2.1. ЗАХІДНА ЦЕРКВА ДО ВЕЛИКОЇ СХИЗМИ

Внаслідок проповіді апостолів та місіонерів християнські спільноти зароджувались у всій Європі та Середземноморському побережжі. Ранні християнські спільноти очолювали єпископи, яким у служінні допомагали священики та диякони.

Попри доволі широку автономію окремих єпархій, усі спільноти творили єдину Церкву. Духовним лідером християнства був Єпископ Риму, оскільки засновником християнської спільноти в Римі був апостол Петро, на якого Ісус Христос поклав місію бути першим серед апостолів. Після смерті апостолів наступник апостола Петра - Єпископ Риму, якого також називають Папою Римським, зайняв місце репрезентанта світового християнства. Після легалізації християнства в Римській імперії в IV столітті Церква отримала офіційний статус. У той самий час римський імператор переніс столицю імперії до Константинополя. Внаслідок перенесення столиці почала зростати роль константинопольського єпископа, який врешті отримав титул Патріарха. Політичні негаразди Західної Римської імперії призвели по посилення політичної влади Папи Римського, який поступово ставав єдиним моральним авторитетом та стабілізуючою силою Західної Європи. Після падіння Західної Римської імперії, папство зуміло відіграти ключову роль в облаштуванні нової Європи. Саме Католицька Церква стала носієм правової культури, освіти тощо, а також виступила арбітром у численних міжусобних конфліктах західних феодалів.

Прагнення Візантії утвердитись спадкоємицею Риму, незважаючи на втрату влади над самим Римом, дало початок теорії Нового Риму, відповідно до якої Константинополь проголошувався Новим Римом, а Старий Рим втрачав своє політичне значення. Ці прагнення перенеслись і на Церкву та виразились в тому, що Константинопольський Патріарх почав претендувати на першість у Християнському Світі. Досі Патріарх Константинопольський носив титул «Архиєпископ Константинополя, Нового Риму».

Розподіл Римської імперії спричинив численні труднощі у відносинах між Церквою на Сході і Заході. Розвиток головних центрів християнства породив п'ять Патріархатів - Римський, Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський. Система п'яти Патріархатів отримала назву пен- тархія. Вся Церква, яка розташовувалася на теренах Римської імперії, була адміністративно розділена на цих п'ять структур. Серед п'яти Патріархів Папа Римський займав перше місце. Після поділу Римської імперії, чотири Патріархати опинилися на території Візантійської імперії, в якій існувала сильна політична влада імператора. Візантійський імператор поступово перебрав владу і над Церквою. Імператори скликали Собори та затверджували їхні рішення, впливали на призначення єпископів, втручалися у внутрішнє життя Церкви. Досі в Церквах візантійської традиції зберігся звичай, відповідно до якого світська влада затверджує вибір Патріарха. Систему панування світської влади над Церквою прийнято називати цезаропапізмом.

В Західній Європі після падіння Риму не існувало єдиної міцної світської влади. Тому папство могло розвиватися вільно. Під прямою владою Папи опинилися всі єпархії, які існували в Західній Європі та Північно-Західній Африці. Світські правителі зверталися до Папи з проханнями виступити арбітром у їхніх непорозуміннях, що значною мірою підсилювало владу Папи. Щоправда, декілька разів упродовж історії Західної Церкви світські володарі намагалися підпорядкувати собі Церкву. Ці конфлікти ввійшли в історію під назвою боротьба за інвеституру. Однак, в цій боротьбі перемогла Церква, яка виборола собі повну незалежність від світських правителів Європи. У VIII-IX століттях більшість території Західної Європи опинилася під владою франків. У 800 році Папа коронував короля франків Карла Великого на імператора Риму. Коронація Карла ознаменувала остаточний поділ Європи: дві імперії, тобто Візантійська і Франкська, кожна з яких називала себе Римською, затвердили остаточний поділ Західної і Східної Європи.

За винятком нетривалих історичних періодів, на кшталт боротьби за інвеституру та авіньйонської неволі, світські західноєвропейські володарі усвідомлювали важливість і корисність незалежності Церкви. Папство перетворилося в найвищу інстанцію міжнародного права, яка поєднувала в собі функції міжнаціональної організації безпеки, світового банку і міжнародного суду. В умовах становлення Західної Європи та формування її політичної і правової культури наявність такого інституту було необхідним, і ті політики, які відзначались далекоглядністю, підтримували його.

