7.4. СХІДНЕ БОГОСЛОВ’Я IV СТОЛІТТЯ

В IV столітті Церква пережила низку потрясінь. Богослов’я І-ІІІ століть розвивалось в умовах обмеженої свободи християн. У IV столітті християни отримали свободу. У 313 році імператор Константин Великий видав Міланський едикт, яким дозволив християнам вільно сповідувати свою віру та території Римської імперії.

• АРІАНСТВО І НІКЕЙСЬКИЙ СОБОР

Найбільшою християнською єрессю було аріанство, назване іменем свого фундатора. Арій був олександрійським пресвіте­ром. Своє вчення він базував на оріґенівському ученні про ство- реність Христа і на вченні Павла Самосатського про нерівність природи Христа Божій природі, яке до Арія пропагував учень Павла і вчитель Арія, Лукіан. Арій вперше був осуджений Олек- сандійським Собором 318 року, і відлучений від Церкви. Однак, користуючись підтримкою багатьох єпископів, зокрема Євсевія Никодимійського, наближеного до імператора Константина, він продовжував проповідувати. Арій ґрунтував своє богослов’я на арістотелівському вченні про єдиний, ненароджений і нестворе- ний Абсолют.

• БОГОСЛОВИ ПЕРІОДУ НІКЕЙСЬКОГО СОБОРУ

В рамках богословської дискусії проти аріанства з'явилася низка видатних богословів, ідеї яких вплинули на розвиток бого­словської думки та залишили свій слід в подальшому богослов'ї.

- Святий Атаназій Великий (293-373) брав участь у Нікей- ському Соборі. Під тиском аріан він декілька разів був виму­шений залишати катедру, і навіть потрапляв у заслання. В богословських розмислах Атаназій розрізняв між божест­венною φύσις (фізіс, природа) і θέλημα (телєма, воля). З природи Отець народжує Сина і посилає Духа. Світ Бог творить не з природи, а з волі. Так, Бог не міг не народити Сина, але він міг не творити світ. Творячи світ у любові, Бог очікував від світу взаємної любові. Вінцем творіння стала людина. Однак людина не відповіла Богові любов'ю, а впала у гріх.

- Ще одним богословом, який вплинув на нікейську дискусію, був Маркел Анкирський, який відіграв вагому роль у роботі Нікейського Собору. Після Нікеї він боровся за утвердження нікейського богослов'я, однак, переборщивши, був сприйнятий східним єпископатом як єретик. Для Маркела, Лоґос - це якість Бога. Як від людини не можна відділити її розум, так і від Бога не відділяється його Лоґос. Отже, первісно він існував як Λόγος άσαρκος (невтілений Лоґос). Як риса Бога, він невіддільний від Бога, όμοούσιος із Богом. На цьому етапі Λόγος існував ad intra, але ще не ad extra.

- Фотін, учень Маркела, довів його вчення до крайності. В його богослов’ї зникло тонке Маркелове розрізнення між δύναμις і ένεργεία. Λόγος став тільки рисою Бога, яка не уособлюється, а Ісус Христос - звичайна людина, в яку вкладений λόγος.

• ПОМІСНІ СОБОРИ IV СТ

Практика скликання соборів була на Сході дуже поширеною. Для вирішення різноманітних проблем скликалися численні Помісні Собори, на які збиралися єпископи певного регіону.

- Тірський Собор 325 року був скликаний з нагоди 30-літнього ювілею правління імператора Константина.

- Римський Собор 340 року скликаний, коли після довгої пост- нікейської боротьби східний єпископат звернувся до Папи Юлія, і просив його розсудити їх. Папа скликав Собор у Римі, на якому були присутні східні і західні єпископи. Вислухавши докази сторін, Папа оправдав Атаназія і Маркела, потвердив рішення Нікейського Собору, та в черговий раз осудив аріан. В Антіохії існував звичай збирати Помісні Собори щороку.

- Найвідомішим із них став Антіохійський Собор 341 року, який випрацював кілька віровчительних форм, так званих «антіохійських формул».

