6.1. БУДДА, ТРИПІТАКА І РАННІЙ БУДДИЗМ

Індія VI століття до РХ відзначалася великими змінами у релі­гійному житті. В той час Індостан складався з багатьох невели­ких країн, які однак зберігали політичну стабільність.

• СІДДГАРТГА ҐАУТАМА ШАКЬЯМУНІ

Відомості про його життя найповніше збережені в палійсько­му каноні Трипітаки. Він народився в 563 році до РХ в племені шакья, яке розташовувалося на півночі Індії, тобто на сучасно­му кордоні Індії та Непалу. Плем’я шакья володіло багатою та врожайною землею з чудовим кліматом, проте не мало політич­ної незалежності. Шакья на засадах васальності сплачувало да­нину сусідній державі, але користувалося повною автономією у внутрішньому управлінні. Цар шакья Шуддгодана запам’ятався своєму народу, як добрий і мудрий правитель, який вмів за­безпечити народ миром і благополуччям. Цар належав до роду Ґаутама. Єдиним нещастям царя Шуддгодана була відсутність спадкоємця. Аж після двадцяти років подружнього життя рід Ґаутама отримав спадкоємця - цариця Майя завагітніла. Зачат­тя сина відбувалося дивовижно: цариці наснився сон, що білий слон увійшов у її лоно через правий бік. Коли наблизився час народжувати, Майя, за давнім звичаєм, відправилася відвідати своїх батьків. По дорозі, поблизу селища Лумбіні (в сучасному Непалі) почались перейми, і Майя, тримаючись за гілку дере­ва, народила сина. Буддійські розповіді повідомляють, що на­роджене дитя було незвичним: хлопчик відразу ж став на но­ги, пройшов декілька кроків і промовив, що це - його останнє народження. В момент народження царевича відбулося багато чудес: сліпі прозрівали, глухі чули, а боги плакали з радості.

На сьомий день після народження Сіддгартги померла його мати Майя. Згодом Шуддгодана одружився з сестрою Майї Пра- джапаті, яка виховувала Сіддгартгу та народила царю ще двох ді­тей. Через деякий час місто Капілавасту, столицю шакья, відвідав шанований у цій місцевості монах-аскет Асіта; він оглянув Сід­дгартгу та промовив до Шуддгодани: «Цей царевич виросте і ста­не найвеличнішим царем. Він зможе підкорити світ. Але врахуй, владико, що як тільки йому надокучить життя при дворі, він піде духовним шляхом, осягне Просвітлення, буде вчителем людей, богів та інших істот, і він спасе світ». Очевидно, що цар, який двадцять років чекав нащадка, прагнув виховати з нього достойного правителя. Щоби Сіддгартсі не наскучило життя при дворі, він збудував для сина три палаци, де царевич міг жи­ти влітку, взимку та в сезон дощів, забезпечив синові всі радо­щі життя, а також чудову освіту. Сіддгартга виявився здібним учнем та робив успіхи в навчанні. Цар намагався захистити сина від усіх неприємностей. Він подбав, щоби царевич ніколи не ба­чив людських страждань. Його оточували лише молоді, красиві і здорові люди, а коли Сіддгартга виїжджав у місто, цар наказу­вав звільнити вулиці він старих і хворих. Коли Сіддгартга досяг шістнадцятиліття, він одружився із принцесою сусіднього пле­мені Яшодгарою. Невдовзі у них народився син Рахула.

Надмір життєвих задоволень, які отримував Сіддгартга в па­лаці, та безтурботність життя все ж надокучили царевичу. Він все частіше почав задумуватися над сенсом життя. Незважаючи на неймовірні старання Шуддгодани відмежувати сина від ре­ального світу виявилися нездійсненним завданням.

Одного разу він побачив старого і немічного чоловіка, та зро­зумів, що така доля чекає всіх.

Іншого разу він побачив хвору людину, вражену проказою, і усвідомив глибину людських страждань.

Третя вражаюча зустріч була зі смертю: принц побачив похо­ронну процесію, і зрозумів, що всі помирають, а смерть пере­креслює всі прагнення і надії людини, позбавляючи життя сенсу.

Четвертою зустріччю була зустріч з монахом-аскетом, який відмовився від радощів життя заради звільнення від страж­дання. Ця зустріч показала принцу, що пошуки звільнення від страждання можливі, і є люди, які обрали такий спосіб життя, якого він досі не зустрічав.

