7.6. СХІДНЕ БОГОСЛОВ’Я VI-VIII СТОЛІТЬ

У VI столітті відродились богословські погляди Оріґена. Ре­презентантом оріґенізму цього періоду став Євагрій Понтій- ський, який переніс цей спосіб богословствування в основи монашого аскетизму.

У 543 році помісний Собор в Константинополі осудив і анате- мував основних вчителів оріґенізму - Оріґена, Дидима і Євагрія. Звинувачення проти оріґенізму найсистематичніше висловив імператор Юстиніан у листі до Патріарха Константинопольсько­го Міни, пропонуючи осудити Оріґена. Під тиском православ'я палестинський оріґенізм у 548 році розділився на дві партії: ві­рних послідовників Євагрія (ісохристів) та компромісних про- токтистів.

• ДРУГИЙ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ СОБОР

Ключовим моментом у розвитку богослов’я VI століття став Другий Константинопольський Собор, скликаний за візантій­ського імператора Юстиніана I під головуванням Патріарха Константинопольського Євтихія, і проводився він з 5 травня по 2 червня 553 року. Учасниками Собору були численні східні єпископи та шістнадцять західних. П’ятий Вселенський Собор вирішував три основні питання: проблема «трьох глав», тобто відомих антіохійських богословів Теодора Мопсуестійського, Теодорита Кирського та Іви Едеського; оріґенізм Євагрія і єресь агноїтів. Основним завданням Собору було підтвердження за­судження трьох глав указом імператора Юстиніана 551 року. Метою такого засудження було зробити ясним Халкедонський догмат, тобто визначити іпостасну єдність у Христі двох при­род - Божественної і людської, об’єднаних в одній особі без змі­шання і розділу. Церква рішуче виступила проти всіх однодум­ців Несторія, які твердили, що Ісус Христос - це дві окремі осо­би, вільно з’єднані, а Діва Марія не могла бути Божою Матір’ю, а тільки матір’ю Христа. Ця єресь засуджена на Ефеському Со­борі в 431 році. Юстиніан сподівався, що осудження «трьох глав» сприятиме возз’єднанню між прихильниками Халкедону і моно- фізитами в східних провінціях імперії.

• ПСЕВДО-ДІОНІЗІЙ АРЕОПАГІТ

Видатну роль у богослов’ї VI століття відіграв Псевдо-Діонізій Ареопагіт, твори якого написані невідомим автором та приписа­ні перу Діонізія з Ареопагу, про якого згадується в Діяннях апос­толів і якого вважали першим єпископом Атен. Авторство Діоні- зія вперше піддав сумніву Еразм Роттердамський у XVI столітті. Праці Псевдо-Діонізія швидко стали популярними на Сході, а після перекладу Іваном Скотом Еріуґеною і на Заході. У вченні про богопізнання Діонізій дотримувався думки, що Бог непізнан­ний не через людську «впалість», а через те, що Бог принципово непізнанний. Бог трансцендентний, а тому між Богом і людиною прірва. Якщо би людина не могла пізнавати Бога тільки через те, що впала у гріх, як це вчив Плотин, то після Хресної жерт­ви Христа, людина знову була би здатною пізнавати Бога в його сутності. Шлях до Бога має дві сходинки: катарсис (очищення) і екстаз (єднання в любові). Оскільки любов виходить назовні, то й душа, сповнена любов’ю до Бога, виходить зі себе і скерову­ється до нього.

• МОНОТЕЛІТСТВО

За часів імператора Іраклія, коли Візантія вела безконеч­ні війни з персами, історична ситуація вимагала негайного вирішення національно-політичного питання. Іраклій про­бував об'єднати імперію через єдність віросповідання. В цьо­му йому допомагав Патріарх Сергій, який, задля компромісу з монофізитами, видав богословську формулу, згідно якої у Христі було дві природи, але одна енергія. В Арістотеля слово «енергія» означало «вираження конкретної природи». Сергій стверджу­вав, що енергія є властивістю іпостасі, а не природи. Оскільки у Христі одна особа, то можна говорити й про одну енергію Бого- людської іпостасі. Сам Сергій усвідомлював трудність, пов'язану з використанням виразу «одна енергія». Адже в Арїетотеля кож­на природа, як конкретна реальність, володіє енергією, а зна­чить двом природам Христа мають відповідати дві енергії. Для вирішення проблеми Сергій пішов на хитрощі. Він запропону­вав, оскільки мова йшла про одну особу, говорити не про «одну енергію», а про «одну волю», і так позбавитись непорозумінь та двозначностей.

