РЕЛІГІЙНИЙ СВІТ ГРЕКІВ ПІВНІЧНО- ЗАХІДНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я: ОЛЬВІЯ І ТІРА

Як уже повідомлялося, найдавніші грецькі поселення в Північно-Західному При­чорномор’ї — поблизу дельти Дунаю (Істрія) та на узбережжі Бузько-Дніпровського лиману (Борис- фен, нині — о.

Східне гирло тогочасного Дністра (Тіраса) поступово за- мулюється, і значення Ніконія порівняно з класичною добою в часи еллінізму принципово зменшується, дещо зростаючи вже за доби римського домінування в регіоні. Специфічні риси віру­вань мешканців цього міста (які, безперечно, були) не дослі­джені, й тому спеціально мова про релігійно-міфологічні уяв­лення мешканців Ніконія не йтиме.

Так само окремо не будуть розглядатися і вірування меш­канців Істрії (до речі, найбільш споріднені з уявленнями ольві- ополітів) — але з іншої причини: руїни Істрії містяться на те­риторії сучасної Румунії і, отже, прямого відношення до теми цього видання не мають.

Отже, нижче йтиметься про релігійно-міфологічні віруван­ня давніх мешканців Ольвії та Тіри, головно ж — Ольвії, чиї культи ґрунтовно висвітлені в численних наукових працях, зок­рема в монографіях А. Русяєвої.

Цілком зрозуміло, що за часів колонізації грецькі першопо- селенці на північних берегах Понту вклонялися практично тим самим богам, яких знали на своїй батьківщині. Ці культи збері­гали своє провідне значення і впродовж усієї подальшої історії відповідних міст, зокрема Ольвії і Тіри, хоча й набували пев­ної місцевої специфіки й поєднувалися, особливо за елліністич­ної доби, з культами іншого походження.

Основний потік грецьких колоністів у Північно-Західне Причорномор’я йшов із Мілета. Тому природно, що найшано- ванішим у їхньому середовищі від заснування відповідних міст був Аполлон — патрон цього міста.

Головним покровителем Борисфена, Тіри, міст Боспору, а також заснованих іонійцями західнопонтійських колоній (зокрема Аполлонії та Істрії) був Аполлон Ієтр, в образі яко­го виразною є солярна символіка. Цілком імовірно, що саме в цій іпостасі він вшановувався і на ранніх етапах існування Ольвії.

Аполлон Ієтр вважався покровителем перших колоністів, організатором нових полісів, захисником і рятівником від різ­номанітних загроз на морі і на суші. Найбільшого значення його культ набуває в Істрії, проходячи тут як провідний від архаїчної доби до римських часів. Втім в Ольвії, як і в Мілеті й інших значних містах Давньої Греції (Афінах, Спарті, Хіосі тощо), більшої популярності набуває образ Аполлона Дель­фіній.

Аполлон Дельфіній (культ якого у Північному Причорно­мор’ї, крім Борисфена та Ольвії, переважав також у Гермо- нассі) також вважався покровителем мореплавців, першопо- селенців і засновників колоній, організатором полісної гро­мади. Аполлон Дельфіній уявлявся передусім засновником, організатором і упорядником Ольвійського поліса, а відтак і його сакральним патроном. Символом його був дельфін, тоді як Аполлон Ієтр асоціювався з наконечником стріли та колом.

Як палкі прихильники бога Аполлона ольвіополіти не лише мали присвячені йому храми, а й брали участь в загальногрець- 166

ких святах на честь цього бога в Дельфах та на о. Делос. 3 оль- війських написів відомо, що Аполлон вшановувався тут, як і в інших давньогрецьких містах, і в його численних іпостасях, зок­рема як Аполлон Вовк, Аполлон Північний, Аполлон Захисник та ін.

За всіх часів існування Ольвійської держави культ Аполло­на зосереджувався суто в межах міста, де й містилися його свя­тилища.

Як зазначає А. Русяєва, культ Аполлона в Ольвії досягає апогею в період еллінізму. До розгрому цього міста гетами в 48 р. до н. е. Аполлон вшановувався головно в іпостасях Дель­фіній і Лікаря. Але приблизно з межі ер, особливо за часів римського домінування, цього бога частіше згадують як Апол­лона Захисника (Простата).

У зв’язку з культом Аполлона ольвіополіти вшановували також Артеміду. Але її значення тут було порівняно невели­ким — можливо, у зв’язку з переважно степовим та морським оточенням міста, за відсутності поблизу гір і великих лісових масивів — на відміну, скажімо, від Херсонеса, де Артеміда була головною богинею.

Зевс, як і Аполлон, вшановувався ольвіополітами в багатьох іпостасях: Зевс Рятівник, Зевс Визволитель, Зевс Цар, Зевс Олімпійський, Зевс Володар міста, а також, уже в післягетські часи, Зевс Аммон (елліністично-єгиптизований образ цього бога) та Зевс Ольвій — універсальний захисник міста. Цілком можливо, що в Ольвії існувало кілька храмів, присвячених «Царю богів», але на наш час відомий лише один — поблизу храму Аполлона Дельфінія. Символи Зевса й Аполлона Дель- фінія у їх поєднанні (орел, що тримає в лапах дельфіна) зобра­жено на багатьох ольвійських монетах. Але зміст цього сюже­ту ще не зовсім зрозумілий.

