4.1. КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКА І ЕЛЛАДСЬКА ЦЕРКВИ

Християнський Світ презентується різноманітними конфесі­ями, деномінаціями і напрямами. Одним із них є Церкви візан­тійської традиції. До них відносяться Церкви, які включені до диптиху Константинопольського Патріархату, тобто Констан­тинопольська, Олександрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Російська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська, Кіпр­ська, Елладська (Грецька), Польська, Албанська, Чесько-Сло­вацька, а також автономні Церкви, тобто Синайська (в лоні Єру­салимської), Фінська (в лоні Константинопольської), Естонська (в лоні Константинопольської), Японська (в лоні Російської) та Китайська (в лоні Російської), і ряд самоуправних Церков.

• СТАТУС ЦЕРКВИ КОНСТАНТИНОПОЛЯ

На першому місці у константинопольському диптиху знахо­диться Константинопольська Церква. В часи апостольської про­повіді Константинополя не існувало. На його місці знаходилось невелике село Візантій, яке не відігравало ніякого значення в житті Римської імперії та ранніх християнських общин, а то­му й не згадується в ранніх християнських текстах. На початку IV століття римський імператор на місці Візантія збудував місто, яке назвав своїм іменем Константинополь (місто Константина), і переніс туди столицю своєї імперії. Після розпаду Римської ім­перії, Константинополь став політичним і культурним центром Східної Римської імперії, яку в науковій літературі, зазвичай, на­зивають Візантійською імперією.

Роль місцевого єпископа міцніла зі зростом значення Кон­стантинополя. В середині IV століття константинопольські єпископи почали іменувати себе архиєпископами та відігравати вагому роль у житті Церкви. Зріст значення константинополь­ської катедри був природним явищем, оскільки Церква від сво­їх початків розбудовувала власні структури у відповідності до державного адміністративно-територіального поділу, а великі міста, які відігравали вагоме місце в державній політиці става­ли також церковними центрами. Тому формування особливого статусу константинопольської катедри у IV столітті сприймало­ся як природний процес і не викликало спротиву серед єрархії. В 381 році відбувся Другий Вселенський Собор - Перший Кон­стантинопольський. Оскільки Собор відбувався у Константи­нополі, то, відповідно до церковних традицій, його очолював місцевий єпископ: спершу Григорій Богослов, а опісля Нектарій. Отці Константинопольського Собору ухвалили низку канонів. Третім каноном Константинопольський Собор змінив існуючу досі єрархічну субординацію у Церкві. В перші століття христи­янства перше місце серед єрархів займав Папа Римський, дру­ге - Олександрійський архиєпископ, третє - Антіохійський ар- хиєпископ. У третьому каноні Константинопольського Собору сказано: «Константинопольський єпископ нехай займає пере­вагу у честі після Римського єпископа, тому що це місто є Но­вим Римом».

Патріарх Акакій (472-489) почав використовувати титул «Вселенський», чим заявив свої претензії на управління всією Церквою Візантійської імперії. Так сформувався офіційний ти­тул глави Константинопольської Церкви - «Архиєпископ Кон­стантинополя, Нового Риму, Вселенський Патріарх». Території Константинопольської Церкви стали тереном бурхливих бого­словських дискусій першого тисячоліття. Саме в межах кано­нічної території цього Патріархату відбувались Вселенські Со­бори ранньої Церкви. Церкві довелось стати ареною боротьби проти єресей аріанства, македоніанства, несторіанства, моно- фізитства, іконоборства та інших. На межі першого і другого тисячоліть Константинополь став центром найбільшої трагедії християнства - великої схизми 1054 року. В той час Константи­нопольська та Римська Церкви розірвали свої відносини. Розкол не подоланий і до сьогодні. Опинившись поза зв'язком із Римом, Константинопольська Церква все більше посилювала свій вплив у Візантійській імперії, використовуючи вигідне політичне ста­новище, оскільки осідок Патріарха знаходився у столиці імперії. Одночасно посилювалась роль імператора та імперського уряду в житті Церкви. Якщо в Католицькій Церкві у боротьбі за інвес­титуру перемогла Церква, і виборола цим свою незалежність від світської влади, то у Церквах візантійської традиції сформува­лась підпорядкованість Церкви світській владі.

• КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКА ЦЕРКВА В ОСМАНСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

В період між 1204 роком, тобто від Четвертого хрестового походу, до 1261 року, тобто до відвоювання греками Констан­тинополя, Патріарх мешкав поза межами столиці. В 1453 році турки завоювали Константинополь, зруйнувавши Візантійську імперію. Константинополь турки перейменували у Стамбул та зробили столицею власної імперії. Внаслідок турецького заво­ювання Константинопольський, Олександрійський, Антіохій- ський та Єрусалимський Патріархати опинилися під владою турків. Відповідно до законодавства Османської імперії, всі не- мусульманські народи країни отримали особливий статус: ко­жен немусульманський народ був об’єднаний в окремий міллет, на чолі якого стояв етнарх. Незважаючи на те, що поневолені турками народи мали дуже обмежені права та не мали достат­ньо громадянських свобод, міллети мали можливість хоч якось контактувати з урядом та відстоювати гідність свого народу. Оскільки віруючі і духовенство Константинопольського, Олек­сандрійського, Антіохійського та Єрусалимського Патріархатів були греками, то вони всі були об’єднані в єдиний грецький міл­лет. Етнархом, тобто керівником міллету, турки завжди призна­чали найвпливовішого представника відповідної національної меншини. Етнархом греків завжди був Константинопольський Патріарх, оскільки він стало перебував у Стамбулі. Ця посада давала Константинопольському Патріарху політичну владу, якої не мали інші Патріархи. Якщо Олександрійському, Антіо- хійському або Єрусалимському Патріархам потрібно було щось полагодити з турецьким султаном, то вони були змушені роби­ти це через Константинопольського Патріарха. Це ще більше піднесло статус Константинопольського Патріарха над іншими Патріархами.

У ХІХ столітті Османська імперія пережила низку змін. Про­грана Кримська війна, яка тривала у 1853-1856 роках, викли­кала масштабну економічну кризу та посилення міжнародного боргу Туреччини. З Криму до Туреччини переселилися вели­кі групи кримських татар, які тікали від російського терору.

Політичні переміни в Туреччині відобразилися на долі Кон­стантинопольського Патріархату. Турки переживали масштабну національну кризу: досі Османська імперія була однією з най­більших геополітичних гравців на світовій арені, а в ХІХ-ХХ сто­літтях турки переживали поразку за поразкою. Серія політичних та економічних фіаско спричинили пошук винних, якими були проголошені грецькі християни. Утиски греків стали причиною міграції греків у різні країни Європи і Америки. У 1821-1829 ро­ках греки піднялись на національно-визвольну боротьбу, вна­слідок якої Греція у 1830 році виборола незалежність і проголо­сила республіку. В 1833 році за підтримки західноєвропейських країн у Греції була встановлена монархія. Протистояння між Грецією і Туреччиною продовжувались. В 1923 році був укладе­ний Лозаннський мирний договір, який визначав кордони Ту­реччини і поставив останню крапку в розмежуванні Туреччини і Греції. У 1974 році Греція знову стала республікою, а її останній король Константин ІІ з династії Глюксбурґів, був вимушений по­кинути країну. Сучасна Греція охоплює південні регіони Балкан- ського півострова, але Стамбул (колишній Константинополь) залишився в межах Туреччини. Ці переміни вплинули на життя Константинопольського Патріархату. Патріарх, який залишив­ся у своїй історичній резиденції у Стамбулі, втратив контроль над єпархіями на території Греції, а також через еміграцію гре­ків втратив значну частину пастви в Туреччині.

