1.2. ХРИСТИЯНСТВО В РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Апостольська проповідь почалась тоді, коли Римська імперія перебувала на вершині своєї політичної, економічної і військо­вої могутності. Політичні успіхи і величезні завоювання спри­чинювали типову ситуацію величезної соціальної нерівності.

Втім, християнство було відмінним від усіх релігій, пошире­них у Римській імперії. Віра у Єдиного Бога, поряд із яким немає інших богів, не вливалася в загальний релігійний контекст ре­лігійного життя Риму. Римляни були готові толерувати будь-які релігії, лишень щоби вони не руйнували звичних норм життя і священного статусу імператора. Як тільки християни поши­рилися настільки, що римська влада мусіла зацікавитися, чим християнство є насправді, то відразу ж з'явилися непорозумін­ня. Першою причиною непорозумінь стала недостатність ін­формації про християнство. Оскільки римляни, які не належали до християнської общини, мало знали про християн, з'являлися найрізноманітніші міфи, які презентували християнство не в найкращому світлі.

• ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ХРИСТИЯН У РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Безкомпромісна і смілива позиція християн викликала жор­стоке ставлення римського уряду, яке виражалося у регулярних переслідуваннях. Часто переслідування мали регіональний ха­рактер, і їх зафіксувати було вкрай важко. Однак десять разів в історії Римської імперії влаштовувалися загальнодержавні пе­реслідування християн, ініційовані імператором або імператор­ським урядом:

- Перше з них - це переслідування при Нероні у 64-68 роках. У 64 році в Римі розгорілася величезна пожежа, яка знищила 11 з 14 районів міста. Римські історики наводили дві різні причини пожежі. Светоній писав, що імператор Нерон, який страждав психічними захворюваннями, сам наказав спалити місто, оскільки мріяв побудувати нову столицю, а не жити в місті слави своїх попередників. Нерон особисто розробив план нового міста. Коли палав Рим, Нерон, за свідченнями Светонія, стояв у своїй заміській резиденції одягнений у театральний одяг, спостерігав за пожежею і в той час грав на гарфі. Нерон вважав себе великим митцем: драматургом, композитором, музикантом і поетом; він часто змушував підданих слухати його вірші і музику, а вони, щоби не образити імператора і не наразитися на проблеми, хвалили тирана. За версією Тацита, Нерон не був причетний до пожежі. Він, за власний кошт влаштовував рятувальну операцію, і відбудовував місто. А план нового міста імпера­тор склав після пожежі з урахуванням усіх вимог техніки безпеки (безпечна відстань між будинками, ширина вулиць, виходи з будинків тільки на вулиці, а не у двори, тощо). Після пожежі імператор, щоби заспокоїти розлючений натовп, мусів швидко знайти винних. Винними були проголошені християни. По всій країні пройшли масові акти терору проти християн, внаслідок яких загинули численні мученики.

- Друге гоніння - це переслідування при Доміціаніу 81-96 роках. Імператор Доміціан відзначався особливою побожністю. У Римській імперії певне не було іншого імператора, який стільки робив для утвердження традиційної римської релігії: він реставрував храми, слідкував за моральністю духовен­ства і народу, відроджував звичаї. Однак, він страшенно не любив усіх, хто стояв йому на шляху. Ті чужоземні релігії, які синкретизувалися з римською, виживали при Домініціані. Натомість, християнство стало предметом жорстоких пере­слідувань.

- Трете гоніння - це переслідування при Траяні у 98-117 роках. Імператор Траян ініціював переслідування з політично-юри­дичних міркувань. Він вважав, що християни розхитують імперію, а тому повинні зникнути. Переписка Траяна і Плі- нія Молодшого є єдиним документом, в якому містяться інструкції щодо гонінь. Імператор наказував не вишукувати християн, але коли про чиюсь участь у християнській общині є безперечні докази, то таку людину потрібно змусити від­ректися від християнства, і страчувати тільки тоді, коли християнин чітко відмовився від зречення. Під час Траянових гонінь загинули Ігнатій Антіохійський і Папа Климент. Отже, в першому столітті відбулось три масові гоніння на християн: імператора Нерона 64-68 років, імператора Доміціана 81-96 років та імператора Траяна 98-117 років.