Після цих чотирьох зустрічей Сіддгартга чітко знав, чого він прагне - не влади і задоволень, а пошуку спасіння для себе і для всього людства. Одної ночі він покинув палац, зістриг волосся, одягнув одяг бідняків і пішов шукати спасіння. З цього моменту життя Сіддгартги перемінилося: в нього з'явилися нові ціннос­ті - вищі, духовні, які впродовж усієї історії людства штовхали тисячі духовних сподвижників відректися від усього матеріаль­ного та піднести свій дух до вершин досконалості.

Індійські ліси того часу наповнювали тисячі монахів, які в мо­литві, пості та духовних вправах осягали святості. Саме до них подався Сіддгартга в пошуках духовного провідника, який би зумів показати йому шлях до спасіння.

Першим вчителем Сіддгартги став аскет Бгардґава, який прак­тикував йогу та довів до досконалості своє тіло. Сіддгартга швидко опанував уміння вчителя, і той, заявивши, що більше немає чого навчити молодого монаха, відправив його до аске­та Арада Калама, відомого ченця, який осягнув панування над помислами і розумової досконалості.

Арад Калам вчив, що вершиною досконалості є осягнення шляхом медитації «долини ніщо», тобто повна відмова від помислів та розчинення власного Я у космічному ніщо. Учні Арада Калама повинні були на найглибших рівнях свідомос­ті пізнати, що все суще є лишень плодом їхньої свідомості.

Ґаутама відправився до третього вчителя, якого звали Удрака Рамапутра. Цей аскет учив своїх монахів шляхом медитації повністю відключати свідомість. Монах занурювався в такі глибини духа, де не будо жодних понять, зникало мислення, а дух перетворювався у ніщо, наче розчиняючись у чомусь безпредметному і вільному не тільки від чуттєвості, а й від понять. Однак і ці духовні пошуки не задовольнили Ґаутаму, оскільки після цих глибин медитації монах знову повертаєть­ся у матеріальний світ, де на нього чекають звичні страждан­ня і коло перероджень.

Розчарувавшись у вчителях, Сіддгартга вирішив самостійно шукати шлях спасіння. Він самотньо оселився в лісі, де впро­довж шести років удосконалювався в медитації та пості. За цей час він став найвідомішим знавцем йоги і до нього почали при­ходити учні. Так сформувалася чернеча община з шести чоло­вік: Сіддгартга та п’ять учнів. Вони вдосконалювалися в йозі та намагалися здолати злого демона Мару. Індійці вважали, що Мара - це демон, владика пекла, який насилає людям спокуси, опановуючи їхню свідомість та відтягуючи їх від спасіння.

• ПРОСВІТЛЕННЯ

Сіддгартга усвідомив, що існують два шляхи чи способи, яки­ми люди намагаються відмежуватися від страждань. Ґаутама пройшов обидва і побачив їхню неспроможність допомогти в по­шуку спасіння. Перший шлях - це пошук задоволення: посеред розваг та життєвих радощів люди намагаються не задумуватися над майбутньою смертю та колом перероджень. Інший шлях - це строга аскеза, в якій монах знаходить можливість, принаймні на час медитативного трансу, відсторонитися від матеріального світу. Однак після трансу приходить знову реальність сансари. Більше того: надмірний аскетизм наштовхує монаха на горду думку, що він кращий від інших, а це ще більше узалежнює йо­го від світу. Обидва шляхи є крайнощами, нездатними дарувати спасіння. Сіддгартга вирішив, що істинний шлях до спасіння по­винен пролягати посередині між ними двома. Тому його пошук спасіння названий серединним шляхом. Ґаутама сів під деревом і постановив не вставати з-під нього, допоки не осягне істину. Буддійські писання розповідають про численні спокуси, якими демон Мара спокушав Сіддгартгу, то переконуючи його повер­нутися до аскетичних практик, то пропонуючи йому найріз­номанітніші тілесні насолоди.

Під час першої сторожі Сіддгартга пригадав усі свої попередні переродження, яких було сотні, свої сім'ї, насолоди і страж­дання, деталі попередніх життів та смертей.

Під час другої сторожі він отримав надприродний дар - боже­ственне око - яким він міг оглянути весь світ. За його допо­могою Ґаутама побачив, що все у світі з'являється і зникає, на­роджується і помирає, немає нічого сталого. Смерть теж не є сталою: люди, помираючи, народжуються знову і знову поми­рають. Якість наступного народження залежить від мораль­ності попереднього життя. Це - закон карми, яка справедливо відплачує кожному за його попереднє життя в наступному.

Під час третьої сторожі Сіддгартга отримав повне Просвітлен­ня - йому відкрилися чотири благородні істини, які є шляхом спасіння від сансари.