Осідок Патріарха знаходиться у Стамбулі. Оскільки грецьке населення Стамбулу зосереджене у районі Фанар, то саме цей район і залишається центром Патріархату. Від назви грецькго кварталу у Стамбулі походить назва фанаріоти, якою іменують турецьких греків. Християнське духовенство не має в Туреч­чині повних релігійних свобод. Зокрема, священики не можуть з'являтися за межами Фанару у священичому одязі. Впродовж довгих століть патріаршою катедрою був собор Святої Софії у Константинополі. Історія цього собору сягає імператора Кон- стантина І Великого. Храм, збудований Константином І, був зруйнований пожежами 404 і 415 років. Імператор Теодозій ІІ на цьому місці збудував новий храм, який був знищений пожежею у 532 році. Врешті, імператор Юстиніан збудував сучасний со­бор Святої Софії, який був освячений у 537 році та став одним із найвидатніших шедеврів світової архітектури. В час царювання Юстиніана собор обслуговували 60 священиків та близько 600 чоловік прислуги. 28 травня 1453 року турки завоювали Кон­стантинополь і ввійшли до собору Святої Софії. В ту ніч у собо­рі відбувалась літургія - останнє християнське богослужіння в соборі. Існує легенда про те, що турецькі солдати підняли мечі, щоби вбити священика, який молився літургію, але стіна захо­вала священика. Досі в соборі чути легкий шум, який трактують як голос священика, який, як вважають, продовжує читати мо­литву. Стамбульські християни вірять, що коли храм знову ста­не християнським, то цей священик вийде зі стіни і продовжить літургію. В 1453 році султан Мегмед ІІ перетворив собор Святої Софії у мечеть. Біля собору були збудовані чотири мінарети. В 1935 році Мустафа Кемаль Ататюрк перетворив собор у музей. У 1601 році Патріарх Матей ІІ переніс катедру у собор Святого Юрія (Георгія) у Фанарі. Цей храм є патріаршою катедрою до сьогодні.

• КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКА ЦЕРКВА СЬОГОДНІ

Сьогодні Константинопольська Церква є невеликою релі­гійною організацією, яка, з урахуванням також її автономних частин, налічує близько чотирьох мільйонів віруючих^[19]. На чолі Церкви стоїть Патріарх, офіційний титул якого - Архиєпископ Константинополя, Нового Риму, Вселенський Патріарх. У межах Константинопольської Церкви він є її главою. Окрім цього, Па­тріарх відіграє ключову роль у житті всіх Церков візантійської традиції: Константинопольський Патріарх є першим у честі се­ред всіх Патріархів Церков візантійської традиції. Він не може втручатися у внутрішні справи інших Церков і не має адміністра­тивної влади у них, але він має право скликати засідання Патрі­архів, головувати на них та репрезентувати світове православ’я. Церква адміністративно розділена на архиєпархії, до складу яких входять митрополії. В Константинопольській Церкві ми­трополіями називають ті структурні одиниці, які в інших Церк­вах іменуються єпархіями. Сьогодні до складу Патріархату входять шість архиєпархій. Константинопольська архиєпархія об'єднує віруючих у Туреччині; до неї належать чотири митро­полії: Халкедону, Імбросу (турецькою - Гьокчеада) і Тенедосу (турецькою - Бозджаада), Принцових островів, Деркосу (район у Стамбулі). Критська архиєпархія є найбільшою за кількістю віруючих; вона об'єднує вісім митрополій. Греки на території Великобританії об'єднані в окрему архиєпархію, яка не поділя­ється на митрополії. Глава цієї архиєпархії носить титул архиє- пископа Тіатейри і Британії. Тіатейра - це древнє грецьке місто в Малій Азії, про яке згадується у Біблії. Зважаючи на історичну роль цієї єпархії, її титул збережений, хоч сьогодні на його місці знаходиться турецьке місто Ак-Гіссар, в якому немає християн­ських общин. Архиєпархія Америки об'єднує греків у США та по­діляється на дев'ять митрополій: Нью-Йорк, Чікаґо, Нью-Джерсі, Атланта, Денвер, Пітсбург, Бостон, Детройт і Сан-Франциско. По одній архиєпархії діють в Австралії, а також Італії і Мальті. По­за цими архиєпархіями, існують окремі митрополії, які не під­порядковані архиєпископам. Такі митрополії діють у Німеччині, Австрії і Угорщині, Франції, Швеції і Скандинавії, Бельгії, Іспанії і Португалії, Аргентині, Мексиці, Канаді, в Новій Зеландії, Гонкон­гу, Кореї, Сінгапурі, на островах Карпатос і Касос, на острові Кос, на островах Лерос, Калимнос і Астипалая, Родосі, на острові Симі. У 1964 році Папа Римський Павло VI та Константинопольський Патріарх Атенагор зустрілись у Єрусалимі та урочисто спалили грамоти про анатему, якими обмінялись Патріарх Михаїл Керу- ларій та Кардинал Гумберт і які стали початком великої схизми 1054 року. Цей акт був тільки символічним, і до поєднання Цер­ков не призвів, але він був заявою взаємного прагнення діалогу.