• ПАПСЬКА ДЕРЖАВА

Особливу роль у формуванні міжнародної політично-миротворчої сили папства відіграла імперія франків епохи династії Каролінгів. Незважаючи на виключність своєї влади в Західній Європі, Каролінги, на відміну від східноєвропейських монархів, ніколи не намагалися підпорядкувати Церкву своїй політичній владі, а навпаки - завжди відстоювали її незалежність. Перший франкський король із династії Каролінгів, Піпін Короткий, приклав зусилля для того, щоби відстояти незалежність папства від посягань тогочасних володарів Північної Італії - лангобардів. У 756 році Піпін Короткий окреслив територію Риму та його околиць, які виходили з-під володінь світських володарів та переходили у пряме підпорядкування Папи. Так виникла Папська держава, яка впродовж історії декілька разів міняла свої кордони. Утворення Папської держави дало можливість розмістити в ній усі головні структури Католицької Церкви і цим забезпечити їх від будь-якого втручання світської влади. Папська держава стала центром європейської культури. Саме тут трудилися найвидатніші митці середньовіччя та Ренесансу, створюючи шедеври світової культури. Папа Миколай V розпочав, а Папа Сикст V завершив, будівництво Ватиканського палацу, прикрашеного фресками Мікеланджело, Рафаеля Санті та інших художників. В Папській області була заснована Ватиканська бібліотека, яка до сьогодні є однією з найбільших бібліотек світу та зберігає величезну кількість древніх манускриптів.

У XV столітті Папа Сикст IV збудував Сикстинську каплицю. Найбільшою пам'яткою церковної архітектури Папської держави став Собор Святого Петра, будівництво якого розпочав Папа Юлій ІІ у 1506 році, а завершив Папа Урбан VIII у 1626 році. В Римі розташовані чотири центральні католицькі храми, які мають статус великих базилік (basilica maior): Собор Святого Петра, Собор Святого Івана Хрестителя на Латеранському пагорбі (Латеранська базиліка), Собор Святого Павла, Собор Святої Марії Сніжної (Санта Марія Маджоре). Папська держава була меценатом численних благодійних, мистецьких і оборонних проектів у Європі. Так, Папа Юлій ІІ фінансував будівництво Кам'янець-Подільської фортеці. В 1506 році Папа Юлій ІІ створив Швейцарську гвардію, призначену для особистої охорони Папи та Римської Курії; гвардія діє й до сьогодні. Папська держава проіснувала до 1861 року, коли відбулось об'єднання Італії. В тому році італійські війська завоювали Рим та проголосили його столицею Італії. У 1929 році між Папою та італійським урядом були укладені Латеранські угоди, відповідно до яких була утворена Держава Ватикан, яка стала суверенним суб'єктом міжнародного права, на чолі якої на правах монарха стоїть Папа Римський.

• ФОТІЄВА СХИЗМА

Відносини між Римською Церквою та Церквами Візантійської імперії у першому тисячолітті складалися дуже по-різному. Впродовж історії не виникало конфліктів між Римом та Олександрійським, Антіохійським чи Єрусалимським Патріархатами. Але з'являлися непорозуміння між Римом і Константинополем. Отримавши підтримку візантійських імператорів, Константинопольські Патріархи щоразу більше прагнули утвердити свою першість у Християнському Світі, роблячи більший наголос на політичному значенні Константинополя як нової столиці Римської імперії, аніж на значенні престолу апостола Петра. Найбільшого проблемою відносин Риму і Константинополя була Фотієва схизма у 863-867 роках. В той час Візантія переживала складну політичну кризу, коли за імператорський трон боролися імператриця Теодора і її син імператор Михаїл ІІІ.

У 842 році помер імператор Теофіл, після якого трон успадкував його син Михаїл ІІІ, а, оскільки вік не дозволяв йому керувати країною, регентшою при ньому стала його мати Теодора. Константинопольська Церква незадовго до цього пережила кризу іконоборства. Хоч іконоборство було подолане, в Константинопольській Церкві сформувались дві партії - консерваторів і лібералів. Консерваторів очолював Патріарх Ігнатій, який керував Константинопольською Церквою у 847 році, і підтримав імператрицю Теодору. У 856 році Михаїл ІІІ відібрав від матері трон, і відразу ж вирішив позбутися Патріарха Ігнатія, який підтримував Теодору. У 858 році він скинув з патріаршого престолу Ігнатія та домігся поставлення на престол Фотія. Фотій на той час не був священиком, він був державним службовцем високого рангу та відігравав значну роль у візантійські політиці. Імператор домігся, щоб Фотія за декілька днів висвятили на диякона, священика і єпископа та інтронізували на патріарший престол. Велика частина духовенства і мирян Константинопольської Церкви оголосили звільнення Ігнатія та інтронізацію Фотія незаконною.

Остаточне рішення у цій справі повинен був ухвалити Папа Римський Миколай І. Папа визнав незаконною інтронізацію Фо- тія. Однак, Фотій користувався підтримкою імператора, який силами державного апарату і поліції підтримував свого ставленика. Оскільки Фотій не покаявся в узурпації влади, Папа у 863 році наклав на нього анатему. Взамін Фотій наклав анатему на Папу. Так, у 863 році відбувся розкол між Римською та Константинопольською Церквами. Інші Патріархати в цьому розколі участі не брали, і підтримували позицію Папи. У 867 році імператор Михаїл ІІІ помер, завершивши перебування на візантійському троні Аморейської династії. Наступним імператором став Василій І, засновник Македонської династії на візантійському троні. Відразу ж, у 687 році єпископи скинули Фотія з патріаршого престолу, та повернули на нього Ігнатія. Цим завершилася Фотієва схизма. Для вирішення проблеми Фотія був скликаний Четвертий Константинопольський Собор, який відбувався з 5 жовтня 869 до 28 лютого 870 року.

