<<
>>

5.4. ЦЕРКВИ ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

Християнство в Єгипті з'явилося ще в час апостольської проповіді. Вперше в Єгипті про Христа почули з вуст апостола Марка. Поступово Єгипет повністю християнізувався, а його то­гочасна столиця, Олександрія, стала одним із центрів христи­янства світового значення.

Єгипет дав християнству видатних богословів, став колискою чернецтва тощо. В час поширення християнства Єгипет був провінцією Римської імперії, а після її розпаду - провінцією Візантії. Населенням Єгипту були єгип­тяни, культура яких була синтезом староєгипетської і грець­кої культур. Цих єгиптян називають коптами. Окрім коптів, у Єгипті жили багато греків, які почали тут поселятися після завоювання Єгипту Олександром Македонським. Поєднання двох етнічних груп в межах однієї країни стало основною при­чиною розколу Церкви на Олександрійську Православну Церк­ву і Коптську Церкву. Олександрійські богослови відчували на собі історичну місію: аріанство зародилось в Олександрії, але й в Олександрії діяв найбільший борець за чистоту віри в боротьбі проти аріанства - Атаназій. Коли Константинополь­ський Патріарх Несторій почав проповідь своєї єресі, перша ре­акція пролунала з вуст Кирила Олександрійського. Єгипетські християни відчували себе оборонцями чистоти віри від єресей. Оскільки несторіанство сформувалося в Антіохії, а між Сирією і Єгиптом відносини не складались, відколи вони існують, то на богословське поприще перенеслись відвічні протистояння цих найдавніших центрів світової цивілізації. Полеміка завжди доводить протилежні позиції до крайності. Захищаючи істин­не християнство від єресі несторіанства, олександрійці пере­гнули в інший бік, потрапивши у протилежну до несторіанства єресь - монофізитсво.

• ЗАРОДЖЕННЯ МОНОФІЗИТСТВА

Після смерті Кирила Олександрійського, який очолював Церкву в Єгипті в період найбільших загострень христоло- гічного диспуту, і сміливо відстоював істинне християнство, олександрійську катедру зайняв Діоскор, який не відзначався дипломатичними здібностями.

У той час в Константинополі ар­химандрит Євтих довів богослов’я Кирила Олександрійського до крайності, поклавши початок монофізитства. Діоскор пере­йняв це єретичне богослов’я. Незважаючи на те, що Халкедон- ський Собор осудив монофізитсво, в Єгипті було багато його прихильників. В Єгипет був висланий Антіохійський Патріарх Севір, який був активним проповідником монофізитства. Після Халкедонського Собору олександрійська катедра стала полем боротьби між православними та монофізитами. Незважаючи на тривалі протистояння, розкол відбувся не відразу. Православні і монофізити висували на олександрійську катедру своїх кан­дидатів, і почергово отримували перевагу. У Нижньому Єгипті (північ), де мешкало багато греків, переважало православ’я, а у Верхньому Єгипті (південь), де мешкали копти, тобто корінні єгиптяни, переважало монофізитство. Позиція уряду Візантій­ської імперії була нестабільною: існували періоди, коли уряд переслідував монофізитів, а були періоди, коли державна влада намагалася знайти компроміс, задля миру і спокою в країні. Для більшості коптів складні богословські відмінності були надто незрозумілими; їх більше цікавила політична сторона питання. Православ’я для них було Церквою імперії, а тому ототожнюва­лась із окупантом. Відокремлення від офіційної Церкви давало їм можливість підкреслити свою національну ідентичність, зна­йти сферу незалежного національного буття.

• ОЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ РОЗКОЛ

Хоч Халкедонський Собор відбувся в 451 році, остаточний роз­кол Церкви в Єгипті наступив аж у 537 році. У 535 році Патріар­хом Олександрійським обрали Теодозія І (Θεοδόσιος Α'), який хоч і був монофізитом, проте його легітимність визнавалась усіма єгипетськими християнами, а імператор Юстиніан підтримував його обрання. Однак, коли в ході запеклої богословської диску­сії Теодозій І відкинув постанови Халкедонського Собору, його у 537 році усунули з Патріаршого Престолу. Теодозія І відправили в одну із фортець поблизу Константинополя, де він перебував до своєї смерті у 567 році.

Після усунення Теодозія, Патріархом Олександрійським обрали Павла Тавеннісіота, який був право­славним. Однак єгипетські монофізити не визнали його влади, і продовжували іменувати Патріархом Теодозія І. Так, відбувся остаточний розкол Церкви в Єгипті на Олександрійську Церк­ву, главою якої був Патріарх Павло, і Коптську Церкву, главою якої до 567 року вважався Патріарх Теодозій, який утім не мав можливості керувати Церквою. Після смерті Теодозія І патріар­ший престол Коптської Церкви був вакантним до 575 року, коли Патріархом обрали Павла IV. Відтоді історія Коптської і Олексан­дрійської Церков розійшлась назавжди.

