Історичні умови виникнення християнства

З 27 р. до н.е. в історії Стародавнього Риму почався п’яти­сотрічний період Римської імперії. Перша його частина, до 193 р. н.е. - це період її піднесення, так званий принципат. Влада тоді належала династіям Юліїв -Клавдіїв з родичів Ав­густа (27 - 68 рр.), Флавіїв (69-96 рр.) і Антонінів (96­192 рр.)).

У період принципату відбувається прискорений розвиток рабовласницької економіки Риму і змінюється державна влада. Зростає територія імперії, вона стає світовою: до неї входить Північна Африка, Єгипет, Іспанія, Галія, Італія, Далмація, Епір, Фракія, Данія, малоазійські держави, держави Східного Серед­земномор’я. Залежними від неї були землі Парф’янського царс­тва, Великої Вірменії, Північного Причорномор’я.

Політичне життя Римської імперії як у метрополії, так і в провінціях було буремним. Ішла боротьба за імперську владу, вплив на неї, високі урядові посади, владу в провінціях. До вищих станів належали сенатори зі старої аристократичної землевласницької знаті чи з провінціальної верхівки, що ви­служилися перед імператором, вершники з великих землев­ласників, чиновників і військових (з них вербувалися чис­ленні посадові особи); декуріони - місцеві землевласники, що займали вищі посади в міській магістратурі та в місцевих ра­дах. Ці три стани протистояли плебсу, що складався з торгов­ців, ремісників, дрібних землевласників і орендаторів, найма­них робітників, а також великої кількості рабів.

Щораз виникали повстання рабів і пригноблених наро­дів. Серед них найбільш значні повстання: у Британії в 61 р., у Галії в 68 р., в Іудеї в 66-73 рр. та ін.

Палестина між І ст. до н.е. - початком І ст. н.е. була однією з провінцій імператорського Риму і разом з ним переживала процес еволюції рабовласників. У ній частина вільних жите­лів одержувала права римського громадянства, займала уря­дові посади. Провінціальна аристократія мала свої привілеї. Ішов процес відмирання залишків родового общинного ладу. Римське військо, римський суд і римський податковий апарат визискували й грабували провінції в інтересах метрополії. Трудящі маси Палестини зазнавали подвійного гноблення: і збоку римських визискувачів, і збоку своїх - іудейських. Со­ціальне напруження раз у раз викликало збройні виступи при­гноблених, які нещадно придушувалися. Постійні соціально- політичні негаразди потребували відповідного ідеологічного виразу, і в ті часи єдиною формою такого виразу була релігія.

У 63 р. до н.е. римський полководець Помпей підкорив Єрусалим, і Палестина перетворилася на римський протекто­рат. Державна незалежність Іудеї формально існувала (царю­вала династія Хасмонеїв), але всі державні справи вирішува­лися римлянами. Від 37 р. до н.е. почалося царювання Ірода, який тримався на троні лише за допомогою відвертого терору. Після його смерті в 4 р. до н.е. імператор Август поділив Іудей­ське царство на три окремі держави. Більша частина Іудеї і Самарії дісталася одному із синів Ірода - Архелаю, але вже не як царство, а як етнархія. Архелай правив так, як і його батько: з кривавим насильством. За ініціативою іудейської і самари­тянської аристократії Август у 6 р. н.е. позбавив його влади. Підлегла йому територія була включена до складу Сирії. Дер­жавну владу в Палестині успадкував його намісник, який при­значався імператором з числа римських вершників і був під­леглим імператорському легату Сирії.