• ГОРА АФОН

Особливою структурою цього Патріархату є Автономна Чер­неча Держава Святої Гори Афон (Αυτόνομη Μοναστική Πολιτεία Αγίου Όρους). На невеликому півострові Східної Греції з давніх давен розміщувались монастирі. У VII столітті півострів був пе­реданий у володіння монахів. Відтоді там розміщуються тільки

чоловічі монастирі. В сучасній Греції Афон має статус автономії, яка живе за монастирськими правилами. В'їзд на його терито­рію обмежений: жінкам не дозволено заїжджати на Афон, а чо­ловіки, щоби потрапити сюди, повинні отримати спеціальний дозвіл. Сьогодні на Афоні діє 20 монастирів та 15 скитів.

• ФІНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

До складу Константинопольського Патріархату також нале­жать декілька автономних Церков. Однією з них є Фінська Пра­вославна Церква. Східне християнство проникло до Фінляндії в той час, коли Фінляндія належала до Російської імперії. Фінські православні в той час належали до Новгородської, а згодом до Петербурзької єпархій. В 1917 році Фінляндія виборола неза­лежність. У 1918 році православні фіни оголосили автономію своєї Церкви, а в 1921 році Московський Патріарх Тихон ви­знав цю автономію. В 1923 році Фінська Православна Церква вийшла з-під юрисдикції Московського Патріархату і ввійшла під юрисдикцію Константинопольського Патріархату на правах автономії. Сьогодні Фінська Православна Церква об'єднує тіль­ки 58.000 віруючих, які розділені на три єпархії. На чолі Церкви стоїть архиєпископ, якого обирає місцевий Собор і затверджує Константинопольський Патріарх. Церква послуговується гри­горіанським календарем. Незважаючи на свою нечисленність, Фінська Православна Церква є однією з двох Церков, які мають офіційний статус у Фінляндії. Іншою офіційною Церквою є лю­теранська, до якої належать більшість населення країни.

• ЕСТОНСЬКА ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА

Другою автономною структурою є Естонська Апостольська Православна Церква. Як і Фінляндія, Естонія у 1917 році вибо­рола незалежність від Російської імперії. Незабаром естонські православні вийшли з-під юрисдикції Московського Патріарха­ту та звернулися до Константинопольського Патріархату з про­ханням прийняти їх під свою юрисдикцію. У 1923 році Констан­тинопольський Патріарх Мелетій IV видав томос про прийняття Естонської Православної Церкви в лоно своєї Церкви на правах автономії. Після радянської окупації Естонії, Естонська Церква була насильно повернута під юрисдикцію Московського Патрі­архату. За час перебування Естонії в СРСР туди мігрували чис­ленні росіяни, які після розпаду СРСР стали вірними Православ­ної Церкви в Естонії. Естонські православні в радянський час були об'єднані в єдину єпархію, на чолі якої в 1961-1990 роках стояв єпископ Олексій Рідіґер, який згодом став Московським Патріархом під іменем Олексій ІІ. В 1978 році Московський Па­тріархат домігся визнання Константипольським Патріархатом томосу 1923 року недійсним. Відразу ж після розпаду СРСР се­ред віруючих Православної Церкви в Естонії розгорілись актив­ні дискусії: православні естонці прагнули відновити томос 1923 року та перейти під юрисдикцію Константинопольського Патрі­архату, а естонські росіяни прагнули залишитись у лоні Москов­ського Патріархату. Врешті, в 1996 році Константинопольський Патріарх оголосив про відновлення томосу 1923 року. Це рішен­ня викликало шквал критики зі сторони Москви, і розкол Цер­ков. Московський Патріархат припинив згадування Константи­нопольського Патріарха під час літургії та інші відносини. Роз­рив відносин тривав не довго. В тому ж 1996 році делегації обох Патріархатів зустрілися в Цюріху та домовились утворити на те­риторії Естонії дві паралельні структури. Кожна парафія пови­нна була визначитись, до якого Патріархату вона хоче належати. Так, виникли Естонська Апостольська Православна Церква в ло­ні Константинопольського Патріархату, до якої належать близь­ко 20.000 віруючих, та Естонська Православна Церква Москов­ського Патріархату, до якої належать близько 7.000 віруючих. У 2011 році ЕАПЦ перейшла на григоріанський календар.