- У II столітті відбулися два масштабні гоніння на христи­ян. Переслідування при Марку Аврелію у 168-180 роках обу­мовлювались особистим ставленням імператора до християн. Марк Аврелій прославився як філософ, який високо шанував традиції свого народу. Він влаштовував переслідування на всі новітні релігійні віяння. Найбільше постраждали християни.

- Переслідування при Септимії Севері у 193-211 роках перед­бачали смертну кару за перехід до християнства чи юдаїзму. Імператор намагався локалізувати ці релігії у провінціях, і не допустити їхнього поширення у столиці. Однак у той час в Римі було вже багато християн, які не виявляли лояльності до релігійної політики імператора, і за це потрапили під переслідування.

- У II столітті відбулись чотири масштабні переслідування християн. Переслідування при Максиміні у 235 році було коротким, і сьогодні неможливо встановити, що саме спо­нукало поставленого військовими імператора Максиміна переслідувати християн.

- Переслідування при Деціїу 249-251 роках також не були три­валими, але охопили всю імперію і винищили безліч хрис­тиян. Імператор керувався прагненнями побудови сильної країни. Він вважав, що вшанування давніх римських богів та поклоніння імператору є основою міцності імперії.

- Переслідування при Валеріані 253-260 років були продовже­нням Децієвих переслідувань.

- Переслідування при Авреліані 272 року обумовлювалося вели­кою релігійною реформою в імперії. Авреліан відійшов від традиційної римської релігії та підніс на найвищий п'єдестал римського пантеону не Юпітера, а Sol Invictus (Непереможне Сонце). Великою мірою культ Сонця обумовлювався поши­ренням мітраїзму серед римських військових. Авреліан запровадив нові релігійні традиції. По-перше, 25 грудня, тобто наступний день після зимового сонцестояння, коли тривалість дня починає збільшуватися, було встановлене свято Natalis Solis Invicti (Різдво Непереможного Сонця). До Авреліана 25 грудня не було святковим днем. Згодом і християни почали святкувати Різдво Христове 25 грудня. По-друге, імператори почали зображати на монетах Сонце, або божество зі Сонцем на голові. Саме так з'явилася типова європейська корона - круг, із якого виходять промені. Досі римські імператори одягали лавровий вінок. Авреліан пере­слідував християн, оскільки їх у той час було вже настільки багато, що вони становили найбільшу конкуренцію соляр­ному культу.

- Одне з найбільш масштабних гонінь на християн було пере слідування при Діоклеціані 303-313 років. Воно мало виключно політичні причини. В епоху Діоклеціана відбувся поділ влади: тепер правив не один імператор, а чотири тетрархи (два авґусти і два цезарі), які ділили між собою території і сфери впливу. В нових умовах домінування одного із правителів могла ґрунтуватися тільки на високому авторитеті.

• РАННЯ ЦЕРКВА

Незважаючи на переслідування християн у Римській імперії, воно швидко поширювалося та зростало. Першими адресата­ми, до яких скеровували апостоли свою проповідь, були юдеї. Апостоли часто проповідували у синагогах як у самій Юдеї, так і в діаспорі. Фактично, раннє християнство поширювалося зде­більшого там, де жили євреї. Оскільки євреї жили на всіх теренах Римської імперії, проте в основному у містах, то і християнство поширювалося передовсім у містах імперії. Потрібен чув час і відповідні обставини, щоби християни усвідомили себе новою релігією. На ранніх стадіях розвитку християнства вони не від­ділялися від юдаїзму. Цей період розвитку Церкви прийнято на­зивати юдео-християнством. Юдео-християни вірили у Христа як Сина Божого, але не відмовлялися від єврейських релігійних традицій, святкували юдейські свята і виконували єврейські по­винності. Зрештою, найдавніші християнські свята співпадали з єврейськими: християнське Воскресіння Христове співпадало з юдейським Песах, а християнське Зіслання Святого Духа - з єврейським Шавуот. Відокремлення християнства від юдаїзму відбувалося поступово, і мало дві причини. Першою причиною виокремлення християнства було ставлення юдеїв до христи­ян. Ортодоксальні юдеї вбачали у християнах єретиків, які спо­творюють їхню релігію. Таке налаштування юдеїв не дозволяло християнам побудувати з ними конструктивний діалог. Окрім цього, юдеї неодноразово влаштовували переслідування на християн. Другою причиною відокремлення християнства від юдаїзму було збільшення кількості християн з неєврейського середовища. Чим активнішою ставала проповідь християн, тим більшою ставала кількість християн, які не належали до єврей­ського народу і не мали нічого спільного з юдаїзмом. Ці люди, приймаючи християнство, не бажали відрікатися від власної культури і переймати єврейську культуру. Врешті перед апос­толами постало гостре питання: чи прийняття християнства мусить супроводжуватися спорідненням із юдаїзмом.

