ГРЕКИ В ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР’Ї

Заснування давніми греками колоній мало цілеспрямований характер і здебільшого здійснювалося владними органами метро­полії. Проте засноване місто ставало цілком самостійною і не­залежною соціально-політичною одиницею, підтримуючи при цьому найтісніші, у тому числі й релігійно-культурні, зв’язки з батьківщиною засновників.

Вирушаючи в далекі землі й засновуючи там свої міста-ко- лонії, давні греки продовжували дотримуватися своїх тради­ційних вірувань, поєднуючи їх водночас і з окремими віруван­нями автохтонних мешканців. Це безпосередньо стосується й переважно іонійських, головно мілетських, переселенців до Північного Причорномор’я. їхня культура стала основою по- 153 дальшого піднесення Ольвії і Тіри, Пантікапея і Ніконія, Фео­досії і Керкінітиди, як і дорійського Херсонеса.

Ще наприкінці XIX ст. були запропоновані дві основні кон­цепції причин великого колонізаційного руху греків, головно у Центральне і Західне Середземномор’я, з одного боку, та че­рез Пропонтиду (Мармурове море) до Причорномор’я — з дру­гого, у VIII—VI ст. до н. е.: торговельна і аграрна. Згідно з пер­шою, яка набула закінченої форми у працях Е. Мейєра та роз­роблялась пізніше О. Ієссеном, В. Блаватським, С. Жебелєвим, В. Гайдукевичем та іншими, головним стимулом появи перших грецьких переселенців у Причорномор’ї були торговельні інте­реси: пошук сировини та сільськогосподарських і рибальських продуктів, в обмін на які пропонувались високоякісні ремісничі вироби, вино та олія.

Інші дослідники, починаючи з Ю. Белоха, головною причи­ною масового переселення греків з метрополій до колоній, що засновувалися ними, вважали нестачу в Егеїді придатних для обробітку земель. Цю концепцію активно підтримували пізніше В. Лапін і Я. Даманський.

Сучасна наука долає протилежності двох зазначених під­ходів. У будь-якому випадку заснування тієї чи іншої колонії залежало від конкретних умов.

Давньогрецька етнічна спільнота складалася з кількох гілок нащадків споріднених груп племен, найзначніші серед них- іонійці (до яких найближчими в етномовному відношенні були афіняни), дорійці та еолійці. їхні діалекти досить істотно від­різнялися один від одного. Так само своєрідністю позначали­ся їхні релігійно-міфологічні уявлення, традиції та звичаї. Певні особливості культу, ритуальних традицій тощо відомії на рівні окремих (у межах іонійської чи дорійської спільноти) міст-держав, з чим пов’язуються і особливості духовного жит­тя колоністів, що з них виходили.

Головну роль в колонізації Причорномор’я відіграли іонійці — греки західного узбережжя Малої Азії, які протягом VIII—VII ст. до н. е. досягли (завдяки постійним зв’язкам із країнами Сходу) вищого рівня розвитку, ніж решта тогочасних еллінів, але, разом з тим, зазнавали постійного тиску з боку мо­гутнього сусіда — Лідійського царства, а з середини VI ст. до н. е. — перської імперії Ахеменідів.

Серед іонійських міст провідну роль відігравав Мілет- 154

І центр виробництва й культурного, зокрема філософсько-нау­кового, життя Іонії. Він був вигідно розташований на півост­рові і мав чотири зручні гавані. Попри кіммерійську навалу та періодичну конфронтацію з Лідією місто за часів тирана Фра- сібула, з кінця VII ст. до н. е., стає провідним в Іонії. З цим по­в’язана його підприємницька діяльність та небачений розмах колоніальної активності. Мілетянами було засновано більш як 80 колоній — від Північного Причорномор’я до Єгипту (На- вкратіс). Серед них такі відомі, як Кізік, Сінопа, Істрія, Борис- фен-Ольвія, Пантікапей, Феодосія тощо.

Вихідці з Мілета складали істотну більшість колоністів, що прямували до Північного Причорномор’я в ті часи. Дорійцями ж тут було засновано лише одне, але чи не найвідоміше (поруч з Ольвією та Пантікапеєм) місто — Херсонес.

Нині прийнято виділяти чотири етапи грецької колонізації Північного Причорномор’я.

На першому етапі, що розпочався близько середини VII ст. дон. е., було засновано лише два значних поселення: Істрія — біля дельти Дунаю, та Борисфен (на сучасному о. Березань по­близу Очакова) — у гирлі Дніпра і Південного Бугу. Для цього етапу є характерним налагодження зв’язків, у тому числі й тор­говельних, з місцевим населенням та розвідка природних ба­гатств відповідних районів, придатних для землеробства і ри­бальства.