• АРХИЄПИСКОПІЯ РОСІЙСЬКИХ ЦЕРКОВ У ЗАХІДНІЙ ЄВРОПІ

До складу Константинопольського Патріархату на правах ав­токефального екзархату належить Архиєпископія російських церков у Західній Європі (Archeveche des eglises russes en Europe occidentale). Архиєпископія сформувалась з російських мігран­тів, які оселилися у Франції та сусідніх країнах. Окремі спільно­ти об'єдналися та ввійшли у структуру Константинопольського Патріархату з ціллю збереження власної ідентичності та єднос­ті з Церквами візантійської традиції. Такий статус сприймався духовенством цієї Церкви як тимчасовий, проте після розвалу СРСР вони не повернулися до Московського Патріархату, а зали­шилися у структурі Константинопольського Патріархату. Архи- єпископія складається з близько 80 парафій, більшість із яких розміщені у Франції. У 1925 році в Архиєпископії був створений навчальний заклад - Свято-Сергіївський православний богослов­ський інститут (Institut de theologie orthodoxe Saint-Serge), який став центром російської культури в діаспорі. Під юрисдикцією Константинопольського Патріархату на правах автокефалій знаходяться чотири Церкви української діаспори: Українська Автокефальна Православна Церква в діаспорі, Українська Пра­вославна Церква у США, Українська Православна Церква в Кана­ді та Карпато-Русинська Церква в Америці.

• ЕЛЛАДСЬКА ЦЕРКВА

Юрисдикція Константинопольського Патріархату не поши­рюється на Грецію, яка є його батьківщиною. У 1830 році Гре­ція отримала незалежність, але Стамбул (Константинополь) за­лишився турецьким містом. Так Патріарх виявився відірваним від своєї Церкви. У 1833 році Греція стала монархією. Регенти, які правили Грецією від імені малолітнього першого грецько­го короля Оттона І, занепокоїлись впливом церковної ситуації на національну безпеку країни. Оскільки патріарша резиденція знаходилась на території Туреччини, а більшість пастви на те­риторії Греції, то Церква могла бути використаною турецьким урядом для втручання у внутрішні справи Греції. Щоби цього не допустити, король видав указ, відповідно до якого Церква у Гре­ції виводилася з-під юрисдикції Константинопольського Патрі­архату та підпорядковувалась грецькому уряду. Так, у 1833 році без згоди Патріарха була утворена Елладська Церква (Εκκλησία της Ελλάδος), яка перебувала в розколі 17 років. У 1850 році Кон­стантинопольський Патріарх визнав автокефалію Елладської Церкви, відновивши з нею сопричастя. Елладська Церква не обрала власного Патріарха, визнаючи своє відділення від Кон­стантинополя за тимчасове явище, обумовлене політичними обставинами. Главою Елладської Церкви є Архиєпископ Атен і всієї Еллади. Церква складається з 77 митрополій (єпархій). Ар- хиєпископа обирає загальний Синод єпископів, і у п’ятиденний термін затверджує Президент Греції. Єпископів призначає уряд. Елладська Церква є державною у Греції, і статус духовенства прирівняний до статусу державних службовців. Юрисдикція Церкви поширюється тільки на Грецію, за винятком Афону.

Грецькі парафії в діаспорі перебувають під юрисдикцією Кон­стантинопольського Патріарха. Сьогодні віруючими Елладської Церкви є майже десять мільйонів людей, тобто переважна біль­шість громадян Греції. У 1924 році в Елладській Церкві почалась літургійна реформа, внаслідок якої Церква перейшла на григо­ріанський календар. Ця реформа викликала розкол у 1935 році. Група християн, яка відкололась назвала себе Церквою істино православних християн.