7.5. СХІДНЕ БОГОСЛОВ’Я V СТОЛІТТЯ

V століття стало періодом жвавих христологогічних дискусій, тобто суперечок щодо поєднання у Христі Божественної і люд­ської природ. Центрами цієї дискусії стали дві найбільші бого­словські школи тогочасного християнства: Антіохійська і Олек­сандрійська.

• АПОЛІНАРИЗМ

Антіохійська христологія формувалась в полеміці проти апо- лінаризму та із сильним наголосом на людську природу Христа. Єпископ Аполінарій Лаодикійський був богословом IV століття. Він намагався пояснити поєднання Божества і людськості у Христі. Аполінарій користувався подвійною термінологією: він приймав поділ душі на три частини (раціональна, сенсо-мотор- на і вегетативна), описаний Арістотелем у трактаті «Про душу», ототожнюючи його з трихотомним поділом людини (тіло, душа і дух), яким користувалися апостол Павло, Ігнатій Антіохійський та інші. Відповідно до переконань Аполінарія, дух є розумним началом, який веде до добра. Гріх людини зароджується в дусі (раціональній душі), коли слабкий людський дух неспроможний опановувати над людиною. Оскільки дух завжди добрий, він не потребує спасіння. Спасати потрібно душу (сенсо-моторну і ве­гетативну) і тіло. Тому Христос, на думку Аполінарія, прийняв людську душу та тіло. Щоби грішна людина підпорядкувалась духу, потрібен не слабкий людський дух, а сильний Дух Лоґоса. Тому Христос собою замінив в людині дух, приймаючи людські душу і тіло. Отже, Христос - не звичайна людина; він є «наче лю­дина»; він не єдиносущний людині. Ця єресь була осуджена пер­шим правилом Константинопольського Собору 381 року.

• АНТІОХІЙСЬКЕ БОГОСЛОВ'Я І НЕСТОРІАНСТВО

Антіохійські Отці не могли змовчати на таку єресь. Роблячи особливий наголос на повній людській природі Христа як запо­руки спасіння, вони протестували проти обмеженої людськості Христа в ученні Аполінарія. Першим учення Аполінарія опротес­тував Діодор Тарський, який Другим Вселенським Собором був визнаний за «правило віри».

• ОЛЕКСАНДРІЙСЬКЕ БОГОСЛОВ'Я І ЕФЕСЬКИЙ СОБОР

Якщо антіохійська школа наголошувала на повноті людської природи у Христі як підставі спасіння людини, то олександрій­ська робила наголос на Божественній природі. В час перебуван­ня Несторія на константинопольській катедрі, архиєпископом Олександрійським був Кирило. Він і став найгострішим опо­нентом Несторія та борцем проти несторіанства. Центральною тезою богослов’я Кирила була формула «μία φύσις του Θεού Λόγου σεσαρκωμένη» (одна природа Бога-Слова волочена), яка згодом лягла в основу монофізитства.

Цей Собор відбувався при вкрай негідних умовах. Першими на Собор прибули олександрійці. Антіохійці та римські легати спізнили. Однак Кирило відкрив Собор без них. Коли прибули антіохійські єпископи на чолі з Іваном Антіохійським, рішення вже були заготовані. Коли прибули римські легати, Собор був у стані тяжкої боротьби. Попри всі проблеми, Собор визнав учен­ня Несторія про дві природи і дві особи у Христі єретичним, а самого Несторія скинув з константинопольської катедри.

• МОНОФІЗИТСТВО І ХАЛКЕДОНСЬКИЙ СОБОР

Після смерті Кирила Олександійського у 444 році, його катед- ру зайняв його племінник Діоскор, який довів вчення Кирила до єресі монофізитства. Ще одним лідером монофізитів був настоятель одного з константинопольських монастирів архи­мандрит Євтих, який відкрито заявляв: «Я сповідую, що Господь наш був із двох природ до єднання, а після з'єднання я сповідую одну природу».

Імператор бачив необхідність скликання Собору і вирішив провести його у Халкедоні. Собор осудив Діоскора та монофізит- ство, сформулювавши знаменитий Халкедонський догмат, який був урочисто підписаний Отцями Собору 25 жовтня 451 року. Цей догмат пояснив поєднання в одній особі Христа його двох природ. Халкедонський догмат звучав так: «Наслідуючи боже­ственних Отців, всі одноголосно навчаємо ісповідувати єдиного і того самого Сина, Господа нашого Ісуса Христа, досконалого в Божестві і досконалого в людськості, істинного Бога і істинно­го чоловіка, який з душі і тіла, єдиносущного Отцю Божеством і єдиносущного нам людськістю, в усьому до нас схожого, крім гріха, родженого перед віками від Отця в Божестві, а в останні дні ради нас і ради нашого спасіння від Марії Діви Богородиці людськістю, і того ж Христа, Сина, Господа, єдинородного, не- злитно у двох природах, незмінно, нероздільно, нерозлучно піз­наваного (не втрачаючи при з’єднанні відмінність двох природ, але зберігаючи якості кожної природи, з’єднаний в єдину особу і в єдину іпостась) не розсіченого чи розділеного на дві особи, а єдиного і того самого Сина, і єдинородного Бога Слово, Господа Ісуса Христа, як про нього в давнину пророки і як Сам Господь Ісус Христос навчив нас, і як передає нам символ отців наших».