У цілому ж якусь яскраву специфіку в пошануванні Зевса ольвіополітами, порівняно з мешканцями інших давньогрець­ких полісів, визначити важко. Можна лише зауважити досить тісний зв’язок у цьому місті між культами Зевса і Афіни, хоч це цілком природно, адже ж Афіна — улюблена дочка Зевса, яку він народив сам зі своєї голови, отже — символ його муд­рості.

Культ Афіни, особливо шанованої в Аттиці та Іонії, у Мілеті так само давній, як і вшанування Аполлона і Зевса. Проте, по­рівняно з усіма причорноморськими полісами, культ цієї богині найпоширенішим був саме в Ольвії.

Аполлона, головно до V ст. до н. е. В цьому столітті його роль зростає відповідно до підвищення загальногрецької ролі міста Афіни після перемоги еллінів над персами та створення Пер­шого Афінського морського союзу, до якого увійшли переваж­но іонійські поліси.

Після перського розгрому Мілета у 494 р. до н. е. Ольвія, як і інші засновані мілетянами причорноморські міста, переорієн­товується в основному на зв’язки з Афінами. Відродження Мілета починається лише в 479 р. до н. е. З цього часу він (до 412 р. до н. е., коли потрапив під контроль ворожих афінянам спартанців, а потім знову персів) є членом Афінського союзу, що також сприяє піднесенню значення Афін в усій Іонії, а та­кож серед населення заснованих мілетянами колоній. До того ж, у 437 р. до н. е. афінська ескадра на чолі з Періклом здійснює експедицію в Причорномор’я з метою зміцнення там впливу Афін.

Такі події сприяли встановленню тісніших зв’язків Апол- лонії, Істрії, Тіри та Ольвії з Афінами, а відтак і зміцненню культу «совоокої» богині у Північно-Західному Причорно­мор’ї. Це відбилося, зокрема, на ольвійських монетних чекан­ках, де з’являється голова Афіни, а слідом за нею — семантич­но пов’язаної з Афіною Горгони Медузи. До речі, тоді ж у сусідній з Ольвією Ніконії також починають карбувати моне­ти із символом Афіни — совою.

Культ Афіни не втрачає свого значення і після того, як ії місто перестає політично домінувати в Греції. Так, за доби ел­лінізму в Ольвії навіть збільшується кількість теракотових зоб­ражень цієї богині. Як і на монетах, вона виступає в іпостасі суворої войовниці та захисниці, символізуючи водночас розум і художню творчість, шана до яких у давніх греків була повсюд­но поширена.

Аполлон — Зевс — Афіна складають трійцю провідних богів ольвіополітів, які відповідають за безпеку, стабіль­ність, упорядкованість цього поліса. А. Русяєва припускає, що їхні культи на ранньому етапі існування міста були про­відними.

Як відомо, основою господарського життя Ольвійського поліса впродовж усього його існування було сільське господар­ство, головно ж — хліборобство. Тому на рівні сімейного вша­нування масово простежується прихильність ольвіополітів, як в місті, так і, тим більше, в його сільській околиці, до богів ро- ______________ 168 дючості, особливо до Деметри з її донькою Корою-Персефо- ною, а також до сакральних постатей, які відповідали за інші сфери повсякденного життя (як Афродіта чи Гермес), або мог­ли вважатися особистими патронами-допоможцями (як Ахілл або Геракл). З елліністичних часів у релігійному житті Ольвії стають помітними і сакральні постаті східного, в основному малоазійського, походження (перш за все, Кібела та пов’язані з нею Кабіри).

Разом з іншими божествами Деметра та Кора-Персефона відомі в Ольвії з архаїчного періоду, що засвідчується знахід­ками їхніх теракотових зображень. Вони відомі як у житлах, зокрема на поселеннях хори, так і в некрополях. На одній з бе- резанських теракот VI ст. до н. е. збереглося графіті: «Хліба, води, сина». Таке прохання, як зазначає А. Русяєва, пояснює властивості Деметри — не лише богині хліба, а й покровитель­ки природних сил та дітородства, всього життєвого благопо­луччя.

Розквіт культу Деметри в Ольвії припадає на IV — першу половину III ст. до н. е., коли це місто досягає свого найвищо­го піднесення і багатства, передусім завдяки хліборобству. В цей час відповідний культ набуває у Північно-Західному При­чорномор’ї виразних елевсинських рис, що пояснюється інтен­сифікацією з V ст. до н. е. зв’язків з Аттикою. Але після гет- ського розгрому сліди вшанування Деметри та Кори-Персефо- ни в Ольвії, на відміну від сусідніх Тіри або Істрії, майже не простежуються.

