Італо-Албанська Католицька Церква

У стародавності Південна Італія й Сицилія мали тісний зв'язок із Грецією, довгий час багато їхніх мешканців говори­ли грецькою мовою. На початку християнської епохи (хоча більшість християн належало до візантійської традиції) ця об­ласть виявилася в межах Римського патріархату, і почався про­цес її поступової латинізації.

В VIII столітті візантійський імператор Лев III перевів цю область із юрисдикції папи під юрисдикцію Константинополь­ського Патріархату, після чого тут почалося відродження віза­нтійської традиції. Завоювання цих місць норманнами в XI столітті привело до поверненню в латинський патріархат. У цей час місцева візантійська Церква процвітала, їй належа­ли сотні монастирів на узбережжя Південної Італії. Норманни заборонили служити візантійську службу, грецькі єпископи були замінені на латинські.

Почався процес, що привів до повного розчинення віру­ючих у латинській Церкві. Кінець цьому занепаду був покла­дений в XV столітті, коли сюди прибули дві більші групи ал­банських емігрантів, що бігли від турків. Жителі північної час­тини Албанії, християни латинського обряду, швидко зміша­лися з місцевим населенням, але жителі південної, православ­ної частини Албанії, залишилися вірні своїй візантійській спа­дщині. Спочатку місцеві латинські єпископи зустріли це без розуміння, і хоча в XVI столітті папи підтримали візантійців (в 1595 році їм був даний свій єпископ), криза в громаді трива­ла. Ситуація стала поліпшуватися лише в XVIII столітті. В 1742 році папа Бенедикт XVIII обнародував буллу Etsi Pastoralis, покликану поліпшити положення італо-албанців. Булла проклала шлях більше прогресивному законодавству й визнанню рівності візантійського й латинського обрядів, що відбулося в наступному столітті.

В 1732 році у Калабрії і в 1734 році в Палермо були відк­риті італо-албанські духовні семінарії. Вище богословські утво­рення в цій Церкві можна одержати в Римі в Грецькому Ко­леджі (заснований в 1577 році).

Нині в Церкві дві єпархії, що мають однаковий статус. Єпархія Лунгро (у Калабрії) була заснована в 1919 році й має 27 приходів, у її юрисдикції вся континентальна Італія. Єпар­хія П’яна-дел’і-Альбанезі, заснована в 1937 році, поширюєть­ся на всю Сицилію і має 15 приходів.

Поряд із цими єпархіями в Церкві є заснований в 1004 році в декількох милях від Рима монастир Санта-маріа-ді-грот- таферрата; це все, що залишилося від ніколи квітучої італо- грецької чернечої традиції. В 1937 році монастир одержав ста­тус територіального абатства, відповідно до якого його насто­ятель має таку ж владу над ченцями й місцевими віруючими, як й єпископ.

В італо-албанців немає приходів в англомовному світі, але невеликі громади в цих країнах зберігають свою традицію за допомогою таких груп, як Суспільство італо-албанців візан­тійського обряду Богородиці Що Милує, що перебуває на ост­рові Ставний, штат Нью-Йорк (США).

МІСЦЕЗНАХОДЖЕННЯ: ПІВДЕННА ІТАЛІЯ, НЕВЕЛИКА ДІА­СПОРА ЧИСЕЛЬНІСТЬ: 64 000