Невдовзі Софроній помер, а у 638 році імператор Іраклій опуб­лікував свій декрет про віру «Екфези», в якому взагалі немає терміну «одна енергія»: «Є тільки одна воля Господа нашого Ісу- са Христа, істинного Бога, бо ні на мить його плоть одушевлена розумною душею, не відділюється від Бога-Слова, іпостасно по­єднаного з нею, і вона не діяла за власним почином та в проти­вагу волі Слова, але тільки тоді і так, як хотів Бог-Слово». Декрет був прийнятим усіма східними єпископами. А в 648 році декре­том наступника Іраклія Константа II, який називався «Типос», заборонялось говорити і про енергії, і про волі. Однак проти цієї єресі у 649 році виступив Папа Мартин І, скликавши в Латерані Собор, на якому було засуджене вчення про одну волю в Христі як єресь монотелітства. За це імператор заслав Папу Мартина в Херсонес, де він і помер у 655 році. Монотелітство мало низку політичних передумов. По-перше, візантійський імператор Мав­рикій (539-602) прихистив у Константинополі перського царя Хосрова ІІ Парвіза (591-628), який тікав від повстання та одру­жив його на своїй дочці Марії. У 602 році, внаслідок повстання, Маврикій втратив владу і був страчений; імператором став Фо­ка (602-610). Хорсов почав проти нього війну. Військова поразка спричинила у Візантії чергове повстання, внаслідок якого Фоку стратили і до влади прийшов Іраклій (610-641). Однак Хорсов не припиняв війну, завдаючи Візантії багато лиха. Щоби сконсо­лідувати державу, Іраклій був вимушений почати переговори з монофізитами. По-друге, важливим завданням Візантії було по­вернути вірмен, які були монофізитами до православ’я, оскіль­ки Вірменія знаходилася на кордоні Візантії і Персії, а отже була своєрідною буферною зоною, стратегічно важливою для безпе­ки Візантії.

• МАКСИМ ІСПОВІДНИК

Основна заслуга в боротьбі проти монотелітства належить простому монаху Максиму Ісповіднику (580-662). У 649 році він взяв участь в Латеранському Соборі, де виступив богословським референтом Папи Мартина. Разом із Папою він був у 653 році заарештований. У своїх творах Максим увів відмінність між по­няттями сенсу (λόγος) і способу існування (τρόπος). Сотворений світ існує відповідно до божественного задуму, але спосіб його існування може не відповідати задуму. Завданням свобідного сотвореного руху є реалізація доброго морального існування, кінцевим результатом якого буде вічне існування. Інакше кажу­чи, людина володіє свобідною волею, призначення якої полягає у свобідному русі в напрямі Творця. Якщо би Христос мав тіль­ки одну Божественну волю, то відсутність людської волі озна­чала б, що його сотворена людська природа була би пасивною, тобто несправжньою. Щоби спасти світ, Христу довелось по- справжньому включитися в рух творіння, щоби повернути його на правильний шлях, а для цього йому потрібна була справжня людська воля. Гріх, на думку Максима, носить особовий харак­тер; гріха не буває поза особою. Звідки ж взялася та особа, яка викликала порушення гармонії світу; що сталося з природною волею особи? Щоби відповісти на це питання, Максим ввів роз­межування між природною і гномічною волею. За своєю приро­дою всі люди створені на образ Божий, але його подобою стають тільки ті, хто добрі і мудрі у виборі шляху реалізації свого при­значення. Людина володіє природною волею, реалізація якої за­лежить від людського вибору, який здійснює гномічна воля, яка є властивістю не природи, а особи. Гномічна воля виникла після гріхопадіння (вибору), а Адам в Раю мав тільки природну волю. У христології Максим робив висновок, що людська природа Хрис­та повинна володіти природною людською волею; але Христос не мав гномічної людської волі, оскільки вона з’являється вна­слідок гріха, а Христос не згрішив. Оскільки природна воля є елементом природи, а у Христі дві природи, то й волі у нього дві.

