4.8. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА УКРАЇНИ

В лютому 1917 року в Росії відбулась Лютнева революція, ре­зультатом якої стало зречення трону імператором Миколою ІІ та перехід влади до Тимчасового уряду. В листопаді 1917 ро­ку відбулась Жовтнева революція, під час якої владу захопили більшовики.

• УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛЬНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Одночасно з національно-визвольними змаганнями україн­ського народу розпочався автокефалістський рух Православної Церкви в Центральній і Східній Україні. Західну Україну цей рух не заторкнув, оскільки українці Західної України були об’єднані в Українській Греко-Католицькій Церкві, яка завжди стояла на обороні української культури і зробила Західну Україну най­більш патріотичним і національно-свідомим регіоном України. У Центральній та Східній Україні Українська Греко-Католицька Церква була повністю знищена російським урядом, а православ­на митрополія насильно приєднана до Московського Патріар­хату. Як тільки Україна стала незалежною, серед православного духовенства і мирян спалахнули прагнення до виокремлення Української Православної Церкви та осягнення нею автокефалії. В 1917 році була створена Всеукраїнська Православна Церков­на Рада, яка визначила своїм головним завданням підготувати скликання Всеукраїнського Собору та проголошення автокефа­лії Православної Церкви в Україні.

У жовтні 1921 року відбувся Перший Всеукраїнський Церков­ний Собор, який підтвердив проголошення незалежності УАПЦ. В той час єпископів Агапіта Вишневського та Діонізія Валедин- ського в Україні вже не було. Тому на час проголошення автоке­фалії, її не підтримав жоден єпископ. Оскільки Церква не може існувати без єрархії, самі священики висвятили Василя Лип- ківського і Нестора Шараєвського на єпископів. Опісля Липків­ський і Шараєвський висвятили ще 27 єпископів. Висвячення єпископа священиками є грубим порушенням церковних кано­нів і розірванням апостольського наступництва. У 20-х роках ХХ століття в Україні утвердилась радянська влада. В той час вона толерувала УАПЦ, намагаючись послабити РПЦ. Однак під кі­нець 20-х років позиція радянської влади різко змінилася. Уряд почав переслідування УАПЦ. В 1927 році влада змусила митро­полита Липківського залишити управління Церквою, а в 1937 році його арештували та розстріляли. Церкву очолив митро­полит Микола Борецький. В січні 1930 року під тиском влади був організований Надзвичайний Собор у Києві, який оголосив про самоліквідацію УАПЦ.

Після ліквідації УАПЦ частина її духовенства примкнула до Польської Православної Церкви, яку в 1923-1960 роках очолю­вав активіст українського автокефального руху митрополит Діонізій Валединський. В 1939 році між СРСР та Німеччиною була підписана угода, відома як Пакт Молотова-Ріббентропа. Відповідно до цієї угоди, СРСР отримав право на анексію Захід­ної України. Відразу ж після анексії СРСР розпочав винищен­ня всього українського в цьому регіоні. Переважна більшість населення Галичини у той час були греко-католиками. Нато­мість, на Волині найбільшою Церквою була Польська Право­славна Церква, яка, хоч і називалась польською, більшість її віруючих були українцями. У 1923 році ця Церква отримала автокефалію від Константинопольського Патріарха Григо­рія VII. На час радянської анексії Волині тут перебувало п'ять єпископів ППЦ. Уряд оголосив вимогу усім єпископам ППЦ на Волині прибути до Москви та скласти присягу вірності Мос­ковському Патріарху. З цих п'яти єпископів два (Полікарп Сі- корський та Олександр Іноземців) категорично відмовилися від складання присяги.

• УКРАЇНСЬКА АВТОНОМНА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Друга спроба відродити українську автокефалію відбулась під час Другої світової війни. В 1941 році Німеччина напала на СРСР. Лінія фронту унеможливила єпархіям РПЦ в Україні підтри­мувати контакти з Московським Патріархатом. З цієї причини єпископи РПЦ в Україні зібрались 18 серпня 1941 року в Поча- ївський лаврі на Синод, на якому проголосили утворення Укра­їнської Автономної Православної Церкви. Ця Церква визнавала зверхність Московського Патріархату, але в силу неможливості підтримки контактів через лінію фронту тимчасово керува­лась власними рішеннями.