аооухотшд (незлитно) - скероване проти крайніх моно- фізитів, які розуміли поєднання двох природ як вливання води людськості у вогонь Божества, при якому людськість, наче вода, випаровується і повністю зникає;

(незмінно) - скероване проти поміркованих монофізитів, які вважали, що Божество у Христі повністю поглинає людськість, при чому людська природа залиша­ється тільки видимою оболонкою Христа;

абюірстшд (нероздільно) - скероване проти несторіан, для яких поєднання двох природ у Христі тільки ілюзорне;

а/шріотш^ (нерозлучно) - скероване проти маркеліан, які вважали, що Христос в день останнього Суду відкине люд­ську природу.

На Халкедонському Соборі прозвучав Нікейсько-Констан- тинопольський Символ віри і був прийнятий як найкраще ви­знання віри Церкви. В питаннях церковної організації Собор ухвалив низку постанов: визнав усі рішення попередніх Собо­рів, засудив симонію, заборонив клирикам вступати у майнові застави, підпорядкував монахів місцевому єпископу, заборонив засновувати монастирі без благословення єпископа, заборонив монахам брати участь у політичному і церковному житті поза монастирями та покидати свої монастирі, заборонив єпископам переходити в інші єпархії, заборонив висвячувати без призна­чення до конкретного храму, заборонив духовенству вступати на військову або державну службу, підпорядкував усе духовен­ство місцевим єпископам, зобов’язав клириків звертатися у су­дових справах тільки до церковних судів, заборонив священи­кам одночасно керувати кількома храмами, зобов’язав бідняків мати при жебранні церковні листи, заборонив єпископам про­вокувати поділи митрополій з ціллю стати митрополитом, за­боронив священикам служити поза своїм містом без листа свого єпископа, заборонив читцям і співцям одружуватися з іновірни­ми або єретичками, постановив поставляти в дияконіси жінок не молодших 40-ка років, заборонив дияконісам одружуватися піс­ля поставлення, заборонив богопосвяченим дівам і монахиням одружуватися. За порушення цих правил церковної дисциплі­ни Собор постановив карати відлученням, однак залишив міс­цевим єпископам право на милосердя. Також Собор установив порядок утворення парафій, постановив двічі на рік скликати собори митрополії, заборонив єпископам приймати священиків інших єпархій, заборонив монахам самовільно перебиратися до Константинополя без дозволу свого єпископа, заборонив освя­чені монастирі переводити в доми для немонастирських цілей, зобов'язав митрополитів поставляти єпископів для овдовілих єпархій в термін до трьох місяців, а економів зобов'язав зберіга­ти майно овдовілих єпархій в цілості, зобов'язав усіх єпископів призначати економів для управління майном єпархій, а не роз­поряджатися ним самовільно.

Новаторством Собору стало 28-ме правило, яке підняло Кон­стантинопольського архиєпископа до гідності другого єрарха після Римського Папи. Це правило звучить так: «У всьому наслі­дуючи визначення святих отців і признаючи нині зачитане пра­вило сто п'ятдесяти боголюбивих єпископів, які були на Соборі у дні благочестивої пам'яті Теодозія в царському місті Констан­тинополі, Новому Римі, те саме і ми визначаємо і постановляємо про переваги святішої Церкви того самого Константинополя. Престолу Старого Риму отці належно дали переваги, оскільки це було царське місто. За цим самим поштовхом і сто п'ятдесят бо- голюбивих єпископів надали рівні переваги святішому престо­лу Нового Риму, праведно розсудивши, щоби місто, яке отрима­ло честь бути містом царя і сиґкліта (парламенту), і мати рівні переваги зі старим царським Римом, нехай і в церковних спра­вах буде схоже до нього возвеличений і буде другим після нього. Тому митрополити понтійських, азійських і фракійських облас­тей, а також іноплемінні єпископи цих областей нехай поставля­ються вищевказаним престолом Святої Константинопольської Церкви, а кожен митрополит вищезгаданих областей повинен поставляти своїх єпископів за приписами божественних правил. А самі митрополити вищезгаданих областей повинні поставля­тися, як сказано, Константинопольським архиєпископом, за чи­ном згідного звичаю вибору і за представленням його йому».

