4.2. ОЛЕКСАНДРІЙСЬКА ЦЕРКВА

Найважливішим історичним центром східного християнства був Єгипет і його столиця Олександрія. У стародавньому світі Єгипет був ареалом поширення однієї з найдавніших розвине­них цивілізацій.

• СТАНОВЛЕННЯ ОЛЕКСАНДРІЙСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

Високий рівень освіти та традиція богословських і філософ­ських шкіл, які розвивалися в Єгипті до поширення на його те­риторії християнства, вплинув і на єгипетське християнство.

В ранній Церкві поступово формувалась традиція церковного управління. В містах, де зосереджувались християни, виникали єпископські катедри. Серед єпископів найвищий авторитет за­вжди мав той єпископ, який очолював столичну єпархію. Тому єгипетські єпископи надавали першість із-поміж себе олексан­дрійському єпископу. Поряд зі зростом християнських общин у Єгипті зростало і значення олександрійської єпископської кате- дри. У 231/232-246/247 роках цю катедру очолював 13-ий олек­сандрійський єпископ Іракл, який був учнем Оріґена. Іракл пер­шим почав іменувати себе Папою Олександрійським, і до сьогод­ні цей титул використовують глави Олександрійської Церкви, проте цей титул залишається тільки почесним, і не несе за со­бою реального значення. Близько 313 року, тобто в час видан­ня Міланського едикту імператора Константина, яким було ле­галізоване християнство в Римській імперії, олександрійським єпископом став Олександр І. За час його правління відбувся Пер­ший Вселенський Собор у Нікеї, після якого Олександр отримав титул олександрійського архиєпископа, яким затверджувалась канонічна влада олександрійської катедри над усіма єпархіями Єгипту і околиць. В 451 році відбувся Халкедонський Вселен­ський Собор, на якому олександрійський архиєпископ отримав титул Патріарха. Олександрійський Патріарх зайняв серед глав Помісних Церков третє місце після Папи Римського та Патріар­ха Константинопольського. Патріарший титул і приналежність до вищої єрархії Християнського Світу глава Олександрійської Церкви зберігає й до сьогодні.

Олександрія стала не тільки центром чернецтва і високої бо­гословської думки, а й теренами розгортання найактивнішої бо­гословської дискусії ІУ-УІ століть.

• ОЛЕКСАНДРІЙСЬКА ЦЕРКВА ПІСЛЯ РОЗКОЛУ VI СТ

Після розколу Єгипетської Церкви 537 року, протистояння між Олександрійською та Коптською Церквами тривали впро­довж століття. Ці протистояння послабили візантійські впливи в Єгипті. На початку VII століття тривала візантійсько-перська війна, внаслідок якої перси завоювали Єгипет і панували над ним у 616-629 роках. Під час завоювання перси опиралися на коптів, які були готовими підтримати будь-кого, аби тільки до­пекти грекам. У 629 році Візантія відвоювала Єгипет від Персів, а імператор призначив Олександрійського Патріарха Кира гу­бернатором Єгипту. З цим призначенням Олександрійський Па­тріарх отримав не тільки підтримку імперського уряду, а й пов­ну політичну владу над коптами. Цей крок імператора викликав особливий спротив коптів, який ще більше послабив Єгипет. У грудні 639 року, тобто через сто років після розколу, арабський полководець Амра ібн Аль-Аса почав завоювання Єгипту, і через рік панував над цією частиною світу. Зважаючи на те, що в роз­порядженні Амри було тільки 3.500 солдат, він не міг би здолати візантійську армію. Завоювання відбулось завдяки підтримці коптів, які прагнули звільнитися з-під влади Візантії та Олек­сандрійського Патріарха. З підтримкою коптів араби швидко за­воювали Єгипет, і тільки Олександрія, населення якої складали греки, тримала оборону ще декілька років. Патріарх Кир помер у 642 році. В тому ж році Олександрія капітулювала, і візантійська армія покинула Єгипет. Незадовго до капітуляції Олександрії Патріархом став Петро VI, який разом із візантійською армією покинув Єгипет і мігрував до Константинополя, де й мешкав до своєї смерті у 651 або 654 році.

Після втечі Патріарха і повного оволодіння арабами Єгиптом, Олександрійська Церква не могла нормально існувати.

Близько 1180 року Патріархом Олександрійським став Мар­ко ІІІ, який був греком. Він почав висвячувати на єпископів греків. В Церкві почали знову молитися, вести діловодство та писати богословську літературу грецькою.

В 1439 році відбувся Флорентійський Собор, на якому була під­писана унія, внаслідок якої Західна і Східна Церкви об’єднались. Олександрійський Патріарх Філотей делегував на Собор своїх представників, які підписали унію. Однак, через політичні об­ставини унія існувала не довго. З ХІІІ століття становище Олек­сандрійської Церкви було настільки жалюгідним, що Патріархи не бачили сенсу свого перебування в Єгипті. Більшість із них жили в Константинополі і мало цікавилися своєю Церквою. Від­сутність Патріарха негативно впливала на становище Церкви, але посилила грецькі впливи в Олександрійській Церкві. Мовою Церкви остаточно стала грецька. В 1517 році Османська імперія завоювала Єгипет. Патріархи остаточно перенесли свою рези­денцію до Константинополя. Кількість членів Церкви зменши­лась настільки, що вони навіть не могли утримувати Патріарха. Єрархія майже зникла: тривалий час в Олександрійській Церкві діяли тільки два єпископи, одним із яких був Патріарх, а іншим - його вікарій. Оскільки в Церкві не було єпископів, то не існувало й Синоду, який міг би обирати Патріарха. Тому Олександрійсько­го Патріарха призначав Константинопольський Патріарх і трак­тував його як одного з йому підданих єпископів. До того ж, Олек­сандрійський Патріарх жив за дотації з Константинопольсько­го Патріархату, а його роль зводилась до виконання доручень Константинопольського Патріарха. В самому Єгипті кількість віруючих Церкви не налічувала й тисячі чоловік. Така ситуація тривала аж до ХІХ століття.