• ТРЕТІЙ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ СОБОР

Для вирішення проблеми монотелізму був скликаний Третій Константинопольський Собор, який став шостим Вселенським, і відбувся у 680-681 роках. Він цікавий тим, що Отцям Собору була надана повна свобода слова, як православним, так і захисникам монотелітства. Головними захисниками монотелітства були Ма- карій Антіохійський і його учень монах Стефан; їх підтримували Петро Никомидійський і Соломон Кланейський з Галатії. Най­важливішим монотелітським документом на Соборі було іспо- відання віри Макарія Антіохійського, в якому він особливо наго­лошував на те, що у Христі дві істоти зберігалися незмінно; але Бог-Слово нічого не діяв ні божественного, як Бог, ні людського, як людина, а вчиняв «боголюдські» дії. Все людське спасіння він здійснював сам, хоч і через все людське єство: дух, душу і тіло, бо неможливо, щоби в одному і тому самому Христі були одночасно два бажання, чи то взаємно протилежні, чи навіть подібні. Вчен­ня Макарія було осуджене Собором. Діяльність Шостого Вселен­ського Собору закінчилось ухваленням догмату: «Проповідуємо також, за вченням святих отців, що в ньому (Христі) і дві при­родні волі чи бажання, і дві природні дії перебувають нерозділь­но, незмінно, нерозлучно, незлитно. І два природні бажання не протилежні одне другому, як говорили нечестиві єретики, - не­хай так не буде! - але його людське бажання не протирічить і не противиться, а випливає чи - краще сказати - підпорядковуєть­ся його божественному і всемогутньому бажанню».

• ТРУЛЬСЬКИЙ СОБОР

П'ятий і Шостий Вселенські Собори займалися виключно до­гматичними питаннями, і дисциплінарних правил не видали. Але через десять років після Шостого Вселенського Собору, у 691 році, на запрошення імператора Юстиніана II у придворній Трульській палаті зібралися 227 богословів на чолі з Патріарха­ми Константинопольським, Олександрійським, Антіохійським, Єрусалимським і легатом Римського Папи. Собор засідав рік, і присвятив свою діяльність церковно-дисциплінарним питан­ням. Оскільки він сприймався як доповнення до П'ятого і Шосто­го Вселенських Соборів, то його прийнято називати Трульським або П'ято-шостим Собором. 102 канони цього Собору мають ав­торитет правил Вселенського Собору. Легат Папи, архиєпископ Гортинський Василій, підписався під актами Собору.

• ІКОНОБОРСТВО

Якщо богословська дискусія VII століття визначалась бороть­бою проти монотелітства, то богослов'я VIII століття розвива­лось у боротьбі проти іконоборства. У 726 році імператор Лев III Ісаврій відкрито виступив проти шанування ікон. Згодом, у 730 році, імператор видав іконоборчий указ та здійснив спроби прихилити до іконоборства Патріарха Германа і Римського Па­пу Григорія ІІ. Коли Герман (715-730) категорично відмовився підписати імператорський указ, то був позбавлений влади, за­сланий і замінений іконоборцем Анастасієм (730-753). Так указ, виданий 730 року, був підписаний не тільки імператором, але й Патріархом. Папа категорично відмовився підтримувати імпе­раторський указ. Після цього указу почалось масове знищення ікон. Першим актом іконоборства було знищення чудотворного образу Спасителя над входом в імператорський палац. Такі дії уряду викликали народні заворушення, і чиновник, посланий імператором, щоб розбити ікону, був убитий народом. Імпера­тор жорстоко помстився за це вбивство, і захисники цієї ікони стали першими жертвами іконоборців. Іконоборство тривало понад 100 років і поділяється на два періоди. Перший тривав у 730-787 роках. Папа Григорій II, як і Патріарх Герман, відмовився підкоритися імператору і скликав у 727 році у Римі Собор, який підтвердив шанування ікон. Його наступник, Папа Григорій III скликав у 731 році новий Собор у Римі, який постановив позбав­ляти причастя і відлучати від церковного спілкування тих, хто знищує ікони.