Оскільки в Римській імперії статистики віруючих не велось, то встановити чіткі цифри розвитку християнства неможливо. Однак, на основі найрізноманітніших джерел все ж таки можли­во встановити приблизні цифри. Вони свідчать про неймовірну швидкість поширення християнства. Так, у 100 році у світі жило близько 800 тисяч християн. Зважаючи, що населення Римської імперії у той час становило 60 мільйонів чоловік, а в усьому світі жило 179,51 мільйонів чоловік, то кількість християн на пере­ломі І-ІІ століть становила 0,45% населення світу. У 300 році, коли населення світу було 191,93 мільйони чоловік, християн було вже понад 14 мільйонів, тобто 7,3% світового населення. У 500 році, коли населення світу зменшилося до 190,32 мільйонів чоловік, християн стало 37,8 мільйонів, тобто 19,86% населення планети. Ці цифри свідчать про неймовірну популярність хрис­тиянства у стародавньому світі, незважаючи на жорстокі пере­слідування.

• МІЛАНСЬКИЙ ЕДИКТ

Якщо у І-ІІ століттях серед християн переважали незаможні люди, то вже у ІІІ столітті християнами ставали щоразу більше людей високої освіти і статусу. Результати поширення христи­янства вже не дозволяли римській владі ігнорувати його при­сутність у країні. Переслідування не зменшували кількість віруючих у Христа, а навпаки - збільшували їх. Врешті імпера­торський уряд усвідомив, що християни більше не є чужозем­ною релігією, а становлять значну частину населення імперії, і мають право на захист власних прав і власної релігії. Кардиналь­на зміна ставлення до християн у Римській імперії відбулась у IV столітті, в часи правління імператора Константина І Велико­го. Константин прийшов до влади у 306 році, в період, коли ім­перію роздирали внутрішні чвари. В той час в імперії владу роз­діляли чотири правителі: два авґусти (старші імператори) і два цезарі (молодші імператори). Кожен із чотирьох керував своєю частиною імперії, хоч країна вважалася єдиною. Чотиривладдя неодноразово призводило до воєнних конфліктів між правите­лями. У 306 році Константин став одним із авґустів. У час його правління військові конфлікти, з ціллю зосередити владу в од­них руках, стали особливо гострими. Константин велику части­ну свого правління провів у міжусобних війнах. У 312 році Кон­стантин переміг Максценція, а в 323 році - Луцинія. Ці перемо­ги зробили його єдиним правителем усієї Римської імперії. Він реформував систему управління, армію, внутрішню і зовнішню політику. На час правління Константина римські імператори не жили в Римі, а в цілях безпеки перебували в Равені або Мілані. У 330 році імператор переніс столицю на Балканський півострів, де на місці колишнього селища Візантій збудував величне місто, яке назвав своїм іменем - Константинополь (сьогодні - Стам­бул). Найбільшим досягненням імператора було підписання ним та Ліцинієм у 313 році Міланського едикту. Цим докумен­том імператор легалізував християнство, тобто узаконив його існування в Римській імперії. Хоч Константин і не проголошував християнство державною релігією, все ж він сам став христия­нином, і цей факт надав християнству особливий статус.