Привертає увагу, що обидва найперші античні поселення Північного Причорномор’я виникли саме в тих місцях, де в море впадають найбільші, багаті на рибу й придатні для судоплавства річки. Це, мабуть, слід пояснювати не тільки найсприятливіши­ми для рибальства (разом зі зручними для хліборобства) умо­вами, а й можливістю використання відповідних річок для торгівлі з мешканцями віддалених від моря областей. Йдеться, зокрема, про області Лісостепової України, звідки по обох ве­ликих водних артеріях — Гіпанісу (Південному Бугу) та Борис- фену (Дніпру) з їхніми численними притоками — можна було сплавляти до Борисфена та, незабаром, до Ольвії великі партії сільськогосподарської продукції й сировини, отримуючи в обмін на це вино, олію і ремісничі вироби.

На другому етапі, у першій половині — середині VI ст. до н. е., населення Борисфену освоює в сільськогосподарському відношенні узбережжя Бузького та Дніпровського лиманів, внаслідок чого як центральне поселення, провідне місто всьо­го району, утверджується Ольвія (поблизу сучасного с. Пару- тине на Бузькому лимані, південніше Миколаєва), заснована мілетцями у другій чверті — середині VI ст. до н. е. Це сприяло консолідації місцевих греків у межах потужного Ольвійського полісу, чиє господарство було орієнтоване переважно на хлібо­робство і торгівлю з його північними сусідами з метою пере­продажу продукції лісостепового та степового населення в поліси Егейського басейну.

Паралельно, з початком другої чверті VI ст. до н. е., розпо­чалася масова іонійська (переважно мілетська) колонізація уз­бережжя Керченської протоки (Боспору Кіммерійського), де були чудові рибні лови та сприятливі умови для хліборобства, проходили шляхи між Кримом і Кавказом, Чорним і Азовським морями (Понтом та «Меотійським болотом»). Звідти виходиві торговельний шлях, який через Арабатську Стрілку виводив до Дніпровських Порогів з переправою через Дніпро і вів далі до праслов’янської Лісостепової України.

Внаслідок цього по обидва боки Керченської протоки утво­рюється низка землеробсько-торговельних містечок: Пантіка- пей (на території сучасної Керчі), Німфей, Мірмекій, Ілурат, Кітій, дещо західніше Феодосія — на Керченському півострові, Фанагорія, Кепи, Гермонаса та східніше (на місці сучасної Ана­пи) Горгіпія — на Таманському півострові.

У першій чверті V ст. до н. е. іонійські поліси-колоніїна Керченській протоці об’єднуються в межах єдиного федератив­ного чи конфедеративного державного об’єднання під прово­дом династії Археанактидів, яку в 438 р. змінює дім Спар- токідів.

Третій етап давньогрецької колонізації Північного При­чорномор’я припадає на другу половину VI — початок V ст.до н. е. В цей час спостерігається найбільший наплив переселенців у цей регіон, що було пов’язане з підкоренням персами Іонії у 545 р.

На цьому етапі, на кінець VI ст. до н. е., в зону давньогрець­кої колонізації потрапляють і нові регіони, зокрема — Нижнє 156

Подністров’я, де на двох тодішніх гирлах Тіраса (Дністра) ви­никають Тіра, або Офіусса (сучасний Білгород-Дністровський), таНіконій. Паралельно навколо Ольвії з’являється густа мере­жа сільськогосподарських поселень. В наступні століття Ні- коній занепадає і першість залишається за Тірою.

Наприкінці VI ст. до н. е. на місці сучасної Євпаторії постає також давньогрецьке, засноване іонійцями, поселення Керкі- нітида. Очевидно, не пізніше межі VI—V ст. до н. е. греки Пів­нічно-Західного та Північно-Східного Причорномор’я почина­ють підтримувати регулярні морські зв’язки вздовж населено­го таврами південного узбережжя Криму. Тому цілком імовір­но, що у найзручніших бухтах на цьому шляху (на місці майбут­нього Херсонеса, можливо і східніше — в районі Балаклави тощо) також уже тоді були засновані перші грецькі поселення.

Четвертий етап грецької колонізації Північного Причор­номор’я був ознаменований заснуванням у 422—421 рр. до н. е. Херсонеса Таврійського в межах сучасного Севастополя, мож­ливо, на місці чи поблизу невеличкого попереднього іонійсько­го поселення. Але на відміну від усіх інших міст-колоній Пів­нічного Причорномор’я Херсонес започаткували не іонійці, а дорійці, вихідці з південнопричорноморської Гераклеї, яка була колонією Мегари, що розташовувалася в Середній Греції, на Істмі. Дорійське походження основної маси херсонеситів на­клало свій відбиток і на їхню релігійно-міфологічну свідомість.