• ПІСЛЯХАЛКЕДОНСЬКА ДИСКУСІЯ

Після Халкедонського Собору полеміка монофізитів і дифі- зитів не зупинилася. Велика група богословів проголосили цей Собор несторіанським і вважали своїм обов’язком відстоювати постанови Ефеського Собору і вчення Кирила. Лідером монофі- зитства залишався архімандрит Євтих. В 482 році імператор Зе­нон (474-491) видав віровчительний документ Енотикон, який обирав середню лінію між Халкедоном і монофізитами. В Еноти- коні присутній Нікейсько-Константинопольський Символ віри і Кирилове вчення про одну природу, анатема на Несторія і Євти- ха, однак ані словом не згадуються ні Діоскор Олександрійський, ні Халкедон. Енотикон підписали всі східні єпископи. Однак він не вирішив проблеми: його кожен міг потрактувати по-своєму, але й кожен міг знайти те, з чим би не погоджувався. Новий етап христологічних суперечок почався в провінції Мала Скифія (су­часна Румунія), яка знаходилася під юрисдикцією Константино­польського Патріархату, але за культурою була римською. Тут велика група монахів, на чолі з Іваном Максентієм пропагува­ли вчення, що на Хресті страждав Христос своєю Божественною природою. За це їх осудили як монофізитів, і почали називати теопасхістами (страждання Бога). Теопасхісти у 521 році на­правили лист до Папи Ормізда, шукаючи його підтримки. Папа відмовив їм у підтримці, і назвав їхню богословську формулу двозначною і небезпечною. Проте теопасхісти оголосили, що лист Папи був підроблений єретиками.

На початку VI століття найвидатнішими монофізитськими богословами були єпископ Філоксен Маббогський і Патріарх Севір Антіохійський, який перебував на патріаршому престолі у 512-518 роках і помер у 538 році.

- Філоксен Маббогський учив, що у Хрещенні тілесна людина стає духовною, як і духовний Бог став тілесним у Воплоченні. У Воплоченні Бог залишився Богом за природою і став людиною за благодаттю. Так і людина за природою стала богом за благодаттю. Святий Кирило, говорячи про одну природу Христа, включав у неї і все людство. Людство, за Кирилом, поєднується з Божеством φυσικώς τε καί κατά χάριν (за природою і за благодаттю). У формулі Філоксена людина стає богом тільки за благодаттю. Звідси виникло також питання про людськість самого Христа: його людськість включена у μία φύσις του Θεού Λόγου σεσαρκωμένη? Відповідь Філоксена: навіть людськість Христа обожествюється тільки за благодаттю. Як Бог залишився Богом за природою, а людиною став тільки благодаттю, так і людина залишається людиною за природою, а богом стає тільки благодаттю.

- Севір Антіохійський виразив своє вчення в дискусії з послі­довником Халкедону Іваном Граматиком Кесарійським. У трактаті «Проти нечестивого Граматика» Севір розвивав формулу Кирила «έκ δύο φύσεων» (з двох природ). Йдеться про μία φύσις του Θεού Λόγου σεσαρκωμένη, яка утворена з двох природ (Божої і людської). Питання полягало в тому, якою була людська природа Ісуса, яка розчинилася в Божій, як твердили монофізити, або з’єдналася з Божою, як твердили православні. Відповідь Севіра: людська природа, яка поглинулася Божою у Христі, була індивідуальною, тобто не включала все людство. Іван Граматик, натомість, як і все православ’я, твердив, що Христос прийняв природу всього людства.

Ще одним видатним богословом цього періоду був послідов­ник Халкедону Леонтій Візантійський, народжений у Єрусали­мі, вник у цю дискусію. Він твердив, що у Христі об’єднане все людство (πασαν τήν ανθρωπότητα). Його основна заслуга у роз­робці христологічної термінології. Якщо монофізити твердили, що кожна усія повинна мати свою іпостась, то для православ­ної христології потрібно було ввести принцип, за яким якась усія (природа) може не мати власної іпостасі (особи), оскільки людська природа Христа не має окремої особи, а причасна Бо­жественній Особі Сина, яка споконвічно існувала у зв’язку з Бо­жою природою. Такий принцип обґрунтував Леонтій. Цей прин­цип отримав назву ένυποστάσις (еніпостазіс) - присутність двох усій в одній іпостасі. Вчення про ένυποστάσις згодом підтвердив П’ятий Вселенський Собор в Константинополі 553 року як істин­не тлумачення Халкедонського догмату.