Ці істини формулюються так:

все у світі - страждання;

страждання мають свою причину;

страждання зупиняться тільки тоді, коли зникне причина; усунення причини можливе завдяки Шляху восьми чеснот.

Пізнавши чотири благородні істини, Сіддгартга осягнув стан бодгі (просвітлення) і став Буддою (пробудженим), а також ар­гатом (тим, хто удостоївся нірвани). Осягнувши бодгі, Будда наступні дні і ночі роздумував над цінністю свого дару. Він ро­зумів, що вже здобув спасіння і готовий до виходу із сансари та розчинення в нірвані. Однак йому цього було замало: він праг­нув принести спасіння людству, а не тільки собі, і воднораз ро­зумів, що його не сприймуть. У цих роздумах до Будди прийшов сам Брагман, оскільки бодгі був спасінням не тільки людей, а й богів, які також перебували в колі сансари. Брагман переконав Будду, що на світі є люди, які прагнуть спасіння, і Будда може по­бачити їх своїм «божественним оком»; саме їм він повинен про­повідувати. Ця подія підштовхнула Будду до початку проповіді.

Початок проповіді Будди, тобто перші кроки поширення буд­дизму, прийнято називати першим поворотом колеса Дгарми. Будда відразу пригадав своїх п'ять учнів, з якими вправлявся в аскезі; він вирушив до них, щоби сповістити їм вістку про спа­сіння. Учні сприйняли цю вістку. З моменту першої проповіді сформувалась перша буддійська чернеча спільнота - санґга, яка швидко розросталась. Будда зі своїми монахами подорожував містами і селами, проповідував, і його проповідь була почута суспільством. Багато молодих хлопців залишили свій звичний світ та пішли за носієм істини. Монахи жили в гаях, відмовляю­чись від будь-якої власності. Щоденно вони проходили містами, де їм жертвували скромну їжу, яку вони споживали. Поступово серед прихильників Будди з'явилися й світські люди, які не були готовими повністю покинути світ та починати чернече життя. З них формувалися буддійські миряни. Одного разу Будда зі сво­їми монахами відвідав своє рідне місто та родину. Його пропо­відь настільки вразила його родичів, що постриг прийняв його зведений брат, малолітній син Рахула та інші члени родини. Ра- хулі тоді було сім років. Відтоді вкоренилася традиція приймати в монастирі хлопців не молодших семи років. Оскільки цар по­збувся вже двох синів та внука, які стали ченцями, він просив Будду не приймати до общини малолітніх дітей без згоди бать­ків. Будда погодився і вніс в устав чернечої общини правило, яке вимагало дозволу батьків для прийняття в общину малолітніх хлопців.

Під час відвідин батьківщини відбулася ще одна важлива для буддизму подія. Праджапаті, сестра матері Будди і його вихо­вателька, яка після смерті Майї стала другою дружиною царя, настільки захопилася вченням Будди, що просила прийняти її в чернечу общину. Наполегливі прохання Праджапаті перекона­ли Будду і він погодився створити жіночі буддійські монастирі, правила яких геть не легші, аніж у чоловічих. До жіночої общи­ни вступила і Яшодгара, дружина Сіддгартги. Санґга створила справжню революцію в індійському суспільстві. В цій общині зникла різниця між чоловіками і жінками, оскільки всі мали можливість до неї вступати і осягати бодгі. В санґзі також не бу­ло жодних соціальних розрізнень, зокрема варн (каст). Вважало­ся, що осягнення істини спасіння переносить людину понад усі соціальні статуси.

Незважаючи на високий моральний рівень монахів-буддистів та деклароване прагнення відмежуватися від усього матеріаль­ного, санґга не була вільною від звичних людських проблем та людей, які піддалися спокусі влади. Монахи користувалися ви­соким авторитетом серед народу і становище в общині давало підстави для гордості. Найяскравішим прикладом спокуси став розкол Девадатта. Девадатт був родичем Яшодгари, який ко­лись боровся проти Сіддгартги за її руку і серце. Оскільки чоло­віком Яшодгари став Сіддгартга, Девадатт затаїв на нього зло. Вступивши в санґгу, Девадатт проявив успіхи в медитації, чим завоював пошану інших буддистів. Одного разу він запропону­вав внести в правила общини деякі поправки, які серйозно по­силювали б дисципліну в санґзі. Будда відхилив ці пропозиції. У знак протесту Девадатт та група його прихильників відколо­лися від санґги, утворивши власну общину. Згодом вони покая­лися та повернулися до Будди; однак цей випадок показав, що санґга від початку свого існування не була захищеною від розко­лів. Про останні роки життя Будди писання розповідають мало. Напевне, у зрілому віці він достатньо сил витратив для подоро­жей. Коли Будді виповнилося 80 років, він відійшов у нірвану, назавжди звільнившись від сансари. Тіло Будди було спалене, а кістки розділені на декілька частин, які були рознесені в різні буддійські святині.