ця Церква зникла: частина її єрархії влилась в РПЦ, а частина мі­грувала з СРСР та влилась у РПЦЗ.

Як тільки на територію України ввійшли німецькі війська, митрополит Діонізій Валединський, який у той час очолював Польську Православну Церкву, оголосив, що вихід православних єпархій із ППЦ та введення їх у РПЦ є незаконним. Митрополит створив чотири нові єпархії на Волині, а також вів активну ав- токефалістську пропаганду. В грудні 1941 року він призначив єпископа Полікарпа Сікорського адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України. Так 1941 рік став роком відновлення УАПЦ. Між Українською Автоке­фальною Православною Церквою та Українською Автономною Православною Церквою розгорілась запекла боротьба, яка до­сягла свого апогею в Києві. Автономну Церкву в Києві очолював архиєпископ Панталеймон Рудик, якому вдалося перебрати під свій контроль майже всі київські храми. Центром автокефалістів у Києві стала Андріївська церква. В 1942 році до Києва вдалося приїхати двом автокефальним єпископам Ніканору Абрамовичу та Ігорю Губі, які в травні 1942 в Андріївській церкві висвяти­ли шістьох єпископів: Фотія Тимощука, Мануїла Тарковського, Михаїла Хорошого, Мстислава Скрипника, Сильвестра Гаєвсько- го та Григорія Огійчука. В 1943 році були висвячені єпископи В'ячеслав Лисицький та Сергій Охотенко, а в 1944 році єписко­пами УАПЦ стали Геннадій Шиприкевич, Володимир Малець та Платон Артемюк. В 1944 році єпископи УАПЦ зібрались на Собор у Варшаві, на якому проголосили Патріархат. Патріархом всіє України був обраний Діонізій Валединський. Незабаром закін­чилась Друга світова війна і радянська армія ввійшла до Украї­ни і Польщі.

• ЦЕРКВА В ДІАСПОРІ

Після закінчення війни серед автокефальної єрархії, яка опи­нилась в діаспорі, запанував хаос. Потрібна була колосальна праця для відновлення структури і організації. Після того, як Польська Православна Церква відреклася від автокефалії, даної їй Константинопольським Патріархатом, і заново отримала ав­токефалію від Московського Патріархату, та зайняла проросій- ську позицію, УАПЦ не могла підтримувати з нею жодних кон­тактів. В діаспорі УАПЦ розпочала процес налагодження свого існування в нових умовах. 16 липня 1945 року митрополит Полі- карп Сікорський скликав у німецькому місті Бад-Кіссінґен нара­ду єпископів, на якій було ухвалене рішення продовжувати своє існування і розбудовувати структури УАПЦ в діаспорі. Однак, більшість автокефальних єпископів ненадовго затримались у Європі, а мігрували до США і Канади. Так сформувались три митрополії УАПЦ: в Європі, США і Канаді. Усі три гілки УАПЦ в діаспорі є окремими митрополіями, які, однак, сприймають себе як єдина Церква. Кожною митрополією керує окремий митропо­лит, хоч в окремі періоди один митрополит міг керувати двома, а то й трьома митрополіями. Однак, усі гілки УАПЦ, починаючи з 1945 року, обирають одного Першоєрарха УАПЦ, який вважаєть­ся главою УАПЦ в діаспорі. УАПЦ в Європі сформувалась з духо­венства і віруючих УАПЦ, які мігрували з Радянської України. Ко­ли більшість єпископів і священиків перебралися до Америки, в Європі залишились тільки два єпископи: митрополит Полікарп Сікорський та єпископ Ніканор Абрамович. В 1950 році Полікарп Сікорський переїхав до Франції, і очолив єпархію УАПЦ в Захід­ній Європі, а Ніканор Абрамович залишився в Німеччині і очо­лив єпархію в Центральній Європі. Так митрополія УАПЦ в Євро­пі складалася з двох єпархій.

