2.3. КАТОЛИЦЬКА ЦЕРКВА СЕРЕДНІХ ВІКІВ

Середньовіччя було періодом розквіту Католицької Церкви та становлення сучасної європейської цивілізації. В Х-ХІ століт­тях Церква пережила розквіт, пов’язаний із Клюнійською рефор­мою.

• КЛЮНІЙСЬКА РЕФОРМА

У 1073 році клюнійський монах Гільдебрант став Папою Рим­ським під іменем Григорій VII. Він переніс ідеї Клюнійської ре­форми на всю Церкву. Папа взявся за реформування Церкви. Церковна дисципліна, освіта духовенства, строге дотримання дисципліни, посилення наголосу на пастирській та євангеліза- ційній роботі стали головними темами реформи. Папа Григорій сформував команду однодумців, які за декілька років зуміли змінити Католицьку Церкву, неймовірно покращивши її стан. Папі та його однодумцям вдалося перемогти у боротьбі за ін­веституру, звільнивши Церкву від впливів світської влади.

Кульмінацією Григоріанської реформи став Перший Латеран- ський Собор 1123 року, який католиками визнається Дев’ятим Вселенським Собором. Він був скликаний Папою Калікстом II у грудні 1122 року. Собор прагнув покласти край практиці при­своєння церковних бенефіцій мирянами, звільнити вибори єпископів і настоятелів від світського впливу, уточнити поділ духовної та світської влад та скасувати вплив імператорів на ви­бори Папи. Папа Калікст II, понтифікат якого розпочався у 1119 році, очолював Церкву в період боротьби за інвеституру, яка по­чалася за Папи Григорія VII. Гвідо, як він називався до свого схо­дження на папський престол, був сином Вільгельма I, графа Бур­гундії. Він був тісно пов’язаний практично з усіма королівськи­ми домами Європи. Європейські дворяни поза Німеччиною були невдоволені впливом імператора Священної Римської імперії на вибори Папи. Найбільше ці невдоволення зростали у Франції, в якій Гвідо був папським легатом. У 1112 році він скликав синод французьких і бургундських єпископів у французькому місті Вєна, на якому іменування єпископів і Папи світською владою було оголошено єрессю. Також Синод висунув пропозицію від­лучити від Церкви імператора Генріха V, який чинив тиск на Па­пу. Ставши Папою, Калікст ІІ продовжив цю боротьбу. Перший Латеранський Собор був першим з чотирьох Латеранських Со­борів у період 1123-1215 років. Він не розглядав жодного акту­ального богословського питання. Папа Калікст II скликав Собор, щоби ратифікувати різні положення, які ухвалювалися перед Собором. Найбільш гострою проблемою Собору була суперечка за інвеституру, яка тривала майже століття.

• АВІНЬЙОНСЬКА НЕВОЛЯ ПАП

Після Григоріанської реформи розвиток Церкви був стабіль­ним і плідним. Криза Католицької Церкви настала у XIV столітті, і пов'язана вона з Авіньйонською неволею Пап. В 1303 році помер Папа Боніфацій VIII, проти якого вів постійну боротьбу фран­цузький король Філіп IV Красивий. Король домігся, що в 1305 році наступним Папою став його ставленик Климент V. В Рим­ській Курії та Колегії Кардиналів з'явилося багато французів. Це посилило вплив французької корони на папство. Король переко­нав Папу переселитися ближче до французького двору. Відразу ж після свого обрання, Папа Климент V переїхав до Пуатьє, а в 1309 році до міста Авіньйон, яке в той час належало до володінь Неаполітанського королівства. В 1348 році Папа відкупив Авінь­йон від неаполітанського короля. Незважаючи на те, що переїзд планувався як тимчасовий, він затягнувся майже на століття. В 1314 році Папа Климент V помер, і в 1316 році був обраний на­ступний Папа Іван ХХІІ, який також оселився в Авіньйоні. Так це місто стало постійною резиденцією семи Пап: Климент V (1305­1314), Іван ХХІІ (1316-1334), Бенедикт ХІІ (1334-1342), Кли­мент V (1342-1352), Інокентій V (1352-1362), Урбан V (1362­1370), Григорій ХІ (1370-1378).

За час перебування Пап у Авіньйоні статус папства дещо змі­нився. З одного боку, Папам вдалося вибудувати чітку єрархічну структуру Церкви та посилити централізоване управління, що було корисним для Церкви. Папи відіграли вагому роль у куль­турі того часу. З іншого боку, тісний зв'язок Папи з французькою короною викликали обурення інших європейських монархів, а відсутність Папи в Римі призводила до послаблення його ролі в Італії.

• ТАМПЛІЄРИ

Перебування Папи в Авіньйоні збіглось у часі з боротьбою короля Філіпа IV проти тамплієрів.