- Сердикійський Собор 342-343 років зібрав богословів, які не погоджувалися з «антіохійськими формулами», і просили в імператора Константа зібрати собор на Заході, оскільки на Сході панував безлад. Імператор скликав собор у місті Сердика (сьогодні - Софія у Болгарії). Собор очолили Осій Кордубський і Протогена Сердикійський. Собор в черговий раз оправдав Атаназія Олександрійського і Маркела Анкирського. Частина східних Отців не погоджувалися з ходом Собору і від'їхали у місто Філітополь, де організували свій Собор.

- Собор 353 року в Арлі скликаний імператором Константом для вирішення олександрійського конфлікту, тобто боротьби Атаназія і аріанської партії.

- Під тиском імператора члени собору підписали осуд Атаназія. Папа Ліберій опротестував рішення Собору і вимагав скли­кання нового собору. Так відбувся Міланський Собор 355 року, в роботі якого брав участь Папа.

- Собор в Аримініумі-Селевкії 359 року був скликаний імпера­тором Констанцієм, який вирішив примирити церковні партії, зібравши їх на Вселенському Соборі. Щоби не допустити до гарячих дискусій, він зібрав 400 західних єпископів в Аримініумі та 160 східних єпископів у Селевкії Ісаврійській. Єпископам в Арімініумі запропонували підписати визнання віри, яке не несло нікейського змісту.

- Олександрійський Собор 362 року скликаний Атаназієм, і озна­менував перемогу Нікеї у християнстві.

• БОГОСЛОВСЬКІ ПАРТІЇ В ПІСЛЯНІКЕЙСЬКІЙ ДИСКУСІЇ

У ході тринітологічних дискусій виникали богословські пар­тії, які займали проміжну позицію між нікейцями і аріанами, проте відіграли свою роль у богословській дискусії.

- Оміусіани, додаючи до слова брооооіо^ одну букву «і» (йо­та), отримали термін броіобоїо^ (подібносущний). Репре­зентантом оміусіанства став Маркел Анкирський. Він пропо­відував, що Лоґос був єдиносущним Отцю до Воплочення. А після Воплочення він з'єднався з творінням, і тому став тільки подібносущним Отцю. Більшість оміусіан не вникали в тонкощі богослов'я. Вони приймали цю формулу тільки задля миру в Церкві.

- Аномеї (євноміани) дотримувалися аріанства, але не на­зивали імені Арія, щоби не загострювати ситуацію іме­нем людини, осудженої в Нікеї. Їхнім лідером став єпис­коп Євномій Кизицький. Він вчив, що сутністю Бога є ненародженість. Таким є тільки Отець; Син народжений, а отже, він не Бог і не єдиносущний Отцю. Згодом отці- кападокійці заперечуватимуть цю думку, стверджуючи, що ненародженість є не сутністю Бога, а характеристикою однієї іпостасі.

• КАПАДОКІЙСЬКІ ОТЦІ

Проблемна дискусія навколо нікейської термінології завер­шилася Другим Вселенським Собором, поштовх до якого дали отці-кападокійці - Василій Великий, Григорій Ніський і Григорій Богослов, творчість яких отримала назву кападокійський синтез.

