Коран - священна книга мусульман

Проповідники всіх релігій стверджують, що тільки книги їхньої віри правильні, божественні, богонатхненні. Наука ж під­ходить до всіх цих книг однаково, об’єктивно, без упередженості.

Історія, як відомо, підносить людям часом чимало несподі­ваних уроків. У їхньому числі і той, що книга, з початку виник­нення якої минуло майже 14 століть, і в наші дні в ряді країн зберігає значення не тільки як історична і релігійна пам’ятка, а й як набуток широкого соціального змісту. У країнах, де іслам - державна релігія, з положень Корану випливають багато право­вих норм, законодавство (шаріат), на Корані присягають і дають клятви, порушення яких визнається найтяжчим гріхом, злочи­ном. Вивчення Корану і його тлумачень (тафсир) є одним з про­філюючих предметів багатьох навчальних закладів у таких кра­їнах, як Пакистан, Іран, Саудівська Аравія та ін. Спочатку про­рочі одкровення передавалися в громаді усно, їх учили напам’ять спеціальні люди (кари), записували на різних предметах. А піс­ля смерті Мухаммеда стали вестися систематичні записи. Цю справу доручили Зайд ібн Сабіту, який служив секретарем у Мухаммеда протягом останніх п’яти років. Він склав збірник сур, упорядкував тексти, написані на пергаменті, кістках, глиняних табличках та ін. Цей збірник відомий під назвою Сухуф (листи), але до нас він не дійшов.

Канонізація змісту Корану і його остаточна редакція відбу­лися при халіфі Оліфі (644-656). Коран наказує арабам залиши­ти “звичаї батьків” на користь правил, встановлених ісламом.

Коран складається із 114 розділів (сур), розташованих за формальним визначенням від найбільшого до найменшого, та­ким чином у Корані відсутня композиційна єдність. Сури ді­ляться на 6219 віршів (аяти). Більшість цих віршів міфологічні, і лише близько 500 віршів містить розпорядження стосовно правил поведінки мусульман.

Велика частина положень Корана має казуальний характер і становить конкретні тлумачення, дані пророком у зв’язку з окре­мими випадками. Але багато настанов мають дуже невизначений вигляд і можуть набувати різного сенсу залежно від того, який зміст у них вкладається. У подальшій судовобогословській прак­тиці і у правовій доктрині в результаті досить вільного тлума­чення вони одержали своє вираження в суперечливих, а нерід­ко й у взаємовиключних правових розпорядженнях.

Природно, що створення настільки великого набутку, як Коран, хоч він і справляє при найближчому ознайомленні вра­ження збірника висловлювань, проповідей, сказань і правових норм, тематично і хронологічно не систематизованих, було спра­вою непростою, та ще і в народу, що не мав до цього настільки великих письмово зафіксованих релігійних чи світських творів. Не випадково в самому Корані поява цієї великої писемної па­м’ятки не раз витлумачується як щось небувале, чудесне. Від імені Аллаха в ньому сказано: “Якби зібралися люди і джини, щоб зробити щось подібне до цього Корану, вони б не створили подібного, навіть якби одні з них були помічниками іншим” (К., 17:90). Звідси ж випливає, що для тих, хто написав цю фразу, казкові демонічні сили - джини, були настільки ж реальними, як і люди; їм здавалося навіть, що люди і джини могли спільно виконувати одну й ту саму роботу, допомагати одне одному.

Крім релігійно-філософського, законодавчого та історично- культурного, викликає інтерес і літературний аспект вивчення Корану. Це найдавніша пам’ятка прози арабською мовою, що ху­дожніми засобами відобразила етапи еволюції особистості Му­хаммеда, його утвердження як віровчителя й людини нової епо­хи. Сприйнятий як слово Аллаха, Коран став джерелом форму­вання єдиної мови арабських народів і стимулом її поширення в країнах Азії та Африки.

Коран виник як усний твір, у такій формі він існував за жит­тя Мухаммеда й після його смерті. Усною була вся словесність родового суспільства Аравії, що зумовило специфічні риси його культури. У цій культурі магічну роль мали слово, звук, а не літе­ра. Системи писемності, характерні в той час для цього регіону (арамейська, сирійська, набатейська, сабейсько-хім'яритська і власна, ще досить примітивна, арабська писемність), викорис­товувалися, головним чином, для торгових і політичних доку­ментів. Упродовж майже чверті століття в пам'яті слухачів Му­хаммеда карбувалися його пристрасні одкровення. Їх записи мали випадковий характер і навіть після смерті пророка ще де­який час були приватною справою. Основна частина тексту пе­редавалася по пам'яті.

За деякими підрахунками, близько чверті тексту Корану присвячено опису життя і діяльності різних пророків. Майже всі вони біблійні: Ной (Нух), Авраам (Ібрагім), Ісаак (Ісхак), Ісма- їл, Іаков (Якуб), Іосиф (Юсуф), Аарон (Гарун), Іов (Айюб), Да­вид (Дауд), Соломон (Сулейман), Ілья (Ільяс), Ісус (Іса; Іса бен- Мар'ян, тобто син Марії, однієї з небагатьох жінок, про яку з по­вагою говориться в Корані), Іона (Юнус), Мойсей (Муса), крім них в ранзі пророка в Корані чомусь опинились і перша людина Адам, і навіть знаменитий Александр Македонський (Іскандер). Заключним у цьому списку стоїть Мухаммед - останній і найве- личніший з пророків. Після нього пророків більше не було і не буде аж до кінця світу і Страшного суду, до другого пришестя Ісуса. Опис діянь пророків майже цілком узятий з Біблії, лише з невеликими змінами. Так, Ісус не вважається ні божеством, ні Сином Божим - у цьому значенні іслам набагато більше послі­довно монотеїстичний, ніж християнство. Однак, незважаючи на це, в текстах Корану викладена версія про те, що Аллах вдих­нув у черево Марії свій “дух”, після чого й народився Ісус. Авра­аму і його “головному” сину Ісмаїлу (а не Ісааку, хоч він теж у пошані) приписано заснування священної Кааби.

У теологічно-філософській частині Коран буквально на­сичений запозиченнями з Біблії, що й зрозуміло: не будучи великим оригінальним мислителем, Мухаммед з готовністю брав уже відоме йому і з легкістю включав (від імені Аллаха) майже без змін у свої проповіді. Однак ця обставина анітро­хи не зашкодила авторитету Корану, а навпаки, частково навіть сприяла йому: багато із завойованих мусульманами християнських народів тим легше приймали іслам, що бачи­ли в цьому віровченні знайомі їм ті ж самі імена, сюжети, заповіді.

Помітна деяка різниця в змісті ранніх, мекканських, і більш пізніх, мединських, сур Корану. Ця різниця зводиться в основ­ному до того, що в міру свого розвитку, отримання додаткової інформації і успіху, Мухаммед дедалі менше робив акцент на туманних роздумах про Страшний суд та інше і чимраз більшу увагу звертав на чітке формулювання основних категорій, пра­вил поведінки, на точне оцінювання історичних подій, на необ­хідні приписи й інструкції.