Перший період іконоборство досяг свого апогею за сина Льва III, імператора Костянтина Копроніма (741-775). Він був ще більш лютим противником ікон, ніж його батько. Перші десять років його царювання були відносно спокійними, так як він був зайнятий політичною боротьбою. Проте згодом переслідування православних вибухнули з новою силою і жорстокістю. Костян­тин видав указ, що відміняв і саме найменування «Божа Матір» і забороняв вживання слів «святий», «свята». Заборонялося і занадто часте відвідування церкви, і безшлюбність. Так іконо­борство стало боротьбою проти чернецтва. Константин скликав іконоборчий собор під головуванням ефеського єпископа Те- одозія, який відкрився 10 лютого 754 році в Єреє і закінчився 8 серпня в константинопольській Влахернській церкві. У ньому брали участь 388 єпископів-іконоборців. Одні з них замінили звільнених православних єпископів, для інших були створені нові катедри. Собор піддав анатемі всіх шанувальників та захис­ників ікон, зокрема Патріарха Германа, Івана Дамаскина і Георгія Кіпрського. Впродовж царювання Костянтина Копроніма всі Па­пи, які змінювалися на римському престолі (Захарія, Стефан II, Павло I, Стефан III і Адріан I) твердо трималися православ’я і продовжували справу своїх попередників, розписуючи храми з допомогою ченців, які емігрували зі східної частини імперії. Піс­ля смерті Копроніма переслідування ослабли. Його син, Лев IV, був поміркованим і байдужим іконоборцем. Після його смерті 780 року на трон вступила його вдова Ірина та її малолітній син Костянтин. Будучи православною, Ірина відразу ж почала готу­вати відновлення православ’я.

• ІВАН ДАМАСКИН

На тлі боротьби проти іконоборства з’явився ще один видат­ний богослов - Іван Дамаскин (бл. 650-754), який був активним захисником ікон. У 1890 році Католицька Церква в особі Папи Лева ХІІІ проголосила його Вчителем Церкви. Половину свого життя Іван провів як монах у монастирі Мар Саба, що на півден- ному сході від Єрусалиму. Оскільки боротьба проти ікон була пе­редовсім боротьбою проти чернецтва, то на захист шанування ікон виступили передовсім монахи, які жили поза межами Візан­тійської імперії. У богослов’ї Іван Дамаскин ставив перед собою мету не творити щось нове і оригінальне, а систематизувати догматику Церкви, особливо Халкедонського Собору, та вико­ристати її проти єретиків. Проте, оскільки тема шанування ікон не розпрацьовувалася богословами до Івана, він мусів її розви­нути самостійно. Він наголошував, що заборона ікон у Старому Завіті була встановлена тільки для захисту від творення бож­ків, до чого юдеї мали спокусу у своєму культурному середови­щі. Але ця заборона втратила своє значення з приходом Христа. Зміст зображення полягає в тому, щоби скерувати до Зобра­жуваного. Бог невидимий, проте він сам зробив себе видимим через втілення свого Сина. А тому його можна зображати. Іван також обґрунтовував допустимість вшанування ікон святих. Він проводив розрізнення між поклонінням і вшануванням: покло­нятися допустимо тільки Богу, а вшановувати можна все, через що чи через кого Бог проявляється.

