5.1. ПРИЧИНИ ФОРМУВАННЯ

Християнська Церква зародилася і розвивалася в реальному світі, з його проблемами і обставинами. Упродовж своєї історії Церква прикладала колосальні зусилля, щоби якісно пропо­відувати Слово Боже всупереч усім обставинам.

- По-перше,імперіяоб’єдналавеличезнітериторіїмежамиоднієї країни. Ранні християнські проповідники, будучи громадя­нами імперії, мали можливість безперешкодно подорожувати на теренах від Близького Сходу до Піренейського півострова та від Палестини до Британії, не виходячи за межі країни. На всіх цих теренах вони могли говорити однією мовою, і послуговуватися одним законодавством.

- По-друге, на всіх теренах Римської імперії існувала єврейська діаспора, діяли синагоги, в яких християнські місіонери мог­ли проповідувати.

- По-третє, з легалізацією християнства в Римській імперії Церква змогла вільно діяти на розлогих римських теренах, користуючись підтримкою найбільшої імперії в історії людства.

Однак, існували й негативні наслідки контакту з імперією:

- Перше, масштаби імперії уможливлювали переслідування християн перших століть. Якщо Римський імператор ініцію­вав переслідування, то вони охоплювали всю імперію, і завда­вали лиха всій Церкві.

- Друге, на момент легалізації християнства в Римській імперії, більшість християн опинилися її громадянами. Легалізація християнства Константином Великим принесло християнам свободу свого віросповідання. Але з іншого боку, Церква швидко стала державною. І наслідки цієї трансформації були колосальними.

- Третє, християнство стало розділеним кордоном двох вели­чезних імперій: Риму і Персії.

- Четверте, зв'язок Церкви з політичними центрами Римської імперії вплинув на її внутрішнє життя. Коли імператор Константин переніс столицю до Константинополя, імперія отримала два політичні центри: Рим і Константинополь - Другий Рим. Розпад імперії, спричинений подвоєнням полі­тичного центру, спричинив до розпаду Церкви на Західну і Східну. Остаточно цей розкол оформився у 1054 році і триває до сьогодні.

- П'яте, наслідком тісного зв'язку Церкви з Римською імперією були намагання реалізувати за допомогою Церкви імперські інтереси уніфікації країни. Римська імперія, а після її роз­паду Візантійська, об'єднала в собі величезні території та багато народів. Народи, які ввійшли у склад Візантії, були нащадками древніх цивілізацій, які мали власну культуру задовго до формування Візантії. Тому уніфікувати їх в єдиному культурному просторі було дуже нелегко.

У складі Візантії опинилися народи, які впродовж багатьох сто­літь до утворення Візантії перебували у важких культурних і по­літичних конфронтаціях. Найбільшими культурними центрами, які в давнину були ворогами, а згодом ввійшли у Візантійську імперію, були Єгипет і Сирія. Задовго до формування європей­ських країн, Єгипет і Сирія мали власні держави, високі культу­ри, та були ворогами. На території Сирії-Месопотамії існували Вавилон, Ассирія та інші царства, які то завойовували Єгипет, то ставали жертвами єгипетської анексії. Стародавній Персії вда­лося на короткий час об'єднати ці країни під своєю владою, але примирити їх перси не змогли. Олександр Македонський, заво­ювавши Персію, став володарем Сирії і Єгипту, але перетвори­ти їх у єдиний культурний простір він так і не зміг.

• ХРИСТОЛОГІЧНІ СУПЕРЕЧКИ ЯК ПРИЧИНА РОЗКОЛУ

Обидві провінції стали християнськими, але й християнізація не зняла проблеми. В єгипетській столиці Олександрії та сирій- ській столиці Антіохії розвинулись власні богословські школи, які розробляли свої наукові методи, і вели дискусію між собою. В межах однієї імперії Сирія і Єгипет не могли воювати, тому їх­ні протистояння перенеслись на поприще богословського дис­курсу. Неузгодженості методів двох шкіл особливо виразились у христологічній дискусії V століття. Зі зростом політичного значення Константинополя, Єгипет і Сирія прикладали вели­чезні зусилля для того, щоби поширити на Константинополь свій вплив. Піком боротьби став момент, коли архиєпископом Константинопольським став Іван Златоуст. Він належав до ан- тіохійської богословської школи, і олександрійці не могли з цим змиритися. Вони врешті домоглися усунення Івана Златоуста з Константинопольської катедри і його заслання. Проте в пам'яті константинопольців Іван залишився героєм. Загострення бо­ротьби між Антіохією та Олександрією на богословському по­прищі виразилось у двох Вселенських Соборах: в Ефесі 431 року та в Халкедоні 451 року. Ефеський Собор був скликаний з ціллю осудити єресь Несторія. Несторій був вихідцем із антіохійської богословської школи. Ставши Патріархом Константинополь­ським, він довів до крайності антіохійське богослов'я, сформу­вавши єретичне вчення. Олександрійські богослови не упустили цієї нагоди, а використали її для розгрому антіохійської школи. Коли антіохійська богословська школа була опорочена ярликом єресі, олександрійська школа залишилась єдиним могутнім цен­тром богословської думки.