- Василій Великий (бл.329-379) народився в Кесарії Капа- докійській, навчався в Атенській Академії. У 370 році він став архиєпископом Кесарії Кападокійської. Василію нале­жить заслуга організації чернецтва. Богослов'я Василія було скероване на утвердження принципів Нікейського Собору і примирення всіх богословських партій. У 362 році в Олександрії відбувся Собор, який ототожнив поняття опботаоі^ і оооіа. Таке рішення не вирішувало проблему. Василій своїми творами переконав богословів його часу в тому, що ототожнення цих понять неприпустиме. Нікей- ську формулу потрібно розуміти як «єдина Сутність і три Іпостасі»; при цьому υπόστασις не є сутністю. Поряд зі ствердженням єдиносущності Отця і Сина постало та­кож питання єдиносущності Отця і Святого Духа. Для вирішення цього питання Василій написав трактат «Про Святого Духа». У цьому трактаті він дуже дипломатично стверджував сутнісну рівність Отця, Сина і Духа, однак не поспішав називати Духа Богом. Така дипломатія покликана об'єднати Церкву і не відлякувати оміусіан. Наслідком такої дипломатії стало те, що в сучасному Символі віри Святий Дух не названий Богом прямо. Важливі думки висловив Василій у питаннях епістемології в контексті полеміки з Євномієм. Євномій твердив, що сутністю Бога є ненародженість. Василій, натомість, у трактаті «Проти Євномія» доводив, що сутність Бога є абсолютно непізнавальною, і вона ніяк не може бути окресленою. Людський розум не може пізнавати не тільки сутність Бога, а й сутність творіння підлягає тільки частковому пізнанню. Пізнавальним є тільки те, що виражається, тобто зовнішній образ речей (χαρακτήρ). В Богові людина може пізнавати тільки іпостасі, тому що у пізнанні відкриваються тільки вони. Божественні іпостасі пізнаються в їхніх особливих властивостях. Василій ввів у богослов'я важливе поняття ένέργεια (енергія, дія, рух, зміна). Ενέργεια включає в себе χαρακτήρ іпостасей, які діють, виявляючи себе творінню, а також те в Божій природі, що людина може пізнати. Про природу Бога людина може знати тільки те, що він Сущий, тобто що він є. Оскільки існування - це іменник, утворений із дієслова, то існування підпадає під категорію ένέργεια. Цю думку згодом розвинув Тома Аквінський, розрізняючи між essentia (сутність) та exsistentia (існування).

- Григорій Богослов був другом і ровесником Василія. Він народився близько 330 року, і разом із Василієм навчався в Атенській Академії. Згодом він став архиєпископом Констан­тинопольським і лідером Другого Вселенського Собору в Константинополі. Дискутуючи з Аполінарієм Лаодикійським, Григорій наводив низку аргументів для ствердження того, що Син Божий прийняв усю людську природу, а не тільки людське тіло. Христологічні розмисли Григорія стали дуже актуальними для Третього і Четвертого Вселенських Собо­рів, на яких осуджувалися христологічні єресі. Григорій був першим із Отців Церкви, який перейняв від Плотина поняття θέωσις (теозис, обожнення), модифікував його та використав у християнському богослов’ї. Він писав, що θέωσις є сутністю спасіння, тобто людина спасається, обожнюючись. Христос- Бог став людиною, щоби людина стала богом за благодаттю. Навіть більше: наскільки Бог став людиною, настільки і людина через нього обожнюється. Оці сполучники «наскіль­ки - настільки» (τοσοΰτον - οσον, tantum - quantum) стали ключовою тезою наступних христологічних дискусій. Якщо Христос повністю прийняв людську природу, то вона пов­ністю спасенна; якщо ж тільки її частину, то тільки частина спаслась.

- Григорій Ніський був найбільшим філософом серед капа- докійців. Він - молодший брат Василія Великого. Григорій порівнював філософію з єгипетськими скарбами, які винесли євреї під час виходу з Єгипту: як євреї повинні були винести ці скарби, так і християни повинні винести все добро філософії з язичницької культури. В богослов’ї Григорій, як і інші кападокійці, відстоював поняття όμοούσιος. В есхатології він перейняв деякі ідеї від Оріґена: відкидаючи платонічні ідеї Оріґена про перебування в тілі як у в’язниці за гріхи, він все ж погоджувався з тим, що пекло не є вічним. Основною темою творів Григорія Ніського є містичне богослов’я. Людина є мікрокосмосом, а тому, як і макрокосмос відображає мудрість Божу. Людина є також образом Божим, а тому може містично пізнавати Бога.