Коли автокефальні єпископи прибули з Європи до Америки, там вони вже зустріли Українську Автокефальну Православну Церкву в Америці, яка була старша за УАПЦ в Європі. Її митропо­литом у 1924 році став Іван Теодорович, єдиний із тих єписко­пів, яких висвятив митрополит Василь Липківський, і якого не розстріляли радянські окупанти. Так, УАПЦ на двох континентах мали різне походження: УАПЦ в Європі брало початок від УАПЦ в Україні 1941-1944 років, а УАПЦ в Америці була продовжувачем УАПЦ в Україні 1917-1930 років. Проблемою було те, що Іван Те­одорович, як і всі єпископи, висвячені Василем Липківським, не мав законних свячень. Коли до Америки почали прибувати ав­токефальні єпископи з Європи, які мали законні свячення, вони вступали в митрополію Теодоровича. В 1047 році ця проблема викликала розкол. В 1949 році Іван Теодорович отримав повтор­ні, але вже законні свячення від автокефальних єпископів з Єв­ропи. В 1946 році УАПЦ в Америці розділилась на дві митрополії (УАПЦ у США і УАПЦ в Канаді), які належали до єдиної УАПЦ в діаспорі. Митрополит Іван Теодорович залишився главою УАПЦ у США, а митрополитом УАПЦ в Канаді став Мстислав Скрипник. УАПЦ у США за свою історію мала чотирьох митрополитів:

ґ Іван Теодорович (1924-1971),

- Мстислав Скрипник (1971-1993),

- Константин Баган (1993-2012),

- Антоній Щерба (з 2013).

УАПЦ в Канаді мала вісім митрополитів:

- Іван Теодорович (1924-1946),

- Мстислав Скрипник (1946-1950),

- Іларіон Огієнко (1951-1972),

- Михаїл Хороший (1972-1975),

- Андрей Метюк (1975-1985),

- Василій Федак (1985-2005),

- Іван Стінка (2005-2010),

- Юрій Каліщук (з 2010).

Першоєрархами УАПЦ в діаспорі були митрополити:

- Полікарп Сікорський (1945-1953),

- Ніканор Абрамович (1953-1969),

- Мстислав Скрипник (1969-1993),

- Константин Баган (1993-2012),

- Антоній Щерба (з 2012).

В 1990 році УАПЦ в Канаді ввійшла у склад Константинополь­ського Патріархату, отримавши канонічний статус серед Церков візантійської традиції. В 1995 році у склад Константинополь­ського Патріархату ввійшла і УАПЦ у США. Сьогодні кожна з цих Церков налічує лишень по декілька десятків тисяч віруючих.

УАПЦ в діаспорі розвивалась не без проблем і розколів. В од­ній Церкві фактично були зібрані дві єрархії, історія однієї по­чиналась в УАПЦ 1917-1930 років під омофором Василя Липків- ського, свячення якого були недійсні; історія іншої починалась в УАПЦ 1941-1944 років та в Польській Православній Церкві. З УАПЦ Василя Липківського живим залишився тільки єпископ Іван Теодорович та кілька десятків священиків. Проблема неза­конності свячень Липківського і Теодоровича стала причиною розколу УАПЦ 1947 року. В 1947 році єпископ Григорій Огійчук, якого висвятили Ніканор Абрамчук та Ігор Губа в 1942 році, зі­брав однодумців, які заявили про свій вихід з УАПЦ в діаспорі, оскільки до неї належав Іван Теодорович. УАПЦ адекватно відре- агувала на звинувачення Огійчука, і в 1949 році Іван Теодорович та всі священики, які були висвячені єпископатом Липківського, отримали нові, але вже чинні свячення. Єпископ Григорій Огій­чук створив нову структуру - Собороправну Українську Автоке­фальну Православну Церкву, яка згодом розділилась на низку малих общин.