Із Міланським едиктом християнство ввійшло в новий пері­од свого розвитку - Константинову еру. В нову епоху христи­янство ввійшло з низкою своїх проблем, першою з яких була проблема віровчення. Християнське богослов’я потребувало часу для свого становлення, шліфування термінології та крис­талізації поняттєвого апарату. Цей процес в жодній релігії не був безпроблемним, а супроводжувався єресями. В Константинову епоху Церква пережила найбільший виклик християнському богослов’ю та чистоті віри - аріанство, тобто єресь, сформова­на олександрійським священиком Арієм, який стверджував, що Ісус Христос не був Богом, а сотвореною істотою, хай навіть і ви­щою від усього іншого творіння. Для вирішення цієї проблеми був скликаний Перший Вселенський Собор у Нікеї (Перший Ні- кейський Собор) 325 року. На цьому Соборі були присутні єпис­копи з найрізноманітніших частин імперії. Вони осудили єресь Арія та сформували спільний Символ віри всієї Церкви. Слово «Собор», як і латинське «consilium» чи грецьке «σύνοδος» озна­чає «зібрання». В цьому контексті ним означують зібрання єпис­копів Церкви для вирішення якоїсь важливої проблеми. Тради­ція скликання Соборів практикувалася в Церкві і до Константи­на, але вони були помісними, тобто регіональними. Імператор Константин і Папа Сильвестр скликали перший Собор, на якому були представники всієї Церкви. Собори, на яких були пред­ставлені всі частини Церкви прийнято називати Вселенськими (Σύνοδοι Οικουμενικαί, Oecumenica Concilia). До розколу Церкви відбулось сім Вселенських Соборів, які є однаково авторитетни­ми для католиків, православних і протестантів. Після розколу відбулось ще 14 Вселенських Соборів, але їх Православні Церк­ви не визнають легітимними, тому вони акцептуються тільки Католицькою Церквою. Вселенський Собор був важливим не тільки для розвитку богослов’я та історії Церкви, а й визначним культурним явищем. На Соборі вперше могли зустрітися єпис­копи з найрізноманітніших частин імперії: єпископи з Африки зустрілися з єпископами з Британії, а єпископи з Азії побачились із єпископами Західної Європи. Це був момент зустрічі культур і знайомства цивілізацій.

• РИМСЬКА ІМПЕРІЯ

НА ЗОРІ ХРИСТИЯНСТВА

Зведення Константинополя і перенесення туди столиці мало колосальні наслідки для історії Європи і Церкви. Рим уже задов­го до Константина втратив своє політичне значення, і імперато­ри жили де завгодно, тільки не в Римі. Однак у пам’яті мешкан­ців імперії Рим залишався центром світу. Константин презен­тував Константинополь як Новий Рим (Νέα 'Ρώμη, Nova Roma). Мешканці міста аж до його падіння називали себе римлянами. І до сьогодні Константинопольський Патріарх носить офіційний титул «Архиєпископ Константинополя - Нового Риму». Втім, слава Нового Риму не стерла з пам’яті народу славу Старого Ри­му. Два Рима згодом стали причиною розколу Римської імперії, Християнської Церкви і навіть поділу Європи на Східну і Західну. - Династія Константина правила недовго - у 305-363 роках.

Цю династію також називають Другими Флавіями, оскільки всі імператори цієї родини додавали до свого ім’я також ім’я Флавій. Перші Флавії правили у 69-96 роках; засновником цієї династії був імператор Веспасіан. У 305 році батько Кон­стантина - Констанцій І Хлор - став авґустом. У 324 році Константин І Великий став єдиновладним імператором. Нащадки Константина не проявили великих політичних талантів. Час правління династії Константина був періодом розквіту і швидкого поширення християнства. Кардинальна зміна у релігійній політиці відбулась в час царювання передостаннього представника цієї династії Юліана ІІ Від­ступника. Своє трирічне правління (361-363) імператор Юліан присвятив боротьбі проти християнства. Імператор, захоплений язичництвом у його філософській інтерпретації неоплатоніком Ямбліхом, поставив собі за ціль знищити хрис­тиянство і відновити язичництво. Це була остання спроба реваншу язичництва у Римській імперії. Смерть Юліана у 363 році була остаточним тріумфом християнства і кінцем династії Константина. Наступник Юліана Йовіан правив тільки півроку, і не зміг утримати владу своєї династії.