• ПНЕВМАТОМАХИ І

ПЕРШИЙ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ СОБОР

Дискусії про Святу Трійцю, які розгорнулися після Першого Со­бору в Нікеї, породили нову єресь і проблему для Церкви - пнев- матомахи. Її ідеологи заперечували божественність Святого Духа. Вирішення проблеми єдиносущності Отця і Сина завдя­ки праці кападокійців підштовхнуло до нового богословського питання, а саме про природу Святого Духа. З’явилася група бо­гословів, які, погоджуючись із єдиносущністю Отця і Сина, за­перечували єдиносущність Святого Духа іншим Особам Святої Трійці. Цих єретиків назвали пневматомамахи. Певний час ліде­ром цієї єресі вважали Македонія, єпископа Константинополь­ського, тому пневматомахів часто називають також македоніа- нами. В умовах формування вчення пневматомахів виразилась постать Євсевія Севастійського, який пропагував крайній аске­тизм. Коли Олександрійський Собор 381 року проголосив боже­ственність Святого Духа, Євсевій залишився на нерішучій пози­ції. У 376 році пневматомахи зібрали свій Собор у місті Кизик. На ньому вони проголосили, що Святий Дух є творінням. Євсевій підписався під цими рішеннями. Після Андіанопольської битви загинув східний імператор Валент, а Візантія опинилася під вла­дою варварів. Західний імператор Ґраціан вирішив урятувати Візантію. Окупувавши її, він віддав Візантію своєму генералу Теодозію, надавши йому титул авґуста. Теодозій був іспанцем, тобто належав до Римської Церкви, яка твердо дотримувалася Нікейської віри. У 380 році після хвороби і хрещення Теодозій видав Декрет про віру, в якому писав: «Бажаємо, щоби всі наро­ди, якими править влада нашої милості, наслідували ту релігію, яку божественний апостол Петро передав римлянам та спові­данням якої славляться Дамасій і Петро, єпископ Олександрії, муж апостольської святості, щоби ми всі, згідно апостольському встановленню і євангельському вченню, вірили в одне Божество Отця і Сина, і Святого Духа, при рівній величі їх і благочестивій Троїчності».

У 381 році імператор скликав Собор у Константинополі, на якому планував вирішити низку церковно-дисциплінарних пи­тань і не хотів торкатися догматичних питань. Традиція припи­сує цьому Собору розпрацювання Нікейсько-Константинополь- ського Символу віри. Однак, це - тільки легенда. Константино­польський Собор не тільки не приймав ніякого Символу віри, а й першим правилом заборонив вносити будь-які зміни у Нікей- ський символ. У першому правилі Собору сказано: «Святі Отці, зібрані в Константинополі, вирішили, щоби не відмінявся Сим­вол віри трьохсот сімдесяти Отців, які були на Соборі в Нікеї, що у Вифінії, а щоби залишався він незмінним; і нехай передається анатемі всяка єресь, а саме: єресь євноміан, аномеїв, аріан або євдоксіан, напіваріан і духоборців, савеліан, маркеліан, фотініан і аполінаріан». Нікейсько-Константинопольський символ віри формувався не як символ Собору, а як хрещальний символ, тоб­то його завданням було не висловлювати віру Отців Собору, а виражати віру християнин, які приймали Хрещення. Нікейсько- Константинопольський Символ віри - це хрещальний символ, який сформувався у Константинопольській Церкві, але в його основу ліг Нікейський символ. Цей Символ віри звучить так: «Вірую в Єдиного Бога Отця, вседержителя, творця неба і землі, всього видимого і невидимого. І в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного, від Отця родженого, Світло від Світ­ла, Бога істинного від Бога істинного, родженого, несотворено- го, єдиносущного з Отцем, що через нього все сталося. Він задля нас, людей, і нашого ради спасіння зійшов з небес, і воплотився від Духа Святого і Марії Діви, і стався чоловіком, і був розп'ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований, і воскрес у третій день, згідно з Писанням, вознісся на небо, і сидить право­руч Отця, і вдруге прийде судити живих і мертвих, а його цар­ству не буде кінця. І в Духа Святого, Господа животворящого, що від Отця походить, що з Отцем і Сином рівнопоклоняємий і рів- нославимий, що говорив через пророків. В єдину, святу, соборну й апостольську Церкву. Ісповідую одне хрещення на відпущення гріхів. Очікую воскресіння мертвих і життя майбутнього віку. Амінь». Цей текст є головним виразом віровчення всіх християн.