• ДРУГИЙ НІКЕЙСЬКИЙ СОБОР

Для вирішення проблеми іконоборства був скликаний Дру­гий Нікейський Собор 787 року, який став Сьомим Вселенським. Акти Собору свідчать, що на чолі Собору стояли римські легати, Константинопольський Патріарх Тарасій, представники Патрі­архів Олександрії, Антіохії і Єрусалиму. Перша сесія Собору від­крилася в церкві Святої Софії 24 вересня 787 року. Собор виніс однозначне рішення: вшанування ікон у Церкві є боговгодною справою. Також Собор оприлюднив двадцять два канони, що стосуються пунктів дисципліни, які можна узагальнити так: духовенство повинно дотримуватися священних канонів, які включають в себе правила апостольські, шести попередніх Все­ленських Соборів, помісних соборів, Отців; засуджується при­значення єпископів, священиків, дияконів світськими князями; провінційні собори мають проводитися щорічно; мощі мають бути поміщені у всіх храмах: церкви не повинні бути освячені без мощей; всі твори проти ікон повинні бути заборонені ра­зом з іншими єретичними книгами; священнослужителі не по­винні залишати свої єпархії без дозволу; кожна церква і кожен монастир повинен мати свого власного економа; єпископські будинки, монастирі та інші церковні будівлі, які мають світське використання, повинні відновити їхні законні права власності; пострижені особи, які не висвячені, не повинні читати послання і Євангеліє на амвоні; заборонено одному священику провадити кілька парафій; священнослужителі не повинні носити розкіш­ний одяг; ченці не повинні залишати свої монастирі і починати будівництво інших молитовних будинків задля власної слави; монах чи монахиня не можуть залишити один монастир і само­вільно переходити в інший.

• ДРУГА ХВИЛЯ ІКОНОБОРСТВА

Мир, встановлений Собором, тривав 27 років. Після імперат­риці Ірини царював Никифор I, який, будучи православним, не був, однак, особливо ревним і нічого не робив ні за, ні проти вша­нування ікон. Його наступник, Лев V Вірменин (813-820), вважа­ючи, що імператори-іконоборці були щасливішими і в політиці, й у війні, ніж православні імператори, вирішив повернутися до іконоборства. Він замовив в Івана Граматика, який згодом став Константинопольським Патріархом під іменем Івана VII, ідеоло­га іконоборчого відродження, трактат на користь іконоборства. Проте імператор вже не мав серед єпископату тієї опори, яку мав Костянтин Копронім. Коли Іван Граматик у 814 році закінчив свою працю, імператор намагався переконати Константинополь­ського Патріарха Никифора, який правив у 810-815 роках, піти на компроміс і, не знищуючи самих ікон, заборонити тільки їх шану­вання. Імператор не погрожував, а тільки настійливо просив піти на поступки іконоборства в ім'я миру в Церкві. Однак Патріарх навідріз відмовився від будь-яких компромісів. Коли мирні пере­говори не привели ні до якого результату, імператор вдався до переслідувань. Патріарх був спочатку обмежений у своїх правах, а в 815 році зміщений, засланий і замінений іконоборцем Теодо- том V (815-821). У тому ж році був скликаний новий іконоборчий собор у Константинополі, в храмі Святої Софії під головуванням Патріарха Теодота. Однак цей собор уже не був таким численним, як перший, і не мав вагомого значення. У другому періоді іконо­борство значною мірою втратило свою життєву силу.

Коли у 821 році на престол вступив імператор Михайло II, ім­ператорська політика змінилася. Він хоч і був іконоборцем, але

помірним, повернув із висилок і в'язниць засланих і ув'язнених за шанування ікон. Становище змінилося за сина Михайла, імпе­ратора Теофіла. У 837 році Іван Граматик вступив на патріарший престол і переслідування відновилися. Це був останній спалах іконоборства. Імператор Теофіл помер в січні 842 року. Коли Теофіл, син Михайла III, був ще неповнолітній, регентом була ім­ператриця Теодора. Вона була православною, і за її царювання шанування ікон було остаточно відновлено. Константинополь­ський Помісний Собор 842 року, скликаний Патріархом Методі- єм (842-846) підтвердив догмат про вшанування ікон Сьомого Вселенського Собору, піддав анатемі іконоборців і в березні 843 року встановив святкування Торжества Православ'я в першу не­ділю Великого Посту.