- Подальша історія Римської імперії - це історія постійних поділів, міжусобних війн, боротьби за владу та сепаратист­ських настроїв. Наступна династія Валентиніана-Теодозія правила коротко (364-395). В часи царювання останнього представника цієї династії - імператора Теодозія - відбулись надзвичайно важливі події в історії християнства. 27 лютого 380 року, як тільки Теодозій став імператором, він видав Едикт De fide catholica (Про вселенську віру), яким проголосив християнство державною релігією Римської імперії. В 381 році імператор Теодозій скликав у Константинополі Другий Вселенський (Перший Константинопольський) Собор. Ціл­лю Собору була остаточна ліквідація єресі аріанства, осу­дження єресі пневматомахів та низка дисциплінарних питань. Отці Собору підтвердили Символ віри, ухвалений на Нікейському Соборі, та заборонили вносити в нього будь- які зміни. На основі Символу віри, який був укладений на Нікейському Соборі, сформувався Символ віри, який сьогодні використовує Церква. Сучасний Символ віри прийнято називати Нікейсько-Константинопольським. Існує легенда, начебто учасники Першого Константинопольського Собору доповнили Нікейський Символ віри. Таке твердження є грубою помилкою. Отці Першого Константинопольського Собору не тільки не вносили у Нікейський Символ віри жодних змін, а й першим каноном Собору строго заборонили це робити. Однак, у літургійній традиції Константинопольської Церкви на основі Нікейського Символу віри сформувався хрещальний Символ віри, тобто такий, що використовувався під час Хрещення. Цей Символ віри прийнято називати Нікей- сько-Константинопольським, оскільки він виник на основі тексту Нікейського Символу віри та літургійної традиції Константинопольської Церкви. У цьому ж 381 році Теодозій видав уточнення до свого Едикту 380 року. Відповідно до цих поправок єдиним допустим варіантом віросповідання є нікейське християнство, тобто та віра, яка зафіксована в Нікейському Символі віри. Починаючи з 381 року, імпе­ратор Теодозій видавав низку указів, якими забороняв язичницькі жертвоприношення і богослужіння. У 392 році був зруйнований храм Серапіса в Олександрії, а в 393 році відбулись останні Олімпійські ігри.

- Теодозій Великий став останнім імператором, який правив усією імперією. Рік його смерті - 395 - був роком остаточного розпаду імперії на дві частини. Офіційно Римська імперія вважалася єдиною країною, але фактично нею правили два різні імператори. Західну частину прийнято називати Західною Римською імперією; східну частину - Східною Рим­ською або Візантійською імперією. Ці назви є технічними, оскільки правителі і мешканці обох частин країни називали свою країну Римською імперією, а себе - римлянами. Західна Римська імперія проіснувала лишень до 476 року. Після поділу імперії в ній змінилося дванадцять імператорів та кілька співправителів. Більшість із них загинули внаслідок державних переворотів та придворних змов. Імператори весь свій час витрачали на приборкання бунтів і змов та на боротьбу проти германських племен, які постійно відривали від імперії її значні шматки. Римські імператори в той час не мешкали в Римі: у 395 році імператор Гонорій (перший римський імператор після розподілу імперії) переніс столицю до Мілану, а в 402 році Гонорій перенісся до Равенни. У 410 році вестготи під проводом короля Алларіха захопили і пограбували Рим. У 452 році гуни під проводом короля Аттіли вторглись в Італію, і підійшли до Риму. Рим не зміг протистояти Аттілі. І тільки Папа Лев І Великий, який особисто вийшов на переговори з Аттілою, зумів його переконати відступити і не нападати на місто. У 455 році на Рим напали вандали під проводом короля Гейзеріха. Папа Лев І не зміг переконати вандалів не нападати на Рим, але переконав їх не палити місто. Вандали пограбували Рим та взяли багато полонених. Акти пограбування Риму отримали назву «вандалізм», а згодом цей термін почав означати будь- яке руйнування, розруху і дикість, спричинені людьми. На службі римських імператорів перебували численні чужинські найманці. В 476 році лідер найнятих військових Одоакр здійснив переворот, змусивши імператора Ромула Авґустула зректися влади. Одоакр став королем Італії, а Західна Римська імперія припинила своє існування.

Отже, перші чотири століття історії християнства - це час кар­динальних метаморфоз та історичних парадоксів. Апостоли ро­зійшлися з євангельською проповіддю в усі усюди. Їхня пропо­відь була надзвичайно успішною: кількість християн невпинно зростала. Все це відбувалося всупереч жорстоким переслідуван­ням і утискам зі сторони римської влади. Одночасно, Римська імперія доживала до свого кінця. У IV столітті ситуація карди­нально змінилася. Імператор Константин І у 313 році легалізу­вав християнство у Римській імперії, а імператор Теодозій І у 380 році проголосив християнство державною релігією. У IV столітті відбулось два Вселенські Собори: Перший Нікейський у 325 році і Перший Константинопольський у 381 році. Після смерті імпе­ратора Теодозія І, Римська імперія розділилась на дві частини. В 476 році Західна Римська імперія припинила своє існування, а Візантія ще майже тисячоліття була центром Християнського Сходу.