• БОГОСЛОВИ IV СТ

У IV столітті розвиток християнського богослов'я було на­стільки жвавим, що це століття називали «золотим віком па­тристики». Цьому сприяли декілька обставин.

По-перше, легалізація християнства у Римській імперії дала можливість Церкві вільно розвиватися і вдосконалювати форми вираження віри.

По-друге, скликання двох Вселенських Соборів у IV столітті дали можливість Церкві консолідувати свої сили.

По-третє, у IV столітті сформувались найбільші в історії Церк­ви єресі, і здорова частина Церкви була вимушена реагувати. В умовах гострої богословської дискусії особливо відточував­ся термінологічно-поняттєвий апарат богослов'я. IV століття дало християнству низку великих богословів:

- Кирило Єрусалимський (бл.315-387) став єпископом Єруса­лиму у 350 році. Все творче життя він вів боротьбу з аріан­ством. Перу Кирила належить збірник проповідей, який розкриває літургійне життя Церкви IV століття.

- Епіфаній Кіпрський, єпископ Саламінський, народився близь­ко 315 року в Палестині, і був євреєм. Добре володів івритом, грецькою, латиною, коптською, сирійською та іншими мовами. Основна праця Епіфанія - «Панаріон» (скриня для ліків). У цьому та інших творах автор описував і заперечував усі відомі йому єресі. Його метод був досить грубим і ненауковим, проте він у своїх творах подавав багато цікавого матеріалу, який сьогодні допомагає у вивченні історії єресей та втрачених творів.

- Іван Златоуст народився між 344-354 роками, а в 381 році став дияконом. Він прославився проповідницьким хистом.

У 398 році Іван став єпископом Константинополя. У столиці Іван Златоуст гостро критикував аморальність, пропагував скромність проповіддю і прикладом. Гостра критика налаш­товувала проти святого столичне дворянство та імператрицю Євдоксію. Коли Златоуст прийняв до Церкви монахів-оріґе- ністів, яких прогнав Теофіл, останній скликав Собор проти Златоуста. Цей Собор отримав назву «Під дубом», оскільки проходив в імператорській віллі «Під дубом». Він прийняв рішення про усунення Івана, а імператор 403 року вислав його в заслання, яке, щоправда, тривало недовго. У 404 році Івана знову вивезли у заслання, а в 407 місце заслання змінили. Однак до останнього місця заслання Златоуст не доїхав, померши по дорозі. В 438 році його мощі урочисто перевезли до Константинополя, а імператор Теодозій ІІ, син Акакія і Євдоксії, привселюдно покаявся за гріхи батьків перед Святим Іваном. Як і кожен православний богослов, Іван Златоуст відстоював божество Христа, тобто заперечував єресь Арія, та відстоював повноту людської природи у Христі, тобто заперечував єресь Аполінарія.

IV століття стало також періодом розквіту чернецтва і черне­чої літератури. Перші монахи жили поодинці, часто не беручи участі в літургійному житті Церкви. Саме тому для Церкви орга­нізація монашого життя була вкрай важливою. Воцерковлення ченців здійснилося силами великих подвижників.

- Євагрій Понтійський, який був греком і отримав чудову освіту. У філософських поглядах він перебував під впливом Платона, а у богословських - Оріґена. Він організував чернечу спільноту в Єгипті в місцевості Скит. Євагрій, як освічений інтелектуал, намагався пояснити свій монаший стан. Для цього добре підходила філософія Платона, центром якої було розуміння тіла як в'язниці душі. Шляхом духовного зусилля можна звільнитися від тіла. Потрапивши під вплив Оріґена, авва Євагрій вважав, що Христос є одним із розумних творінь, сотворених Богом. На відміну від інших розумних творінь, які відпали від Бога, Христос не відійшов від нього. Ці погляди були осуджені разом із усім оріґенізмом на П'ятому Вселенському Соборі 553 року. Серед творів Євагрія багато праць, присвячених духовному подвигу та боротьбі зі спокусами. Він чи не найкраще описав гріховний стан і шляхи виходу з нього. Особливим шляхом до виходу з гріха є молитва. Найвідомішою працею авви є «Практик» - практичне введення в монаше життя. Також відомою стала праця «Гностик», в якій описується вищий стан монашого життя в напрямі споглядання Бога. Йому належить поняття «молитви ума» як безперервного спілкування розуму з Богом. Монах для Євагрія живе на одинці, спілкуючись із Богом, про що говорить саме слово «монах» (від μόνος - один). Авва Євагрій розпрацював поняття «Ісусової молитви», яка глибоко ввійшла у християнську духовну традицію.