• ТРИПІТАКА

Буддійська община створила багато текстів, у яких записані проповіді Будди на різноманітні теми. Буддійські тексти роз­повідають, що через рік після смерті Будди його послідовники зібралися на Собор у місті Раджагриха. На цьому Соборі були відтворені та систематизовані проповіді і слова Будди, які опіс­ля передавалися усно. На Соборі були сформовані дві з трьох частин буддійського канону - Віная-пітака і Сутта-пітака. Че­рез сто років після паранірвани (відходу в нірвану) Будди від­бувся Другий буддійський Собор, на якому сформувалася усна версія третьої частини священних писань - Абгідгама-пітака. Близько 80 року до РХ на острові Шрі-Ланка священні писан­ня були записані мовою палі. Всі тексти записували на висуше­них пальмових листках. Листки зв’язували товстими нитками, які на санскриті називаються сутри, а мовою палі - сутти. Тому буддійські тексти й донині називають сутрами або суттами. За тематикою сутри ділили на три групи, які складали у трьох пле­тених корзинах (пітаках). Так назбиралися три корзини, а канон буддійських священних писань почали називати санскритом Трипітака, або мовою палі Типітака. П'ятий буддійський Собор відбувся аж у 1871 році у місті Мандалай (у сучасній М'янмі). На цьому Соборі текст Трипітаки був уніфікований і вирізаний на 729 мармурових плитках, висотою два мерти кожна. Кожну плиту помістили в окрему пагоду, створивши найбільшу у світі книгу, яка, відповідно, займає 729 малих будівель (пагод), і яка існує й до сьогодні. Трипітака, сформована на Шрі-Ланці мовою палі, тобто палійський канон, була не єдиною версією священ­них буддійських текстів. Вона сформувалася у буддійській школі тгеравада. Окрім тгеравади, існували й інші школи буддизму, які сформували свої канони. Зважаючи на те, що палійський канон Трипітаки найстарший зі збережених, дослідники буддизму по­силаються зазвичай на нього. У країнах поширення буддизму, поза Індією, палійський канон доповнювався місцевими комен­тарями і видавався величезними збірками. Так, у 1900 році Філіп Ріплі у видавництві «Hanthawaddy Press» видав тексти, записані на м'янмських таблицях. Книга налічувала 38 томів, по 400 сто­рінок кожна. В 1988 році університет Махідол (Тайланд) видав цифрову версію палійського канону, яка налічує 50189 сторінок. У 1922-1933 роках в Японії були надруковані 55 томів Трипітаки з коментарями під назвою «Тайсьо сінцю Дайдзокьо» (Трипітака років Тайсьо). У 1982 році розпочалось і досі не завершилося ви­дання «Чжунхуа дацзанцзін» (Китайська велика Трипітака), яка повинна налічувати 220 томів.

Трипітака палійського канону складається з трьох пітак (кор­зин):

Віная-пітака (Корзина правил) - містить дисциплінарні пра­вила для буддійських монахів. Віная-пітака складається з трьох частин:

1. Сутта-вібганґа (роз'яснення сутр) містить 227 правил для монахів і 311 - для монахинь, а також історію виникнення кожного з них. Вона поділяється на вісім частин:

1.1. Параджіка - прогрішення, за які проганяють зі санґги;

1.2. Санґгадісеса - прогрішення, за які тимчасово виключа­ють з общини;

1.3. Аніята - невизначені прогрішення;

1.4. Нісаіґґя - відмова від речей, отриманих незаконним чи­ном;

1.5. Пачіттія - прогрішення, які вимагають покути;

1.6. Патідесанія - прогрішення, які вимагають покаяння;

1.7. Секгія - рекомендовані предмети;

1.8. Адгікаранасаматга - засоби вирішення конфліктів.

2. Кгандгака (розділи) у свою чергу складається з двох частин:

2.1. Магаваґґа (велика група) описує історію зародження і поширення санґги, обряди проведення її зборів та налічує 10 підрозділів;

2.2. Чулаваґґа (мала група) містить правила щодо реакції на прогрішення монахів, історію жіночої общини та описи Пер­шого і Другого буддійського Соборів та налічує 12 частин.

3. Парівара (супровід) - це короткий підсумок частин 1.1. та 1.2., призначений для вивчення монахами.