• ПОВЕРНЕННЯ ПАП ДО РИМУ

Щоразу більше католиків вимагали повернення Папи до Ри­му, особливо повернення відстоювала італійська інтелігенція. Перебування Папи в Авіньйоні в жодному разі не було полоном чи неволею. Папи залишалися повністю вільними та могли са­мостійно ухвалювати свої рішення. Проте, негативне ставлення

католиків до перебування Пап в Авіньйоні дало підстави окрес­лити цей період історії Церкви вкрай негативно. Італійський поет Франческо Петрарка, який був одним із лідерів руху за по­вернення Пап до Риму, прирівняв цей період історії до «вавилон­ської неволі».

• ВЕЛИКИЙ РОЗКОЛ

Переселення Папи Григорія ХІ до Риму стало причиною нової проблеми. Через рік після повернення Папа помер, і кардинали обрали новим Папою Урбана VI, який залишився в Римі. Однак, частина кардиналів не погоджувалась із обранням Урбана VI. Вони повернулися до Авіньйону, де незаконно обрали анти­Папу Климента VII. Внаслідок обрання двох Пап Католицька Церква розділилась. Обидва претендували на управління всією Церквою, однак їхня реальна влада поширювалась тільки на теренах тих країн, які їх підтримували. Владу законного Папи Римського підтримували Папська держава, Північна Італія, Анг­лія та Ірландія, Данія, Швеція та Норвегія, Фландрія, Польща і Угорщина. Авіньйонського антипапу підтримували Франція, Шотландія, Кастилія і Арагон. Священна Римська імперія та Пор­тугалія займали невизначену позицію. Великий розкол тривав у 1378-1417 роках. За той час змінились декілька Пап, зокрема Урбан VI (1378-1389), Боніфацій ІХ (1356-1404), Інокентій VII (1404-1406), Григорій ХІІ (1406-1415), та антипап, зокрема Кли­мент VII (граф Роберт Женевський, 1378-1394), Бенедикт ХІІІ (Педро де Луна, 1394-1423).

Розкол Церкви змусив католиків зосередити всю увагу на ви­рішенні цієї проблеми.

На відміну від Папи Римського та пізанського антипапи, авіньйонський антипапа Бенедикт ХІІІ не визнав рішення Собо­ру. Оскільки він не отримував підтримки від жодного монарха, він покинув Авіньйон та перебрався до свого замку Пеньїскола поблизу Валенсії в Арагонському королівстві. Папою його ви­знавали тільки декілька його прихильників з числа духовен­ства. В 1423 році він помер, але перед смертю призначив чоти­рьох кардиналів. Після смерті Бенедикта три з цих кардиналів обрали новим антипапою Климента VIII (Гіль Санчес Муньос), якого також не визнавав ніхто, крім невеликої групи прихиль­ників. І навіть один із чотирьох призначених Бенедиктом ХІІІ кардиналів - Жан Каррьє - відмовився його визнавати. В 1429 році арагонський король Альфонс V, не бажаючи мати в своєму королівстві антипапу, переконав його відмовитись від претен­зій на папський престол. Климент VIII надіслав Папі Мартину V лист-зречення. Папа Мартин виявився милосердним до колиш­нього антипапи: він не тільки не покарав його, а призначив йо­го єпископом Пальми-де-Майорки, де він служив до своєї смер­ті у 1446 році. Жан Каррьє, який був один із кардиналів, при­значених антипапою Бенедиктом XIII, але не визнав обрання Климента VIII, а також декілька священиків обрали антипапою Бернанрда Гарньє, який прийняв ім'я Бенедикт XIV. Певний час Бенедикт XIV зберігав своє обрання в таємниці, а в 1429 році помер. Коли Бенедикт XIV помер, Жан Каррьє проголосив себе Папою під тим самим іменем. Тому його називають антипапою Бенедиктом Х^-П. В 1433 році граф Фуа його арештував, і він помер у в'язниці в 1437 році. На цьому закінчилась історія авінь­йонських антипап.