- Учнем авви Євагрія був Пахомій. Він застосував його ідеї для спільнотного життя монахів.

- Ще одним автором, який належав до чернечої традиції ду­ховної літератури, був Макарій Єгипетський, чи краще сказати, особа, яка підписувалась іменем Макарія. Сам Ма- карій, найвірогідніше, власні твори не писав. Під його псев- доепіграфом з'явилися твори, вірогідно, Симеона Месопо­тамського, але авторство Симеона недостовірне. Про самого авву Макарія відомо лише від інших авторів. Він вважав, що знання Бога можливе тільки з власного духовного досвіду. Спасіння дається нам Христом у Хрещенні та присутнє в Євха­ристії. Центром духовного життя для Макарія є серце. Тому в його міркуваннях молитва ума переходить у молитву серця.

• ДОНАТИЗМ

Важливу роль у розвитку богословської дискусії IV століття відіграв донатизм - християнська секта в африканській рим­ській провінції, яка процвітала у IV-V століттях. Донатизм був непрямим результатом гонінь Діоклеціана. Губернатор Афри­ки був м'яким до християн під час гонінь. Йому було достатньо, щоби християни подали листи про відмову від віри. Деякі хрис­тияни так і вчинили. Після гонінь єпископ Донат, іменем якого названа секта, відмовився приймати цих людей до Церкви. В цьому і полягала основна розбіжність між донатистами і като­ликами. Як і новатисти минулого століття, донатисти були ри­гористами, вважаючи, що Церква повинна бути Церквою святих, а не грішників, і що Таїнства, уділені не-святими недійсні. Якщо католики вважали, що Покаяння спроможне змити гріх, наклав­ши важкі покути, то донатисти твердили, що зрада віри, навіть при пом'якшуючих обставинах, не може бути прощеною. Також, якщо католики вважали, що сила Таїнств не залежить від осо­бистих якостей священика, оскільки звершуються силою Бога, то донатисти твердили, що Таїнства, уділені єпископами і свя­щениками, які не відзначалися моральними і духовними подви­гами, є недійсними. Тому вони не визнавали Таїнств, уділених священиками, котрі зламалися під час гонінь.

Суперечка католиків і донатистів занепокоїла імператора Константина І. Він просив Папу вирішити справу. У 314 році був скликаний Собор в Арле, який не дав результатів. У 317 році Кон­стантин видав едикт, в якому погрожував смертною карою тим, хто порушував спокій в імперії. Коли, після серії заворушень, проблема не вирішувалася, Константин у 321 році звернувся до католицьких єпископів із проханням проявляти толерантність до донатистів. Святий Августин боровся проти донатистів май­же все своє перебування у сані єпископа Гіппону. Проте саме Ав­густин заступався за них перед імператором, коли той їх пере­слідував. Донатисти і ними спричинені розколи Церкви помогли арабам завоювати Північну Африку у VII столітті. Під час і після реформації, слово «донатист» (іноді «нео-донатист») широко використовується для означення ригористичних протестантів.

Отже, тринітологічні дискусії і богослови IV століття криста­лізували декілька основних тез богослов'я, які залишилися не­змінними для всієї історії Церкви: творіння не може бути спа­сенне творінням, тому Син і Святий Дух є не творінням, а Богом; що Син не прийняв у Воплоченні, те не спасенне, тому Син при­йняв усю людську природу, разом із духом (розумною душею); людина не може пізнати природу Божу, але може пізнати його енергії; Бог пізнається як Трійця тільки у Христі і Церкві.