У ньому брали участь 102 єпископи, три папських легати і чотири Патріархи. Собор провів десять сесій і видав 27 канонів. Він скликався імператором Василієм I і Папою Адріаном II. Собор осудив узурпацію влади Патріарха Константинопольського Фотієм, і відновив на цьому престолі його попередника - Ігнатія. Собор також підтвердив рішення Другого Нікейського Собору про вшанування ікон. Католицька Церква визнає Собор 869-870 років як Четвертий Константинопольський, а Церкви візантійської традиції заперечують його канонічність. Після десяти років правління, у 877 році, Ігнатій помер, і Фотій знову став Патріархом Константинопольським, але цього разу законним шляхом. На престолі він перебував до 886 року. За час Фотієвої схизми, відносини між Римом і Константинополем особливо загострилися. Фотій повинен був обґрунтувати анатему, яку він висловив Папі Миколаю І. Будучи високоосвіченою людиною та добрим знавцем богослов’я, він розпочав богословську полеміку проти Римської Церкви. Саме Фотій став першим богословом, який звинуватив Римську Церкву в єресі. Деякі з фальсифікованих Фотієм обвинувачень полемісти використовують і до сьогодні.

• ВЕЛИКА СХИЗМА

Фотієва схизма мала свої наслідки. Вона породила саму ідею розколу, і того, що проблеми можна вирішувати не тільки цивілізованим діалогом, а деструктивним шляхом. В 1043 році Патріархом Константинопольським став Михаїл І Керуларій, який відзначався особливими владними амбіціями та ненавистю до Заходу. Він розпочав гостру полеміку проти всього, що пов’язувалось із Західною Європою та Західною Церквою. В 1053 році сакеларій (церковний чиновник низького рангу) Никифор з розпорядження Патріарха Михаїла Керуларія в латинському храмі Константинополя викинув із кивота Святі Дари та потоптав їх ногами. Це святотацтво викликало критику зі сторони Риму. Папа Лев ІХ вислав до Константинополя делегацію на чолі з Кардиналом Гумбертом Сільва-Кандиським з ціллю вирішення конфлікту. Однак, Патріарх був непримиренним. Врешті, 16 липня 1054 року Кардинал Гумберт поклав на престол Собору Святої Софії в Константинополі грамоту проголошення ана- теми Патріарху Михаїлу Керуларію. Ця грамота не мала ніякої законної ваги, оскільки Папа Лев ІХ помер 19 квітня 1054 року, а, відповідно до церковних канонів, усі церковні посадовці, призначені єрархом, втрачають свої повноваження в момент його смерті або зречення влади. Відповідно, в момент смерті Папи Лева ІХ Кардинал Гурмберт втратив повноваження папського легата. Проте, для Патріарха Михаїла Керуларія грамота про анатему дала можливість розв’язання загострення конфлікту. 20 липня 1054 року він проголосив анатему на Папу і всю Римську Церкву. Так відбулася велика схизма, яка навіки розділила Церкву. Амбіції Михаїла Керуларія спричинили низку заколотів та політичних криз у Візантії. Врешті, в 1059 році, імператор Ісаак І змістив його та вислав у заслання на острів Імброс. Під час переправи до місця заслання його корабель потрапив у бурю і Патріарх загинув.

Велика схизма була розколом між Римом і Константинополем. Інші Патріархати не підтримали розкол і анатеми, і впродовж наступних століть підтримували контакти з Римською Церквою. Поступово Константинопольський Патріархат, застосовуючи свій політичний вплив у Візантійській та Османській імперіях, почав домінувати над іншими східними Патріархатами та втягувати їх у розкол. Не підтримувала розколу й Київська митрополія. В 1051-1055 роках Київським митрополитом був Іларіон, обраний без згоди Константинопольського Патріарха. Після оголошення анатем Кардинал Гумберт та інші папські легати за допомогою візантійського імператора втекли з Константинополя, щоби уникнути жорстокої розправи від Керуларія, та перебралися до Києва, де митрополит їх вітав як братів у вірі.

Незважаючи на те, що християнство пережило декілька розколів, зокрема у VI столітті, від Церков візантійської традиції відділились східні неортодоксальні Церкви, а в XVI столітті відбулась реформація, велика схизма 1054 року стала найбільшим переломним моментом в історії християнства, оскільки глибоко вплинула на свідомість християн. Католицька Церква ввійшла у друге тисячоліття без своїх східних сестер, проте зуміла виконати свою місію навернення світу, поширившись у всіх континентах та ставши найбільшою релігійною організацією світу.

<< | >>

↑

Источник: Шепетяк Олег Михайлович. Історія релігій. Том третій. - Жовква: Місіонер,2020. - 856 с.. 2020

Еще по теме 2.1. ЗАХІДНА ЦЕРКВА ДО ВЕЛИКОЇ СХИЗМИ:

- История религий -