У своїх елевсинських іпостасях Деметра і Кора-Персефона співвіднесені з Аїдом (Плутоном) — володарем Царства мерт­вих. Відомі два присвячення цим богам (перше — Плутону і Корі, друге — Деметрі, Корі, Плутону, а також Демосу), вико­нані, як припускають, на замовлення їхніх жерців. Є відомості також, що в Ольвії та поблизу від неї було принаймні два хра­ми, присвячені Деметрі. Можливо, поблизу святилища Демет­ри стояв спеціальний вівтар, присвячений Корі й Плутону — сакральному подружжю.

Одним із найшанованіших ольвіополітами богів був Діоніс, культ якого у Північне Причорномор’я принесли, очевидно, ще перші мілетські колоністи. Як для мілетян, так і для громадян Ольвії цей бог виступав в іпостасі Діоніса Вакха. Він був попу­лярний у Північному Причорномор’ї, як і по всій Елладі, не лише як покровитель виноробства і вина, а відтак і свят на його честь — діонісій, які, природно, закінчувалися «вакханаліями », а й як покровитель театру і театральних вистав.

Зрозуміло, що «вакхічна» природа Діоніса привертала до нього не лише еллінів, а й представників варварських народів 169

(про що вже йшлося стосовно мешканців міста Гелона — Ніль­ського городища на Ворсклі). Так, із праці Геродота відомо, що до свят Діоніса в Ольвії прилучився скіфський цар Скіл, який був убитий його співвітчизниками за відданість еллін­ському богові.

Зображення Діоніса (як скульптурні, так і теракотові) в образі бородатого чоловіка або юнака в Ольвії досить поши­рені. Прокреслена дволезова сокира, як орфічний символ Діоніса Загрея, відома на ольвійському посуді. Символи культу Діоніса відбиті й на ольвійських срібних монетах кінця V — початку IV ст. до н. е. На їхньому аверсі бачимо простий букраній, а на реверсі — тирс, навкруг якого літери ОЛВІ або ОЛ. Час початку чеканки збігається з початком встановлення в Ольвії демократичного ладу. Орфіки надава­ли особливого значення символіці Діоніса в своєму культі. Відома і плита, присвячена цьому богу його жерцем Фрасі- булом, та інші присвяти йому, зокрема вибиті вже за рим­ських часів.

В Ольвії орфічне вчення починає поширюватись принаймні з V ст. до н. е. Не останню роль в цьому відіграла, мабуть, інтен­сифікація зв’язків цього міста з Афінами, де діонісизм та ор- фізм були надзвичайно поширені. Роль орфічних союзів, на думку А. Русяєвої, мала бути значною. Діоніс повсюдно висту­пав виразником демократичних сил і, очевидно, під його егідою в місті й встановлений відповідний політичний лад.

З Ольвії походять і кістяні пластинки V ст. до н. е. з орфіч- ними сакральними формулами, які були знайдені в теменосі поблизу храму Зевса. На них значаться символічні формули, як-от: «Життя — смерть — життя — істина»; «Діоніс — орфі­ки» або «Діонісу — орфіки»; «Мир — боротьба (ворожнеча, війна), істина — лжа».

Вислови на табличках мали для ольвійських орфіків глибо­кий сакральний зміст, оскільки їхнє вчення надавало великого значення поняттям життя та смерті, вважаючи життєві страж­дання платою на шляху до звільнення від титанічної частки людської природи, до нового життя, яке має настати через низ­ку смертей і перевтілень.

На вищу концептуальну стадію цю інтуїцію вивели Піфа- гор та піфагорейці, які приділяли значну увагу виділенню пар протилежних категорій, що містилися саме в їхньому взає­мозв’язку (як то паралельно і, можливо, також не без орфіч- ного імпульсу, робили в тому ж V ст. до н. е. Геракліт в Іонії та Емпедокл на Сицилії). їхні ідеї, особливо іонійських мис­лителів, так чи інакше мали досягати й північних берегів Понту.

Але тільки в ученні Платона орфічна інтерпретація життя та 170

смерті набуває остаточного філософського вигляду, до речі, досить подібного до того, як життя, смерть і перевтілення в той самий час осмислювали мудреці й містики Давньої Індії. Оче- I видно, деякі з освічених ольвіополітів IV ст. до н. е. та пізніших часів знали і платонівські діалоги, як і твори інших давньогрець­ких філософів. Принаймні важко припустити протилежне, як­що враховувати, що з Ольвійського полісу походять такі відомі в античному світі філософи і софісти III ст. до н. е., як Біон Борисфеніт і Посідоній Ольвійський.

Важливо підкреслити, що, на відміну від міст Боспору та За­хідного Причорномор’я елліністично-римських часів, в Ольвії навіть після межі ер ми не зустрічаємо синкретичних образів Діоніса (типу Діоніса-Сабазія, Діоніса-Мена, Зевса-Сабазія та інших). До кінця існування міста цей бог тут вшановувався у його суто еллінському вигляді.

