Релігія в республіканському Римі

За царським періодом в історії Стародавнього Риму на­став період республіки, який тривав з кінця 6 до 30 р. до н.е. Майже п’ятсот років тривав процес піднесення могутньої дер­жави і продуктивної цивілізації.

Політична історія Риму періоду республіки була дуже бу­ремною, а його політичний розвиток надзвичайно інтенсив­ний. Цілком природно, що це накладало відбиток і на розви­ток староримської релігії, і на її функціонування в суспільстві.

Республіканський Рим успадкував стародавню релігію царської епохи. Але ця релігія не могла встояти перед впли­вом еллінської культури і вже в ІІІ ст. до н.е. почалася її елліні- зація, в римській релігії з’явилися грецькі культи. Грецькі боги Деметра, Діоніс і Кора стали римськими Церерою, Лібером і Ліберою, Меркурій - Гермесом, культ бога-цілителя Ескулапа - культом Асклепія тощо.

Згодом, до початку ІІ ст. до н.е., остаточно склався культ 12 головних богів: Юпітера і Юнони, Нептуна і Мінерви, Ма­рса і Венери, Аполлона і Діани, Вулкана і Вести, Меркурія і Цербери. Усі вони мали відповідних “візаві”. Були встанов­лені ритуальні трапези богів. У центрі Рима, де відбувалися збори римлян і всі державні події - Форумі, - були встанов­лені антропоморфні статуї богів. Усі релігійні справи вирішу­вав сенат.

Наприкінці 2-ої Пунічної війни з Карфагеном (218­201 р. до н.е.) у Римі набрав значного поширення східний культ Кібели, оскільки там з'явилися його прихильники зі Сходу. Стали поклонятися Кібелі і римляни. У 194 р. до н.е. на честь Кібели були запроваджені Мегалезійські ігри.

Стародавня Римська держава майже постійно вела за­гарбницькі війни. Внаслідок цих воєн до кінця ІІІ ст. до н.е. римляни завоювали всі італійські землі. Потім римляни підко­рили собі Карфаген, відібрали в нього Іспанію, вдерлися в Ма­кедонію і в Малу Азію. На це їм було потрібно 135 років (з 264 по 129 р. до н.е.). У ІІ-І ст.

До початку нової ери Римська держава, безперечно, була світовою державою. Вона вбирала в себе військовий і економі­чний потенціал завойованих народів. До культури і релігії цих народів римляни ставилися терпимо, хоч і вважали їх варварсь­кими.

В умовах широкої демократизації суспільства республі­канського Риму релігія набирає вкрай політизованого вигля­ду. Безумовно, насамперед вона обслуговує суспільство духо­вно, задовольняє релігійні потреби громадян відповідно до їхніх запитів. Разом з тим вона стає зброєю боротьби за владу. І це яскраво виявилося на заключному етапі існування Рим­ської республіки. Той, хто приходив до влади, привласнював собі і зверхність у релігії, використовував її авторитет для за­кріплення влади за собою.

Із середини ІІ ст. до н.е. політична ситуація у Стародав- ньомв Римі значно загострюється. Не припиняються повстан­ня рабів. Зростає соціальний протест сільського плебсу, а та­кож населення італійських провінцій. У сенатській верхівці йде гостра боротьба за владу.

Швидко руйнуються демократичні порядки, одна за од­ною встановлюються диктатури. Піднесення політичного і вій­ськового діяча Гая Юлія Цезаря (100-44 р. до н.е.) після ряду його військових перемог привело до його одноосібної влади. Сенат визнав його довічну диктатуру, надав йому трибунську владу, титул “імператора”, проголосив “батьком вітчизни” тощо.

Светоній повідомляє цікавий факт ставлення римських імператорів до богів: коли буря знищила флот Юлія Цезаря, “він начебто вигукнув, що і Нептун не перешкодить йому здо­бути перемогу, а на найближчих святкуваннях усунув з уро­чистої процесії статую цього бога”.

Підкреслюючи свою причетність до богів, Юлій Цезар, виголошуючи промову з ростральної трибуни на похованні своєї тітки Юлії, говорив: “Рід моєї тітки Юлії сходить по ма­тері до царів, по батьку ж - до безсмертних богів... Ось чому наш рід освячений недоторканністю, як царі, які могутністю вищі від усіх людей, та благоволінням, як боги, котрим підв­ладні і самі царі.”

Це відверте застосування релігії для досягнення політич­них інтересів разом з тим було і обґрунтуванням політеїзму римської релігії - потрібна була множинність богів, щоб серед них утвердити і культ диктатора. Ось тому в Римській імперії природний процес розвитку релігії в напрямі до монотеїзму був пригальмований, і до того ж надовго.