Офіційна назва Церкви - Коптська Православна Церква Олек­сандрії. Церква називає себе православною, однак це не означає, що вона перебуває в сопричасті з іншими східними Церквами. Для представників Олександрійської Церкви саме їхня Церква є православною, а Коптська - єретичною; натомість для пред­ставників Коптської Церкви православними є саме вони, а Олек­сандрійська - єретичною. Офіційний титул глави Церкви - Папа Олександрійський і Патріарх престолу Святого Марка в усій Аф­риці. Повний титул Патріарха звучить так: Патріарх і Владика архиєпископ Великого міста Олександрії, який перебуває на свя­тому православному і апостольському престолі Святого Марка Євангелиста і Святого апостола в Єгипті, Пентаполісі, Лівії, Нубії, Судані, Етіопії, Еритреї і всієї Африки; Намісник Святого Марка Євангелиста, Святого апостола і мученика, на Святому Апостоль­ському Престолі Великого міста Олександрії; Папа Олександрій­ський, єпископ великої і древньої митрополії Олександрійської і митрополичої провінції Великого Каїру; Старший митрополит Єгипетської провінції; Примас Єгипту, Пентаполісу, Лівії, Нубії і Судану; Отець Отців; Пастир Пастирів; Єрарх Єрархів; Декан Великої Катехитичної Школи Богослов’я в Олександрії; Вселен­ський Суддя Святої Апостольської і Католицької Церкви; Три­надцятий Святий апостол; Стовп і Захисник Святої Католицької і Апостольської Церкви та Православного Віровчення.

У 2012 році патріарший престол посів Тавадрос ІІ, який є 118- им Коптським Патріархом. Копти перед іменем своїх Патріар­хів додають титул «абба» (отець). У коптів склалася традиція обирати Патріарха жеребкуванням. Спершу синод обирає трьох кандидатів, записки з іменами яких кладуть на престол патріар­шої катедри. В день виборів малому хлопцеві доручають витяг­ти одну із записок. Священнослужитель, ім’я якого написане у витягнутій записці, стає Патріархом. Титул Патріарха довічний, і він не може бути усунений за жодних обставин. Резиденцією коптських Патріархів є Каїр. Копти розвинули власний обряд. До арабського завоювання богослужіння відбувались коптською мовою. Після арабського завоювання в богослужіннях почали використовувати також арабську мову. Найбільш популярною у коптів є літургія Василія Великого. Її моляться щоденно, окрім Пасхи, Різдва і Богоявлення. В ці дні моляться літургію Григорія Богослова.

Історія Коптської Церкви була типовою для східних не- ортодоксальних Церков. У Візантійській імперії вона не корис­тувалася підтримкою влади. Позиція уряду щодо неї періодично змінювалася від переслідувань до вимушеної терпимості. Із му­сульманським завоюванням Єгипту Коптська Церква опинилася в украй поганій ситуації. Мусульманські правителі прикладали зусилля для винищення коптів і як корінну націю завойованої країни, і як християн. Короткі періоди застою з’являлись тільки тоді, коли до влади приходили більш-менш толерантні правите­лі, або коли самі мусульмани переживали внутрішні політичні кризи, через які їм було не до коптів. Не змінилась ситуація і то­ді, коли Єгиптом володіли турки. Кардинальні зміни з’явились у 1798 році, коли французький імператор Наполеон І Бонапарт завоював Єгипет. Влада французів тривала недовго. В 1805 році паша Мугаммед Алі проголосив фактичну незалежність Єгипту, хоч Єгипет офіційно продовжував перебувати у складі Османської імперії, та очолив його з титулом «хадід»[22]. Новим правителям була потрібна підтримка народу, і копти отрима­ли відносну свободу.

Середина ХІХ століття - це період розкві­ту Коптської Церкви, коли відбудовувались храми і монастирі, засновувались навчальні та культурно-просвітницькі заклади, створювались видання тощо. Британський вплив у Єгипті при­ніс Коптській Церкві нові виклики. Познайомившись із британ­ським протестантизмом, деякі копти побачили потребу реформ у власній Церкві. В Церкві сформувались два табори: прихиль­ників реформ і націоналістів. Сьогодні ці дискусії відійшли у минуле. Коптська Церква налічує одинадцять мільйонів вірних, більшість із яких мешкають у Єгипті. Кількістю вірних Коптська Церква значно перевершує Олександрійську Церкву, яка налічує 350.000 вірних. Вона є однією з найбільших східних Церков світу.