До другорядних аграрно-хтонічних божеств ольвіополітів маємо відносити передусім такі сакральні постаті нееллінсько- го походження, як фрігійська Кібела (її ототожнювали з крит­ською Реєю і вважали «Матір’ю богів»), з якою була пов’язана постать її юнака-коханця Адоніса, та фракійсько-фрігійських Кабірів (що ототожнювалися з куретами та корібантами), культ яких мав ще більш утаємничено-містичний характер, ніж ор- фічний. Теракотові зображення Кабірів відомі на Березані та в Ольвії ще з VI ст. до н. е. У IV ст. до н. е. тут уже з’являються присвячені їм написи.

Цікаво, що братів Кабірів (яких, за різними даними, було від трьох до семи) ольвіополіти пізньоелліністичних часів зближували з кінними сонячними близнюками-вершниками Діоскурами. Цього не було і на Самофракії, провідному цент­рі культу Кабірів, ні в Херсонесі, містах Боспору та Східного Причорномор’я, де культ Діоскурів (які, зокрема, вважалися патронами міста Діоскуріади поблизу Сухумі) мав самостійне значення.

Культ Кібели в Ольвії за теракотовими статуетками про­стежується з архаїчного часу. З межі V—IV ст. до н. е. тут з’являються і присвячені їй графіті — «Мати богів». Очевид­но, в місті був окремо зведений на її честь храм, куди прино­сили, крім зображень Кібели, також теракоти Кори-Персефо- ни та Діоніса-Вакха, пов’язані з ідеєю родючості та відрод­ження життя. Більшість зображень Кібели в Ольвії датується ранньоелліністичним часом, коли вона починає зближуватись з Деметрою. До цього часу, III ст. до н. е., належать і дві знай­дені в Ольвії теракоти улюбленця Кібели — оргаїстично-хто- нічного фрігійського Аттіса, який символізував природу, що буяє і в’яне.

Окрему роль в релігійно-міфологічному житті ольвіопо- літів відігравало вшанування Афродіти. Численні теракоти цієї богині та її атрибути (голуб, черепаха) в Ольвії та на Бе­резані добре відомі з VI ст. до н. е. Тут, як і на Боспорі, боги­ня кохання виступає покровителькою шлюбного життя (до речі, культ Гери у Північному Причорномор’ї майже не був поширеним), а також родючості. Зображення Афродіти (те­ракотові, рідше — мармурові) відомі як у названих містах, так і в сільських поселеннях, що засвідчує її вшанування широки­ми верствами народу. Добре відомі й присвячені Афродіті на­писи.

Афродіта в Ольвії вшановувалась з епітетами-епіклезами Солодка, Мила (що цілком відповідає сфері її патронування), але також як Уранія (Небесна, з чим пов’язують і її назву Сі­рійська, оскільки, за Геродотом, саме в Сирії її, тобто Астар­ту, вшановували як Афродіту Уранію) та Понтія (Морська, Аф­родіта щасливого плавання), що було притаманне також меш­канцям, іонійцям за походженням, заснованих мілетянами Кі- зіка та Істрії.

Характерною ольвійською специфікою є зближення культів Афродіти і Гермеса (попри те, що, за найпоширенішими версі­ями давньогрецької міфології, вона була більше пов’язана з Ге­фестом та Аресом). їхнє спільне святилище VI—І ст. до н. е.у північно-східній частині Західного теменоса Ольвії мало ого­рожу, вівтарі й портик. Подібне поєднання цих богів відомета- кож за зображеннями в Олінфі, Калатісі та Кізіку. Більше того, з вотивних свинцевих рельєфів V ст. до н. е. видно, що вони ро­зумілися як подружжя з сином Пріапом (нижчим античним божком родючості, який спочатку зображався просто фало­сом). Як зазначає А. Русяєва, судячи із зображень сімейної тріади на свинцевих вотивах, в Ольвії більше всього проявився зв’язок цих богів із родючістю та сімейним благополуччям. Але паралельно Афродіта мала і свій самостійний культ, зокремав іпостасях Небесної та Морської.

Гермес в Ольвії також наділений багатьма функціями. Він. був покровителем торгівлі, скотарства, гімнасіїв та спортивних і перегонів, проводирем у світ мертвих, тісно пов’язаним ізма- і тією та пророкуванням. До того ж, він виступав іще в одній зі ’ своїх найархаїчніших, хтонічних, іпостасей — бога родючості, про що свідчать його кам’яні герми (чотиригранні стовпи з фа­лічною символікою й чоловічою головою зверху), найдавніша | серед яких походить з Березані й датується першою половиною | VI ст. до н. е. і

Біля присвяченого Гермесу вівтаря відомі численні фраг­менти битих амфор із причорноморських та егейських міст. Очевидно, торгівці, що привозили до Ольвії вино, вважализа потрібне присвячувати своєму покровителеві амфори з напи- _________ 172

сами-посвятами, а також чорнолакові чаші й тарелі для риби. Відповідно до розмаїття функцій цього бога, ольвіополіти вшановували його з епітетами Отчий, Агоній, Торговий, Рин­ковий.