Суттанта-пітака (Корзина настанов) - містить тексти для навчання буддійських монахів і мирян у формі притч і розпо­відей. Вона складається з п'яти частин:

1. Діґга-пітака - збірка довгих настанов, яка складається з

34 сутр:

1.1-13 - Сілаккгандга-ваґґа - про мораль;

1.14-23 - Мага-ваґґа, всі сутри якої починаються зі слова «мага» (великий);

1.24-34 - Патіка-ваґґа.

2. Мадджгіма-нікая (збірка настанов середнього розміру) - найбільша частина Трипітаки, яка складається з 154 сутр і ділиться на три частини:

2.1. Мула-паннаса розповідає про життя і духовний зріст Будди;

2.2. Мадджгіма-паннаса розповідає про відношення Будди і його послідовників до брагманів і джайнів;

2.3. Упарі-паннаса містить проповіді учнів Будди.

3. Самютта-нікая - збірка текстів на найрізноманітніші теми. Тексти розділені на 56 самют, які об'єднуються у п'ять ваґґ:

3.1. Саґатга-ваґґа (самюти 1-11),

3.2. Нідана-ваґґа (самюти 12-21),

3.3. Кгандха-ваґґа (самюти 22-34),

3.4. Салаятана-ваґґа (самюти 35-44),

3.5. Мага-ваґґа (самюти 45-56).

4. Анґуттара-нікая - збірка кількох тисяч сутр з найрізнома­нітнішими настановами, кожна з яких більша попередньої на один розділ;

5. Кгуддака-нікая - збірка коротких настанов, яка складається з 18 частин:

5.1. Кгуддакапатга (збірка коротких уроків),

5.2. Дгаммапада (висловлювання про Дгарму),

5.3. Удана (натхненні висловлювання),

5.4. Ітівутака,

5.5. Сутта-ніпата,

5.6. Віманаваттгу (про небесні помешкання),

5.7. Петаваттгу (про духів),

5.8. Тгерагатга,

5.9. Тгерігатга,

5.10. Джатакі (про народження),

5.11. Ніддеса,

5.12. Патісамбгідамагга,

5.13. Ападана,

5.14. Буддгавамса,

5.15. Чаріяпітака,

5.16. Неттіппакарана,

5.17. Петакопадеса,

5.18. Міліндапаньга.

Тексти Суттанти-пітаки згруповані дуже несистематично; більшість її частин не має єдиної домінуючої теми, а розгляд од­нієї теми можна зустріти в різних частинах.

Абгідгамма-пітака (Корзина доктрин) - містить в собі тексти на теми філософії, етики, психології, епістемології тощо. В цих текстах немає висловлювань самого Будди, а праці його учнів. Абгідгамма-пітака поділена на сім частин:

1. Дгаммасангані перелічує і аналізує елементи дійсності;

2. Вібганґа продовжує аналіз попередньої частини;

3. Дгатукатґа співставляє дгарми відповідно до шести орга­нів чуття;

4. Пуґґалапаннаті класифікує типи особистості;

5. Катгаваттгу викладає полеміку з вісімнадцятьма школа­ми раннього буддизму;

6. Ямака є найскладнішою частиною Абгідгамми; вона ана­лізує дгарми за допомогою діалектичного методу;

7. Паттагана викладає 24 закони взаємодії дгарм.

Після смерті Будди буддизм пережив першу кризу становлен­ня. Допоки Будда був із санґгою, він був найвищою інстанцією в усіх доктринальних, світоглядних, моральних, дисциплінар­них та інших питаннях. Все, що викликало непорозуміння або вимагало уточнення вияснювалося авторитетом Будди. Однак, як тільки він помер, інстанція найвищого авторитету зникла, і санґга залишилася без глави. Вже за життя Будди не всі його по­слідовники погоджувалися з усім його ученням, а коли він по­мер, голос опонентів залунав із новою силою.

• БУДДІЙСЬКІ СОБОРИ

Щоби вирішити непорозуміння, які виникали, санґга збира­лася на буддійські Собори. Традиція налічує чотири Собори ран­нього буддизму.

