династії та короткого правління єдиного представника Зюпплінбурзької династії Лотара ІІ, імперія переживала політичну кризу. На хвилі внутрішніх протиріч імперську корону отримав Фрідріх І Барбаросса з династії Штавфенів. Найбільша проблема, вирішення якої стало першорядним завданням Фрідріха була Італія. Імператор побачив, що за час внутрішніх протистоянь у Німеччині італійські міста стали практично незалежними, а імператорський контроль над Італією зник. Тим часом римляни організували сенат, на кшталт античного, і заявили, що тепер Римом керуватиме сенат, а не Папа. Папа Адріан IV звернувся за допомогою до Фрідріха. Однак, для того, щоби пройти до Риму, потрібно було зламати опір міст Північної Італії. В 1154 році Фрідріх, який на той час повністю реформував свою армію, ввійшов до Італії та пробрався до Риму. В Римі Папа коронував Фрідріха на імператора, однак по всьому Римі точились непримиренні бої. Не зумівши повністю покорити Рим, Фрідріх був вимушений відступити, і повернутися до Німеччини. В 1158 році Фрідріх почав новий італійський похід, ціллю якого стало приборкання Мілану, оскільки Мілан у той час відігравав провідне місце серед вільних міст Ломбардії. Мілан здався швидко, і Фрідріх зібрав з'їзд ломбардської аристократії, на якому оголосив, що від цього моменту його влада на цій території безмежна. Однак, на відміну від Мілану, інші міста не поспішали підкорятися Фрідріху, а Брешія та Кремона почали гострий збройний протест, якого Фрідріх не очікував, і після завоювання Мілану відпустив до Німеччини велику частину своєї армії. У 1159 році знову повстали міланці. В тому ж році помер Папа Адріан Новим Папою став Олександр ІІІ, але прихильники Фрідріха Барбаросси обрали антипапу Віктора Імператор знову вирушив із походом до Риму, щоби підтримати Віктора Зайнявши лівий берег Риму і замок Святого Ангела, Фрідріх запропонував обом папам зректися влади, але Олександр ІІІ йому відмовив, і це стало черговою поразкою Фрідріха. Імператор проголосив себе правителем Риму, і сенат став підзвітний тільки йому. Врешті, Фрідріх мусів повернутися до Німеччини. За час, поки Фрідріха в Італії не було, ломбардські міста організували Ломбардську Лігу - політичне об'єднання, покликане протистояти Фрідріху. У 1174 році Фрідріх у черговий раз перейшов Альпи, і почав війну проти Ломбардської Ліги, але був розбитий. Він мусів визнати Олександра ІІІ єдиним законним Папою і просити примирення з ним. Фрідріх повернув Папі владу над Римом та підписав перемир'я з Ломбардською Лігою.

Отже, відродження Священної Римської Імперії на основі Німеччини було намаганням зберегти традиції античного Риму. Ці намагання мали як позитивні, так і негативні наслідки. З одного боку, відродження Римської імперії підсилювало авторитет Пап, і сприяло утвердженню норм міжнародного права та верховенства права в межах європейських країн. З іншого боку, відродження імперії надихало імператорів прагнути такої самої влади, яку мали імператори Стародавнього Риму, тобто і світської, і духовної. Задля осягнення духовної влади, світські правителі намагалися здобути контроль над Церквою. Ці спроби світських правителів спричинили боротьбу за інвеституру, яка особливо загострювалась в часи правління німецьких імператорів Оттона І Великого та Фрідріха І Барбаросси, а також англійського короля Вільгельма Руфуса.

<< | >>

↑

Источник: Шепетяк Олег Михайлович. Історія релігій. Том третій. - Жовква: Місіонер,2020. - 856 с.. 2020

Еще по теме 2.2. ЦЕРКВА І СВЯЩЕННА РИМСЬКА ІМПЕРІЯ:

- История религий -