• ЕТІОПСЬКА ЦЕРКВА

Спорідненою з Коптською Церквою є ще одна не-ортодок- сальна частина християнства - Етіопська Церква. Етіопія була однією з перших християнських країн світу. Туди християнство потрапило ще в період Аксумського царства. Етіопські христия­ни через відокремленість півострова від Євразії завжди мали трудність у спілкуванні з християнами інших країн, а в період поширення ісламу та арабських завоювань, Етіопія взагалі опи­нилася відрізаною від християнського світу. Єдиною Церквою, з якою етіопи могли підтримувати зв'язки, були копти, оскільки вони знаходилися найближче до Етіопії. Тісні зв'язки етіопів і коптів споріднили християн двох країн. В Етіопії проповідували єгипетські священики; вихідці з єгипетських монастирів ство­рювали монастирі в Етіопії. Оскільки єгиптяни зуміли швидко розбудувати власні церковні структури, то Етіопська Церква опинилася під юрисдикцією Олександрійського Патріарха, а піс­ля розколу - Коптського Патріарха. Копти намагалися зберегти свої впливи в Етіопії і владу свого Патріарха над етіопськими християнами. В коптському середовищі був вигаданий 42-ий псевдоканон Першого Нікейського Собору, відповідно до якого етіопам заборонялось обирати свого єпископа. Єпископа етіо- пам мали присилати копти. Хоч це правило було вигаданим, і Перший Вселенський Собор його не ухвалював, воно діяло, і Еті- опська Церква впродовж багатьох століть мала тільки одного єпископа, який завжди був коптом.

Період мусульманських завоювань для Етіопської Церкви від­значався тими самими проблемами, що й для інших християн Близького Сходу. Переслідування християн, руйнування хра­мів, насильне навернення до ісламу тощо стали звичними для етіопів. Однак етіопи ніколи не припиняли боротьбу за націо­нальну та релігійну свободу. Ситуація змінилася у XVI столітті. В цей час португальці почали налагоджувати морську торгівлю з Індією, і потребували перевалочних портів. Християнська Еті- опія приваблювала їх. Етіопи зуміли скористатися військовою допомогою Португалії в боротьбі проти арабів. Контакти з Єв­ропою були плідними для Етіопії в усіх відношеннях: релігійно­му, культурному, науково-технічному. У 1855 році Етіопія зумі­ла об'єднатися під владою імператора Теодороса ІІ, який вивів країну на новий щабель розвитку. Одним із провідних завдань, які ставив перед собою імператор, було укріплення Церкви. У 1881 році імператор Іван добився у Коптського Патріарха при­значення чотирьох єпископів для Етіопії. Після тривалого часу, впродовж якого в Етіопії міг перебувати тільки один єпископ, ця зміна стала величезним прогресом. Воднораз етіопські бо­гослови і політики жваво обговорювали недоцільність 42-го псевдоканону, і необхідність висвячення на єпископів етіопів. В результаті, в 1929 році був висвячений єпископ Кирило - остан­ній коптський єпископ в Етіопії, і воднораз ухвалене рішення про висвячення на єпископів п'яти етіопських монахів. У 1959 році єпископ Василій став Патріархом. Відповідно, 1959 рік став роком відділення Етіопської Церкви від Коптської. Церква має офіційну назву - Етіопська Православна Церква Тевагедо. Сло­во «тевагедо» означає «єдність», і в цьому випадку вказує на єдність природи Христа. Так етіопи підкреслюють свою моно- фізитську позицію. Титул глави Церкви звучить - Патріарх і Католикос Етіопії, архиєпископ Аксуму, Предстоятель престолу Святого Текле Гаймонта. У 2013 році Церкву очолив шостий по черзі Патріарх Матей. Сьогодні Етіопська Церква об'єднує близь­ко сорок мільйонів віруючих.