> Перший буддійський Собор викликає численні дискусії серед дослідників: далеко не всі з них погоджуються з тим, що він насправді відбувся. Однак буддійська традиція розповідає, що цей Собор був скликаний незабаром після смерті Будди. Як розповідають буддійські описи цієї події, після відходу Будди до нірвани, монахи дуже тужили за ним. Проте один із мона­хів, на ім'я Субгадда, заохочував інших не сумувати, скориста­тися тим, що Будди, який керував усім у санґзі, більше немає, і нарешті можна змінити правила. Такі заклики викликали занепокоєння монахів, які залишалися вірними традиції Ша- кьямуні. Послідовник Будди, Магакашьяпу, скликав Собор, на який з'їхалися 500 аргатів. Найвірогідніше, Собор відбувався в середині VI століття до РХ. Основним завданням Собору було зберегти традицію Будди. Оскільки серед буддистів уже в той час зароджувалися найрізноманітніші трактування його слів, було вирішено відтворити та записати все, що Будда говорив. Три найближчі учні Будди - Ананда, Уалі та Магамаудґалья- на - напам'ять переказали всі проповіді та повчання Будди, вказуючи місце і обставини їхнього проголошення. Монахи, присутні на Соборі, зуміли весь цей текст запам'ятати. Так сформувалася Трипітака палійського канону.

> Другий буддійський Собор відбувся близько століття після па- ранірвани Будди. В той час буддизм, хоч і не був поділений на конфесії, однак у ньому вже виокремлювалися різні школи, які пояснювали вчення Будди неоднаково. Двома домінуючи­ми напрямами буддизму того часу стали магасанґгіка і стга- віравада. Саме на їхню долю випало відповісти на виклики ча­су, основним із яких було інтенсивний розвиток буддійської релігії. Кількість монахів і світських прихильників невпинно зростала. Зі збільшенням общин закономірно виникає споку­са послаблення звичаїв. Дискусія між школами магасанґгіка і стгавіравада полягала в тому, як бути з давніми звичаями санґги. Магасанґгіка відстоювала більш вільні і слабші вимо­ги до буддистів, а стгавіравада пропонувала строгі правила санґги. Сьогодні неможливо встановити, хто саме був ініціато­ром реформ: чи магасанґгіка пропонувала послабити існуючі правила, чи ж стгавіравада прагнула зробити існуючі правила більш строгими. Відомо однак, що на Соборі перемогла стгаві- равада, а представники магасанґгіки були змушені покинути Собор і територію домінування стгавіравади. Так, стгавірава­да розмістилася на півдні Індії, а магасанґгіка - на півночі. Цей розкол відбився на всій подальшій історії буддизму.

> Третій буддійський Собор був скликаний у сімнадцятому році правління царя Ашоки. В той час буддизм отримав державну підтримку, яка, як і в кожній іншій релігії, мала подвійне зна­чення. З одного боку, санґга позбулася фінансових проблем і могла вільно проповідувати свою віру. З іншого боку, вирі­шення багатьох побутових проблем призвело до вихолощен­ня аскетичного духу общини та зародження численних єре­тичних віянь. На Соборі традиційно прочитали Трипітаку, а тоді усім, до кого мали підозру, поставили питання про віру. Так виявилися ті, чия віра була незгідною з общиною, і вони були виключені зі санґги.

> Ситуація з Четвертим буддійським Собором найскладніша, оскільки цю назву використовують для двох різних подій: Со­бор на Шрі-Ланці та Собор в Кашмірі^[7]. Собор на Шрі-Ланці був спричинений важким неврожаєм і голодом у цих краях. Через голод помирали багато монахів і в провідників санґги вини­кли побоювання, що священні тексти, які монахи все ще пере­давали усно підуть у могилу разом із їхніми носіями. Завдан­ням Собору на Шрі-Ланці було записати священні тексти і так зберегти їх від зникнення. Наслідком діяльності Собору стало письмове оформлення палійського канону Трипітаки. Собор на Шрі-Ланці відбувся у І столітті до РХ і домінувала на ньому школа тгерадава. Собор у Кашмірі скликав цар Канишка І для вияснення різних богословських питань. Тут був укладений текст Магавібгаша (коментар на Абгідгарму). Собор відбувся у І столітті після РХ і домінувала на ньому школа сарвастівада.

• ДОСЕКТАНТСЬКИЙ ПЕРІОД

Історію буддизму прийнято розділяти на досектантський пе­ріод та період великих поділів. Досектантський буддизм - це період в історії буддизму від паранірвани Будди до формуван­ня напрямів магаяни та тгеравади. Однак із виникненням цих напрямів досектантські школи продовжували своє існування. У досектантський період буддизм вчився жити без постійної при­сутності Шакьямуні. Тепер, коли Будда відійшов у нірвану, їм по­трібно було вирішити численні доктринальні та дисциплінарні питання. Саме для цієї цілі скликалися Собори, на яких різні школи буддизму могли презентувати свої погляди. Отож, ран­ній буддизм не був однорідним. У ньому швидко сформувалися школи, які по-різному тлумачили вчення Будди; ці школи також ділилися на менші відгалуження. Двома основними школами раннього буддизму були магасанґгіка і стгавіравада.