В 1431 році помер Папа Мартин V; його наступником обрали Євгенія IV, який правив до 1447 року. Перед своєю смертю Папа Мартин V оголосив про скликання нового Собору, але не дожив до нього. Собор все ж зібрався у Базелі в 1431 році. Перед Собором були поставлені питання про унію зі Східними Церквами та ви­рішення проблеми густитства. Собор не зумів вирішити ані одну, ані іншу проблему, натомість почав розмірковування про зміну структури церковного управління. Зокрема, Собор проголосив нову систему управління - консіліаризм (собороправність), від­повідно до якої Собор є вищим за Папу, і рішення Собору повинні переважати над папськими документами. Учасники Базельсько- го Собору перебували під натхненням Констанцького Собору, якому вдалося вирішити проблему Великого розколу. В Церкві розв'язалась дискусія між монархістами, які вважали, що найви­ща влада в Церкві повинна належати Папі, та консіліаристами, які стверджували, що найвища влада повинна належати Собору. Врешті, Папа Євгеній IV розпустив Базельський Собор. Це по­родило новий розкол, який однак не відіграв в історії вагомого значення. В 1439 році учасники Базельського Собору відмови­лися підпорядковуватись розпорядженню Папи про розпуск та продовжили роботу. Вони оголосили про звільнення Папи, та обрали савойського герцога Амадея VIII антипапою під іменем Фелікса V. Більшість учасників Базельського Собору покинули його, оскільки не погоджувалися з розколом, а невелика група учасників, яка залишилась, продовжила роботу в Базелі, а в 1448 році перенеслась до Лозанни. Антипапу Фелікса V не визнав ніх­то, і його церковна влада поширювалась тільки на території Савойського герцогства, яка було його спадковим володінням, і приблизно співпадає зі сучасною франкомовною Швейцарією. В 1449 році антипапа Фелікс V усвідомив неприйнятність його становища та зрікся претензій на папський престол, надіславши Папі Миколаю V відповідного листа. Папа надав Феліксу титул кардинала, але він вирішив відійти як від церковних справ, так і від управління Савойським герцогством. Він оселився в монас­тирі в Женеві, де й помер у 1451 році. Фелікс V був останнім ан­типапою в історії. Папа Євгеній IV ввійшов в історію як взірець моралі, опікун мистецтв і освіти, засновник Римського універси­тету, захисник бідних, поборник церковної дисципліни і як мо­литовна та побожна людина. Незважаючи на свою активність, він постійно шкодував про те, що йому довелось покинути свою монастирську келію і брати участь у великій політиці. Найбіль­шим його досягненням стала Флорентійська унія.

• ФЛОРЕНТІЙСЬКА УНІЯ

Закривши Собор у Базелі, Папа Євгеній IV оголосив про його перенесення до Ферарри, де він працював у 1438-1439 роках, опісля, через епідемію чуми, Собор був перенесений до Флорен­ції, де він працював у 1439-1442 роках, а згодом до Риму, де він тривав у 1443-1445 роках. Оскільки найдовше Собор працював у Флоренції, його прийнято називати Флорентійським Собором. Католицька Церква визнає його Сімнадцятим Вселенським. Церкви візантійської традиції також визнавали його Вселен­ським, але згодом відмовились від його постанов. Основним питанням, яке обговорювалось на Соборі, було об’єднання Цер­ков Сходу і Заходу. В час проведення Собору над Візантією на­висла величезна загроза турецького завоювання. Ця небезпека стала для візантійських політиків і, особливо для імператора Івана VIII Палеолога, поштовхом для пошуку примирення з Ка­толицькою Церквою. Імператор намагався отримати військову підтримку Заходу у боротьбі проти турків, і з цією ціллю праг­нув об’єднання Церков та ліквідації великої схизми 1054 року. Однак, серед грецьких єрархів і богословів було багато тих, хто щиро прагнув відновлення церковної єдності. Поборником єд­ності був, зокрема, Константинопольський Патріарх Йосиф ІІ. І імператор, і Патріарх прибули на Собор. Також на Соборі були присутні представники Олександрійського, Антіохійського та Єрусалимського Патріархів. Київську Церкву на Соборі пред­ставляв її тодішній глава - митрополит Ізидор. З ціллю повного примирення Церков, на Соборі обговорювалися всі богословські і літургійні питання, які будь-коли ставали предметом поле­міки. Врешті, в липні 1439 року була підписана Флорентійська унія, на основі якої Церква відновлювала свою єдність.

В самій Візантії унія стала предметом політичних дебатів. Влада імператора Івана VIII була нестабільною. Його проти­вники, замість того, щоби прикласти всі зусилля для спасіння країни від турків, почали боротьбу за владу. Щоби отримати підтримку серед народу, вони намагалися всіляко опорочити Флорентійську унію та імператора і Патріарха, які її підписали. Лідером опозиції був молодший брат імператора Константин Драгаш, а опозицію в середині Церкви очолив митрополит Мар­ко Ефеський. До 1448 року, допоки жив імператор Іван VIII Па­леолог, унія у Візантії поступово впроваджувалась, але ніколи не нав’язувалась силою, проте цього часу було замало, щоби утвер­дити цінність церковної єдності. В 1448 році імператор Іван VIII помер, і трон успадкував його брат Константин ХІ Драгаш. Веду­чи боротьбу за владу проти свого брата, коли той ще жив, Кон­стантин вів активну турецьку пропаганду. Він і його прибічники переконували народ, що в усіх негараздах імперії винен імпера­тор Іван та католики, а турки, коли завоюють Візантію, наведуть у ній лад. Коли Константин став імператором в його країні було багато прихильників турецького панування. В 1453 році турець­кий султан Мегмед ІІ Завойовник завоював Константинополь, поклавши кінець Візантійської імперії. Турки вбили імператора Константина, який став причиною послаблення власної країни, зробивши її легкою здобиччю завойовників. В Київській Русі унію активно пропагував митрополит Ізидор; вона була сприй­нята в Україні та Білорусі, але в Москві зазнала опору.