Оскільки після Ефеського Собору олександрійське богослов’я зосередилось на поборюванні несторіанства, воно, як це часто буває в умовах гострої полеміки, потрапило в іншу крайність, розвинувши монофізитство - єресь, протилежну до несторіан­ства. Безперечно, обидві школи могли знайти компроміс та ви­рішити богословські проблеми мирно, але в цій дискусії вагому роль відігравало не тільки прагнення сповідувати істинну віру Христову, а й політично-національні амбіції. Представники обох шкіл були не тільки християнськими богословами, а й членами своїх національних спільнот, за якими стояло історичне май­бутнє. Так, богословський дискурс перетворився на арену, на якій розгорілась давня міжнаціональна боротьба двох древніх цивілізацій. Після Ефеського та Халкедонського Соборів в обох частинах Церкви з’явилися по дві групи: одні члени Церкви прийняли постанови Соборів та вирішили зберегти єдність; ін­ші залишились на радикальних позиціях, відокремившись від Церкви. Так виникли Східні не-ортодоксальні Церкви. Якщо би учасники дискусії у прийнятті рішення користувались виключ­но Словом Божим, а не історичним баластом, то розколу швидше всього не сталося б. Цей історичний баласт залишився навіть то­ді, коли Сирія і Єгипет були завойовані арабами-мусульманами: падіння Праведного Халіфату було спричинене протистоянням двох центрів - Єгипту і Сирії.

• ПОЛІТИКА ІМПЕРІЇ ЯК ПРИЧИНА РОЗКОЛУ

Імператор та візантійський уряд, дбаючи про добро країни, намагалися уніфікувати населення. Саме тому імператор не­одноразово втручався у життя Церкви. Він сприяв скликанню Соборів та впровадженню їхніх рішень у життя. З одного боку, така підтримка зі сторони імператора була позитивною, оскіль­ки допомагала Церкві вирішувати її проблеми. Але з іншого бо­ку, втручання імператора породжувало нові проблеми. Візантій­ська імперія була багатонаціональним державним утворенням. Народи імперії відчували себе поневоленими, і маючи власні ти­сячолітні культурні традиції, прагнули звільнення. Національні відчуття обумовлювали їхнє негативне ставлення до імператора і всього, що було з ним пов’язане.

Внаслідок цих історично-політичних перипетій, поряд із Ка­толицькою Церквою та Православними Церквами сформува­лась третя група - не-ортодоксальні Церкви. До них належить Ассирійська Церква Сходу, яка перейняла несторіанську хрис- тологію. Також до не-ортодоксальних належать шість Церков, які перейняли монофізитську христологію. З цих шести моно- фізитських Церков одна дотримується вірменської літургійної традиції - Вірменська Апостольська Церква, три - олександрій­ської літургійної традиції - Коптська Церква, Етіопська Церква та Еритрейська Церква, дві - антіохійської літургійної традиції - Сиро-Яковитська Церква та Сиро-Маланкарська Церква.

Зазвичай ці Церкви називають дохалкедонськими, оскільки шість монофізитських Церков сформувалися внаслідок непри­йняття постанов Халкедонського Вселенського Собору, а Асси­рійська Церква Сходу відкинула постанови Ефеського Вселен­ського Собору. Термін «дохалкедонські» вводить в оману, оскіль­ки традиція іменувати ці Церкви саме так породжує спокусу вва­жати інші Церкви такими, що сформувалися після Халкедонсько- го Собору. Насправді, Ефеський і Халкедонський Собор лишень спричинили виникнення різних напрямів розвитку богослов’я. Ані несторіанство, ані монофізитство не можна назвати дохал- кедонським богослов’ям.

традиція Церкви розвивається постійно. Історично-політичні обставини утруднювали спілкування між Церквами, а тому вони розвивалися автономно одна від одної. Церкви, які розвивались в межах Візантійської імперії, перейняли візантійський цере­моніал, чим збагатили обрядове життя. Церква Сходу не могла перейняти візантійський церемоніал, оскільки її члени його не бачили, і тому вони використовували у своїй обрядовості пер- сько-сирійські культурні форми. Не-ортодоксальні Церкви олек­сандрійської традиції зберегли найбільше єврейських обрядів, оскільки вони найінтенсивніше відчували впливи синагогаль­ного культу. До того ж, не-ортодоксальні та православні Церк­ви не можна розділяти хронологічно, бо вони формувалися як єдиний організм, який розділився тільки в певний момент іс­торії. Наприклад, Коптську і Олександрійську Церкви не можна поділяти хронологічно, бо до Халкедонського Собору вони були однією Церквою. Так само було й із Антіохійською та Сиро-Яко- витською Церквами. У переліку Патріархів Антіохійської та Си- ро-Яковитської Церков до Севіра Антіохійського числяться одні і ті самі люди; і тільки після Севіра кожна з них почала обирати власного Патріарха.