• ОЛЕКСАНДРІЙСЬКА ЦЕРКВА У ВІЛЬНОМУ ЄГИПТІ

В 1805 році турецька влада призначила Мугаммеда Алі па­шею (губернатором) Єгипту. Послаблення політичної могут­ності та стабільності Османської імперії дозволили Мугаммеду Алі у 1831 році проголосити фактичну незалежність Єгипту. В той же час погіршувалась ситуація християн в інших мусуль­манських країнах. Погроми християнських кварталів спричи­нили міграцію християн з мусульманських країн. Єгипет був чи не єдиною мусульманською країною, в якій погроми християн не відбувалися, оскільки Мугаммед Алі вів політику релігійної толерантності. Тим часом Олександрійський Патріарх повер­нувся до Єгипту. Переселення туди православних греків і сирій­ців дали йому можливість відновити декілька парафій. Так в се­редині ХІХ століття кількість членів Олександрійської Церкви досягала вже 5.000 чоловік. До Єгипту переселялися переважно заможні греки, які вели тут свій бізнес. Їхня фінансова підтрим­ка дозволила розпочати діяльність Церкви та будівництво ка- тедрального собору. В 1856 році був освячений Собор Благові­щення, який став патріаршою катедрою. Поступово було ство­рено декілька єпархій, які не мали великої кількості віруючих. Створення нових єпархій та висвячення декількох єпископів дало можливість відновити Синод. У 1866 році Патріархом став Ніканор. Він був першим Патріархом, якого після кількастоліт- ньої перерви обирав Синод в Олександрії, а не призначав Кон­стантинопольський Патріарх. У ХХ століття Олександрійська Церква ввійшла з трьома єпископами, з яких один - Патріарх, та зі 100.000 віруючих. Найактивніше Олександрійська Церква розвивалась в період, коли Патріархом був Фотій, тобто в 1900­1925 роках. У той час посилилась міграція греків і православ­них арабів до Єгипту, будувались храми і монастирі, розроста­лась структура Церкви, а головне - Церква почала місіонерську роботу серед чорних африканців. В 1925 році відбулись перші хрещення африканців в лоні Олександрійської Церкви. Це ста­лось в Танзанії. В цей же час з'явилися парафії Олександрійської Церкви в Кенії. Патріарх Мелетій ІІ, який керував Церквою в 1926-1935, створив Устав Олександрійської Церкви, а також за­снував семінарію Святого Атаназія, в якій готують духовенство Церкви. Оскільки під його юрисдикцією опинилися парафії за межами Єгипту, Мелетій ІІ додав до свого титулу слова «всієї Африки». Сьогодні повний титул глави Олександрійської Церк­ви звучить - Блаженніший, Божественніший і Святіший Отець і Начальник пастирів, Папа і Патріарх Великого Міста Олек­сандрії, Лівії, Пентаполя, Етіопії, всього Єгипту і всієї Африки, Отець Отців, Пастир Пастирів, Архиєрей Архиєреїв, Тринадця- тий Апостол і Суддя Вселенної. В 1982 році Патріарх Миколай VI відкрив семінарію в Найробі (Кенія).

Сьогодні Олександрійська Церква налічує 350.000 віруючих. Ця кількість не дає їй можливості вважатися великою Церквою, але, зважаючи на те, що впродовж декількох століть ця Церква фактично не існувала, її відродження і такий розвиток є справ­жнім чудом. Богослужіння в цій Церкві відбуваються грецькою, арабською та місцевими африканськими мовами. До складу Олександрійської Церкви входять кілька десятків єпархій. Як і в Константинопольській Церкві, ці єпархії іменуються митро­поліями. В Єгипті діють архиєпархія Олександрії і митрополії Єрмополь (для арабомовних віруючих), Іліополь, Леонтополь, Мемфіс, Нілополь, Пілусій, Птолемаїда. Митрополії, які діють на території Єгипту носять грецькі назви своїх катедральних міст. За межами Єгипту діють митрополії Аккрська (Гана, Буркіна-Фа- со, Малі, Кот-д'Івуар), Аксумська (Етіопія, Еритрея, Джибуті, Со­малі), Ботсвана, Конго-Браззавіль і Габон, Бурунді і Руанда, Гві­нейська (Гвінея, Гвінея-Бісау, Ліберія, Сьєра-Леоне, Гамбія, Сене­гал), Дар-ес-Саламська (Східна Танзанія, Сейшели), Мис Доброї Надії (ПАР, Намібія, Свазіленд, Лесото), Замбія і Малаві, Зімбабве і Ангола, Йоганнесбурзько-Преторійська (ПАР), Камерунська (Камерун, Чад, ЦАР, Екваторіальна Гвінея, Сан-Томе і Принсипі), Уганда, Карфагенська (Туніс, Алжир, Мавританія, Марокко), Ка- тангська (Західна Танзанія і частково Конго-Кіншаса), Кіншась- ка (частково Конго-Кіншаса), Мадагаскар, Мванзька (Танзанія), Мозамбік, Найробська (Кенія), Нігерійська (Нігерія, Нігер, Бенін, Того), Нубійська (Судан), Тріполі.