В кінці 80-х років в Україні розпочалась активна боротьба за незалежність. Одночасно почали лунати голоси за виокремлен­ня Української Православної Церкви з лона РПЦ. В 1989 році львівський священик Володимир Ярема, який починав як гре­ко-католик, а згодом перейшов до РПЦ, та єпископ Іван Бодна- рук, якого в лоні РПЦ висвятив митрополит Філарет Денисен­ко, оголосили про свій вихід із РПЦ та перехід в УАЦП в діаспорі, тобто під омофор митрополита Мстислава Скрипника. З цим переходом до України повернулась УАПЦ. В 1990 році до Украї­ни повернувся митрополит Мстислав Скрипник. В жовтні 1989 року Мстислава Скрипника обрали Патріархом УАПЦ в діаспорі. В червні 1990 року в Києві відбувся Перший Собор УАПЦ, на яко­му Мстислава Скрипника обрали Патріархом Київським і всієї України. Тим часом в РПЦ в Україні відбувались складні проце­си. Митрополит Філарет Денисенко, який був Екзархом України РПЦ, активно домагався незалежності Української Церкви. Його вимоги були відхилені Московським Патріархатом. Однак, йду­чи на примарні поступки, РПЦ ліквідувала Екзархат в Україні та проголосила Українську Православну Церкву, яка залишалась структурною одиницею РПЦ, але отримувала самоправність. Ці поступки були недостатніми для поборників української авто­кефалії, і митрополит Філарет, який тепер став главою УПЦ в лоні РПЦ, продовжував боротьбу за церковну незалежність. В 1992 році в Харкові під проводом митрополита Никодима Рус­нака відбувся Собор УПЦ-МП, на якому митрополита Філарета відсторонили від управління Церквою, а главою УПЦ-МП обрали митрополита Володимира Сабодана. Митрополит Філарет Дени­сенко не прийняв цих постанов, і оголосив про вихід Української Церкви з РПЦ. Так утворилась Українська Православна Церква Київського Патріархату, яка порвала свої відносини з УПЦ-МП. Патріархом УПЦ-КП був визнаний Мстислав Скрипник. У 1993 році Патріарх Мстислав помер. Після його смерті в УАПЦ та УПЦ- КП були обрані різні Патріархи, і відтоді історія УАПЦ та УПЦ-КП розгорталися окремо.

• УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я В РОКИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Українську Православну Церкву Київського Патріархату в 1993 році очолив Патріарх Володимир Романюк, який її очолював до своєї смерті в 1995 році. Після смерті Патріарха Володимира Ро­манюка главою УПЦ-КП став Патріарх Філарет Денисенко. Під проводом Патріарха Філарета УПЦ-КП стала однієї з найбільших Церков в Україні, веде активну пастирську, місіонерську, про­світницьку і благодійну діяльність. УПЦ-КП, поряд із УГКЦ та УАПЦ, є важливим оборонцем української національної ідеї. Досі автокефалія УПЦ-КП не визнана іншими Церквами візантійської традиції, однак Церква працює над вирішенням цього питання. Главою Української Автокефальної Православної Церкви в 1993 році був обраний Дмитрій Ярема, який керував УАПЦ до своєї смерті у 2000 році. Перед свою смертю Патріарх Дмитрій уклав заповіт, у якому радив єпископам УАПЦ не обирати нового Па­тріарха, а ввійти під омофор митрополита Константина Багана, який очолював УАПЦ у США і таким чином перебував у складі Константинопольського Патріархату. Єпископат УАПЦ прислу­хався до заповіту Патріарха Дмитрія. Його наступником був об­раний митрополит Методій Кудряков, який керував Церквою до своєї смерті у 2015 році, а після нього Церкву очолив митропо­лит Макарій Малетич. УАПЦ є значно меншою релігійною орга­нізацією, аніж УПЦ-КП. Окрім УПЦ-КП та УАПЦ, в Україні діють і невеликі православні релігійні організації.

• УКРАЇНСЬКА АВТОКЕФАЛІЯ

Переломним в історії українського православ’я став 2018 році. Президент України Петро Порошенко приклав колосаль­ні зусилля, щоби досягти визнання офіційного статусу Право­славної Церкви в Україні. Президент та парламент звернулись до Константинопольського Патріархату з проханням про визна­ння автокефального статусу Церкви в Україні. Після тривалої підготовки і переговорів 15 грудня 2018 року в Соборі Святої Софії був скликаний Об’єднавчий Собор, у якому взяли участь єпископи УПЦ-КП, УАПЦ та декілько єпископів УПЦ-МП, а також представники державної влади і громадськості, включно з Пре­зидентом України. Учасники Собору проголосили об’єднання Православної Церкви. Відтоді УПЦ-КП та УАПЦ припинили своє існування, утворивши натомість Православну Церкву України. Патріарх Філарет Денисенко, який очолював УПЦ-КП, та ми­трополит Макарій Малетич, який очолював УАПЦ, склали з себе повноваження глав Церков. Предстоятелем Православної Церк­ви України був обраний митрополит Епіфаній Думенко. 6 січня 2019 року Константинопольський Патріарх Варфоломей вручив митрополиту Епіфанію томос (постанову) про визнання авто­кефалії Православної Церкви в Україні. З отриманням томосу українське православ’я зайняло своє місце серед Церков візан­тійської традиції.