• ЕРИТРЕЙСЬКА ЦЕРКВА

Третьою не-ортодоксальною Церквою олександрійської тра­диції є Еритрейська Церква. Еритрея - країна, розташована на півострові Сомалі. Споконвічно терени Еритреї входили в різні державні утворення Етіопії. У 1890 році Еритрея стала італій­ською колонією, а після поразки Італії у Другій світовій війні повернулася до складу Етіопії. У 1952 році була утворена Феде­рація Етіопії та Еритреї. У 1962 році останній етіопський імпера­тор Гайле Селассіє І скасував федерацію та перетворив Етіопію й Еритрею в унітарну державу. Це викликало величезні невдо­волення еритрейців та посилило їхні сепаратистські настрої. В 1974 році в Етіопії відбулась революція, внаслідок якої Гайле Салессіє І - останній етіопський імператор і найбагатша людина світу свого часу - був позбавлений трону. У 1975 році він помер; найімовірніше його вбили комуністи. До влади після революції прийшли комуністи на чолі з Менгісту Гайле Маріама. Тим ча­сом еритрейці продовжували боротися за незалежність. Уряд комуністичної Етіопії був вимушений боротися не тільки проти еритрейських повстанців, а й проти власного народу, який вів запеклу боротьбу проти комуністичної диктатури. У 1991 ро­ці етіопські повстанці ввійшли в Аддис-Абебу, столицю Етіопії, скинули комуністичний режим, а лідер повстанців Мелес Зенаві став головою країни. У 1993 році незалежність отримала Ери- трея. Першим і досі незмінним Президентом Еритреї став Ісайяс Афеворкі. Еритрея, від моменту проголошення власної незалеж­ності і досі, є диктатурою, керованою групою лідерів національ­но-визвольної боротьби. Відсутність виборів, процесів демо­кратизації та свободи є предметом постійної критики на адресу еритрейського уряду зі сторони світового співтовариства.

Національно-визвольна боротьба еритрейців виразилась і в релігійному житті. Оскільки після відділення Етіопської Церкви від Коптської еритрейскі християни опинилися у складі Етіоп- ської Церкви, то відділення Еритреї від Етіопії неодмінно ре­транслювалося у прагнення незалежності Еритрейської Церкви. У 1993 році Синод Коптської Церкви підтримав прохання ери- трейських християн про автокефалію Еритрейської Церкви, а в 1994 році в Каїрі Патріарх Шенуда ІІІ висвятив п'ять єпископів для еритрейців. У 1994 році на автокефалію Еритрейської Церк­ви дав свою згоду Етіопський Патріарх Паулос. Відтоді Коптська, Етіопська і Еритрейська Церкви активно співпрацюють і збері­гають тісні зв'язки. У 1998 році був висвячений перший Патрі­арх Еритрейської Церкви Филип. Отримавши автокефалію, Ери- трейська Церква зіткнулася з новою проблемою. Авторитарний уряд Еритреї прагнув отримати повну владу і над Церквою. У 2005 році уряд призначив світського управителя Еритрейської Церкви Йофтаха Диметроса, який отримав повноваження адмі­ністративного управління Церкви. В компетентності Патріарха залишились тільки обрядові питання. Протест Патріарха Ан- тонія проти державної інтервенції в церковні справи призвів до усунення Патріарха. Сьогодні Еритрейська Церква налічує близько двох мільйонів мирян та 1.500 парафій.

Отже, східне християнство Північної Африки презентується трьома не-ортодоксальними Церквами: Коптською, Етіопською та Еритрейською. Вони утворилися внаслідок неприйняття біль­шою частиною вірних Олександрійського Патріархату постанов Халкедонського Вселенського Собору. Окрім цих трьох Церков, у Північній Африці діє Олександрійська Православна Церква, яка прийняла халкедонські постанови, і зберегла єдність з іншими помісними Православними Церквами. Однак, Олександрійська Церква об'єднує в собі тільки невелику частину християн Пів­нічної Африки.

<< | >>
Источник: Шепетяк Олег Михайлович. Історія релігій. Том третій. - Жовква: Місіонер,2020. - 856 с.. 2020

Еще по теме 5.4. ЦЕРКВИ ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ:

  1. Найбільша група Східно-Католицьких Церков — Церкви, що дотримуються візантійської літургічної, духовної і бого­словської православної традиції, з якої вони походять.
  2. 5.5. ЦЕРКВИ АНТІОХІЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ
  3. Розділ 4 ЦЕРКВИ ВІЗАНТІЙСЬКОЇ ТРАДИЦІЇ
  4. Людина у феноменологічній традиції самопізнання і самотворення.
  5. Розділ 12. ФЕНОМЕНОЛОГІЯ ВЧИНКУ ВЧИНОК У ФЕНОМЕНОЛОГІЧНІЙ ТРАДИЦІЇ
  6. Українська Православна Церква — Київський патріархат й Українська Автокефальна Православна Церква
  7. Сіро-Малабарська Католицька Церква
  8. Італо-Албанська Католицька Церква
  9. Сірійська Церква
  10. Східно-католицькі церкви
  11. Отці церкви
  12. Маланкарська Сірійська Церква
  13. Вірменська Католицька Церква
  14. Болгарська Католицька Церква
  15. Церкви Вселенського православ'я
  16. Утворення християнської церкви