Вшанування Гермеса (римського Меркурія) досягло в Ольвії найбільшого поширення за часів пізнього еллінізму, коли місто втратило майже всю свою сільськогосподарську хору і в його житті значно збільшилась роль транзитної торгівлі. Воно збе­рігалося в Ольвії і в післягетські часи, до останніх років існу­вання цього міста. Свідчення цього — присвячений Меркурію латинський напис на вівтарі 248 р.

Серед інших олімпійських богів, котрі вшановувалися в Ольвії, слід назвати також володаря морів Посейдона. Це цілком природно як з огляду на ту роль, яку в житті ольвіо- політів відігравали море, рибні промисли та морська торгів­ля, так і тому, що саме Посейдон вважався головним патро­ном іонійського союзу міст. Храм Посейдона в Ольвії було споруджено в першій половині III ст. до н. е. Його зображен­ня відоме на деяких вотивних вівтариках, а символіка, три­зуб, — на монетах кінця IV ст. до н. е. Відомі й нечисленні присвяти цьому богові на уламках чорнолакових чаш назва­них століть. Поруч з ним згадується і його дружина, нереїда Амфітріта.

Крім цього, маємо свідчення про вшанування в Ольвії кла­сичних та елліністичних часів і таких богів, як темна, таємни­ча, причетна до культу мертвих, магії та ворожінь Геката (їй на Кінбурнській косі поблизу Ольвії присвячений гай, де, ма­буть, було і її святилище), яка, асоціюючися з культом мерт­вих, інколи, зокрема в Ольвії, пов’язувалася з Артемідою та Іфігенією; сонячний Геліос, який здебільшого ототожнював­ся з Аполлоном, але в Ольвії зберігав автономний характер і в III—II ст. до н. е. (очевидно, і завдяки міцним тогочасним зв’язкам Ольвії з Родосом, патроном якого і був Геліос); Тіхе, богиня щасливої долі, везіння, благополуччя, культ якої по­ширюється в давньогрецькому середовищі з V ст. до н. е., а особливо за доби еллінізму; в Ольвії про вшанування Тіхе відомо з середини IV ст. до н. е., коли її зображення (у баш­товій короні — як охоронниці міста) з’являються на монетах; уже згадані Діоскури, Гестія, Гера, Гефест, Асклепій, Арес, Харити та інші давньогрецькі боги.

Поряд із ними (особливо з елліністичних та римських часів) у Північному Причорномор’ї, зокрема в Ольвії та навколо неї, поширюються і культи богів негрецького походження. Про фрігійських Кібелу з Аттісом та фракійсько-фрігійських Ка- бірів уже йшлося вище. Серед інших відзначимо культи:

фракійського бога-вершника, що був поширений далеко за 173

межами Фракії принаймні з пізньоелліністичних часів; приро­да цього божества малоз’ясована;

єгипетських, елліністичних часів, Серапіса (який виник че­рез синкретизацію Зевса та давньоєгипетських Осіріса і Ра- Амона, символом якого був священний білий бик Апіс) та Ізіди; у Північно-Західному Причорномор’ї, не лише в Ольвії, а йу Tipi, вони стають відомими принаймні з II ст. до н. е., але за римських часів їхня популярність зростає;

іранського сонячного Мітри, вшанування якого (у специ­фічній синкретизованій формі з малоазійським Аттісом) відо­ме на Боспорі та в Херсонесі десь з часів гегемонії тут пон- тійського царя Мітрідата VI, тобто з першої половини І ст. до н. е., а в Північно-Західному Причорномор’ї поширюється го­ловно завдяки перебуванню тут римських легіонів (вояки яких, зокрема фракійці, іллірійці та мезійці за походженням, що зде­більшого і складали контингенти відповідних військ, особливо вшановували цього бога честі й доблесті).

Тепер варто зупинитися на поширених серед ольвіополітів культах великих міфологічних героїв Еллади, насамперед Ге­ракла й особливо шанованого тут Ахілла, а також на божествах місцевого значення.

Про стійкий легендарний зв’язок Геракла й Ахілла з Пів­нічним Причорномор’ям уже йшлося в попередньому пара­графі. Але популярність першого була в Ольвії помітно мен­шою, ніж другого. Проте нам відома невелика кількість оль- війських монет третьої чверті V ст. до н. е. із зображенням Геракла, а також згадка про вівтар цього героя в Гілеї, який там було споруджено і незабаром зруйновано сусідніми вар­варами у IV ст. до н. е. Увага до цього героя дещо підви­щується впродовж III—II ст. до н. е. (можливо, завдяки по­силенню зв’язків із Херсонесом, де цей герой, поряд з Арте- мідою, вважався захисником-патроном поліса), але в після- гетські часи ніяких свідчень про пошанування Геракла в Ольвії немає.