Історія давньогрецьких міст-колоній Північного Причор­номор’я є складовою частиною Античної цивілізації і тому, відповідно до періодизації останньої, і першу поділяють на п’ять періодів: архаїчний (середина VII—VI ст. до н. е.), кла­сичний (V — дві перші третини IV ст. до н. е.), елліністичний (остання третина IV — середина І ст. до н. е.), римський (сере­дина І ст. до н. е. — третя чверть III ст.) та пізньоримський (кінець III — перша чверть VI ст.).

За іншою періодизаційною шкалою, приблизно з 325 р., з часу Нікейського собору, вже починається ранньовізантій- ський період. Але відповідні соціокультурні зміни, що мали у той час місце в Середземномор’ї, до початку VI ст. ще ледь за­чіпали духовне життя нащадків давніх греків Північного При­чорномор’я, які після готської навали середини III ст. та гунсь- кої кінця IV ст. зосереджувалися головно в Херсонесі та на Боспорі. Тому кінець пізньоримської доби слушно доводити до межі першої та другої чвертей VI ст. — власне до розгрому більшості боспорських міст гунами-утургурами приблизно у 527/528 рр. та відновлення незабаром після цього ромейської (візантійської) влади над Південно-Західним, Південним та Східним Кримом.

Соціальна структура ранніх полісів була досить простою. 157

Абсолютну більшість їхніх мешканців (і не лише за часів архаї­ки, а й впродовж усієї більш як тисячолітньої історії античних міст Північного Причорномор’я) становило вільне населення, здебільшого люди, які сільськогосподарську працю поєднува­ли з певними видами промислів (рибальство й соління риби,ви­норобство тощо), ремісничою і торговельною діяльністю. Тому форма правління, за домінування середнього класу, мала зде­більшого демократичний характер або, як у Боспорському царстві, полісне самоврядування поєднувалося з верховною владою царя (басилея), який власне як цар правив над підкоре­ним місцевим населенням, тоді як перед греками титулувався архонтом.

Стосунки з варварами спочатку мали здебільшого мирний характер, але, починаючи з класичних часів, інколи позначали­ся і жорсткою конфронтацією. Її спалахи припадають на Уст. до н. е., коли над Ольвією було встановлено скіфський протек­торат, а боспорські греки об’єдналися для протидії кочовикам у міжполісний союз на чолі з аристократичним домом Археа- нактидів, яких у 438/437 р. до н. е. змінили Спартокіди. Останні й створили власне Боспорське царство, в межах якого грецькі поліси зберігали внутрішню автономію. Тобто вже з цього часу на Боспорі починає утворюватись певний прототип елліністич­ного царства зі столицею Пантікапей.

Дещо пізніше і повільніше подібні процеси створення держа­ви елліністичного типу (але без царської влади) з центром/ провідному місті — Ольвії та Херсонесі, які володіли значни­ми навколишніми територіями, відбувалися у Бузько- Дніпровському пониззі та Західному Криму. Після падіння Ве­ликої Скіфії на межі IV—III ст. до н. е. Ольвія бере під свій контроль поселення по правому березі Нижнього Дніпра, а Херсонес поширює свою хору й утверджує свою владу над грецькими містечками Керкінітидою та Калос-Ліменом. Але після утворення Кримського пізньоскіфського царства Херсо­нес на кінець II ст. до н. е. втрачає всі свої володіння у Північно- Західному Криму, ледве відбиваючись від тиску з боку скіфів. Боротьба Кримської Скіфії та Боспорського царства у ті часи відбувалася більш-менш на паритетних началах.

Ольвію й Тіру, як і деякі міста Західного Причорномор’я (зокрема — Аполлонію), було в середині І ст. до н. е. спусто­шено гетами царя Буребісти, що для обох міст, особливо для Ольвії, мало важкі наслідки. Але з межі ер, за умов певної по­літичної стабілізації з поширенням римського домінування в усьому Причорномор’ї, життя тут знову набирає сили. На II — першу третину III ст. припадає новий розквіт майже всіх грецьких полісів Північного Причорномор’я під егідою Рим­ської імперії та за умов військової присутності в них (Tipi, ______________ 158

Ольвії, Херсонесі, але не в містах Боспорського царства) рим­ських гарнізонів.

На відміну від Боспору, Ольвія та Херсонес, як і Тіра, і в ел­ліністичний період залишалися демократичними республіками. Але в останні століття до н. е., а тим більше з римських часів, влада в них дедалі більше зосереджувалася в руках невеликої кількості найбагатших і найвпливовіших сімей. Так що за де­мократичним фасадом приховувалися фактично олігархічні (або аристократичні — як уже ми до них будемо ставитися) суспільно-політичні структури. Це цілком природно за умов посилення соціально-майнового розшарування та початку до­мінування в реґіоні великих монархічних держав: Понтійсько- го царства (кінець II — середина І ст. до н. е.) та Римської імперії (з кінця І ст. до н. е.).