Магасанґгіка (вчення більшості) сформувалося у найдавніші часи буддизму: за однією з версій вона виникла після першо­го буддійського Собору; за іншою - на другому Соборі. В будь- якому випадку, найяскравіше магасанґгіка проявилась на дру­гому Соборі. Саме там відбулась дискусія про дисциплінарну строгість, викладену у Віная-пітака. Магасанґгіки прагнули поміркованого уставу для монахів, а також намагалися сфор­мувати прості правила для мирян. Віная магасанґгіки справді значно менша, аніж Віная стгавіравади. Більшість дослідників вважають Вінаю магасанґгіки старшою. На їхню думку, стгаві- равада додала до первісного чернечого кодексу нові правила, яких не було за часів Будди. Відмінності двох шкіл стосували­ся не тільки дисциплінарних питань, а й догматичних. Пред­ставники магасанґгіки стверджували, що аргат не тотожний будді. В аргата можуть зустрічатися недосконалості: нічні полюції, незнання, сумніви, брак досвіду, що змушує аргата більше опиратися на знання інших, недосконала медитація. Іншими словами: для магасанґгіки аргати - це люди, а кожній людині притаманні недосконалості. Допоки аргат не відійде до нірвани, тобто не стане буддою в повному значенні слова, його святість незавершена. Цим ученням представники мага- санґгіки піднесли будд понад людину, надаючи їм статус цілі людського життя, яка вповні може бути досягнута тільки в посмертній нірвані. Магасанґгіка сформувала фундамент для виникнення магаяни. З часом від магасанґгіки відділилися три менші школи: екавьявагаріка, чайтіка та ґокуліка.

- Школа евкавьявагаріка, яка сформувалася у IV столітті до РХ, відмовилася визнавати існування нірвани, сансари та Дгарми, зливаючи їх воєдино. Все буття в їхній концепції стало єдиним цілим, а вершиною духовного подвигу вва­жався транс, який дозволяє виринути поза всецілість бут­тя. Зі школи екавьявагаріка у ІІІ столітті до РХ виокреми­лась школа локоттаравада, яка розробила вчення про над­природне Тіло Будди. Вони вчили, що Тіло Будди покриває весь світ та розтягується по всій нірвані. Це дало підстави згодом розробити вчення магаяни про тотожність нірвани і Тіла Будди. Уявлення про Тіло Будди, яке покриває весь світ, дало поштовх для будівництва гігантських статуй Буд­ди, які повинні символізувати всеохопність його Тіла.

- Іншою школою, яка виокремилася з магасанґгіки, була шко­ла чайтіка. Ця школа виникла внаслідок розколу магасанґ- гіки у ІІ столітті до РХ та проіснувала до VII століття. Розкол відбувся через монаха Магадіву, який вчив, що духовний зріст можливий без наставника. Магадіву виключили з об­щини, однак він заснував власну секту.

- Третьою школою, яка виникла з магасанґгіки, була ґокуліка, яка сформувалася під кінець ІІІ століття до РХ і проіснувала до VI століття. Представники ґокуліки визнавали лише Аб- гідгарма-пітаку, відкидаючи інші частини Трипітаки, не ве­ли місійну роботу та жили строгим аскетичним життям. У 250 році до РХ школа ґокуліка розділилась, і з неї виокреми­лась школа багушрутія. Її засновником був Яджанявалкья, який стверджував, що він жив у часи Будди, відключив сві­домість медитацією та повернувся через декілька століть. Він критикував вчення ґокуліки, а його послідовники вели активну місіонерську роботу. В тому ж 250 році до РХ з ґо- куліки виокремилася школа праджняптівада, яку заснував Магакатьяна. В той час між буддистами тривала дискусія про дійсність дгарм: одні казали, що реальними є тільки ті дгарми, які існують в цей момент; інші - що дгарми минуло­го і майбутнього настільки ж дійсні, як і дгарми сучасності. Представники праджняптівади твердили, що жодні дгарми, ані сучасні, ані минулі, ані майбутні, не дійсні, оскільки всі вони є лише іменами ілюзій свідомості.