Зовсім іншу картину спостерігаємо щодо вшанування оль- віополітами Ахілла. З його перебуванням у Північно-Західно­му Причорномор’ї пов’язували такі, присвячені йому (де функ­ціонували відповідні святилища) місця, як о. Левка та Ахіллів Дром, які перебували під контролем ольвіополітів. Святилище Ахілла містилося в самій Ольвії, але присвячені йому вівтарі були, мабуть, поширенішими на поселеннях хори, з огляду на його функцію охоронця кордонів поліса. В культових місцях знайдено багато речей — дарунків цьому героєві, про що свід­чать написи на них. У V ст. до н. е. за велінням Піфії (жриціу храмі Аполлона в Дельфії) тут були засновані навіть календарні свята — Ахіллеї. Незабаром його культ як Ахілла Понтарха (володаря Понту) набув загальнопонтійського і навіть загаль- ноеллінського значення.

У культовому житті Ольвії постать Ахілла фактично зрівня­лася з образами провідних і найшанованіших тут олімпійських богів. Про це свідчить багатство властивих йому епітетів: Ря­тівник, Герой, Володар Понту, Вічний батько тощо. Впродовж усієї історії Ольвії Ахілл, поряд із Аполлоном та Зевсом, мали найбільшу популярність у громадян цього міста. Як і вони, підкреслює А. Русяєва, Ахілл був універсальним помічником, рятівником і охоронцем. Особливо ці риси проявлялися в після- гетські часи, коли, у зв’язку із загальною синкретизацією ан­тичних божеств, він вважався ольвіополітами вже справжнім богом.

Цілком природно, що давньогрецькі колоністи, обживаю- чилимани таких двох потужних річок, як Гіпаніс (Південний Буг) та Борисфен (Дніпро), подібних яким вони не могли б побачити у себе на батьківщині, міфологізували їх, створив­ши образи однойменних божеств. Знаємо про наявність вівта­ря Борисфена в Гілеї. Відома також велика кількість оль- війських мідних (здебільшого ранньоелліністичних часів) мо­нет із зображенням рогатого річкового божества. В ньому вбачають переважно образ Борисфена, але була висловлена думка і про те, що цей образ втілював бога-покровителя всього Бузько-Дніпровського пониззя, яке відігравало вели­чезну господарську роль в житті ольвіополітів завдяки, зо­крема, надзвичайно багатим рибним ловам. У післягетські часи вшанування річкових богів ольвіополітами не фік­сується, хоча і не виключається.

Дещо штучний характер має образ ще одного божества на ім’я Демос. В Ольвії знайдено декілька пам’яток, у яких Де­мос — персоніфікація полісної громади — згадується разом із Зевсом і Афіною, а також Гераклом, але його ім’я завжди стоїть останнім. Подібне відомо і в інших давньогрецьких містах, зокрема в Афінах або в Херсонесі, коли Демос (який, зрозуміло, персоніфікував у цих випадках афінян та херсоне- ситів) згадується після покровительок цих міст — Афіни й Ар- теміди. Традиція вшанування Демоса зберігалася в Ольвії і в післягетський час.

Зі зрозумілих причин культ римських імператорів в Ольвії не мігз’явитися за догетських часів. Втім дивує, що перше свідчення про його наявність більш як на століття випереджає введення у місто римського гарнізону й припадає на останні роки правлін­ня імператора Октавіана Августа (27 р. до н. е. — 14 р.). Це мог­ло бути пов’язане зі встановленням містом добрих взаємин з імперією. Але в подальші два століття релігійне ставлення до римських імператорів, навіть після введення в місто військ за часів імператора Антоніна Пія (138—161 рр.) для його захисту від варварської загрози, не відчувається.

Ситуація починає змінюватися лише на початку III ст., після того, як за часів Септимія Севера (193—211 рр.) Ольвія офіцій­но увійшла до складу імперії. Але по-справжньому культ імпе­ратора тут так і не прижився аж до розгрому міста варварами десь відразу після 248 р. Ольвіополіти не могли вважати імпе­раторів справжніми богами і виконували лише культово-полі­тичні формальності відповідно до встановлених у провінціях порядків.

Отже, впродовж майже тисячолітнього існування Борис- фенсько-Ольвійського поліса, попри всі історичні зміни та еволюцію релігійно-міфологічної свідомості за архаїчних, класичних, елліністичних та римських часів, загальна струк­тура пантеону та система вірувань ольвіополітів зберігала певні інваріанти. Провідними сакральними постатями тут постійно були Аполлон, Зевс і Ахілл, а також інші давньо­грецькі боги. Вшанування деяких із них поступово відходи­ло, тоді як, починаючи з елліністичних часів, у місті поширю­вались деякі культи східного або синкретичного походжен­ня. Але скільки-небудь певних слідів проникнення сюди іудейських, ранньохристиянських та гностичних уявлень не зафіксовано. Очевидно, з містичних учень пізньоантичної доби деякого поширення тут могли набути лише ті, що були пов’язані з езотеричним боком культів Ізіди та Мітри. В ціло­му ж система релігійно-міфологічних уявлень ольвіополітів зберігала виразно полісний і досить консервативний харак­тер. Також варто підкреслити відсутність в ній істотних за­позичень із вірувань сусідніх скіфських, гетських чи сар­матських етносів.

Релігійне життя давньогрецьких міст Нижнього Подністро­в’я — Тіри та особливо Ніконія, який занепадає за часів ран­нього еллінізму, — відоме нам значно менше. Але, виходячи з наявних джерел та знання про іонійсько-мілетське походжен­ня їхніх засновників та більшої частини мешканців, можемо в загальних рисах відтворити їхню систему вірувань.

Як і для всіх вихідців з Мілета, тіряни та ніконійці найбіль­ше вшановували Аполлона, під патронатом якого, як вважало­ся, і відбувалася іонійська колонізація Причорномор’я. Меш­канці Тіри, як і Борисфена (Березані), багатьох західнопон- тійських та боспорських міст, вшановували його передусім в іпостасі Аполлона Лікаря (тоді як в Ольвії, а також у бос- порській Гермонассі, був найпоширенішим його культ як Апол­лона Дельфінія).

Економіка Тіри мала здебільшого хліборобську та виногра­дарську орієнтації. Тому цілком природно, що громадяни цьо- го міста, як і греки всього пониззя Дністра, особливо вшано­вували Деметру з Корою-Персефоною та Діоніса.

Символ Деметри — хлібний колос — часто-густо знаходи­мо на монетах Тіри. В самому місті стояла величезна статуя цієї богині, голова якої була знайдена під час археологічних дослі­джень. Очевидно, вона та її донька пов’язувались також з уяв­леннями про потойбічний світ, смерть та воскресіння, за зраз­ком елевсинської міфологеми.

Вірування в подолання смерті мали ще більшою мірою гру­пуватися навколо культу Діоніса. Наявність цього культу в Нижньому Подністров’ї засвідчується численними, пов’язани­ми з ним, знахідками. Зображення Діоніса на повний зріст із різноманітними його атрибутами часто трапляються на моне­тах, що карбувалися у Tipi. Прямих свідчень про поширення в Tipi орфізму поки що немає, але з огляду на загальну духовну ситуацію в середовищі греків Північного Причорномор’я кла­сичного та пізніших часів, знайомство з цим ученням, як і з ре­лігійно-міфологічними інтуїціями окремих тогочасних еллінсь­ких філософів, не викликає сумніву.

Мешканці Тіри та Ніконія вшановували також Афіну (культ якої, як зазначалося, стає у Північно-Західному При­чорномор’ї більш поширеним у V ст. у зв’язку з посиленням тут впливу Афін) й інші олімпійські божества — Артеміду, Афродіту з Еротом тощо. В елліністичні часи зростає увага до богині долі Тіхе, бога-покровителя торгівлі Гермеса та бога- лікаря Асклепія, сина Аполлона. Тоді ж, як і в усьому греко­мовному світі, в Tipi з’являється культ Кібели, що видно з ве­ликої кількості її теракотових зображень, та єгипетських Се- рапіса й Ізіди, що засвідчується знайденими тут написом-при- святою на їх честь і культовою статуеткою Серапіса. Тоді ж на монетах Тіри з’являється і бородата голова з клешнями рака на скронях, в якій дехто вбачає персоніфікацію обожне­ного Понта.

Цікаво, що в перші століття н. е. вшанування Афіни в Tipi не відсувається на другий план (як то спостерігаємо в Оль­вії), а навпаки — зростає. За припущенням Н. Сон, вона у цей час могла очолювати місцевий пантеон. Не втрачали свого значення також Деметра з Корою-Персефоною та Діоніс, Аполлон і Артеміда, але роль двох останніх, очевидно, зни­жується. Меншу роль за римських часів відігравали Зевс, Гермес, Асклепій, Пріап і Тіхе, а пам’ятки, які б свідчили про вшанування Афродіти, Посейдона та Діоскурів, взагалі від­сутні.

Серед героїв, як і в Ольвії та в західнопонтійських містах, найбільшою повагою був оточений Ахілл, хоча, поза сумні­вом, вшановувався і Геракл. Тіріти, як і громадяни інших при- понтійських міст, брали активну участь у вшануванні Ахілла на о. Левка, де стояв його храм, та на Тендрівській косі, дена честь цього бога ольвіополіти влаштовували свята. В першій чверті І тис., якщо судити за зображеннями на монетах, у Tipi зростає культ Геракла, точніше його римської форми — Гер­кулеса. У залежності від вигляду імператора, який на той нас правив, цей герой зображався то бородатим, то безбородим, що підкреслює проримський характер цього типу. Місцевим річковим богом (типологічно подібним до ольвійських Бо- рисфена й Гіпаніса) був Тірас, персоніфікація Тіраса- Дністра.