В ранньому буддизмі виокремилися дві основні школи: мага- санґгіка і стгавіравада. Якщо магасанґгіка вважається більш ліберальною та відкритою до мирянських рухів, то стгавіра­вада відзначилась строгістю чернечих правил та закритістю перед мирянською активністю. Ці відмінності між основними напрямами раннього буддизму проявилися вже на Першому буддійському Соборі. Стгавіравада, як і магасанґгіка, не збе­регла єдності своєї школи і рано почала ділитися на дочірні школи. Вона розділилася на три основні напрями: сарвасті- вада, вібгаджьявада та пудґілавада. Перша з них - сарвастіва- да - виразила своє вчення в самій назві школи: «сарва» - всі, «асті» - є. Ця школа брала активну участь у дискусії про ре­альність дгарм. Її представники вчили, що всі дгарми (минулі, сучасні та майбутні) однаково реальні. Вони існують незалеж­но від людської свідомості, хоч і відображаються в ній. Вели­чезні зусилля діячі школи приклали для класифікації дгарм. Сарвастівада не довго проіснувала, як цілісна школа, і розді­лилася на два менші напрями.

- Вайбгашика, представники якої стверджували тотожність дгарм та їхніх образів у свідомості людини, та саутрантика, прихильники якої відкидали необхідну тотожність дгарм і образів свідомості.

- Другим напрямом, який виокремився зі стгавіравади, була вібгаджьявада, яка зосередилася на розробці та вивченні практик духовного інтроспективного занурення. Представ­ники школи відкидали сліпу віру, а натомість пропагували аналіз і вивчення внутрішнього світу, який повинен стати основою релігійного вчення. Ця школа розділилася на де­кілька напрямів. Школа магішасака, яка поширилася на Шрі-Ланці, а її тексти були перекладені китайською, наго­лошувала на тому, що Будда ототожнював себе зі санґгою. На цій основі вони вчили, що роль общини для осягнення бодгі вища, ніж роль окремої особи. Опозиційною до ма- гішасаки була школа дгармагуптака, назва якої походить від імені її засновника Дгармагупти. Ця школа відстоюва­ла перевагу особистого духовного подвигу над общинним. Школа кашьяпія виокремилась на основі вчення про те, що для формування карми мають значення тільки актуальні вчинки. В той час серед деяких буддистів лунали переко­нання, що на карму, яка визначала якість наступного жит­тя, можуть мати вплив також вчинки, які ще відбудуться в майбутньому. Кашьяпія стояла в опозиції до таких ідей.

- Третім напрямом стгавіравади була школа пудґалавада. Ця школа відійшла від раннього буддизму чи не найдальше. Мислителі пудґалавади, на відміну від усіх інших шкіл ран­нього буддизму, визнавали існування субстанції на кшталт індивідуальної душі - пудґали. Пудґала - це набір сканґд; вона перероджується і становить особистісне ego, яке іс­нує реально. Незважаючи на гостру критику пудґалавади зі сторони представників пізнішої тгеравади, саме вона стала найпопулярнішою не-магаянською школою буддизму.

Отже, буддизм був заснований у VI столітті до РХ людиною на ім'я Сіддгартга Ґаутама Шакьямуні, який згодом отримав ім'я Будда, що означає «просвітлений». Сіддгартга народився у цар­ській сім'ї, але життя в палаці не задовольнило його духовних пошуків і він вирушив шукати власний духовний шлях. Ченці, в яких він учився, передали йому свої вміння аскетичного життя. Однак в аскетизмі він не знайшов спасіння. Відкинувши розкіш­не життя і аскетизм як дві крайності, Сіддгартга обрав середин­ний шлях. Йдучи цим шляхом, він врешті осягнув просвітлення - йому відкрилися чотири благородні істини, які він передав сво­їм послідовникам. Проповідь Будди була записана у священних текстах, зібраних у збірку - Трипітаку. Нормативний текст Три- пітаки викладений в її палійському каноні. Однак у різних краї­нах і школах буддизму можна зустріти деякі відмінності від па­лійського канону Трипітаки. Тому цей канон, хоч і сприймається як еталонний, далеко не єдиний. Все ж у більшості частин тексту різні канони збігаються. Основним завданням Трипітаки є по­яснення чотирьох благородних істин, в яких міститься повно­та філософського та богословського знання буддизму. Буддизм після паранірвани Будди розвивався на основах, закладених за­сновником цієї релігії. Община буддійських монахів намагалася зберегти повчання Будди, та будувати своє життя відповідно до них. Однак, буддійські мислителі розходилися у тлумаченні по­вчань Будди. Узгодження різних аспектів доктрини відбувалося на буддійських Соборах, на які збиралися монахи з різними по­глядами. Саме на Соборах відбулось формування канону Трипі- таки. Постійною проблемою буддизму були численні поділи та виокремлення різноманітних шкіл.