Процес сприйняття негрецьких культів, розпочатий за ел­ліністичних часів, у першій чверті І тис. набуває в Tipi нової сили. Серед богів східного походження, як зазначає Н. Сон, найпопулярнішими були Кібела, Серапіс та Ізіда, Мітра. Культ Кібели мав офіційний характер, що видно з її зобра­жень на монетах. Вона асоціювалася з родючими силами при­роди і вважалася охоронницею міста, так само, як і в Ольвії, у Херсонесі чи на Боспорі. Про вшанування названих єги­петських богів у перші століття н. е. в Tipi свідчать теракоти місцевого походження та графіті. Вплив єгипетських релі­гійних уявлень побічно підтверджують також знахідки пас­тових амулетів відповідного походження з зображеннями Осіріса, бога Беса, богині Секет, а також священного для єгиптян жука-скарабея.

За римських часів у Tipi особливого значення набуває культ іранського сонячного божества — Непереможного Мітри, дуже популярного серед легіонерів. Можливо, образ цього божества стає відомим тірянам ще за доби нетривалого пану­вання в Північному Причорномор’ї понтійського царя Мітрі- дата VI, але надійні свідчення про його поширення маємо від­носно перших століть н. е. Найяскравіше з них — вівтар, спо­руджений у 214 р. на честь Мітри римським моряком Ульпієм Валентом після того, як римські війська та ополчення тірян відбили напад на місто Карпів. Подібні присвяти й вівтарі на честь Мітри II—III ст. відомі в балкано-дунайських провінціях Римської імперії та в Херсонесі.

Поряд з Мітрою римські вояки (серед яких у гарнізонах причорноморських міст переважали вихідці з Балкан і Подуна- в’я) вшановували також фракійського бога-вершника. В Tipi знайдено два рельєфи II—III ст. з його зображенням, подібні до тих, що відомі в Дунайських провінціях Римської імперії,в Ольвії, Херсонесі та Хараксі. Цей образ і досі ще недостатньо з’ясований, але дослідники сходяться на тому, що він має ви­разно синкретичний характер, поєднуючи власне фракійсько­го бога-вершника з давньогрецькими (Аполлон, Арес, Зевс) божествами та їхніми римськими аналогами, а також, не вик­лючено, і з Мітрою.

Так само виразної синкретизації за елліністичних та римсь­ких часів у Tipi зазнав і образ Діоніса. Поряд з його класич­ним культом поширюється і вшанування бородатого Діоніса- Сабазія, чиє святилище було знайдено в Tipi. Тут, як і в інших причорноморських містах, зокрема в Ольвії та Херсонесі, трап­ляються й келихи з написами на честь цього бога — «пий, ра­дій». На думку В. Зубаря, ці написи пов’язані із вшануванням Діоніса-Сабазія у зв’язку з його роллю в забезпеченні безсмер­тя його адептам.

Серед тірян та їхніх безпосередніх сусідів, так званих тіра- гетів (тобто фракійців-гетів, що мешкали в пониззі Дністра- Тіраса), було поширене також ушанування синкретичного об­разу богині, в якій поєдналися риси Афродіти (головно в її іпо­стасі богині родючості та овечих отар) і місцевої богині з по­дібними функціями. Цілком імовірно, що вона асоціювалася та­кож з відповідними божествами іраномовних, скіфсько-сар­матських етносів Північного Причорномор’я типу скіфської Аргімпаси-Афродіти чи аналогічної сарматської богині, про яку йтиметься далі. Адже добре відомо, що в перших століттях н. е. сармати починали переходити до осілого життя, зокрема і в Нижньому Подністров’ї.

Новим явищем у житті північнопричорноморських греків римських часів, зокрема тірян, було поширення східних, зде­більшого єгипетсько-александрійського походження, магічно- містичних вірувань (типових для Римської імперії загалом, а особливо для її східних провінцій II—IV ст.). У Tipi знайдена гема з зображенням найпопулярнішого божества магії у ви­гляді змієногої істоти в панцирі з головою півня, з щитом у лівій руці та батогом у правій. На щиті — ім’я іудейського бога Яхве, а на зворотному боці геми — слово «абрасакс», що мало астрологічне значення. Ці геми, що відомі також у Херсонесі та на Боспорі, інтерпретуються як магічні амулети, які виготов­лялися переважно в Александрії.

Отже, як зазначає Н. Сон, упродовж усієї історії Тіри спо­конвічні грецькі божества займали провідне місце в її пантеоні, але увага до тих чи інших постатей дещо змінювалася. Найша- нованішими з класичного часу були Афіна, Деметра з Корою- Персефоною та Діоніс, а також здавна відома грекам мало­азійська Матір богів — Кібела. Значення Аполлона поступово зменшувалося. На другому плані стояли Зевс, Артеміда, Аск- лепій, Гермес і Афродіта. З елліністичних часів посилюється вплив єгипетських культів, зокрема Ізіди та Серапіса, а з пере­ходом міста під владу Риму — солдатських богів-покровителів: Мітри та фракійського бога-вершника, також місцевого греко-

варварського образу Афродіти. За римських часів у Tipi вста­новлюється також культ імператора, його генія і чеснот. Але він, як і в інших містах, мав суто офіційний характер і не зачі­пав духовного життя тірян.